Українська культура першої половини хх століття

План

1. Розвиток культури в епоху революційних подій 1917-1920 рр.

2. Національно-культурна політика Радянської держави. Українізація

3. Український ренесанс та „Розстріляне відродження”

4. Розвиток культури на західноукраїнських землях між двома світовими війнами

5. Українська культура та наука в роки другої світової війни (1939-1945)

6. Складності розвитку культури у другій половині 40-х – 50-ті роки

Розвиток культури в епоху революційних подій 1917-1920 рр. В 1917-1920 рр., не дивлячись на революційні потрясіння та громадянську війну, відбувається бурхливий розвиток української культури.

Основні напрямки своєї діяльності в галузі культури Центральна Рада визначила у відозві до українського народу від 22 березня 1917 р. та в резолюції Українського національного конгресу (квітень 1917 р.). В цих документах серед першочергових завдань було названо: відродження української мови, створення національних навчальних закладів, збільшення кількості газет, журналів, художньої та навчальної літератури українською мовою, розвиток бібліотечної справи, науки, музичного, театрального та образотворчого мистецтва.

Вже навесні 1917 р. було здійснено перехід від організаційної до практичної роботи по створенню українських шкіл. Першим кроком в цій роботі стало відкриття наприкінці березня першої, а влітку – другої та третьої українських гімназій в Києві.

Під час діяльності Центральної Ради протягом літа – осені 1917 р. було відкрито 5,4 тис. українських шкіл, більше 100 гімназій, введено навчання українською мовою в десятках медичних, агрономічних, технічних училищах та школах. Почали діяти народні університети у Києві, Миколаєві, Харкові, Одесі. Виходило 80 періодичних видань українською мовою, масовими тиражами друкувались навчальна, історична, художня, суспільно-політична та технічна література (вийшло близько 680 найменувань книг). За рішенням Генерального секретаріату Центральної Ради було засновано Українську національну бібліотеку (УНБ) з кількома філіями у великих містах.

У цей час вперше було створено історичні праці з новими концепціями історії України, зокрема: „Ілюстрована історія України”, „Коротка історія України”, „Якої ми хочемо автономії” М.Грушевського, „Коротка історія України”, „Про козацькі часи на Україні” В.Антоновича, „Історія Українського письменництва” С.Єфремова.

Центральна Рада приділяла увагу й розвитку всіх видів мистецтва. У вересні 1917 р. відбулось відкриття Українського національного театру. До складу його трупи увійшли відомі актори – М.Садовський, Л.Курбас, І.Мар‘яненко, П.Саксаганський тощо. Було засновано Український національний хор (диригент К.Стеценко), у Києві відкрито загальноукраїнські курси з підготовки співаків хору, музикантів, хореографів. В грудні 1917 р. розпочала роботу Українська академія мистецтв - перша вища художня школа в Україні. Першим її ректором став відомий український художник Ф.Кричевський (1879-1947), з 1919 р. академію очолив Г.Нарбут (1886-1920) – талант-самородок, корифей української графіки. При академії було створено Українську національну картинну галерею.

Значна увага приділялась українізації адміністративно-державного та судового апарату. Незважаючи на досить активний опір, на весну 1918 р. близько 50-60% установ вели діловодство українською мовою. У березні 1918 р. Центральна Рада надала українській мові статусу державної.

Культурні перетворення, започатковані Центральною Радою, продовжувались і в Українській державі П.Скоропадського. Причому російськомовні та інші навчальні заклади практично не підлягали реформуванню, а створювалися нові, українські. Протягом літа 1918 р. було відкрито ще 50 гімназій, їх загальна кількість досягла 150, серед яких кілька десятків були сільськими. Міністерство освіти законодавчо закріпило обов‘язкове вивчення української мови та літератури, історії, географії, етнографії в школах та вищих навчальних закладах. Влітку 1918 р. відкрився Кам‘янець-Подільський університет. В цей же період розпочали роботу Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Український театр драми і опери, Українська державна капела, Державний симфонічний оркестр тощо.

