Українське національне відродження (кінець хvш –початок хх століття)

План

1. Українське національне відродження

2. Освіта та наука

3. Література. Т.Г.Шевченко

4. Розвиток образотворчого мистецтва: архітектура, скульптура, живопис

5. Театр та музика

Українське національне відродження. Поняття „українське національне відродження” відображає процес становлення й розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України протягом кінця ХVШ – початку ХХ ст. Для культурно-історичного розвитку українських земель були характерні: геополітична розірваність; політизація культурного життя (українська культура, близько стоячи до демократичних визвольних рухів, брала на себе чимало „позаестетичних” – громадсько-проповідницьких – завдань); намагання денаціоналізації, нищення й заборона українського культурного руху, репресії й переслідування української інтелігенції за „сепаратизм”, „мазепинство”, „українофільство”; позбавлення української культури її фундаментальної основи – національної школи з рідною мовою навчання.

Незважаючи на складнощі розвитку, для української культури кінець ХVШ – початок ХХ ст. – доба національного відродження. Це засвідчує: цілісність загальнонаціонального (Східна й Західна Україна) культурного розвитку й дедалі глибше відчуття цієї цілісності в свідомості нації; формування розгалуженої жанрової системи в літературі; становлення національних шкіл в мистецтві, театрі, музиці; пожвавлення розвитку усіх видів й форм культури, включення її у загальнослов‘янський та світовий духовний розвиток; утвердження української культури як великої національної культури світового значення й резонансу.

Українське національне відродження базувалось на попередніх здобутках українського народу, зокрема традиціях національної державності, матеріальної та духовної культури. В ньому, як правило, виділяють три стадії:

1. Наукова або „збирання спадщини”. В цей час окремі вчені або, частіше, непідготовлені ентузіасти збирають мовні, фольклорні, літературні та історичні пам‘ятки свого народу.

2. Культурна. Організаційна стадія, коли закладаються культурні організації (читальні, театри, бібліотеки, музеї, національні доми тощо), школи й видання для поширення знання про національну спадщину, що вже зібрано або яка далі збирається. Відродження національної мови, активне впровадження її в літературу, освіту, театр, започаткування наукового національного мовознавства, фольклористики, історіографії.

3. Політична. На ній закладаються партії та інші організації, які уможливлюють участь у політичному процесі. Одним із завдань політичних організацій була реалізація самовизначення українського народу.

Як в усіх схематичних історичних структурах жодна з цих стадій не починається і не кінчається раптово, вони частково перекриваються.

Перебіг усіх трьох стадій характеризується невпинною боротьбою діячів української культури за право вільного розвитку великого творчого потенціалу свого народу. Яскравим прикладом такої боротьби стала діяльність Кирило-Мефодіївського (Украйно-Слов‘янського) товариства та громадівців на Наддніпрянщині й „Руської трійці” та народовців на західноукраїнських землях.

Освіта. Освітній процес в Україні штучно гальмувався мовною політикою урядів Росії та Австро-Угорщини, спрямованою на викоренення української культури, української мови. На Наддніпрянщині у 1804 р. навчання українською мовою було заборонено. Проте придушити культурно-освітній рух не вдалося. В першій половині ХIХ ст. виникли безкоштовні недільні школи для дітей та дорослих, де навчання велося українською мовою. Саме для недільних шкіл Т.Г.Шевченко написав свій „Буквар южнорусский”. 1862 р. недільні школи, яких на той час налічувалось 111, було закрито.

На початку 60-х років русифікаторська політика царизму посилюється. 1863 р. було видано так званий Валуєвський циркуляр⁴⁵, який забороняв видавати українською мовою педагогічну, церковну, наукову літературу та підручники. В ньому, зокрема, заявлялося, що „ніякої української мови не було, немає і не може бути”, а є лише малоросійське „наріччя” російської. Дозволялося писати „українським наріччям” тільки художні твори.

Валуєвський циркуляр у 1876 р. було доповнено Емським актом, що забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону українські книги, видавати українською мовою оригінальні твори, переклади з іноземних мов, тексти для нот, запроваджувати театральні вистави і публічні читання. Місцева адміністрація мала стежити, щоб у школах не навчали українською мовою.

Валуєвський циркуляр та Емський акт припинили чинність в ході революційних подій 1905 р. Саме тоді з‘являється легальна українська преса, культурно-освітні товариства „Просвіти”, почато видавничу діяльність⁴⁶.

