Українська культура у другій половині хvіі – хvііі століттях

План

1. Освіта та наука

2. Друкарство

3. Література

4. Архітектура. Образотворче та прикладне мистецтво

5. Театр та музика

Другу половину ХVП – першу половину ХVШ ст. деякі вчені визначають як друге (після Київської Русі) золоте століття в розвитку українського мистецтва. Навіть нетривале існування елементів державності на українських землях призвело до бурхливого розвитку національної самосвідомості, що позначилося на всіх сферах культурного життя – освіті, науці, книгодрукуванні, літературі, а в архітектурі та мистецтві дістало назву доби козацького бароко.

Освіта та наука. У другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. освіта, наука та книгодрукування на українських землях розвивалися відповідно до політики держав, у складі яких вони знаходились.

На Лівобережній Україні, у Києві та Слобідській Україні (входили до складу Росії) школи були лише православними. В середині ХVІІІ ст. на Лівобережжі одна школа припадала на кожну тисячу чоловік. На Слобожанщині становище було гіршим – одна школа на 2,5 тис. осіб, а через 100 років – вже на 4,3 тис. У 60-ті роки ХVІІІ ст. навіть була спроба ввести обов‘язкову початкову освіту, однак далі несміливих кроків справа не пішла. Після остаточної ліквідації автономних прав українських земель у складі Росії наприкінці ХVІІІ ст. поступово припиняють своє існування і національні школи.

Основним центром освіти та науки був Київ з Києво-Могилянською колегією (академією). З кінця 60-х років ХVІІ ст. її матеріальне становище поступово поліпшувалось, розширювався її викладацький склад, з кожним роком зростала кількість учнів. В 1685-1686 н.р. в ній навчалось 240 чол., на початку 1700 р. – вже близько 1 тис. За зразком Києво-Могилянської академії були створені колегії в інших містах – Чернігові (1700), Харкові (1726)³⁷, Переяславі (1738), де могли отримати освіту діти різних станів. Ці учбові заклади готували священиків, державних службовців та вчителів начальних класів. З середини ХVІІІ ст., не дивлячись на часткові нововведення, Києво-Могилянська академія почала все більше відставати від потреб часу, а проекти створення університету в Києві чи Батурині російський уряд не підтримав. В другій половині ХVІІІ ст. виникають і перші професійні школи: медична в Єлисаветграді (1787), артилерійське (1794) та штурманське (1798) училища в Миколаєві тощо.

Київ та Лівобережна Україна відіграли важливу роль у поширенні подібної до західноєвропейської системи освіти в Росії. Так, у Києво-Могилянській академії отримали освіту 21 з 23 ректорів Московської академії та 95 зі 125 її професорів. Проте від‘їзд освічених людей впливав на рівень розвитку культури в самій Україні. Цьому сприяла й політика царської Росії: на українських землях цензура була суворішою, ніж у Петербурзі чи в Москві.

На Правобережній Україні (входила до складу Польщі) проводилась активна політика соціального та національного гноблення українського населення. Чисельність православної шляхти зменшується, втрачає своє значення міщанство. Православні братські школи перестають існувати, на їх місці виникають уніатські. Середня освіта (колегії у Львові, Луцьку, Перемишлі, Ужгороді та ін. містах) знаходиться під майже повним контролем єзуїтів.

Після ліквідації ордену єзуїтів наприкінці ХVІІІ ст. в Речі Посполитій було проведено шкільну реформу. Реорганізовані школи стали центрами полонізації українського населення. Важливою подією наукового та культурного життя на західноукраїнських землях було створення у 1661 р. Львівського університету, проте навчали в ньому латиною.

Високий рівень освіти на українських землях у другій половині ХVІІ - ХVІІІ ст. сприяв також і розвитку науки.

В Україні з‘являється ряд узагальнюючих історичних творів. Найбільш значними серед них були „Кройніка” (хроніка) Ф.Сафоновича (1762)³⁸ та „Синопсис”³⁹ невідомого автора (1674)⁴⁰. „Синопсис” став першим підручником з історії України. У ХVІІІ ст. написані історичні роботи у формі літописів – так звані „козацькі літописи” Самовидця, С.Величка, Г.Грабянки.

Наприкінці ХVІІІ ст. була написана „Історія Русів” – переважно політичний трактат, втілений в історичну форму. Невідомий автор подає картину історичного розвитку України, українського народу та української державності від давніх часів до другої половини ХVІІІ ст. (1769 р.). „Історія Русів” – своєрідний маніфест українського патріотизму, спрямований на піднесення національної гідності та політичної самосвідомості українців. Автор послідовно обстоював державну самостійність козацької України, демократичність її політичної форми правління, різко засуджував російський деспотизм.

Визначними пам‘ятками суспільно-політичної думки України стали „Пакти та конституції законів і вольностей Війська Запорозького” (1710) та „Вивід прав України” (1712) П.Орлика.

Одне з провідних місць у розвитку української культури посідає просвітник, філософ та поет Григорій Сковорода (1722-1794). Філософія Г.Сковороди зосереджується на людинознавчій, етико-гуманістичній проблематиці.

Розвиток теоретичної думки, особливо в другій половині ХVШ ст., відбувався під впливом насамперед природничо-наукових поглядів професорів Києво-Могилянської академії. Значних успіхів було досягнуто в математиці, механіці, астрономії (Ф.Прокопович, Г.Щербацький, Г.Кониський, І.Гізель, І.Фальковський, Я.Козельський) та медицині (Д.Самойлович, Н.Максимович-Амбодик, О.Шафонський).