Протягом 1917 р. виникло 78 видавництв та діяло 106 друкованих видань, в 1918 р. відповідно 104 та 212. За 1918 р. українською мовою було видано 1084 книги. З метою подальшого розвитку української мови було створено Термінологічну комісію (голова – П.Тутківський), що розробила українську гуманітарну й природничо-технічну термінологію, переробила й доповнила український орфографічний словник.

В листопаді 1918 р. було створено Українську академію наук. Велику підготовчу роботу провели відомі вчені – основоположник геохімії, біогеохімії та радіології, автор теорії ноосфери⁵¹ В.Вернадський (1863-1945) та історик держави та права М.Василенко (1866-1935), які й стали першим та другим її президентами. Першими дійсними членами (академіками) УАН були: геолог та геохімік В.Вернадський, філолог та сходознавець А.Кримський, історик Д.Багалій, біолог та селекціонер М.Кащенко, історик та етнограф О.Левицький, літературознавець М.Петров, мовознавець та педагог С.Смаль-Стоцький, механік С.Тимошенко, економіст М.Туган-Барановський, геолог П.Тутковський.

Національно-культурна політика Радянської держави. Українізація. До революції серед населення України нараховувалось лише близько 30% письменних, в деяких районах цей показник навіть не доходив до 20%. Радянською владою було взято курс на безкоштовну освіту всіх прошарків населення. Навесні 1919 р. почалось створення єдиної трудової школи з семирічним та дев‘ятирічним терміном навчання. Однак через економічні труднощі обмежились лише семирічками. До 1921 р. для дорослого населення було відкрито курси з ліквідації неписьменності. До цієї роботи було залучено понад 15 тис. різних культурно-просвітницьких установ, серед яких 5,5 тис. хат-читалень, 4 тис. товариств „Просвіта”, 3,1 тис. бібліотек, 1,5 тис. клубів.

На весну 1921 р. у 22 тис. шкіл налічувалось 2,3 млн. школярів, з котрих більше половини навчалися рідною українською мовою. У 38 вузах здобували освіту бл. 57 тис. студентів. При 13 вузах діяли робфаки, які готували робітничу молодь до вступу в інститути.

Наукові дослідження зосереджувались в основному в Українській академії наук, яку в 1921 р. було перейменовано на Всеукраїнську академію наук (ВУАН). Таким чином проголошувалось намагання об‘єднати в рамках ВУАН наукову інтелігенцію як Радянської України, так і західноукраїнських земель, що перебували у складі інших держав. ВУАН мала три секції: історико-філософську, фізико-математичну і соціально-економічну. На світовому рівні проводилися дослідження з математичної фізики (М.Крилов), експериментальної зоології (І.Шмальгаузен). К.Воблий започаткував вивчення економічної географії України, під керівництвом М.Птухи було відкрито Демографічний⁵² інститут. Розпочалися дослідження нових напрямів у механіці, авіації, гідрології⁵³, хімії, біології, радіотехніці тощо.

В 1923 р. в Україні було прийнято декрет щодо українізації, за яким політика розвитку української культури проголошувалась державною. Українізація – національно-культурна політика радянської влади (в рамках політики „коренізації”), спрямована на виховання кадрів з представників корінної національності, розширення мережі навчальних закладів з викладанням українською мовою, розвиток національної культури. Проведення українізації очолили наркоми освіти⁵⁴ О.Шумський (1924-1927) і М.Скрипник (1927-1933).

Перш за все проведення українізації вплинуло на освіту. До кінця 20-х років письменність населення в УСРР зросла в кілька разів і склала понад 70% у містах та близько 50% у селах. Успішно вводилась обов‘язкова початкова освіта. До 1933 р. початкове й семірічне шкільництво було українізовано на 88,5%. На початок 30-х років близько 97% дітей – українців за національністю – навчалися рідною мовою. На Кубані відкрились українські школи, видавались українські газети, працювало українське радіомовлення.