Гнобительська мовна політика зазнала краху – навчальні заклади України готували палких патріотів своєї Батьківщини, не зважаючи на мову викладання. 1802 р. почало свою діяльність Міністерство освіти, яке наступного року затвердило чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети. В 1864-1869 рр. були проведені реформи в галузі освіти. Початкову освіту давали початкові народні училища, що працювали за єдиним навчальним планом та програмою. Рівень знань вони давали невисокий – елементарну грамотність та арифметику. Навчання велося російською мовою. Наприкінці ХIХ ст. кількість початкових шкіл зросла майже в 13 разів і досягла близько 17 тисяч (в порівнянні з 1856 р.), проте все рівно поза школою залишалось понад 70% дітей. На зламі століть рівень письменності в різних українських губерніях коливався від 15,5 до 27,9%.

Середню освіту давали гімназії, які поділялись на класичні, де перевагу надавали гуманітарним наукам, та реальні, що мали практичне спрямування і де вивчалися насамперед природничі науки. Закінчення класичної гімназії давало право вступу без іспитів до університетів, реальної – до вищих технічних навчальних закладів. На початку 70-х років відбулася чергова реорганізація, після якої класичні гімназії залишилися, а реальні стали училищами. На кінець ХIХ ст. на Наддніпрянщині діяло 129 гімназій, 19 реальних та 17 комерційних училищ.

Поряд із загальноосвітніми в Україні діяли й професійні навчальні заклади – кадетські корпуси у Полтаві (з 1840 р.) і Києві (з 1852 р.); медична школа в Єлисаветграді, фельдшерське училище у Києві, артилерійське та штурманське у Миколаєві, морська школа у Севастополі. У 1851 р. біля Харкова було відкрито землеробську (для підготовки агрономів) школу.

Ще в першій чверті ХIХ ст. на Наддніпрянщині з‘явилися вищі навчальні заклади, що об‘єднували гімназичний та університетський курси: Вилинській ліцей у Кременці, Рішельєвській в Одесі, Гімназія вищих наук у Ніжині. Протягом ХІХ ст. було відкрито Харківський (1805), Київський (1834), Новоросійський (1865, Одеса) університети. В трьох університетах наприкінці століття навчалося 4 тис. студентів. Також було засновано інші вищі навчальні заклади – Глухівський учительський інститут, Ніжинський історико-філологічний, Харківський технологічний, Київський політехнічний, Катеринославський гірничний інститути. На Наддніпрянщині вся система освіти була російськомовною. На відкритті університету в Києві Микола І підкреслив, що ”...призначення університету – поширювати російську культуру...”

У другій половині ХIХ ст. розвивається й жіноча освіта – 1880 р. були відкриті вищі жіночі курси у Києві, 1906 – в Одесі, 1913 – у Харкові.

На західноукраїнських землях українську мову було визнано крайовою 1787 р., проте в державних установах й освіті переважали німецька й польська мови. 1869 р. була проведена освітня реформа і в Австро-Угорщині. Внаслідок неї початкові школи вийшли з-під опіки церкви і були підпорядковані світській владі; формально запроваждувалось обов‘язкове навчання для дітей віком від 6 до 14 років. Але навчання українською мовою було дозволено лише в 1874 р., а рівень письменності залишався низьким: в 1890 р. у Східній Галичині він становив 33,6%, а на Буковині – 25%.

Львівський університет було засновано ще 1661 р., проте з латинською мовою викладання. В 1787 р. при ньому було створено „Студіум Рутеніум” з українською мовою навчання⁴⁷. У 1805 р. Львівський університет було перетворено на ліцей, а в 1817 р. – знову на університет, але вже з німецькою мовою викладання. У 1849 р. в університеті вперше створено кафедру української мови та літератури, яку очолив Я.Головацький. У 1871 р. обмеження щодо мови викладання були зняті, проте фактично нею стала польська мова. Незважаючи на це 1894 р. в університеті було відкрито кафедру історії України, яку очолив М.Грушевський, 1900 р. – кафедру української літератури на чолі з К.Студинським.

В ХIХ ст. на західноукраїнських землях були відкриті вищі учбові заклади: університет у Чернівцях (1875), Політехнічний університет (1877) та Академія ветеринарної медицини (1897) у Львові тощо.

