Розділ 2.Історія культурного діалогу Київської Русі та Візантії

2.1 Зв’язки дохристиянські Київської Русі з Візантією

Механізм культурного «діалогу» краще можна зрозуміти через абстрактну схему, за якою перший її учасник має великий запас накопиченого культурного досвіду, а другий зацікавлений засвоїти собі цей досвід. Яскравим прикладом є візантійсько-руський «діалог». Візантійська культура піддається на Київській Русі різноманітній трансформації і докорінно змінює свій вигляд.

Київська Русь була розташована на найважливіших торгівельних шляхах свого часу. Серед цих шляхів важливе місце належало Балтійському і Чорному морям, які сполучалися торгівельним шляхом «З варяг у греки», що лежав в основному по р. Дніпрі. Київ мав інтенсивні зовнішні зв’язки з Візантійською імперією завдяки цьому Дніпровському шляху. Сполучними ланками між Києвом і Константинополем були Херсонес та Корсунь (околиці сучасного Севастополя). В умовах активного діалогу культур Русі та Візантії виникає велика кількість «речей-гібридів», в яких поєднуються русько-візантійські технології виготовлення та оздоблення різноманітних речей [25, с.162].

Руські купці добре знали шлях до Криму, Подунав'я та в середину Візантійської імперії. Водночас візантійські купці цих регіонів були частими гостями в руських містах. З Київської Русі вивозили на продаж хутро, мед, віск, чимало невільників. Натомість завозили з Візантії коштовні тканини, прикраси, посуд, вироби із заліза тощо. Купці ще не мали власної монети в сучасному розумінні слова й при розрахунках користувалися арабськими дирхемами, візантійськими номісмами й західноєвропейськими динарами. Про зародження ранніх зв’язків Києва з Візантійською імперією свідчать монети візантійських імператорів Анастасія I (491-518 рр.) і Юстиніана I (527-565 рр.), знайдені археологами на Замковій горі (Київ). Для забезпечення різноманітних зв’язків (торгівельних, дипломатичних, культурних) Київської Русі з Візантією виникла необхідність у писемності [31, с.179]. Спочатку торгуючи з візантійцями русичі застосовували предметні способи передавання повідомлень («рези» і «черти»), про які пізніше згадуватиме болгарський чорноризець Храбр в оповіданні «Про письмена». Арабський письменник Ібн-Фадлан записав у подорожніх нотатках (початок X ст.), що бачив написи по-руськи на окремих уламках дерева. Араб Ібн-ан-Надіма згадує: руси десь у IX ст. мали письмена, які вирізували на дереві. Згодом їх замінив алфавіт – «глаголиця».

Значний вплив на Київську Русь мало сусідство з Візантією, яка намагалась залучити могутню Київську Русь до своєї політичної системи і тим самим, по-перше, послабити небезпеку, що загрожувала Імперії з її боку, а по-друге, — використати русичів у власних інтересах [43, с.257]. В основі східноєвропейської політики Константинополя лежало бажання шляхом цькування одних народів на інші відволікати їх від нападів на Візантію. З іншого боку, візантійські політики розглядали хрещення Київської Русі як опосередковане визнання васальної залежності від Імперії, Але така політика Візантії по відношенню до Київської Русі, як показала історична практика, не досягла успіху.

Так, відомо із візантійських письмових джерел про полянського князя Кия, який у союзі із антськими вождями здійснював походи на Балкани. Під час цих активних наступальних військово-політичних подій князь Кий здійснив візит до Константинополя, який увінчався взаємовигідною угодою. Судячи з того, що Кий мав «велику честь» від імператора, той не упустив нагоду навернути чергового «варварського» князя у християнство. Це підтверджується повідомленням Іоанна з Нікєї, який свідчить, що Кий, якого візантійські джерела називали Кувратом, «був охрещений» [45, с.273]. Найімовірніше хрещення Кия було його приватною справою, яка завдяки союзу з Візантією надавала князю можливість нейтралізувати майбутні небезпеки з боку древлянського племінного союзу, який в цей час починає просуватися на Схід, а також загрозу навали войовничих авар. Події, що відбулися після смерті Кия докорінно змінили етнополітичну ситуацію на древньоруських землях. Середнє Подніпров’я було завойоване і поділене між аварською і хозарською державами. У першій половиш VII ст. перестає існувати полянське державне утворення і на тривалий час соціально-економічне та духовне життя південно-східних слов’ян визначається владою Хозарського каганату. Отже, візантійських релігійно-культурний вплив був призупинений.

