Комнжи між Заходом і Сходом

ПісляодногозтривалихперіодіввнутрішніхсмутізовнішніхневдачзновувідбуваєтьсяконсолідаціявсіхсилімперіїнавколоновоїдинастіїКОХМІІІНІВ. Завдяки діяльності трьох здібних імператорів цієї династії (Олексія І, Іоанна II, Мануїла І), що знайшли підтримку в провінціях, Візантія XI—XII ст. знову виступила на міжнародній арені великою європейською державою. Правління Комнінів було блискучим періодом в історії Візантії, коли імперія в останній раз не тільки повернула собі минулу велич, але й відродила колишню централізацію візантійської держави. Нову централізацію Комніни утверджували, як це не парадоксально, спираючись на сили децентралізації — військово-феодальну знать і розквітлі провінційні міста. В XI—XII ст. відбувається економічне посилення і політична консолідація феодальної знаті. В цей період все ясніше кристалізувалися основні відмінності між православною і католицькою церквами. Ці розходження соціально-економічного, політичного і релігійно-догматичного характеру в цілому відображували відмінності в суспільній структурі та культурі Візантії і Заходу. Поряд з цими розходженнями східну і західну церкви розділяли стійкі соціально-психологічні відмінності, що укорїнилися в широких колах середньовічного суспільства Заходу і Сходу. Західній релігійності була властива глибока емоційна напруженість, що межувала ‘ з релігійною екзальтацією. Для вірувань греків була характерна абстрактна філософська розсудливість, прихильність до трансцендентних ідей. Схвильована уява латинян постійно спрямовувалася до страждань Христа, страшних мук грішників у пеклі. В православній церкві на перший план висувалися радісно-просвітлені моменти життя Христа, його втілення і воскресіння; душі віруючих підносилися до божественного світла, до перемоги добра над злом. Ця відмінність знайшла відображення у візантійській і західноєвропейських культурах. З X ст. настає новий етап в історії візантійської культури — відбуваються узагальнення і класифікація всього досягнутого в науці, богослов’ї, філософії, літературі. У візантійській культурі цей вік пов’язаний із створенням творів узагальнюючого характеру — складені енциклопедії з історії, сільського господарства, медицини. Трактати імператора Костянтина Багрянородного (913—959 pp.) «Про управління державою», «Про феми», «Про церемонії візантійського двору» — обширна енциклопедія цінних відомостей про політичну і адміністративну структуру візантійської держави. В цей час тут був зібраний барвистий матеріал етнографічного та історико-геогра-фічного характеру про суміжні з імперією країни і народи, в тому числі й про слов’ян. В культурі повністю торжествують {узагальнено-спіритуалітичні | принципи; суспільна думка, література, мистецтво неначе відриваються від реальної дійсності та замикаються в колі вищих, абстрактних ідей. Остаточно складаються і основні принципи візантійської естетики. Ідеальний естетичний об’єкт переноситься в духовну сферу, яка описується тепер за допомогою таких естетичних категорій, як прекрасне, світло, колір, образ, знак, символ. Ці категорії допомагають висвітленню глобальних проблем мистецтва та інших сфер культури. В художній творчості переважають традиціоналізм, канонічність. Мистецтво тепер не протирічить догматам офіційної релігії, а активно служить їм. Але двоїстість візантійської культури, протиборство в ній аристократичної та народної течій не зникають навіть в періоди найбільш повного панування догматизованої церковної ідеології.