Наука. Центрами наукових досліджень у ХІХ ст. стали вищі учбові заклади і численні наукові товариства. У 70-80-ті роки розгорнули діяльність Харківське, Київське, Одеське товариства дослідників природи; Харківське математичне, Київське фізико-математичне товариства; Історичне товариство Нестора Літописця в Києві, історико-філологічні товариства в Харкові, Ніжині та ін. Їх представники зробили вагомий внесок у розвиток національної та світової науки і культури.

Вчений-славіст, професор Харківського університету І.Срезневський склав і видав історико-фольклорний збірник „Запорожская Старина” (1833-1838). У 40-х роках ХІХ ст. в Києві почала працювати Тимчасова комісія для розбору давніх актів. Комісія збирала, вивчала і публікувала документи про історичне минуле України. У 1852 р. був створений Київський центральний архів, видано 35 томів „Архива Юго-Западной России” (1859-1914). Протягом 1861-1892 рр. Археографічна комісія в Петербурзі опубліковала 15 томів „Актов Южной и Западной России”.

Українські вчені того часу були людьми різнобічних інтересів, патріотами рідної землі, приймали активну участь у формуванні національної суспільно-політичної думки, розробці ідеї національної самобутності України й об‘єднання всіх українських земель. У ХІХ ст. працювали такі відомі історики, як М.Грушевський, М.Костомаров, В.Антонович, Д.Яворницький. Проблеми етнографії, народної творчості розробляли М.Драгоманов, М.Лисенко, І.Франко; мовознавства – А.Потебня, П.Житецький, Б.Гринченко; сходознавства – А.Кримський; літературознавства – С.Єфремов тощо. Проте цей поділ вельми умовний, тому що М.Грушевський досконально знав фольклор і звичаї українського народу, був автором фундаментальної історії української літератури. І.Франко – письменник, поет, автор блискучих літературно-критичних досліджень, перекладач і популяризатор кращих творів світової літератури, один з фундаторів і видавців „Літературно-наукового вісника” (ЛНВ), що виходив українською мовою. Так само різноманітними були й інтереси М.Драгоманова, Б.Гринченка та ін. Перший ректор Київського університету М.Максимович написав понад 100 праць з історії, ботаніки, зоології, фізики, хімії; підготував і опублікував три збірники українських народних пісень.

Плідно розвивалися не лише гуманітарні, але й природничі науки. 1808 р. в Харкові відкрилася астрономічна обсерваторія, 1812 р. – у Криму заснований Нікитський ботанічний сад, у 1812-1830 рр. у Києві, Харкові, Миколаєві, Полтаві почали працювати перші метеорологічні станції. У 1820-1850 рр. вийшли роботи М.Остроградського з математичного аналізу, теоретичної механіки і математичної фізики. У 1871-1872 р. – відкрита Севастопольська біологічна станція, а в 1883 р. – заповідник „Асканія Нова”. 1886 р. в Одесі І.Мечніков і М.Гамалія заснували першу бактеріологічну станцію. Математик О.Ляпунов створив загальну теорію сталості руху, написав ряд робіт з теорії ймовірності. Хімік М.Бекетов став засновником сучасної фізичної хімії. Видатним західноукраїнським вченим був фізик-експериментатор І.Пулюй, який зробив низку винаходів та відкриттів. Найвизначнішим було відкриття випромінювання, що сьогодні називається рентгенівським (І.Пулюй не поспішив запатентувати свій винахід).

1873 р. у Львові було створено Літературне товариство ім. Т.Шевченка, що 1892 р. перетворюється на Наукове товариство ім. Шевченка. У 1897-1913 рр. його очолював видатний український історик і політичний діяч М.Грушевський, роботою філологічної секції керував І.Франко. Наукове товариство ім. Шевченка своєю діяльністю охоплювало різні галузі науки і піднеслося на такий професійний рівень, що сприймалося по суті як своєрідна неофіційна національна Академія наук.

Література. Т.Г.Шевченко. Наприкінці ХVШ – на початку ХІХ ст. відбувається становлення нової української літератури.