Київська Русь була економічно розвинутою й мала велику військову потугу, про що свідчить сама можливість здійснення переможного воєнного походу київського князя Аскольда на столицю Візантії. У візантійських писемних джерелах вказується точна дата нападу Аскольда на Константинополь — 18 червня 860 року, у 14-й рік правління візантійського імператора Михаїла [38, с.257]. Напад русичів на Константинополь припав в найнесприятливіший для візантійців час, коли араби тиснули на неї і з Заходу і зі Сходу. На передодні навали флоту Аскольда імператор повів 40-тисячне військо вглиб Малої Азії назустріч цьому ворогові. Одночасно він послав майже увесь свій флот до острова Кріт для боротьби з піратами, що стали тоді господарями Середземного моря і дошкуляли візантійським торговельним кораблям. Місто залишилось майже беззахисним, і в разі ворожого нападу городяни могли сподіватись не стільки на нечисленну охорону, скільки на могутність оборонних стін, яких до того не зміг здолати ніхто. Історики звернули увагу також на те, що велетенський залізний ланцюг на численних поплавках (зазвичай він перегороджував шлях до Золотого рогу) того дня, коли руський флот наближались до Константинополя, не був напнутий, і тому Аскольдові човни безборонно увійшли до бухти. Це єдиний випадок в історії Візантії, коли з невідомої причини ланцюг не був піднятий при наближенні ворожих суден.

Вибір князя Аскольда цього надзвичайно сприятливого моменту для атаки на Царгород, дає привід вважати, що київський князь перед походом зумів зібрати важливу політичну і воєнну інформацію. На таку думку наводять слова Никонівського літопису, що русичі знали про відсутність імператора з військом у Царгороді [35, с.164]. З цього можна зробити висновок, що Аскольдові було відомо й те, що в Золотому Розі не було візантійських кораблів, озброєних страшним «грецьким вогнем». М.В.Левченко писав про те, що в Києві добре знали про всі найважливіші події, що відбувалися в Константинополі й Візантії. Такі відомості могли надходити від русичів, що служили в імператорській гвардії, а також від купців, котрі постійно їздили великим шляхом «З варяг у греки», який з'єднував візантійську і руську столиці. Свідчення про службу русичів у імператорській гвардії і війську з'являються в джерелах лише з часів княгині Ольги (944-964 рр.), що, втім, не виключає такої можливості для більш ранніх часів. А от купці дійсно бували частими гостями у Царгороді, про що злагоджено повідомляють і давньоруські й візантійські джерела. У грецькій столиці існував спеціальний квартал святого Мами, де був заїзний двір для руських купців. З усього мовленого можна зробити висновок, що дипломатична практика Київської Русі уже з перших її кроків «цілком певно вказує на традицію у неї політичної розвідки». Несподіваність нападу Русі на Константинополь 860 р. доводить, що і в цьому разі зіграли свою роль вивідувачі, бо похід Аскольда слід вважати ретельно продуманою і добре до часу прихованою справою [46, с.157]. Вигідний для себе мир із сплатою греками контрибуції, якого досяг унаслідок того походу руський князь, свідчить про вдалість усієї військової акції Аскольда. Але найбільшим досягненням Аскольда було дипломатичне визнання Київської Русі як великої держави та достойного партнера Візантійської імперії.

Про зміну ставлення до сусідства з Київською Русю свідчить дипломатична переписка імператора Феофіла і Людовіка Благочестивого, в якій йдеться про прагнення візантійського імператора огородити делегацію «русів» від будь-яких небезпек і забезпечити успішне її повернення на батьківщину. Таке опікунське ставлення візантійців пояснюється їх бажанням зберегти мир із варварами, які являють собою серйозну військову небезпеку для візантійської імперії [4, с.261].

Наступний похід на Візантію відбувся через півстоліття. У кінці ІХ ст. київський князь Олег, котрий близько 882 р. об'єднав руську Північ з руським же Півднем, зробивши перший і вирішальний крок на шляху створення загальноруської держави, у 907 р. здійснив похід на Царгород, короткий опис якого зберігся у «Повісті временних літ»: «Пішов Олег на греків, .узяв же з собою силу варягів і словенів, і чуді й кривичів, і мерю, і древлян, і радимичів, і полян, і сіверян, і в'ятичів, і хорватів, і дулібів, і тиверців . І з цими усіма пішов Ігор на конях і в кораблях, і було кораблів числом 2000. І прийшов Олег до Царгорода; греки ж замкнули Суд, а місто зачинили» Є підстави думати, що, так само, як у 860 р., якісь руські вивідувачі добре розвідали ситуацію у Візантії. Князь Олег і його оточення взяли до уваги також і міжнародне становище імперії. Адже Візантія переживала тоді серйозні труднощі і у внутрішньому житті, і в зовнішній політиці. Посилилася боротьба могутніх земельних магнатів проти імператора, спалахнув заколот у війську. Не вщухав натиск арабів на південно-східні кордони країни [26, с.274].

