3.2. Візантійські впливи в пам’ятках писемності та мистецтва Київської Русі

Християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. З його запровадженням літературною мовою на Русі стала церковнослов’янська мова, створена приблизно за 100 років до прийняття християнства болгарськими просвітителям Кирилом і Мефодієм. Першим кроком на шляху створення давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури [47, с.284].

Після християнізації Київської Русі починає швидко розвиватись книжна справа, якою займалися спеціальні майстерні при монастирях. Рукописна книга була дуже дорогою і тому до неї ставилися як до святині. Зважаючи на цінність книг, замовниками їх могли бути лише дуже забезпечені люди: церковні ієрархи, князі та високі бояри. Оскільки першими були переклади біблійних текстів, які у вигляді «ізборників» та молитовників, які виготовлялися для приватних бібліотек, то першими руськими письменниками були переважно священнослужителі: київський митрополит Іларіон, митрополит Климент Смолятич, монах-літописець Нестор, єпископи Кирило Туровський та Лука Жидята, дяк Григорій, ігумен Печерського монастиря Феодосій, ігумен Сильвестр та ін. Варто відзначити творчу роботу давньоруських книжників які редагували тексти, вставляли власні зауваження, цитати тощо.

У книжній справі Київської Русі чітко виділяється два напрями: передовсім — це перекладна література, оригінали творів якої йшли на Русь з Болгарії, Візантії чи Риму, з інших країн Заходу та Сходу; а також — оригінальна література, яка творилася своїми авторами на місцевому, національному ґрунті [11, с.248]. Якщо подивитись на співвідношення перекладної й оригінальної літератури, то протягом усього періоду тут переважала перекладна література. Сприяння князями розвитку книжної справи було складовою політики, яка була спрямована на визволення з-під візантійського духовного опікування. Цим, зокрема, пояснюється та, на перший погляд, парадоксальна обставина, що книжки з великокнязівської бібліотеки були перекладом не візантійських джерел, а переважно авторів IV—VIII ст., тобто грецької церковної класики. Це церковні піснеспіви-канони, стихирі, кондаки, ікоси патріарха Іоанна Дамаскіна, Григорія Нізіанзина, твори Афанасія Олександрійського, Василя Великого, Іоанна Златоуста, Єфрема Сиріна та ін. Вони складали похвальні пісні Богові, Богородиці, святим, прославляли християнські свята.

До перекладної літератури належали: богослужебні книги — Святе Письмо, Тріоді, Октоїхи, Мінеї, Требники тощо; житія святих — агіографи, патерики — збірники коротких розповідей про ченців, аскетів; кормчі книги — пам'ятки церковного права, церковні статути; філософські твори на зразок «Шестодневу»; історичні хроніки; гомілетика — урочисті «слова» на церковні свята [43, с.245].

Найдавнішою пам'яткою писемності Київської Русі вважається «Ізборник Святослава», укладений 1073 та 1076 pp. для київського князя Святослава Ярославича (Додаток 6). Поряд з творами церковно-релігійного характеру, зокрема уривками з патристичної літератури, він містить публіцистичні твори давньоруських письменників, де роз'яснюються норми поведінки людини за різних побутових обставин. В «Ізборнику» 1073 р. подано перший «Індекс книг істинних і хибних», в якому йшлося про книги, які слід читати і які заборонені («відречені», апокрифічні книги). В «Ізборнику» 1076 р. згадувався автор — «грішний Іоанн», розповідалося, якими джерелами користувався укладач книги, коли була закінчена робота, хто замовив «Ізборник» тощо. Ці публікації були першими на Русі бібліографічними довідниками [39, с.423].

Найпопулярнішим видом християнської гімнографії був канон, що прославляв святих, розповідав про євангельські події. Інший вид популярної перекладної гімнографії — кондак, який складався з кількох пісень, що розкривали суть християнських свят, проповідували євангельські та житійні легенди. Гімнографічна стилістика, запозичена через переклади церковної лірики, справила помітний вплив на твори оригінальної літератури Київської Русі [43, с.212] Вітчизняні гімнографи створювали служби на місцевому матеріалі (наприклад, канон Борисові та Глібові тощо).

Найулюбленішою перекладною старозаповітною книгою на Русі був Псалтир. Русичів приваблювали тонкий ліризм, палкий пафос, глибока поетичність і яскрава образність твору. Псалтир став підручником, багато хто знав його напам’ять. Він використовувався і як книга богослужбова, і як навчальна, і як призначена для домашнього душеспасенного читання, і, нарешті, як магічна, за якою можна було ворожити в скрутну хвилину. Ще популярнішим були переклади Нового Заповіту, особливо Євангелія (Архангельське, Галицьке, Мстиславове XI—XII ст.).