На початку ХIХ ст. з‘явилася друкована граматика української мови – „Граматика малороссийского наречия” О.Павловського (1818). У 1823 р. вийшов словник української мови І.Войцеховича. У 1834 р. відомий вчений І.Срезневський опублікував статтю „Взгляд на памятники украинской народной словесности”, у якій доводив, що українська мова - не діалект, а повноцінна самобутня мова з великим літературним майбутнім. У 1907-1909 рр. Б.Грінченко впорядкував і видав чотиритомний „Словарь української мови”.

Престиж української мови підтримувала передусім українська література. Підтвердженням слів І.Срезневського стала творчість І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Є.Гребінки, Г.Квітки-Основ‘яненка і, звичайно, Т.Г.Шевченка.

Якщо І.Котляревського часто називають „батьком” нової української літератури, то Г.Квітка-Основ‘яненко (1778-1843) відомий як основоположник української художньої прози. З творчістю цих письменників, які були визначними організаторами театрального життя першої половини ХІХ ст., режисерами й акторами полтавського й харківського театрів, пов‘язано становлення нової української драми. П‘єси І.Котляревського „Наталка Полтавка”, „Москаль-чарівник”, комедії Г.Квітки-Основ‘яненка „Сватання на Гончарівці”, „Шельменко-денщик” до цього часу залишаються в репертуарі театрів.

Розвиток української літератури перших десятиріч ХІХ ст. характеризувався посиленням інтересу до народної творчості, історії і традицій народу. Головне місце серед літературних жанрів того періоду займала поезія.

Навесні 1840 р. в Петербурзі вийшла невеличка книга – „Кобзар”, що розпочала новий період в історії української літератури. Поезія геніального сина українського народу Т.Шевченка (1814-1861) стала одним з найбільших явищ не лише української, але й світової літератури. Його твори, перекладені більш ніж на 100 мов, розкривають багатство й невичерпні можливості української мови. Вони пронизані любов‘ю до Батьківщини і глибокою переконаністю в невід‘ємному праві кожного народу і кожної окремої людини на свободу, працю, щастя. В цілому творчість Т.Шевченка настільки велике явище в історії української культури, що можна говорити про її визначальний вплив на формування національної свідомості й духовності українців з ХІХ ст. по сьогодення.

Українська література ХІХ ст. – початку ХХ ст. збагатила світову культуру і такими видатними поетами і прозаїками як Леся Українка й Іван Франко, Іван Нечуй-Левицький і Панас Мирний, Михайло Коцюбинський і Марко Вовчок, Юрій Федькович і Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Іван Карпенко-Карий тощо.

Розвиток образотворчого мистецтва. В українському мистецтві першої половини ХIХ ст. простежується тенденція до синхронного виявлення різночасових стилів подібно до того, як у ХVП-ХVШ ст. переплелися українські варіанти ренесансу і бароко. Взагалі синтез світових стилів – характерна особливість українського мистецтва. У творчості українських художників загальновідомі світові стилі не тільки „переплавлялися” з місцевими традиціями, з народним мистецтвом, а й дістали глибоко своєрідних взаємопоєднань. Часто переосмислені стилістичні риси різних епох присутні в українському мистецтві одночасно, інколи навіть в одному й тому ж виді чи жанрі мистецтва, у творчості одного й того ж митця.

Ця тенденція до синхронного виявлення різночасових стилів властива й українському мистецтву першої половини ХIХ ст. Класицизм, мода на який на Заході вже минала, і романтизм, який щойно починав розвиватися, збіглися в часі, хоча протікали неоднаково в різних видах мистецтва: класицизм властивий більше архітектурі й скульптурі, романтизм – живопису й графіці. Проте у ряді випадків класицизм і романтизм невіддільні, - в садово-парковому будівництві, в творах історичного живопису, в рисункові тощо.

Архітектура.. З початком ХIХ ст. в архітектурі класицизму настає період зрілості.

Класицизм – напрям у європейській літературі й мистецтві, суть якого полягала в наслідуванні мистецтва та поезії стародавньої Греції, Риму й у дотримуванні системи суворих правил відтворення дійсності. Основна формула класицизму: планомірність плюс гармонія доповнювалась положеннями про цілісність ансамблю та його синтез із давньою забудовою; єдність архітектурних споруд як довершеного цілого в системі вулиць та площ; включення ландшафтів, зелених насаджень й водоймищ в систему архітектурних ансамблів; синтез архітектури й скульптури тощо.