Отже, князь Олег вдало обрав час для масштабного наступу на імперію. Долаючи опір нечисленної прикордонної сторожі і малих залог грецьких фортець на Дунаї, піше військо київського князя стрімко наблизилося до могутніх мурів Константинополя, а флот з'явився у видимості сторожових постів, розкиданих на берегах Золотого Рогу. Візантійці встигли підняти ланцюг і перепинити шлях руським човнам до бухти. Тоді Олег наказав перетягнути на котках свої невеликі кораблі суходолом, після чого їх спустили на воду вже за ланцюгом, у бухті. Це вразило візантійську верхівку і спонукало її до швидкого укладення миру, надзвичайно вигідного для руської сторони. Русько-візантійський договір 911 р. мав 15 статей і передбачав сплату Візантією значної контрибуції (48 тис. гривень золотом), безмитну торгівлю, надання пільгових умов руським купцям у Константинополі. Відтоді руські дипломати і купці користувались у Візантії великими пільгами, яких не було у представників жодної іншої країни. Минав час. П'ятьма роками пізніше після походу на Царгород князь Олег помер. До влади у Києві прийшов Ігор. Він поступався Олегові як державний діяч і полководець, і це з перебігом часу зрозуміли в Константинополі. Тому поступово імперський уряд зменшував пільги руським купцям у Константинополі, їх все суворіше утримували на заїзних дворах у візантійській столиці та інших великих містах. Підписана 907 р. і доповнена 911 р. русько-візантійська угода була таким чином порушена грецькою стороною [32, с.246].

Для відновлення своїх прав у 941 р. київський князь Ігор уклав союз із степовиками-печенігами. Удар по Візантії було завдано у час, коли імперія відчувала сильний тиск з боку арабів і угрів. Її флот змушений був постійно охороняти від арабів острови у Середземному морі. Однак похід Русі на греків 941 р., попри ретельну підготовку і велелюдне військо, зазнав невдачі. Більшість руського флоту у морському бою було спалено «грецьким вогнем», суходільне військо теж змушене було повернутись без перемоги. Через три роки Ігор зібрав ще більше військо і флот і знову вирушив на Царгород. Та уже на р. Дунаї його зустріло посольство від імператора Романа і запропонувало укласти мир. Після довгих переговорів його було підписано у Києві, куди прибуло імператорське посольство. Ця угода 944 р. виявилась менш вигідною для Русі, ніж договір Олега. Руські купці і дипломати були позбавлені більшої частини пільг [38, с.246]. У тексті договору 944 р. є положення, що свідчить про правила відвідини Константинополя руськими вивідувачами. Візантійський уряд вимагав від київського государя, щоб посли і купці з Русі обов'язково мали вірчі грамоти від нього, в яких би вказувалась мета їхнього приїзду. «Якщо ж прийдуть без грамоти і потраплять до наших рук, то ми будемо тримати їх під наглядом, доки не повідомимо князя вашого». Прибулих руських купців до Константинополя поселяли поблизу столиці в монастирі св. Мамонта. Входили до міста лише з візантійським представником через одну браму в кількості до 50 чоловік. На зиму залишатися не мали права. Мабуть, практика засилання розвідників з Русі до Візантії була поширеною, якщо вже про них згадувалось у великому міждержавному договорі 944 р.

«Русичі успішно оволодівали практикою політичної розвідки і загального врахування військово-політичної ситуації на кордонах імперії, практикою, що виявила себе вже в період посольства 838-839 рр., у подіях 860 р. і так же упевнено заявила про себе у 941 р.» [42, с.215]. Це розуміли візантійські імператори, так ще в Х ст. Костянтин Порфірородний наставляв своїх спадкоємців уникати великих зіткнень з Руссю і особливо — не допускати її союзу з кочовиками .