В районах, населених національними меншинами, навчання в школах велося мовою народів, які проживали в Україні: російською, грецькою, польською, німецькою, чеською, єврейською тощо. Наприкінці 20-х років в УСРР діяло близько 2 тис. шкіл з національними мовами навчання (не враховуючи російських).

В 1923-1927 рр. кількість українців серед службовців державного апарату зросла з 35 до 54%. В другій половині 20-х років 75% місцевих державних установ та організацій вели документацію українською мовою. Тираж україномовних газет за 1924-1927 рр. виріс у 5 разів, значно збільшилася кількість і тиражі книжкової продукції; до 1933 р. преса була українізована на 89%, книгодрукування – на 83%. Українська мова в республіці фактично набула статусу державної.

Український ренесанс та „розстріляне відродження”. Одним з результатів проведення політики українізації був бурхливий розвиток української культури – українське відродження (український ренесанс) у 20-х – на початку 30-х років.

20-ті роки характеризувались розмаїттям літературно-мистецького життя. Серед літературних напрямів і організацій вирізнялись неокласики (М.Зеров, М.Рильський, П.Филипович, М.Драй-Хмара), Спілка селянських письменників „Плуг” (С.Пилипенко, А.Головко, О.Копиленко, П.Панч), Спілка пролетарських письменників „Гарт” (В.Еллан-Блакитний, В.Сосюра, М.Хвильовий, П.Тичина) тощо.

В другій половині 20-х років (1925-1927) розгорнулась літературна дискусія щодо шляхів розвитку літератури та мистецтва, котра перетворилась на обговорення національної політики в Україні. В ході дискусії М.Хвильовий висунув ідею створення нової національної культури, яка б базувалась на кращих традиціях світової культури.

З літературною дискусією пов‘язані виникнення, існування і доля ВАПЛІТЕ (Вільної Академії Пролетарської Літератури). Створена за ініціативою М.Хвильового у 1926 р., вона об‘єднала письменників, які орієнтувалися на високий професіоналізм та творче новаторство (М.Куліш, М.Бажан, П.Тичина, П.Панч, Ю.Смолич, О.Досвітній, Г.Епік та ін.).

20-ті роки були часом піднесення театрального життя й формування нового українського театру. У 1918 р. у Києві діяло три театри: Державний драматичний театр, Державний народний театр і „Молодий театр”. Перші два у 1919 р. злилися. „Молодий театр” очолював Лесь Курбас (1887-1942), який на його базі створює мистецьке об‘єднання „Березіль”, що мало згуртувати театральних діячів, художників, музикантів, письменників тощо. Колектив театру „Березіль”⁵⁵ зібрав видатних майстрів української сцени – П.Саксаганського, М.Крушельницького, А.Бучму та ін. До історії українського театрального мистецтва Л.Курбас увійшов як реформатор та сміливий експериментатор. До репертуару театру входили як твори всесвітньовідомих авторів – В.Шекпіра, П.Меріме, В.Гюго, так і національна класика – „Гайдамаки” Т.Шевченка, „За двома зайцями” М.Старицького, „Хазяїн” І.Тобілевича та сатиричні п‘єси В.Ярошенка, О.Вишні, М.Хвильового.

На 20-ті роки припадає становлення українського кінематографа⁵⁶. В 1922 р. почала працювати Одеська кінофабрика, в 1933 р. відкрито Київську кіностудію художніх фільмів. Тут було знято: перший радянський звуковий документальний фільм „Симфонія Донбасу” (реж. Д.Вєтров, 1930), перший український звуковий ігровий фільм „Іван” (реж. О.Довженко, 1932). Олександр Довженко (1894-1956) поставив фільми „Звенигора”, „Арсенал”, „Щорс”, „Земля” (в 1958 р. на Всесвітній виставці у Брюсселі кінофільм „Земля” включили до почесного списку двадцяти кращих фільмів світу всіх часів та народів).

У 1924 р. почала діяти в Харкові перша радіостанція в Україні. У 1927 р. радіоцентри існували вже у Києві, Дніпропетровську, Одесі, а в 1928 р. в селах налічувалось 40,5 тис. радіоточок.