Українська архітектурна школа класичного напрямку дала мистецтву добре відомих митців, серед яких чільне місце посідає Андрій Меленський (1766-1833). Саме він визначив Хрещату долину як майбутню головну магістраль нового Києва. До наших часів збереглися такі твори майстра, як „Магдебурзька” колона (1802), мавзолей-пам‘ятник „Аскольдова могила” (1809-1810) та ін. Архітектура зрілого класицизму надала стародавньому Києву неповторної художньої виразності і, по суті, сформувала новий центр міста довкола Хрещатика. Системою розпланованих житлових квадратів і монументальних громадських споруд були тісніше об‘єднані Княжа гора, низовий Поділ, Печерськ і Липки.

Аналогічною була роль архітектури класицизму і в інших давніх містах України. Там, де не існувало ясно окреслених центрів, вони були утворені у вигляді головних майданів, наприклад, на Лівобережжі. У пониззі Дніпра і Причорномор‘ї тривала інтенсивна забудова цілком нових міст, закладених на зламі ХVШ і ХIХ ст. (Одеса, Херсон, Сімферополь, Севастополь тощо).

На першу половину ХIХ ст. припадає розквіт на Україні садово-паркового будівництва („Софіївка” в Умані, „Олександрія” в Білій Церкві, „Тростянець” на Чернігівщині, Михайлівський, Немирівський парки на Поділлі, Корсунський та Яготинський на Київщині, Нікітський ботанічний сад у Криму), в якому синтезувалися кращі знахідки і здобутки в галузі архітектури, скульптури, декоративного мистецтва, дендрології⁴⁸ й окультуреного ландшафту.

В розвитку архітектури в Україні в другій половині ХIХ – на початку ХХ ст. можна визначити кілька періодів. Перший був безпосередньо пов‘язаний з художніми тенденціями середини століття і тривав до початку 1870-х років. Це – пізній класицизм. Найповніше він проявився у забудові Києва, населення якого зросло за два десятиріччя більш ніж удвічі (комплекс будинків так званих Присутственних місць; 1854-1857, арх. К.Скаржинський, М.Іконников, І.Штром; Володимирський собор; 1862-1896, арх. І.Штром, П.Спарро, О.Беретті, В.Ніколаєв; укріплення, вежи, казарми, брами Нової Печерської фортеці тощо). Тільки наприкінці цього періоду міський центр остаточно перемістився на Хрещатик.

1870-ті роки були переломними у розвитку української архітектури. Інтенсивне будівництво охопило всі великі міста (Київ, Харків, Катеринослав, Одесу, Севастополь та ін.). Починається доба розквіту еклектики⁴⁹. Характерним прикладом архітектури того періоду є численні будівлі академіка архітектури В.Ніколаєва (1847-1911; будинок кол. Купецького зібрання, нині Київська державна філармонія, 1882; багатоповерховий будинок на перехресті Володимирської та Прорізної вулиць, 1900 тощо). Рисами еклектики позначені твори провідних львівських архітекторів Ю.Захаревича (1837-1898; ансамбль корпусів Політехнічного інституту (1873-1877); Ю.Гохбергера (1840-1905; споруда крайового сейму, тепер Львівський університет (1877-1881). Серед різних фаз еклектики та різноманітних мистецьких напрямів особливо поширюються так звані віденські неоренесанс і необароко („рінгштрассе”) - архітектурне вирішення кол. Миколаївської вулиці (тепер В.Городецького) у Києві, арх. Е.Брадтман, П.Шлейфер та В.Городецький; оперні театри Одеси (1884-1887 арх. Ф.Фельнер, Г.Гельмер, Ф.Гонсіоровський), Києва (1897-1901, арх. В.Шретер), Львова (1897-1900, арх. З.Горголевський).

Наприкінці ХIХ ст. відбувається становлення нового стилю – стилю модерн - внаслідок прагнення подолати „багатостильність” минулих десятиріч, створити в усіх видах мистецтва синтетичний стиль, який би відповідав духові часу, а в архітектурі – застосуванню нових конструкцій з металу та залізобетону. Проте цегла все ще залишалася основним матеріалом масового будівництва, по суті обмежуючи практику архітектурних новацій. Саме цим і пояснюється той факт, що твори „чистого” модерну доволі рідкісні, в той час як вплив цього стилю помітний у багатьох значних тогочасних спорудах.