Біблійна література Київської Русі була представлена також апокрифами і житійною літературою.

Апокрифи (від грецького — таємничий, прихований) — так називалися твори, що не визнавалися церквою канонічними й заборонялися нею. Це так звані позабіблійні твори про створення світу, про життя і пригоди перших людей, які містили християнський фольклор і письменство.

Житійна література (опис життя людини, найчастіше святої) ― це агіографічна література, яка була прямим продовженням біографічних традицій Біблії. У ній оспівувались і звеличувались подвиги найвидатніших християнських діячів — святих, замальовувалось їхнє життя й ті чудеса, що їх вони начебто творили. Зародилася ця література відразу після виникнення християнства. У добу Київської Русі були відомими переклади житія Антонія Великого, Федора Студита, Андрія Юродивого, Георгія Побідоносця, Федора Тирона, Іоанна Златоуста та ін.

Особливе місце серед перекладів агіографічних оповідань того часу належало патерикам, які складалися за так званим топографічним принципом. Вони представляли оповідання про подвиги пустельників певної території, наприклад, Палестини, Сирії, Єгипту, Італії або ченців якоїсь певної общини чи групи общин, скажімо, Синаю чи Афону [32,с.264].

Перекладна література світського характеру була представлена повістю, історичним і природничо-науковим жанрами.

Значне місце серед перекладних літературних пам’яток Русі посідають перекладні енциклопедичні книги природничо-наукового змісту, в яких подавалися тогочасні відомості з усіх основних галузей знання. Досить поширеними в Україні були також знання в галузі природничих наук. Серед них медицина, астрономія, математика та ін. Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької мови: «Фізіолог», «Шестидневи» Іоанна Екзарха та ін. Географію вивчали завдяки космографії Козьми Індикоплова, візантійського письменника IV ст., який відкинув арістотелівсько-птолемеївське вчення, згідно з яким земля є кулею, і намагався довести, що земля ― це чотирикутна площа.

Переклади природничо-наукової літератури на Русі, окрім науково-просвітницького та пізнавального значення, мали також естетичне призначення. Художній вплив на читачів справляли багаті фантастично-поетичні ілюстрації, а також словесні додатки перекладачів, які надавали найщедріші характеристики героїв, країн, тварин, місцевостей та ін. Переклади цієї літератури з’явилися на Русі в кінці XII — початку XIII ст. [9, с.236].

Інтерес русичів до подій світової історії задовольнявся перекладами Біблії та візантійських історичних хронік. У Київській Русі були відомі в перекладі хроніки Іоанна Малами, Георгія Амартоли та Георгія Синкела. Твори цих авторів становили собою збірниками, які являли собою читанки, хрестоматії з повчальними та цікавими оповіданнями на історичні теми.

Повість як жанр перекладної літератури на Русі користувався найбільшою популярністю, був найпоширенішим і найулюбленішим серед читачів. Порівняно з іншими перекладними творами писемності, він представлений найповніше, найбільшою кількістю книжок («Александрія»; повісті про Варлаама і Йосафа; «Іудейська війна» Йосифа Флавія) [41, с.235]. Найхарактернішою рисою цих повістей є билинно-богатирський дух, що виявляється і в образах повістей, і в зображенні битв, і в стилістично-художній структурі.

На Київській Русі любили переклади творів афористичного характеру, що були ніби енциклопедією тогочасної житейської мудрості. До таких творів належить повість про Акіра Премудрого — одна з найдавніших літературних пам'яток Сходу, засвоєних Київською Русю.

У домонгольські часи Русь була обізнана і з подіями Троянської війни (XII ст. до н. е.), але не за «Іліадою» Гомера, а за повістю «О троянских кременах» («Троянські діяння») із хроніки Іоанна Малали. Це — малохудожній твір, що характеризувався описовістю. Художнього змалювання воєнних дій тут дуже мало. Великої популярності цей переклад на Русі не мав [32, с.179].

Окрім багатої різножанрової перекладної літератури, писемність доби Київської Русі характеризується наявністю власної, оригінальної літератури, що сформувалася і розвивалась далі на місцевому, національному ґрунті. В оригінальній літературі найповніше відтворено народні традиції, національну самосвідомість і прагнення володарів Київської Русі відстояти свою і державну незалежність у боротьбі як із зовнішніми ворогами (переважно кочівниками), так і з внутрішньою роздробленістю та відцентровими силами.