Одним з найвідоміших представників монументального живопису того часу був Михайло Бойчук (1882-1937), обраний ще в 1917 р. професором Української академії мистецтв. Галичанин за походженням, він переїздить до Києва, щоб здійснити свою мету „відродження українського мистецтва від кореня”. У своїй творчості М.Бойчук намагався об‘єднати характерні особливості українського народного орнаменту, мозаїк та фресок Київської Русі, іконопису ХVІІ – ХVІІІ ст. з прийомами, традиційними для живопису часів Візантії та Італії доби Відродження. В роки радянської влади разом з учнями (Т.Бойчук, І.Падалка, В.Седляр, О.Павленко тощо) брав участь у так званій „монументальній пропаганді”. Сучасник майстра мистецтвознавець І.Вигнанець відзначав: „Бойчук зі своїми учнями за короткий проміжок часу увійшов у всі галузі культурного життя України: кераміка, ткацтво, килимарство, друкарство (ксилографія⁵⁷, книжна графіка), скульптура і навіть український ляльковий театр вперше був відроджен бойчукістами”.

В архітектурі 20-30-х років переважали два напрямки: український національний стиль (комплекс будівель Сільськогосподарської академії (арх. Д.Дяченко, 1925-1930), Центральний залізничний вокзал у Києві (арх. О.Вербицький, 1927-1933) та конструктивізм⁵⁸ (будинок Держпрому у Харкові (арх. С.Серафимов, C.Кравець, 1925-1929), кінофабрика у Києві (арх. В.Риков, 1926-1929) та ін.). Епохальною подією для радянської архітектури стало будівництво Дніпрогесу в Запоріжжі (проектну організацію очолював І.Александров, будівельну – О.Вінтер, 1927-1932).

Духовне піднесення українського суспільства позначилося й на зростанні наукового потенціалу. Центром українського наукового життя залишався Київ. Світового визнання здобули наукові школи М.Грушевського (історія), Д.Граве (алгебра), Л.Писаржевського (хімія), О.Богомольця (експериментальна патологія), Є.Патона (електрозварювання) тощо. Над розбудовою української науки плідно працювали історики Д.Багалій, Д.Яворницький, М.Слабченко, археолог і етнограф М.Біляшівський, філологи й літературознавці С.Єфремов, М.Сумцов, А.Кримський, економісти К.Воблий, М.Птуха, геолог П.Тутківський та ін. Розробками з теоретичної фізики займався Український фізико-технічний інститут (Харків), де працювали вчені світового рівня І.Курчатов та Л.Ландау. В 1932 р. тут вперше в СРСР було успішно здійснено розщеплення атомного ядра літію.

Політика українізації надала величезного розмаху національно-культурному відродженню українського народу. Саме це було однією з причин її згортання, так як влада в центрі побоювалась намагання створення самостійної держави.

З кінця 20-х років ідеологічний та політичний тиск на українське національно-культурне відродження стає вже майже неприкритим.

Масштабні репресії розпочалися з процесу по справі так званої Спілки визволення України (СВУ). В 1930 р. за приналежність до міфічної організації були засуджені до різних строків ув‘язнення 45 представників української інтелігенції, у тому числі віце-президент ВУАН академік С.Єфремов. У 1930-1931 рр. було вигадано ще одну „контрреволюційну” організацію української інтелігенції – „Український національний центр” (УНЦ). По справі УНЦ проходило 50 осіб, - здавалося, що було вирішено завдати удару по всіх більш-менш відомих представниках старої інтелігенції, котрі не проходили по попередніх процесах. Керівником УНЦ було названо М.Грушевського. Справу проти М.Грушевського припинили в зв‘язку з його смертю, а інші „члени УНЦ” були засуджені.

Передбачаючи неминучість арешту, покінчив життя самогубством М.Хвильовий. Майже повністю були обезкровлені Інститут української культури, інститути мовознавства, української літератури, радянського права, польської культури тощо.