Прикладом включення модерну до сфери романтичної еклектики є діяльність В.Городецького (1863-1930). До його творів належать: будівля кол. Київського художньо-промислового і наукового музею (1897-1900, тепер – Національний художній музей України); караїмська кенаса (1899-1900, у мавританському стилі); Миколаївський костьол (1899-1909, у готичному стилі); власний будинок В.Городецького – „будинок з химерами” (1902-1903, поєднання бароко, готики, символіки).

Основний принцип еклектики зберіг своє значення і в архітектурі початку ХХ ст. Штампи декоративного модерну легко уживалися з елементами стилів минулого (будинок контори Держбанку в Києві - арх. О.Кобелєв (1860-1942), О.Вербицький (1875-1958); 1902-1905; надбудова 1934 р. за участю В.Рикова).

Органічно проявився новий стиль в архітектурі промислових і торговельних споруд, що вимагали перекриття великих площин металевими формами з горішнім освітленням. Саме таким є Бессарабський критий ринок в Києві (1910-1912; зведений М.Бобрусовим за проектом арх. Г.Гая).

Важливим напрямом „нового стилю” став так званий „національний модерн”, майстри якого звернулися до української народної архітектури та декоративного мистецтва. Одним з його творців був видатний архітектор, художник та дослідник народного мистецтва В.Кричевський (1872-1952; будинок Полтавського губернського земства, 1905-1909, тепер – Полтавський краєзнавчий музей).

Початок другого десятиріччя ХХ ст. проходив під знаком неокласицизму. Важливу роль в його становленні відіграв видатний український архітектор П.Альошин (1881-1961; Педагогічний музей, 1909-1911, тепер – Будинок вчителя).

Скульптура. На початку ХІХ ст. багато українських митців працює в Петербурзі (М.Козловський, І.Мартос тощо). Друга половина ХIХ ст. характеризується певними зрушеннями в розвитку скульптури, зокрема монументальної, безпосередньо в Україні. Однак процес поступового створення національної школи пластики відбувався повільніше, ніж в інших видах мистецтва, зокрема в живопису та графіці. Це значною мірою пояснюється умовами, в яких перебувало українське мистецтво: замовлення на створення та спорудження монументів давалося майстрам офіційно визнаним. Вплив офіційного мистецтва деякою мірою притаманний і такому видатному монументу середини ХIХ ст., як пам‘ятник князю Володимиру Святославичу в Києві (1853, скульптори В.Демут-Малиновський, П.Клодт, арх. К.Тон).

Одним із зачинателів реалізму в монументальній скульптурі був М.Микешин (1835-1896) – талановитий рисувальник, ілюстратор, друг і шанувальник Т.Шевченка. За його проектами встановлено багато пам‘ятників, серед яких Б.Хмельницькому в Києві (1888).

Виразником ідейної лінії передвижництва в скульптурі став Л.Позен (1849-1921), автор пам‘ятників І.Котляревському (1896-1903) та М.Гоголю (1913-1915) в Полтаві. З Україною пов‘язана і творчість скульптора П.Забіли (П.Забелло, 1830-1917), автора погруддя Т.Шевченка 1869 та 1872 рр., виконаних в мармурі та бронзі.

На початку ХХ ст. в архітектурі модерну та неокласицизму широко використовується монументально-декоративне пластичне оздоблення. У виконанні цих робіт значне місце належить скульптору Ф.Балавенському (1864-1943) та його учням по Київському художньому училищу. Прикладом можуть бути великі рельєфи на античну тематику для фасаду колишнього будинку інженера Ф.Ісерліса на вул. Олександрівській (тепер Музейний провулок) в Києві (1909); скульптури для колишнього Київського іподрому (1915-1916) та будинку Маріїнської громади Червоного хреста в Києві (1912-1913, будинок Науково-дослідного інституту клінічної медицини ім. академіка М.Стражеска).

Згуртуванню сил української скульптури сприяли міжнародні конкурси на створення пам‘ятника Т.Шевченку, що їх було проведено з 1910 по 1914 роки. У цих конкурсах, поряд з Ф.Балавенським, виступили молоді майстри М.Гаврилко, І.Кавалерідзе ( в майбутньому – видатний режисер українського радянського кіно), західноукраїнські скульптори Г.Кузневич, М.Паращук тощо.