Серед мислителів цієї пори виділяється передусім Лука Жидята. Головне місце в його «Повчанні до братії» посідають не релігійні, а етико-соціальні проблеми. У ньому міститься заклик бути правдивим, піклуватися про злиденних і слуг, уникати сварок, жадібності і лихослів’я. Особливою рисою «Повчання» Луки Жидяти є також його домінуюча орієнтація на стародавні звичаї, традиції. Київська Русь засвоювала християнство початкове не в євангельському, а в біблійному варіанті — тому що релігійно-світоглядні принципи старозаповітної системи за змістом були близькі русичам.

Богословський напрям, представлений Лукою Жидятою, істотно вплинув на розвиток давньоруського проповідництва. Однак йому не вистачало широти розуміння тих завдань, які ставила перед собою великокняжа влада.

Вся світська література йшла під знаком церковної, оскільки феодальна наука Візантії була клерикальної, але все-таки розширювала кругозір, будила думку, штовхала до самостійної роботи. І дійсно, твори, перекладені з грецької мови, стають джерелами власної, києво-новгородської літератури [31, с.261]. Цю власну, місцеву літературу створюють представники самої освіченої частини населення ― духовенства, вихованого на візантійських літературних зразках. Прикладом цьому, може бути, священик княжого села Берестова Іларіон зі своїм чудовим з точки зору вимог візантійської риторики твором «Слово про закон і благодать». Цей твір митрополита Іларіона є полемічним і панегіричним (похвальним) твором, що прославляє князя Володимира Великого, хрестителя Русі. Іларіон, який був першим у нашій історії митрополитом руського походження, спрямував пафос свого твору проти гегемонії Візантійської церкви і її спроб встановити панування в духовно-релігійному житті Київської Русі. Спираючись на традиції християнської філософської думки, він доводить, посилаючись на Біблію, що той Закон, який дав Мойсей лише одному, «старшому» народу, завдяки Благодаті та Істині, які приніс усьому людству Ісус Христос, робить усі народи рівними перед Богом. Тому Русь, яку хрестив Володимир, не потребує ніякої духовної опіки від «старших». Іларіон виголосив своє «Слово», як вважають, між 1037 і 1050 роками у Софійському соборі в присутності князя Ярослава та його родини. Можливо, саме тому багато уваги у творі приділяється київським князям, особливо Володимиру, який був батьком Ярослава Мудрого. «Слово» Іларіона на довгі часи лишалося взірцем проповідницької літератури. Майстерно побудоване за класичними правилами риторики, воно виділяється яскравим добором мовних засобів, художніх прийомів та образів [7, с.234].

Клим Смолятич — другий після Іларіона український митрополит Київської держави, обраний на цю високу посаду поза волею константинопольського патріарха. Клим — продовжувач лінії Іларіона, його наступник у боротьбі за незалежність Руської Церкви від Візантії. Він є автором «Посланія пресвитеру Фомі».

Відчуваючи політичний тиск з боку Візантії, Київ намагався відстояти своє право бути рівним серед рівних у тогочасному світі. І література мала довести певну християнську чинність Русі, її «святість», а отже й самодостатність як оплоту релігії в цьому регіоні, показати, що, незважаючи на відносно коротку власну християнську історію, вона може надати чимало прикладів страждань і мучеництва за віру всьому іншому християнському світу, від чого на той час залежав міжнародно-політичний авторитет держави. Ось чому велика увага в давньоруській літературі приділяється агіографії - описам житій давніх отців церкви та особливо нових, «власних» святих і мучеників: Бориса та Гліба, Феодосія Печерського, Олександра Невського тощо. Першим широким зібранням житійних творів на місцевому давньоруському матеріалі стає «Києво-Печерський патерик», що містить оповіді про заснування і облаштування монастиря, обставини тогочасного чернечого життя, різноманітні аскетичні подвиги і численні чудеса, які відбулися в житті багатьох ченців Києво-Печерської лаври [31, с.321].

Житійна література — це література XI—XIII ст., яка поділяється на дві тематичні групи. Перша з них — твори, у яких прославляється подвиг хрестителів Русі, «рівноапостольних» княгині Ольги та її онука князя Володимира. До другої належать твори про князів, яких спіткала мученицька смерть: Борис і Гліб, Михайло Чернігівський, Андрій Богословський та інші. Говорячи про жанр житійної літератури доби Київської Русі слід зазначити, що тогочасні агіографи створили ряд канонів і молитов місцевим святим, наслідуючи при цьому візантійську гімнографію. Такими є канон Борису і Глібу (Додаток 10) митрополита Іоанна І, канони і молитви інока Григорія, Кирила Туровського та ін.