Політика репресій, що проводилась у 30-ті роки, завдала значних втрат українській культурі та науці. Про масштаби трагедії свідчать такі дані: в 1930 р. друкувались 259 українських письменників, після 1938 р. – лише 36 з них. За цей час своєю смертю померло тільки 10 осіб. 30-ті роки виявилися також особливо трагічними для українського кобзарства й лірництва.

„Розстріляне відродження” – термін, який ввійшов в обіг з середини 40-х років, влучно характеризує становище, що склалося в українській національній культурі в 30-ті роки.

Не зважаючи на жорстокі переслідування, в культурному житті радянської України продовжувались позитивні процеси, які зародилися в 20-ті роки. Якщо за переписом населення 1897 р. в Україні було зафіксовано лише 27,9% письменних, то за переписом 1939 р. їх кількість становила вже 85,3%. З осені 1930 р. було введено обов‘язкове навчання всіх без винятку дітей в загальноосвітніх школах. Впродовж 1932-1939 рр. кількість учнів в них збільшилася з 4,5 до 5,5 млн., вчителів – з 126,4 до 193,8 тис. Кількість вузів зросла з 38 (близько 29 тис. студентів) в 1929 р. до 148 (більше 125 тис. студентів) в 1939 р., а кількість технікумів з 146 до 600.

Розвиток культури на західноукраїнських землях між двома світовими війнами. В даний період західноукраїнські землі входили до складу: Польщі (Галичина), Румунії (Північна Буковина та Бессарабія) та Чехословаччини (Закарпаття).

Політичне життя Західної України представляли понад 10-ти партій, найчисельнішим було Українське національно-демократичне об‘єднання (УНДО). До складу УНДО входила більша частина інтелігенції та духовенства, воно контролювало діяльність багатьох господарських та культурно-просвітницьких установ, видавало найвпливовішу газету „Справа”.

Організація українських націоналістів (ОУН), яка виникла в 1929 р., проголосила своїм основним завданням боротьбу за створення української незалежної держави. ОУН нараховувала до 20 тис. осіб та залучала до своїх лав студентську та гімназійну молодь. ОУН підтримували молоді поети, особливо Є.Маланюк, О.Ольжич, О.Теліга тощо.

Частина інтелігенції орієнтувалась на Радянську Україну, брала участь в діяльності Комуністичної партії Західної України та Комуністичного Союзу молоді Західної України. Серед них: Я.Галан, М.Ірчан, А.Гаврилюк, П.Козланюк та ін.

Велику роль у збереженні української культури та її поширенні, у справі організації освіти відіграли товариства „Просвіта” та „Рідна школа”. Вони відкривали та фінансово підтримували школи та гімназії, бібліотеки та курси для неписьменних.

Важко також переоцінити діяльність Наукового товариства ім. Т.Шевченка, яке в 20-30-ті роки нараховувало більше 200 осіб. Серед них – відомі вчені академіки ВУАН В.Гнатюк, М.Возняк, В.Щурат, історик І.Крип‘якевич, музикознавець Ф.Колесса, письменники О.Кобилянська, В.Стефаник, Д.Лук‘янович, фізик В.Міліянчук, лікарі М.Музика, М.Панчишин та багато інших.

На початку 20-х років активізувалась боротьба за демократизацію науки та культури, за відкриття українського університету. На Західній Україні було 4 вищих навчальних заклади, однак відсоток студентів-українців суворо контролювався владою (у Львівському університеті українців мало бути не більше 5%). У 1920-1925 рр. у Львові працював Український таємний (катакомбний) університет. На його 4-х відділеннях – філософському, юридичному, медичному та технічному (з 1921 р. технічний відділ було перетворено на таємну Українську вищу технічну школу) вищу освіту отримали близько 1500 чол.

В 1921 р. було засновано Український вільний університет (УВУ) у Відні – перший український вищий навчальний заклад в еміграції. Після першого семестру УВУ почав працювати у Празі у складі двох факультетів – філософського та юридичного. За перші 10 років існування в УВУ пройшли курс навчання більше ніж 7700 чол., з яких близько 60 стали докторами права та понад 30 – докторами філософії.