В умовах піднесення національної школи пластики формувалася творча особистість всесвітньовідомого українського митця О.Архипенка (1887-1964). Він сміливо вводить у пластику колір і застосовує сполучення різних за фактурою матеріалів – дерева, металу, скла. Але найхарактернішими для творчого внеску Архипенка в мову пластики ХХ ст. були скульптури, в яких порожній простір є активним діючим елементом загальної композиції. Прикладом можуть бути „Ступаюча жінка” (1912), „Жінка, яка зачісується” (1915) та багато ін.

Шляхи розвитку скульптури на західноукраїнських землях мали свої особливості, які насамперед були пов‘язані із збереженням традицій пізднього бароко та класицизму, яких додержувалися заїжджі митці з Варшави та Кракова. Одним з найвідоміших скульпторів того часу був П.Війтович (1862-1936). Серед його робіт треба згадати алегоричні постаті „Торгівля” та „Праця”, встановлені біля входу до залізничного вокзалу у Львові (1900-1904); групи, що прикрашають фасад та інтер‘єр Львівського театру опери та балету ім. І.Франка.

Вихованець Віденської Академії мистецтв А.Попель (1865-1910) здобув першу премію на конкурсі проектів монумента А.Міцкевичу для Львова. Цей монумент (1905-1906) було ним виконано в співавторстві з М.Паращуком (1878-1963). Значне місце у розвитку реалістичних тенденцій у пластиці належить Г.Кузневичу (1871-1948).

Починаючи з середини ХIХ ст. українська скульптура поступово міцніла і на початку ХХ ст. посіла власне місце у світовому мистецтві.

Живопис. В першій половині ХІХ ст. розвивається станковий живопис: портретний, історико-батальний, побутовий жанри. Зростає інтерес до автопортрету, камерному портрету, мініатюри. Видатним представником українського реалістичного портретного живопису був В.Тропінін (1776-1857), одним із засновників української школи пейзажу та побутового жанру – В.Штернберг (1818-1845).

Значне місце в українському образотворчому мистецтві посідає художня спадщина Т.Шевченка. Поетичний геній великого Кобзаря залишив у тіні Т.Шевченка - художника, хоча починав він саме з живопису⁵⁰ і у 1860 р. здобув звання академіка Петербурзької академії мистецтв (за досягнення в області графіки). Сьогодні ми усвідомлюємо, що живопис та поезія Т.Шевченка створюють органічну єдність. Картини та малюнки Т.Шевченка пронизані безмежною любов‘ю до рідної України, її природи, людей.

Послідовниками демократичних традицій Т.Шевченка в живопису були К.Трутовський, Л.Жемчужніков, І.Соколов, в творчості яких побутовий жанр отримав подальший розвиток. До створеного у 1870 р. Товариства пересувних художніх виставок офіційно входили видатні українські художники М.Кузнєцов, С.Світославський, М.Пимоненко, К.Костанді, А.Мурашко.

На розвиток живопису в Україні позитивно вплинуло створення спеціалізованих навчальних закладів, зокрема Одеської (1865), Харківської (1869), Київської (1875) рисовальних шкіл. В останній, керованій М.Мурашком, навчались М.Пимоненко, Ф.Красицький, К.Малевич, скульптор Ф.Балавенський тощо.

Видатним майстром побутового жанру був М.Пимоненко. В.Орловський відомий як один з фундаторів нового українського реалістичного пейзажу, якого називали „шукачем сонця”. Митцями пейзажу світового рівня були С.Васильківський, П.Левченко, І.Труш, К.Костанді. На початку ХХ ст. характерним для української культури став історичний жанр, в котрому працювали Ф.Красицький, М.Самокіш, М.Івасюк та ін. В розвиток світового авангарду значний внесок зробили А.Богомазов, М.Бойчук та К.Малевич.

Театр. Підвалини українського національного театру закладалися в першій половині ХІХ ст. Виникненню професійного театру передували аматорські вистави. Становлячи невід‘ємну складову національного відродження, театр мусив стверджувати свою самобутню форму, творчу самостійність, долаючи тиск русифікації та полонізації. Гнобительська національна політика російського уряду, зокрема горезвісний Емський акт 1876 р. лише гальмували його розвиток.

Головними центрами театрального життя в Україні стали Харків, де працювали Г.Ф.Квітка-Основ‘яненко (1778-1843) і К.Т.Соленик (1811-1851) та Полтава – там діяли І.П.Котляревський (1769-1837) і М.С.Щепкін (1788-1863).