До оригінальних пам’яток давньоруської літератури та історіографії відносяться літописи. Кожен річний запис починався словами «В літо...», звідки й назва жанру. Імовірно спочатку це були записи подій, ведені ченцями в монастирях, поволі вони перетворювалися на літературно-наукові твори. До порічних записів стали вносити докладні описи подій, спостереження, характеристики дійових осіб, різного характеру сентенції (вислови повчального характеру). Порічні записи поступово перетворювалися на енциклопедії, збірки найрізноманітнішого літературного матеріалу.

Загалом давньоруські літописи — це надзвичайно цінне історичне джерело, з якого можемо дізнатися про окремі подробиці подій і процесів. Однак у тексти літописних зведень часто редагувалися після зміни князівської влади. При зміні влади чи ситуації літописи повністю переписувалися, інколи поспішно, а подекуди, можливо, і ґрунтовно. Робилося це майже так часто, як часто змінювалася влада на великокняжому столі, а за умов невпинних усобиць з кінця 30-х років XII ст. це стало буденною подією [9, с.142]. Ворогуючі князі й цілі князівські лінії, зокрема, «мономаховичі» й «ольговичі», котрі виступали замовниками підготовки літописних редакцій, не могли байдуже оминати процесу літописання і наполягали на необхідності ідеалізації своєї династичної гілки та осуду своїх конкурентів. Літописи створювалися на підставі багатьох різноманітних джерел, а укладачами таких хронік найчастіше були монахи. Передусім вони намагалися використовувати Біблію, а тому дуже часто розпочинали опис з короткого переказу основних старозавітних подій: про перших людей, Великий потоп, розселення синів Ноя по світу тощо. Ця стабільна частина історичного передання, незалежна від змін у суспільному житті, мала на меті надати такий самий авторитет стабільності подальшим подіям.

Найдавніші з літописів ― Київський (1037), Києво-Печерський (1073), Новгородський (1079) – відомі за згадками , але до наших часів не збереглися. Значною мірою вони ввійшли до складу Початкового, або Києво-Печерського зведення (1093), з якого виникла «Повість временних літ» (1113). Імовірний автор «Повість временних літ» монах Києво-Печерського монастиря Нестор. Цей твір дійшов до нас у двох варіантах: в Іпатіївському та Лаврентіївському літописах. Дві версії дещо відрізняються за змістом і пафосом, але історики більше віддають переваг Іпатіївському літопису як більш автентичному і менше спотвореному редакціями. Іпатіївський літопис, який крім «Повісті временних літ» включає в себе ще Київський та Галицько-Волинський літописи, становить собою надзвичайно цікавий предмет вивчення. У літопис входять уривки з перших житій київських святих, словесні портрети та характеристики окремих князів, розповіді про чудеса і небесні передвістя. В тексті зустрічається чимало порівнянь, прислів'їв, приказок, що підвищує його естетичне значення як яскравого твору художньої літератури.

«Повість временних літ» — літературно-енциклопедичний твір, у якому автор шукав відповіді на всі питання історії, що його цікавили [41, с.236]. Тут бачимо першу спробу серед вітчизняних дослідників описати історію східних слов’ян, визначити місце Русі в загальноісторичному процесі, пов'язати свою історію зі світовою. Історична заслуга літописця Нестора полягає в тому, що він створив другу, після Іларіона концепцію осмислення давньоруської історії та висунув питання про введення історії Русі до всесвітньої історії. В центрі політичної історії епохи Нестора актуальним залишалося питання про незалежність Русі від Візантії, її культурну самобутність.

«Повість временних літ» показово втілює найсуттєвіші риси, притаманні всій давньоруській літературі: релігійність, патріотизм, моралізаторський характер. «Временний», тобто тимчасовий, минущий, недовговічний характер мають усі події земного світу. Водночас оскільки все на землі перебуває під пильним оком Бога, ці події — наслідок божественного провидіння, а не випадковий збіг обставин. Тому першим завданням монахів-літописців є обґрунтування на історичному матеріалі вищої волі. При цьому літописець залишається патріотом своєї землі, який не може не виявляти певних симпатій співвітчизникам. У подробицях, із ледь прихованим захопленням сповіщає він про вдалі походи київських язичницьких дружин проти християнського Константинополя і про розміри данини, яку мали сплачувати русичам візантійські імператори.

В період загострення між князівських чвар та дроблення земель характер літописання змінюється. З’являється регіональне літописання. Виникають нові центри літописання у Чернігові, Переяславі, Холмі, Володимирі-Волинському, Переяславі-Заліському, Володимирі-на-Клязьмі, продовжується літописання у Новгороді та інших містах. З’являються його нові форми: сімейні та родові князівські літописи, життєписи князів, твори про княжі доброчинності і злочини тощо [38, с.247].