В 1936 р. у Львові відбувся Антифашистський конгрес діячів культури, в роботі якого взяло участь близько 100 чол., серед них С.Тудор, Я.Галан, А.Гаврилюк, В.Василевська тощо. Проведення конгресу сприяло об‘єднанню антифашистських та миролюбних сил в умовах наростаючої військової загрози.

Українська культура та наука в роки другої світової війни (1939-1945). В роки війни всі сили українських діячів культури та науки, як і всього народу, були спрямовані на наближення перемоги над фашистами. Німецька окупаційна влада закрила населенню України шлях до освіти. Загарбниками було зруйновано понад 150 музеїв, вивезено близько 40 тис. найцінніших експонатів.

В тилу наукові та культурні установи підпорядковували свою роботу вимогам фронту. Інтенсивно працювали над розробкою наукових проблем та підготовкою спеціалістів понад 70 вищих навчальних закладів, евакуйованих з України. В Уфі, куди перебазувалась основна частина науково-дослідних установ та Президія АН УРСР, працював Науково-технічний комітет сприяння обороні країни на чолі з президентом академії О.Богомольцем. Діяльність вчених проводилась по 25-ти напрямках.

Значним внеском українських науковців у Перемогу було запровадження методу автоматичного електрозварювання у виробництво танків та інших видів зброї (Інститут елекрозварювання АН УРСР на чолі з Є.О.Патоном). Метод виплавки броньованих сталей, розроблений співробітником Інституту чорної металургії АН УРСР М.Доброхотовим, дозволив на 16 танкових заводах знизити браковану сталь з 42% до 26%. Вчені Фізико-технічного інституту та Інституту фізики АН УРСР зробили значний доробок у розвиток літакобудування, розробку приладів для радіолокації й пеленгації, створення нових матеріалів для потреб фронту.

Під керівництвом О.Богомольця були винайдені цінні препарати для швидкого загоєння ран та переломів кісток; під керівництвом О.Палладіна виготовлено новий препарат для боротьби з кровотечею. М.Стражеско плідно працював над вивченням ранової інфекції і ранового сепсису. Завдяки запропонованим українськими вченими новим методам лікування на 7% знизилась смертність серед поранених.

Зміцненню духу народу у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками сприяли твори письменників та художників. Особливою популярністю користувалися поетичні твори В.Сосюри, М.Рильського, П.Тичини, М.Бажана. Смертю хоробрих загинули 25 членів Спілки письменників України – кожен четвертий письменник-фронтовик, серед них О.Десняк, Я.Качура, М.Трублаїні, Д.Каневський.

З 1942 р. на сході СРСР поновлюється видання українських газет „Радянська Україна”, „Правда України”, „Література та мистецтво”, журналів „Україна”, „Українська література” та „Перець”. У 1942 р. в Саратові починає свою роботу радіостанція ім. Т.Шевченка. На сторінках періодичних видань, у радіопередачах постійно висвітлювалась героїчна боротьба українського народу проти гітлерівців, життя та трудові подвиги українців в тилу.

Значний внесок у загальну справу боротьби проти німецько-фашистських окупантів кіномистецтва України. Вершиною українського радянського кінематографа у роки війни став фільм М.Донського „Райдуга” (1943), який, окрім вітчизняних нагород, отримав „Оскара” – премію Академії кіномистецтва США. Особливе місце посіли документальні фільми О.Довженка „Битва за нашу Радянську Україну” (1943), „Боротьба на Правобережній Україні та вигнання німецьких загарбників з українських радянських земель”(1944).

