Латинське завоювання

ЗахопленняКонстантинополяхрестоносцямив 1204 р. привелодоослабленняВізантійськоїімперіїтакороткочасногоіснуванняЛатинськоїімперії (1204—1261 pp.) іволодіаьлатинськихбаронівназемліВізантії. У сфері культури цей епізод знаменує культурну взаємодію грецької та західної цивілізацій. Католицька церква доклала багато зусиль для розповсюдження серед греків латинської культури і католицького віровчення. Вже в 1205 р. була зроблена спроба заснувати в Константинополі католицький університет. Центром розповсюдження католицизму в Латинській імперії став монастир св. Домініка в Константинополі, д в 1252 р. чернець Бартоломей склав полемічний твір «Проти помилок греків». Одночасно візантійська культура стала впливати й на освічених людей, які прибували з Заходу. Так, католицький архієпіскоп Коринфу Гійом де Мербеке, людина широко освічена, котра знала латинську і грецьку філософії, переклала на латинь праці Арістотеля, Гіпократа, Архімеда і Прокла. Ці переклади, мабуть, вплинули на формування філософських поглядів Фоми Аквінського. При дворі латинських імператорів, князів і баронів розповсюджувалися західні звичаї та розваги, турніри, пісні трубадурів, свята й театральні вистави. Помітним явищем у культурі Латинської імперії була творчість трубадурів, що в більшості були учасниками IV Хрестового походу. Так, Конон де Битюн досяг зеніту своєї слави саме в Константинополі. Красномовство, поетичний дар, твердість і мужність зробили його другою особою в державі після імператора, у відсутність котрого він нерідко правив Константинополем. Труверами імперії були знатні лицарі Робер де Блуа, Гуто де Сен-Кантен, граф Жан де Брісн й менш знатні, як Гуго де Брежиль.Певна річ, спроби введення католицького віросповідання і розповсюдження західної культури в Латинській імперії зустрічали постійний стійкий опір з боку православного духовенства, так і широких верств населення. Серед інтелектуалів росли і зміцнювалися ідеї еллінського патріотизму і еллінської самосвідомості. Але зустріч і взаємний вплив західної та візантійської культур в той період підготували їх подальше зближення в пізній Віpантїт.

Пізньовізантійська культура: гуманізм проти ісихазму

ДлякультурипізньоїВізантіїхарактернеідейнеспілкуваннявізантійськихерудитівзіталійськимивченими, письменниками, поетами, щовплинулонаформуванняранньоіталійськогогуманізму. Саме візантійським ерудитам судилося відкрити західним гуманістам прекрасний світ греко-римської давнини, познайомити їх з класичною античною літературою, філософією Платона й Арістотеля. Необхідно відзначити, що поняття «візантійський гуманізм» позначає той культурний, духовно інтелектуальний, психологічний і естетичний комплекс, що був характерним для світогляду ерудитів XIV—XV ст. і за своїми ознаками може вважатися аналогом італійського гуманізму. Річ при цьому йде не стільки про завершену культуру гуманізму, скільки про гуманістичні тенденції, не стільки про відродження античності, скільки про відоме переосмислення античної спадщини,язичества як системи поглядів, про перетворення його в фактор світогляду.Обширні знання таких уславлених візантійських філософів, богословів, філологів, риториків, як Георгій Геміст, Плифон, Димитрій Кидоніс, Мануїл Хрисолор, Віс-саріон Нікейський та ін., викликали безмірне захоплення італійських гуманістів, багато яких стали учнями й послі-довниками візантійських вчених. Однак суперечність суспільних відносин пізньої Візантії, слабкість паростків передкапіталістичних відносин, натиск турків і гостра ідейна боротьба, що завершилася перемогою містичних течій, призвели до того, що новий напрямок в художній творчості, який там виник, подібний ранньоіталійському Ренесансу, не дістав завершення.Одночасно з розвитком гуманістичних ідей пізньої Візантії відбувається незвичний зліт містицизму. Неначе всі сили спіритуалізму й містики, аскетизму й відчуженості від життя, що тимчасово причаїлися, консолідувалися тепер в ісихаському русі, у вченні Григорія Палами, і почали наступ на ідеали Ренесансу. В атмосфері безнадії, породженій смертельною військовою небезпекою, феодальними чварами та розгромом народних рухів, в тому числі повстання зелотів, серед візантійського духовенства і чернецтва росло переконання, що спасіння від земних бід можна знайти лише в світі пасивної споглядальності, повного заспокоєння — ісихії, самозаглибле-ному екстазі, що нібито дарує містичне злиття з божеством і осяяння божественним світлом. Вчення ісихастів, що підтримувалося пануючою церквою і феодальною аристократією, отримало перемогу, завороживши містичними ідеями широкі народні маси імперії. Перемога ісихізму багато в чому була фатальною для культурного розвитку Візантії, як і для долі візантійської держави: ісихізм задушив паростки гуманістичних ідей в літературі та мистецтві, послабив волю народних мас до опору у боротьбі із зовнішніми завойовниками.