Цінною пам’яткою оригінальної літератури Київської Русі також є «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям», написане на приблизно 1117 р. У творі можна виділити три окремих частини. В першій автор від імені князя Ярослава Мудрого звертається з посланням до його синів, закликає жити у мирі та любові, не переступати кордонів. «Якщо будете жити у ненависті та в роздорах, — зазначається у посланні, — то самі загинете та загубите землю батьків і дідів своїх, придбану їх власною працею». У другій частині твору автор розглядає обов'язки щодо ближнього та повинності доброго господаря. Він наказує допомагати бідним, опікуватися вдовицями і сиротами, забороняє карати смертю: «Ні невинного, ні винного не вбивайте й не кажіть убивати». В третій частині Володимир Мономах розповідає про різні пригоди та небезпеки у своєму житті, з яких він вийшов цілий і здоровий. Причиною, на його думку, є те, що без волі Божої у світі ніщо не відбувається [11,с. 218].

Аналізуючи твір «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям», можемо сказати, що це було і морально-філософським узагальненням, і автобіографією видатного державного діяча, і своєрідною сповіддю перед смертю. Цікаво, що тих принципів, які задекларовано в «Повчанні», самому Володимиру дотримуватися вдавалося далеко не завжди, отже, даючи поради нащадкам, князь не був сліпим ідеалістом і добре розумів проблему розбіжностей між теорією та практикою, які усвідомлювалися на рівні християнського протиставлення «градів» земного й небесного. Отже, у «Повчанні Володимира Мономаха» простежується світський, хоча і запозичений з Псалтиря, варіант візантійської християнської моралі.

Серед видатних церковних промовців та письменників Русі слід відзначити й Кирила Туровського, який жив у XII ст. і також використовував специфічний жанр «Слова», що передбачав виголошення урочистої промови перед великою аудиторією. Цей жанр, в якому поєднувалися письмова фіксація й усне виголошення, було творчо використано і невідомим автором «Слова о полку Ігоревім».

Твір «Слово о полку Ігоревім» є справжнім шедевром, своєрідною перлиною давньоруської літератури. Він був створений невідомим автором близько 1187 р. За художнім рівнем цей твір не має аналогів у візантійській та європейській літературах. Важливим джерелом для цього літературного шедевру стала усна народна творчість, що відображала цілий пласт художньої культури русичів. Викликає здивування перевага, яку надає автор не розповсюдженій у тогочасній руській літературі християнській символіці, а образам пов’язаних із язичництвом. «Слово о полку Ігоревім» присвячене опису невдалого походу руських князів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців 1185 р [47, с.263].

За жанром цей твір не слово-хвала князю, а слово-жаль з приводу страждань Руської землі, з приводу загибелі руської дружини, яку було принесено в жертву княжому прагненню слави і військової здобичі. Великою тугою сповнений ліричний монолог Ярославни, який надихав багатьох українських, російських та інших слов'янських поетів до створення неперевершених шедеврів у перекладах і переспівах цього уривку поеми. Найбільшою ж загадкою лишається постать автора — вихідця з князівського середовища, полум’яного патріота, широко обізнаної і талановитої людини. На думку дослідників, одним з найімовірніших претендентів на авторство твору є рідний брат Ярославни, галицький князь-ізгой (князівського походження, але без уділу, без влади над якимось регіоном) Володимира Ярославича, який під час походу князя Ігоря перебував у Путивлі поруч із сестрою. При цьому остаточно визначити автора навряд чи коли-небудь вдасться. Брак відомостей про автора цього твору яскраво ілюструє рівень нашої історичної поінформованості про Давню Русь загалом і дає підстави вважати, що її культурне життя було значно багатшим і розвиненішим, ніж дають змогу судити про це вцілілі пам’ятки та відомості.

Сліди візантійського християнського впливу бачимо і в «Руській Правді» 1037-1039 рр., яка була створена за ініціативи князя Ярослава. Цей перший писемний збірник норм давньоруського права створився як кодифікація руського звичаєвого права на основі візантійського законодавства [42, с.148]. «Руська Правда» містила окремі норми «Закону руського», «Правду Ярослава», «Правду Ярославичів», «Статут Володимира Мономаха». Мала три редакції: коротку, широку, скорочену. Ними здійснювалося правове забезпечення зростання приватної власності княжих земель, обов’язки громадян, підданого населення. Головна мета цього зведення законів ― забезпечення безпеки громадян, охорона їх власності, права спадщини, судові правила, позики під відсотки, охорона морально-етичних норм і традицій.