Складності розвитку культури у другій половині 40-х – 50-ті роки. Важливою частиною післявоєнної відбудови України було поновлення культурного життя, системи освіти. Після звільнення українських міст і сіл від німецько-фашистських загарбників піднімалися з руїн школи, хати-читальні, бібліотеки, клуби. До початку 1944-1945 навчального року в Україні діяло майже 24 тис. шкіл, де навчалося 4,1 млн. чол. і працювало 145 тис. вчителів, а через рік – більш як 27 тис. шкіл при контингенті 4,9 млн. учнів і 176 тис. вчителів. Поширився рух під гаслом: „Ремонт та відновлення школи – власними силами”. Методами народного будівництва в Україні за першу повоєнну п‘ятирічку було відновлено 2,4 тис. шкіл. В 1953 р. було введено загальну обов‘язкову семирічну освіту, в 1956 р. скасовано плату за навчання. В 1958 р. відбувся перехід до обов‘язкової восьмирічної освіти.

Здійснювалася реевакуація вузів України. Вже в листопаді 1943 р. було оголошено про поновлення роботи 38 вузів у містах Лівобережної України. В 1945 р. в Україні працювали вже 150 вищих навчальних закладів (14 в західних областях), де навчалось понад 137 тис. студентів; 532 технікуми із загальною кількістю учнів 164 тис. До середини 50-х років кількість вузів збільшилась до 160, технікумів – до 584, а кількість студентів та учнів зросла відповідно до 200 та 228 тис., поновили роботу 7 університетів: Київський, Харківський, Львівський, Одеський, Дніпропетровський, Чернівецький, пізніше – Ужгородський. Підготовка спеціалістів було значно розширена за рахунок заочної та вечірньої форми навчання.

Активно працювали інститути Академії наук УРСР. Ще в березні 1944 р. до Києва повернулась з евакуації Президія АН УРСР, поступово розгорнули роботу 29 академічних науково-дослідних інститутів, влітку філіали Академії наук були відкриті у Львові. За 1950-1960 рр. кількість наукових установ збільшилась з 462 до 488, у півтора рази зросла кількість наукових співробітників.

У другій половині 40-х – на початку 50-х років українська культура та література збагатились творами вже відомих письменників – П.Тичини, В.Сосюри, М.Рильського, Ю.Яновського, О.Вишні, а також молодих талановитих авторів – О.Гончара, П.Воронька, Ю.Збанацького. Зазвучали імена композиторів О.Філіпенка, Г.Майбороди, Б.Лятошинського, художників Г.Мелихова, М.Шовкуненка, Т.Яблонської та багатьох інших.

Однак діячі літератури та мистецтва жили та творили під постійною загрозою бути безпідставно звинуваченими у некритичному підході до „реакційної буржуазної культури”, „українському буржуазному націоналізмі” тощо.

У другій половині 40-х років були піддані різкій критиці не лише окремі діячі української культури (О.Довженко, М.Бажан, М.Рильський, Ю.Смолич), але й праці цілих наукових колективів – перший том „Історії України” (під редакцією М.Петровського), „Нариси історії української літератури”, підготовлені Інститутом літератури АН УРСР.

З 1948 р. в Україні розгорнулась кампанія боротьби проти „поклоніння” перед Заходом, а згодом і проти „космополітизму”. Цього разу основного удару було завдано по діячах науки та культури, євреях за національністю. 1950 р. було ліквідовано Кабінет єврейської історії АН УРСР. Ще раніше, в 1949 р. заарештували його провідних співробітників. Протягом 1948-1952 рр. у зв‘язку з так званою „Справою Антифашистського єврейського комітету” було репресовано 18 єврейських письменників України.

В 1951 р. розгорнувся новий наступ на українських письменників – в першу чергу на В.Сосюру за вірш „Любіть Україну”, написаний в 1946 р. Після цього в пресі, на зборах творчої інтелігенції розпочалася хвиля необґрунтованої критики на адресу багатьох діячів української культури.

Складні та суперечливі умови розвитку української культури не могли не відбитися на її розвитку. На першу половину ХХ ст. припадають як національне відродження 20 – 30-х років, так і репресії проти найвидатніших його представників, як спроби спрямувати в єдине політичне русло творчий процес діячів культури, так і чудові твори українських майстрів, що засвідчили життєву стійкість українського народу та його вікові традиції.