Побут і нрави пізньої Візантії

Викликаютьінтересспосібжиттяізвичаїпізньовізанійськоїаристократії, дляякоїнайбільшхарактернимирисамистаютьпрагненнядорозкошуікомфорту.Догідництво, підлесливість нижчих санів до тих, хто досяг соціальних вершин, виділяються як риси, що визначали характер моралі придвірних кіл. Один із авторів того часу писав, що будинки багатіїв повні слуг, на вулиці ж вони з’являються в оточенні гурту підлесників. За Георгієм Пахимером, «підлесники можуть почути гармонію навіть у кашлі хворого царственного дитяти».При характеристиці звичаїв придворних і ділових кіл сучасники виділяли перш за все хабарництво, наклепни-цтво, наговори. Імператорський двір уявлявся їм «взірцем балакливості та підлабузництва». Твір «Плодослів» висміює догідливість, що проявляється у ставленні до государя з приводу кожного висловленого ним рішення (у байці — до Айви): «Многая лета, владико государ Айва, многая лета! Яко тобі подобає царствіє, єдиному з усіх благородному воістину!» Задушливою була атмосфера двору і чиновницького апарату: вичікування санів, посад і подачок, прагнення висунутися, бути поміченим.Хабарництво вважалося нормою ділових відношень. Стефан Сахікіс, що напочатку своєї адвокатської діяльності звільнив від платні бідних і не брав хабарів, викликав невдоволення колег, оскільки хабарництво в суді було нормою. Набір тих моральних рис, що за традицією прийнято називати «візантінізмом», зберігся до останніх днів існування імперії.У пізній Візантії процвітали забобони. Суспільне безладдя викликало думки про наближення кінця світу. Навіть серед освічених людей були поширені ворожіння, віщування, а іноді й магія. Візантійські автори не раз зверталися до сюжету про віщування Сивілли, котра нібито вірно визначила число візантійських імператорів та патріархів і тим провістила час загибелі імперії. Існували спеціальні книги ворожби (бібліа хрисмалогіка), що пророкували майбутнє. Часто погане почуття або ж невдача у справах пояснювалася впливом чаклунських сил. Імператор Феодор Ласкаріс вважав свою епілепсію результатом чаклунства. Людей, які використовували різноманітні форми ворожіння, побоювалися, не бажаючи випробувати на собі силу їх впливу. Іноді чаклунів переслідували з тим, щоб пізнати мету їх таємничих дій проти якої-небудь персони. Одного разу запідозрену в чародійстві старуху, щоб вивідати ціль її ворожби, оголеною посадили в мішок разом з кішками. Кішок через тканину кололи шипшиною, щоб вони встромляли кігті в тіло старої. Випадки застосування магії траплялися й у колах духовенства, хоча це н переслідувалося церквою.Деякі рецепти лікування хвороб засвідчували, що у Візантії поряд із знаннями астрономії, фармакології, умінням використовувати наркоз уживалися наївні забобони відносно позбавлення від хвороб.Забобони залишалися й у сфері правосуддя, хоча й не були явищем постійним. Деінде в селах ще вживався «божий суд». Іноді обвинувачений в тяжкому злочині випробувався вогнем, ступаючи босими ногами на розпечене вугілля або беручи в руки розпечене залізо. Навіть спірні питання теології часом вирішувалися подібним чином. Так, богослови намагалися розв’язати догматичні суперечки двох церковних напрямів, піддавши вогню два манускрипти, що містили в собі релігійне кредо цих напрямків. Часом у суді для визначення правої сторони вдавалися до поєдинку між обвинувачуваним і звину-вачем.елігійна настроєність була у вищій мірі характерна для пізньовізантійського суспільства. Звернуті до народу проповіді аскези та анахоретства не могли не залишити сліду. Прагненням до самотності, до молитви було помічено життя багатьох людей, як вихідців з аристократії, так і представників низів. Слова Георгія Акрополіта могли характеризувати не лише деспота Іоана: «Проводив цілі ночі в молитві… було у нього піклування про те, щоб більше проводити часу в самотності і насолоджуватися спокоєм, або, в крайньому випадку, знаходитися в близькому спілкуванні з особами, котрі ведуть та-ке життя». Вихід із політичного життя в монастир — далеко не одиничний. Прагнення відійти від суспільних справ пояснювалося насамперед тим, що сучасники не бачили виходу з тих несприятливих колізій внутрішнього і міжнародного плану, що свідчили про падіння авторитету імперії та наближення її катастрофи.