Детальне порівняння статей «Руської Правди» з відповідними статтями Еклого, Прохірона, Закону судного та інших юридичних пам’яток Візантії показує, з якою гнучкістю застосовувалося грецьке законодавство до умов Київської Русі, замінюючи, наприклад, тілесне покарання, незвичайне в умовах общинного побуту, штрафами, смертну кару ― «вірою», йдучи на ці компроміси, як ми це бачимо з законодавчої практики єпископів на Півночі Київської Русі за князя Володимира.

«Правда» Ярослава ― є видатною пам'яткою політичної та правової думки, культури української держави, — Київської Русі, джерелом вивчення її принципів, правових засад державного і господарської політики. Закони Ярослава являли собою повну систему законодавства Київської держави, відбивали первісні правові уявлення русичів. На той час вони були досить прогресивними у порівнянні зі скандинавських, німецькими або британськими. Вони лаконічні, прості, грубуваті. Характерно, що на відміну від подібних статутів інших держав, Ярославу закони однаково карали за провину та варяга, і слов’янина. У них немає фізичних покарань, катувань, лише грошові відшкодування. Покарання відзначалися милосердного.

Загалом для ранньосередньовічної руської культури характерно використовувати термін «закон» в теологічному і юридичному значенні. Бо закон розглядається як провідник чужої волі: Бога або володаря [10, с.243]. Істинно праведно-правове життя зразковий громадянин Київської Русі веде згідно законам Нового Заповіту, йому не має потреби в регулюванні своїх відносин, які є морально досконалі. Оскільки це істинне проявлення волі русича-християнина ототожнюється із законом.

Християнські традиції Візантії відіграли велику роль у створенні специфічної монастирської культури Києво-Печерської лаври. Саме тут архітектура, живопис, прикладне мистецтво та хоровий спів зливалися в єдине гармонійне ціле [2, с.243].

Запровадження християнства на Русі справило великий вплив на розвиток кам’яної архітектури. В давньоруській архітектурі домінував своєрідний художній принцип забудови міста, відомий під назвою «прозор», тобто вид, панорама, які відкривалися з так званої «Поклонної» гори, найвищої географічної точки місцевості. На цій горі зводився храм (собор). Від храму вже за кільцево-радіальним принципом розплановувалися вулиці. Храм добре проглядався з усіх сторін, упорядковуючи місцевість. Проте у головному духовному сенсі храм покликаний упорядковувати буття людини.

З приходом на Русь християнства широко починається будівництво культових споруд, церков і монастирів. Різниця рівнів соціального розвитку Візантії і Русі не перешкоджала проникненню зовнішніх впливів, хоча і сприяла відмінностям розвитку шляхів зодчества. На ранньому етапі візантійські майстри змогли знайти способи вирішення завдань, які ставили перед ними руські князі. На Русі і Візантії в цей час існували інші соціальні замовлення – для Візантії регіональний храм розвиненого феодального суспільства, а для ще формуючої феодальної Русі загальнодержавний храм. (Невеликий трьох купольний у Візантії і величезний п’ятикупольний з галереями в Києві). Різниця в замовленні різних типів храму зумовлена і їх застосуванням. Необхідність мати більші за площею хори для церемоній княжого двору зумовила будівництво багатокупольного храму, який не використовувався в Константинополі. Відсутність на Русі мармуру змусило перейти до цегляних підкупольних (підбанних) стовпів, що різко змінило характер інтер’єру, інші умови призвели до створення інших пам’ятників, навіть на самому ранньому етапі складання руської архітектури. Візантійські впливи на давньоруській архітектурі мали характерну особливість: вони сприймалися на Русі дуже вибірково [20, с.153]. Отже, будівництво в Києві на ранній його стадії було цілком в руках приїжджих візантійських зодчих. Але все ж повного збігу візантійських і київських будівель навіть у цей період не спостерігається. Русичі приймали лише те, що відповідало соціальному рівню і естетичним уявленням країни.

Першою кам’яною церквою на Русі була Десятинна церква, збудована у Києві в 989-996 рр. (Додоток 7). Це був хрестовокупольний храм з трьома нефами, оточений галереями, прикрашений мозаїкою, фресками, коштовними чашами, іконами. На утримання церкви князь Володимир дав десяту частину своїх доходів, тому й назвали її Десятинною (спершу ― церква Богородиці) [40, с. 235].

У середині ХІ ст. з’явилися перлини давньоруського зодчества ― Софійські собори у Києві, Новгороді, Полоцьку. Києво-Печерський монастир є чудовою пам’яткою архітектури, де поєднується візантійське і руське архітектурне мистецтво. Вони поєднали в собі візантійський і місцевий типи будівель, елементи розпису балканських художників давньоруської дерев’яної архітектури деякі романські традиції, наприклад, наявність двох веж на західному фасаді. Від візантійських майстрів древньоруські майстри запозичили технічні прийоми цегляної і кам’яної, кладки стін.

