3. Економічна ефективність спеціалізованих підприємств

Економічна ефективність спеціалізованих підприємств обумов­лена тим, що вона сприяє застосуванню нової техніки, передових технологічних процесів, найбільш досконалих методів організації виробництва, кращому використанню обладнання, формуванню штату висококваліфікованих працівників.

Економічну ефективність спеціалізації виробництва можна визначити шляхом співставлення показників трудомісткості й собівартості виробів, виготовлених на спеціалізованих та неспеціалізованих підприємствах.

Умовно річну економію спеціалізації визначають за формулою:

,

де – собівартість одиниці продукції відповідно до і після за­провадження заходів щодо спеціалізації;

– транспортні витрати, пов'язані з доставкою готової продукції до і після спеціалізації;

, – плановий та фактичний річний випуск продукції після проведення спе­ціалізації.

Загальний річний економічний ефект від проведення спеціаліза­ції обчислюється таким чином:

,

де – нормативний коефіцієнт ефективності капіталовкладень;

– питомі капіталовкладення відповідно до й після прове­дення спеціалізації;

– фактичний річний випуск продукції після проведення спе­ціалізації.

Термін окупності капіталовкладень на проведення спеціаліза­ції визначається за формулою: ,

де – обсяг капіталовкладень на проведення спеціалізації, грн.;

– вартість основних фондів, які виділяються після проведен­ня спеціалізації і які можуть реалізовуватися або спрямовувати­ся на інші підприємства об'єднання.

Якщо капіталовкладення рівномірно розподіляються в часі або поточні витрати виробництва суттєво відрізняються впродовж про­ведених заходів, то при розрахунках загального річного економічно­го ефекту враховується фактор часу з коефіцієнтом приведення різ­ночасових витрат до поточного моменту:

де – норматив приведення (0,1);

– кількість років від другого року запровадження спеціаліза­ції до останнього року закінчення цієї роботи та отримання ре­зультатів.

Витрати й отримані результати до початку року множать на , а після початку розрахункового року – ділять на цей коефі­цієнт.

Лекція 11

Кооперування підприємств

План

1. Форми й види кооперування

2. Показники кооперування

1. Форми й види кооперування

Кооперування – це виробничі зв'язки між підприємствами, які спільно виготовлять кінцеву продукцію. Головна умова кооперуван­ня – широка мережа спеціалізованих та організаційно відокремле­них виробництв.

Виробниче кооперування – це одночасно і умова, і наслідок розвитку спеціалізації підприємств.

Процеси кооперування – це поставки комплектуючих і вико­нання робіт для потреб певного виробництва, зв'язок постачальника з покупцями певного виду продукції або орієнтація підприємства-постачальника на потреби певних споживачів, які продовжують формувати напівфабрикат. Підприємство-постачальник зобов'язане відповідати певним вимогам підприємства-споживача.

Кооперування необхідно відрізняти від матеріально-технічного постачання, яке охоплює зазвичай разове постачання сировини, па­лива та стандартних виробів і напівфабрикатів.

Як свідчить досвід, кооперування відіграє значну роль у мобілізації виробничих ресурсів, у покращенні використання виробничих потужностей, у вирішенні серйозних проблем, пов'язаних зі швид­ким нарощуванням випуску певної продукції та освоєнням вироб­ництва продукції складної.

Форми кооперування:

• за галузевим принципом: внутрішньогалузеве й міжгалузеве;

• за територіальним принципом: внутрішньорайонне й міжрайонне.

Внутрішньогалузеве кооперування – це кооперування підпри­ємств у межах однієї галузі.

Міжгалузеве кооперування – це кооперування між підприєм­ствами різних галузей.

Внутрішньорайонне кооперування – це виробничі зв'язки між підприємствами, які розташовані в межах одного крупного еконо­мічного району, наприклад, Центрального району України. Внутрішньорайонне кооперування – один з важливих факторів комплексного розвитку регіону, необхідна умова раціоналізації пе­ревезень, кращого використання місцевих ресурсів і виробничих потужностей.

Міжрайонне кооперування — встановлення виробничих зв'яз­ків між підприємствами, розташованими в різних економічних районах.

Залежно від виду спеціалізації розрізняють три види кооперу­вання:

• агрегатне;

• подетальне;

• технологічне.

Агрегатне кооперування передбачає, що головне підприєм­ство, яке випускає складну продукцію, отримує від інших підпри­ємств готові агрегати, які використовуються для комплектування продукції головного підприємства. Наприклад, на засадах агрегат­ного кооперування здійснюється постачання електродвигунів, ге­нераторів, насосів, компресорів та інших виробів головним підпри­ємствам. Ці вироби часто називають комплектуючими, оскільки вони дозволяють здійснювати випуск комплектної продукції на го­ловному підприємстві.

Подетальне кооперування передбачає, що головне підприєм­ство отримує від підприємств-суміжників деталі й вузли. Таким є постачання, наприклад, радіаторів, карбюраторів для тракторних заводів.

Технологічне кооперування полягає в тому, що одне підприємст­во постачає іншому певні напівфабрикати або виконує окремі технологічні операції. Наприклад, постачання пряжі для текстильних фаб­рик, виконання гальванічних робіт тощо. Усі ці види кооперування дають змогу використовувати економічні переваги спеціалізації ви­робництва.

Кооперування може здійснюватися і між підприємствами, які не перебувають у прямій виробничій залежності між собою. Вироб­ничі зв'язки між ними виникають унаслідок надлишку виробничих потужностей на одному підприємстві і дефіциту аналогічних потуж­ностей – на іншому. Наприклад, на одному підприємстві є надли­шок ливарних потужностей, а на іншому – ливарне виробництво не задовольняє потреби підприємства. Кооперування в даному випадку виступає як один із методів завантаження потужностей на одному підприємстві і ліквідації вузьких місць на іншому.