Незабаром по підписанні русько-візантійської угоди, восени 944 р. князь Ігор загинув, збираючи данину («полюддя») у Древлянській землі. На київському престолі його заступила дружина Ольга. Вона жорстоко придушила повстання древлян, а потім упорядкувала збирання данини, унормувавши його. Згодом княгиня Ольга взялась за вирішення завдань зовнішньої політики. Під 955 р. Літопис Нестора коротко свідчить: «Вирушила Ольга до Грецької землі, і прийшла до Царгорода. І був тоді цар Костянтин, син Лева, і прийшла до нього Ольга». Важливість цього запису важко переоцінити. Як відомо, візантійський напрямок Київської Русі, починаючи з часів її засновника Олега, домінував у зовнішній політиці держави. Однак обидва попередники Ольги на київському княжінні проводили свою зовнішню політику найбільш зрозумілим їм і рішучим засобом: спочатку йшли походом на Царгород, а вже потім, особливо у разі вдалого закінчення походу, укладали вигідний для Київської Русі мир [15, 251]. Невдача походу Ігоря 941 р. довела Ользі обмеженість і сумнівну політичну доцільність подібних методів. Тому вона вирішує вдатися до мирних засобів дипломатії — уперше в історії Київської Русі. Для підготовки цієї поїздки була проведена тривала і копітка праця, з допомогою ретельної політичної розвідки, в якій могли прислужитися насамперед руські купці у Візантії і, можливо, руські найманці в імператорській гвардії. Крім того, княгиня просто не могла спорядити посольство до Візантії без виконання численних формальностей, на які був дуже багатий імператорський зовнішньополітичний церемоніал. Та й саме перебування Ольги із великою свитою у Константинополі, крім вирішення міждержавних справ, могло бути використане для збирання політичної інформації. Під час правління княгині Ольги (945—962 рр.) було зроблено першу спробу запровадити християнство як державну релігію Русі. Неможливо точно встановити, чи була київська володарка християнкою, коли прийшла до влади, однак можна припустити, що з самого початку регентства при сині Святославі Ольга перебувала під впливом сил, які підтримували тісні зв'язки з Константинополем і значною мірою визнавали релігію та ідеологію греків. Це у групування знаті, зрозуміло, прагнуло й надалі розвивати і поглиблювати взаємини з Візантією, для чого неабияке значення мало піднесення міжнародного престижу Русі [24, с.156]. Така орієнтація прибічників княгині Ольги виявилася вже під час її першої поїздки до столиці Візантії (Додаток 2), яка відбулася, на думку у 946 р. В Константинополі давньоруська княгиня пішла на рішучий з погляду молодої давньоруської дипломатії крок — запропонувала імператорові укласти шлюб Святослава з грецькою принцесою. Тим самим київський двір прагнув використати зацікавленість Візантії в розширенні торгівлі з Руссю і допомозі військами, яку русичі могли надати їй у разі потреби. Однак візантійський імператор та його оточення, не бажаючи піднесення авторитету володарів Русі, відхилили пропозицію Ольги, очевидно, використавши, як привід, неможливість укладення шлюбу «порфірородної» принцеси з сином правительки нехристиянської, «варварської» країни. Друга поїздка княгині Ольги 957 р до Царгороду завершилася після тривалих переговорів підписанням угоди, яка не задовольнила обидві сторони.

Після смерті княгині Ольги в 964 р., влада перейшла синові Святославу. У нього були зовсім інші, ніж у матері, погляди на методи зовнішньої політики і на політичну розвідку. Святослав віддавав перевагу суто воєнним засобам проведення міжнародної політики. Тому сприяли зовнішньо-політичні обставини, з якими він зіткнувся на самому початку свого князювання. Святослав одержав владу у важкий для Давньоруської держави час. Одвічна суперниця Русі Візантія прагнула підточити могутність північного сусіда. Константинопольський уряд намагався відтіснити Київську Русь від Чорного моря. Візантійські політики прагнули перешкодити давньоруській торгівлі з Півднем і Близьким Сходом. Оскільки торгівля була однією з підвалин економічної, а відтак ― і військової потуги Київської Русі. З цією метою греки нацьковували незліченні орди печенігів на південноруські землі. Основним суперником Святослав слушно вважав Візантію. Життєві інтереси Давньоруської держави диктували руському володареві неминучість двобою з тодішнім «грецьким царем» Нікіфором Фокою [26, с.245].