Запрошені Візантії майстри будують кам’яні споруди і храми, розписують їх прикрашають фресками, мозаїкою, іконами, а поряд з ними працюють руські, які вчаться невідомій раніше майстерності. Уже наступне покоління буде споруджувати складні будови в руських містах, майже не потребуючи допомоги іноземців. Софія Київська немислима без Софії Константинопольської, але вона свідчить і про відмінності двох культур. Константинопольська Софія має форму базиліки з одним величезним куполом, Київська – форму хрестово-купольного храму з малими куполами навколо центрального куполу і багатокупольне завершення, характерне для древньоруського стилю [5, с.259]. Оскільки у Візантії храми будували лише під однією банею. Застосування багатьох бань ― давньоруський стиль. За розмірами собор перевищував візантійські храми.

Інтер’єр Київського собору багато оздоблений фресками, мозаїкою у вівтарі, мозаїчними плитами, різьбленням, орнаментикою. У Софії Київській було використано велику кількість відтінків смальти, загальна палітра яких складає 180 відтінків. Оскільки виготовлення мозаїк було дорогим, тому ними прикрашали лише центральну частину храму. Всі інші частини розписувалися фресками. Поєднання в одному ансамблі мозаїк і фресок не було відоме Візантії. Це самобутнє явище художньої культури Київської Русі. Композиція фресок та мозаїк символізує навернення Русі до християнства, рівноправне становище її в колі європейських християнських держав.

Початком візантійського впливу на руський живопис стало ввезення ікон з самої Візантії (Додаток 8). Ікони ці на Русі копіювали, їх наслідували. Згодом на Русь почали привозити ікони з інших православних. Християнство — це релігія одкровення [4, с.258]. І багато чого пояснюється в ній небесним хистом. Протягом довгих століть живопис давньоруський, передавав надзвичайно яскраво і повно в образи духовні істини християнства. І саме в глибокому розкритті цих істин, живопис давньої Русі під впливом візантійським набув в створених фресках, мозаїках, мініатюрах, іконах надзвичайну, неповторну красу.

Процес поширення і утвердження християнства на Русі також супроводжувався формуванням нових традицій у образотворчому мистецтві. Давньоруський живопис християнської Русі відігравав в житті суспільства дуже важливу і зовсім іншу роль, ніж живопис сучасний. Ця роль визначала і характер давньоруського живопису. Завдання давньоруського живопису ― «втілити слово», втілити в образи християнське віровчення [42, с.326].

Місцеві майстри вчилися на високих взірцях візантійського іконопису, переймаючи досвід, нові для них естетичні та художні канони. В міру того як давньоруський іконопис набував самостійного розвитку, традиції візантійської іконографії послаблювалися, створювалися самобутні, яскраві шедеври церковного живопису. Першими вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерського монастиря Аліпій і Григорій, які навчалися іконописного мистецтва у візантійських майстрів. Особливо славилися роботи Аліпія (близько 1050-1114 рр.). З його іменем окремі дослідники пов’язують ікони «Печерської Богородиці» і так званої Великої Панагії. В кінці XI ст. склалася київська іконописна школа. В XII ст. виникають художні школи у великих удільних князівствах: Галицько-Волинському, Володимиро-Суздальському тощо.

Невід’ємною складовою мистецтва рукописної книги була книжкова мініатюра. Ці, так звані, ілюстрації до книжок відзначалися особливо витонченою манерою виконання (Додаток 9). Книжкова мініатюра є цінним джерелом знань про архітектурні споруди Київської Русі, одяг, зброю, речей побуту. В них відображенні історичні події: походи русичів, будівництво Софійського собору та ін.

В образотворчому мистецтві Русі виробляється візантійсько-слов’янський (палеологівський) стиль. Особливо ознаки палеологівського стилю характерні для руських мініатюр XIІІ-XIV ст. Художники значну увагу приділяють моделюванню форми, уникають надмірного дроблення деталей. На Русі подібний спосіб зображення мініатюр зустрічається у Київському Євангелії, Київському псалтирі, Луцькому Євангелії[9, с.214].

Підсумовуючи, можемо стверджувати, що великого значення і вагомого розвитку в християнізованій культурі Київської Русі набуває література. Поява давньоруської літератури була наслідком прийняття християнства, яке принесло на нашу землю загальнослов’янську писемність. Слов’янська писемність посилила відчуття єдності походження слов’ян та слов’янської спільності. Відчуття цієї спільності часто перепліталося в багатьох пам'яток давньоруської писемності. З цього приводу висловився Нестор Літописець: «Бе одна мова словенеск … А словеньский мову і руської одне є».