Драма розвивалася паралельно з театром. Провідні драматурги другої половини ХІХ ст. М.П.Старицький (1840-1904), М.Л.Кропивницький (1840-1910), І.К.Тобілевич (Карпенко-Карий) (1845-1907) були водночас і організаторами артистичних сил, і акторами. 1882 р. в Єлисаветграді з ініціативи М.Л.Кропивницького виникла група, що знаменувала народження професійного театру. До неї зразу або трохи згодом ввійшли видатні актори, часто звані корифеями українського театру: М.К.Садовський (1856-1933), М.К.Заньковецька (1860-1934), Г.П.Затиркевич-Карпинська (1856-1921), І.К.Тобілевич (Карпенко-Карий), П.К.Саксаганський (1859-1940). М.Л.Кропивницький справедливо вважається засновником українського театру. Майже всі українські актори другої половини ХІХ – початку ХХ ст. були або учнями, або учнями учнів М.Л.Кропивницького – непересічного драматурга, талановитого режисера і актора.

На західноукраїнських землях український професійний театр виник у Галичині у Львові при культурно-освітньому товаристві „Руська бесіда”. Ініціатива його створення належала актору і режисеру О.В.Бачинському (1833-1907). На Буковині при чернівецькій „Руській бесіді” (1869) існували аматорські гуртки. Театральна діяльність активізувалася із заснуванням у 1884 р. „Руського літературно-драматичного товариства” під керівництвом І.І.Воробкевича (1836-1903) – відомого українського письменника, композитора, педагога.

Український театр ХІХ – початку ХХ ст. зробив значний внесок у становлення і розвиток національної культури, національної самосвідомості. Його засновники виступили як творці національної акторської школи. Вершиною українського театру у ХІХ ст. став театр корифеїв. Були створені передумови розвитку українського театру-модерну, основи якого заклала драматургія Лесі Українки, В.Винниченка, О.Олеся.

Музика. Музичне життя зосереджувалось переважно в Києві, Харкові, Полтаві, Одесі та інших культурних центрах. Тут виникали й діяли оркестри, хори, капели, театральні гуртки і трупи. Музика була невід‘ємною складовою українського театру. Сценічний етнографізм тримався тут найдовше – через неповторний чар української народної пісні.

Автор першої вітчизняної опери „Запорожець за Дунаєм” (1862) – С.С.Гулак-Артемовський (1813-1873). Серед українських професійних композиторів вирізняється творчість П.І.Ніщинського (1832-1896), П.П.Сокальського (1832-1887), М.М.Калачевського (1851-1910).

У ХІХ ст. в Україні діють постійні оперні театри: в Одесі (1811), Києві (1867), Харкові (1874). Видатною подією українського оперного мистецтва стала творчість С.Крушельницької (1873-1952). Міжнародне визнання отримав також київський хор О.Кошиця.

У другій половині ХІХ ст. виникає система музичної освіти – відкриваються музичні училища у Києві, Одесі, Харкові, Львові.

Велике значення в історії української музики – як творець її національного напряму – має М.В.Лисенко (1842-1912) – композитор, піаніст, диригент і педагог, вчений-музикознавець. Він заклав підвалини для розвитку самобутньої української музичної культури. Своєрідним явищем, яке пізніше, в ХХ ст. піднеслося на дуже високий рівень майстерності, були хорові обробки українських народних пісень, основні типи і засоби яких вироблені М.В.Лисенком.

Піднесення національної музичної культури спостерігається і на західноукраїнських землях. У Львові, Перемишлі, Станіславі, Стрию, Чернівцях, Ужгороді та інших містах створювалися українські хори. Одним з перших композиторів – професіоналів на Галичині був М.М.Вербицький (1815-1870). А.К.Вахнянин (1841-1908) є творцем першої в Східній Галичині опери „Купало” (1870).

Здобутки українського театру й музики у ХІХ ст. свідчать, що попри всі утиски й заборони українська культура жила й розвивалась.

Українське національне відродження кінця ХVШ – початку ХХ ст. знайшло свої прояви в усіх галузях культури, стало часом подальшого розвитку творчої думки нашого народу, остаточно визначило українську культуру як яскраву самобутню культуру світового рівня.