Успіхи Святослава на Сході 964—966 pp не на жарт стурбували Константинополь, тому імперія вдалася до дипломатичної гри. У 968 р. на запрошення візантійського імператора Никифора Фоки київський князь на чолі 60-тисячного війська вирушає в похід проти Болгарії. Підштовхуючи русичів до боротьби з болгарами, візантійська дипломатія мала на меті зав'язати в кривавий вузол війни двох своїх сильних противників, що могли протидіяти встановленню контролю Константинополя на Балканах, але розрахунки Візантії не виправдалися. Потужним ударом Святослав розбив під Доростолом болгарське військо і захопив 80 міст вздовж Дунаю. Спочатку візантійська сторона не перешкоджала діям русичів у Подунав’ї, адже чужими руками руйнувалася Болгарська держава, яка протягом IX ст. була грізним ворогом імперії. У 811 р. болгарський хан Крум розгромив візантійське військо і взяв у облогу Константинополь. Згодом його онук Симеон витіснив Візантію з Балкан, залишивши їй лише міста Царгород та Солунь [44, с.325]. Крім того, дунайський похід не давав можливості Святославу розпочати експансію в Північне Причорномор'я, в землі, підконтрольні Візантії. Проте, коли воєнні успіхи київського князя стали досить значними, він не побажав, незважаючи на тиск і натяки візантійської дипломатії, залишати Подунав'я. Константинополь пішов на два рішучі кроки: по-перше, відновив дружні відносини з Болгарією, по-друге, підштовхнув печенігів до агресії проти Давньоруської держави.

Другий похід київського князя на Балкани розпочався 969 р. Святослав досить швидко, захопивши Переяславець, Великий Переяслав, Доростол, Філіппополь, не тільки повернув собі втрачені позиції у Болгарії, а й просунувся вглиб Візантійської імперії. Проте новому візантійському імператору вдалося зібрати численне військо і спочатку під Адріанополем зупинити Святослава, а під Доростолом підписатим мирну угоду (971), відповідно до якої київський князь брав на себе зобов'язання не воювати з Візантією та відмовлявся від претензій на Болгарію та Крим [32, с.214].

Підсумовуючи, можемо стверджувати, що важливе місце для Київської Русі посідали міжнародні торговельні зв’язки з Візантією. Енергійні й багаті руські купці були відомі мало не в усьому тогочасному світі. Київ залишався центром міжнародної торгівлі. У свою чергу візантійські купці також торгували в руських містах.

Іншим важливим напрямком зовнішніх відносин Київської Русі з Візантією були військові походи на Константинополь. З метою зміцнити становище Русі на міжнародній арені, захистити південні рубежі, а також розширити торгівлю з Візантією були здійснені походи на Константинополь та інші міста Візантійської імперії київських князів Аскольда (860 р., 866р.,867р., 874р.), Олега (907, 911 рр.), Ігоря (941, 944 рр.), Святослава (969-971 рр.), Володимира (989 р.), Ярослава (1043 р.).

Укладення угод між Київською Руссю та Візантією у підсумку цих походів було актом великої історичної цінності, свідчило про утвердження Київської Русі як рівного партнера Візантійської імперії. Цей напрямок започаткував Олег, уклавши у 907 р. угоду про безмитну торгівлю Русі з Візантією, а у 911 р. – мирний договір про регламентацію політичних, дипломатичних і торгівельних відносин між Візантією і Руссю. Аналогічні угоди були укладені Ігорем у 944 р. і Святославом у 971 р. Продовжила практику і княгиня Ольга здійснила два візити до Константинополя у 946 р. і 957 р., в ході яких усно уклала союзницькі угоди з Візантією.

Слід зазначити, що династичні шлюби, розпочинаючи з кінця Х ст. почали займати провідне місце у зовнішній політиці Київської Русі стосовно Візантії. Вони були виявом високого авторитету слов’янської держави на міжнародній арені. Першим розпочав укладання шлюбів з представницями аристократичної династій Візантії Володимир Святославович, одружившись на Анні – сестрі візантійських імператорів. Коли у 988 р. на Русі було прийнято християнство, це більше сприяло посиленню політичних і культурних зв’язків з Візантією. Таким чином, Київська Русь проводила активну зовнішню політику стосовно Візантії, здійснюючи її різними методами.

Саме геополітичний (геокультурний) чинник перетворює культуру Київської Русі на важливу контактну ланку між Сходом і Західною Європою, забезпечуючи тим самим безперервний історичний процес її культурної взаємодії з візантійською цивілізацією. Полікультурна природа Київської Русі збагачується за рахунок візантійських культурних імпульсів. Вони надходять сюди за рахунок розвинутих торгівельно-економічних і політичних відносин Київської Русі з Візантією. Розгалужені дипломатичні зв’язки, закріплені у відповідних династичних шлюбах, створюють сприятливі суспільні передумови для діалогічної взаємодії давньоруської та візантійської культур.

Зовнішнє культурне «вторгнення» візантійської культури в культурі життя Київської Русі зіграло роль каталізатора, яке вивело з дрімотної рівноваги, збагатило давньоруську культуру. Історія культурного діалогу між цими державами переконує, що засвоєння нашими предками надбань візантійців дало великий поштовх розвитку Київської Русі, а згодом і Галицько-Волинського князівства.