Варто відзначити, що в давньоруській культурі надається перевага загальнонаціональному патріотизму. Ним зумовлюється зміст більшості пам’яток літератури Київської Русі. В безпосередній залежності від нього поставало й культурне значення твору, і його оцінка в сучасників і впродовж наступних поколінь. В усіх значних літературних творах тієї пори можна відчути ідею величі рідної землі, захоплення якою стає провідною темою багатьох творів давнього письменства. Ця ідея була зумовлена актуальними обставинами тогочасного життя, і у відображенні цих обставин полягає ще одна особливість літератури Київської Русі — її історизм. До певної міри цей історизм можна назвати політичною зацікавленістю літератури, адже замовниками і читачами її творів були князі та правляча верхівка держави. Саме ідеологію цих кіл, отже й вищі загальнодержавні або місцеві князівські інтереси й проводили у своїх творах давньоруські автори.

Важливу роль у висвітленні політичних й історичних проблем відіграли твори оригінальної руської літератури, які ґрунтувалася на досвіді усної дохристиянської культури. Вчені дослідили, що в 10 тис. церков і монастирів, побудованих на Русі з кінця X до початку XIII ст., налічувалось близько 85 тис. перекладних та оригінальних книг.

Дослідники відносять до найвідоміших руських писемних джерел твори теоретиків київського християнства: «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона (? — бл. 1053 рр.), «Послання до смоленського пресвітера Фоми» наступного митрополита-русича Климента Смолятича (? — 1154 рр.), «Послання до братії» Луки Жидяти (? — 1059 рр.), «Повість временних літ» Нестора (бл. 1056 — після 1113 рр.), проповіді Кирила Туровського (між 1130— 1140— напр. XII ст.), «Києво-Печерський патерик» та інші. Автори цих творів — вихідці з духовенства, найосвіченішої (після князівської знаті) частини суспільства Київської Русі. Усі ці представники руської еліти і під їхнім керівництвом церкви та монастирі несли культуру в широкі народні маси, розширювали світогляд людей, облагороджували їхні душі і були опорою у наступних століттях боротьби і поневірянь. Вони намагалися пропагувати християнство не як знання істини, а як «життя в істині», тобто такий спосіб світобачення, який у дослідницькій літературі здобув назву гуманістичний і ґрунтувався на великій платонівсько-візантійській філософській традиції. На відміну від західної європейської традиції яка заклала підвалини майбутніх метафізично-раціоналістичних пошуків істини.

Християнство на Русі справило великий вплив на розвиток кам’яної, архітектури. Першою кам’яною церквою на Русі була Десятинна церква, побудована у Києві за вказівкою князя Володимира в 989-996 рр. За археологічними дослідженнями встановлено, що Десятинна церква площею близько 900 кв.м прикрашалася мозаїкою, фресками та мармуровими колонами. Під час штурму Києва у 1240 р. татаро-монголами церква була зруйнована, зберігся лише її фундамент.

Також багатобанним (13 куполів) храмом став Софійський собор у Києві – найвидатніша архітектурна споруда Київської Русі, що збереглася до нашого часу. За величчю художнього образу, досконалістю архітектурних форм, внутрішнім оздобленням «руська митрополія», закладена у 1037р., належить до видатних мистецьких пам’яток стародавності. За розмірами собор перевищував візантійські храми.

Під візантійським впливом утворюється самобутня руська художня система, яка на століття визначила розвиток національної культури. На основі візантійських канонічних традиціях художньої культури розвивалося на Київській Русі мистецтво іконопису. Ікони стали першими творами станкового живопису Київської Русі. їх збереглося до наших днів дуже мало. Кожна руська ікона є шедевром високодуховного мистецтва світового значення.

Київська Русь, перебуваючи у тісних зв’язках з Візантією, перейняла у неї основи громадського життя, зокрема економічний устрій, освіту, наукові поняття, правові норми. Сліди візантійського християнського впливу бачимо і в «Руській Правді» 1037-1039 рр., яка була створена за ініціативи князя Ярослава. Цей перший писемний збірник норм давньоруського права створився як кодифікація руського звичаєвого права на основі візантійського законодавства.

Найважливішим наслідком прийняття християнства стало те, що воно стало потужним стимулом для ознайомлення Русі з візантійською культурою. Зокрема, Київська Русь перейняла у Візантії не лише основні жанри своєї літератури, основи громадського життя, освіту, наукові поняття та правові як норми. Через Візантію з глибини століть у Древню Русь активніше почав проникати і вплив світової цивілізації, в тому числі спадщина античного світу та Близького Сходу.