Таким чином, у другій половині ХVІІ –ХVІІІ ст. на українських землях наука досягла високого рівня, а провідним науковим центром була Києво-Могилянська академія.

Друкарство. Своєрідним показником рівня освіченості на українських землях може бути діяльність друкарень. Найбільшою, як і раніше, залишалась друкарня Києво-Печерської лаври. Основна увага приділялась церковно-службовим книгам. Разом з тим, продовжуючи традиції попередніх століть, друкарня випускала навчальні посібники (тільки у 1760 р. було надруковано 2 тис. букварів), полемічні книги, офіційні матеріали, календарі, твори тогочасних українських письменників тощо. Для розвитку видавничої справи велике значення мало введення цивільного шрифту (вперше це було зроблено у Єлисаветграді у 1764 р.). Після цього кирилицею друкували лише церковні видання, а „цивільною” – світські.

Наприкінці ХVІІ – ХVІІІ ст. можновладці Росії та Польщі посилюють всебічний тиск на українську мову. У 1696 р. у Польщі видається закон, який обмежує сферу використання української мови лише богослужіннями. У 1720 р. царський уряд фактично забороняє друкувати книги українською мовою⁴¹. У 1751 р. перейшла на російську мову викладання Києво-Могилянська академія. Це свідчило про перехід Росії до тотальної русифікаторської політики.

Література. З середини ХVІІ і до останньої чверті ХVІІІ ст. українська література вписується в один універсальний стиль епохи - бароко - з його суперечливим сприйняттям світу, витонченою алегоричністю і контрасністю образів, риторичністю, декоративністю, ускладненою метафоричністю, тяжінням до пишності, бажанням вразити читача. Поряд з бароко та за його посередництвом в українській літературі продовжували жити традиції Середньовіччя (переписувалися й перероблялися твори попередніх віків, найбільше перекладні повісті), Відродження (ряд характерних ідей, мотивів, сюжетів та образів) та Реформації (звертання до національно-визвольної боротьби з її героїкою та демократизмом). Українське бароко характеризується також явно вираженою просвітницькою тенденцією (сатирично-гумористичний і бурлескно-травестійний⁴² жанри, шкільні та вертепні інтермедії, визнання авторитету науки та виховної ролі знання). Жанри українського літературного бароко: новела, драма, історичні твори. Їх можна побачити в полемічній літературі, поезіях Л.Барановича, І.Величковського, Г.Сковороди; „козацьких” літописах тощо.

В українській літературі ХVІІ ст. з‘явилися нові риси: вона поступово звільняється від впливу церкви та набуває світського характеру, до художніх творів все більше проникає жива розмовна мова.

Ідеї громадянського гуманізму яскраво проявились в ораторсько-повчальній прозі другої половині ХVІІ століття. Серед її представників – Л.Баранович, Д.Туптало та ін. Подальший розвиток отримала полемічна література в творах Л.Барановича, І.Гізеля, І.Галятовського. Розвивались й інші жанри літератури: проповіді, описання житія „святих”, повісті й оповідання, паломницька⁴³ проза (В.Григорович-Барський).

Серед літературних творів другої половини ХVШ ст. окреме місце займають „Розмова Великоросії з Малоросією” С.Дівовича (1762) та „Ода на рабство” В.Капніста (1783). Перекладач Генеральної військової канцелярії С.Дівович у своїй поемі обгрунтував самостійність політичного розвитку України з найдавніших часів. Відомий громадсько-політичний діяч і письменник В.Капніст написав свою „Оду...” у відповідь на ліквідацію козацького устрою та запровадження кріпацтва.

Найвидатнішою постаттю в літературному житті України ХVШ ст. був Г.Сковорода. Його багатогранна творчість – остання ланка переходу від давньої української літератури до нової. Письменник фактично завершив українську байкову традицію ХVП-ХVШ ст. і вивів байку як літературний жанр на шлях самостійного розвитку. У 1769-1774 рр. він написав 30 байок („Харківські байки”). Як поет Г.Сковорода уславився збіркою „Сад божественних пісень” (1757-1785), що містить 30 оригінальних поетичних творів. Крім того, йому належить ще близько двох десятків поезій і поетичних перекладів, частина яких написана латинською мовою. Творчість Г.Сковороди спричинила помітний вплив на І.Котляревського (1769-1838), якого часто називають „батьком” нової української літератури. Своєю поемою „Енеїда” (1798) І.Котляревський довів можливість створення високохудожніх творів українською мовою.

Архітектура. Образотворче і прикладне мистецтво. У розвитку мистецтва України за півтора століття – з середини ХVІІ до кінця ХVІІІ ст. – можна чітко виділити три етапи.

На першому етапі (друга половина ХVІІ – початок ХVІІІ ст.) мистецтво характеризується монументальністю, декоративністю, в ньому своєрідно переплітаються риси Відродження і бароко з національними традиціями.

На другому етапі (1720-ті роки – середина ХVІІІ ст.) мистецтво характеризується тяжінням до героїзації образів. Архітектура, живопис та скульптура вирізняються пишністю та багатством композицій, ошатною декоративністю та мальовничістю.

На третьому етапі (друга половина ХVІІІ – кінець ХVІІІ ст.) у мистецтві спостерігається поступовий відхід від прийомів бароко.

Найяскравіше самобутність українського бароко проявилася в архітектурі. Для споруд в цьому стилі характерні: перекриття церковного приміщення високою, вежеподібною конструкцією; грушоподібні гранчасті бані (схожість з абрисом полум‘я свічки); кількість бань на храмі дорівнює, як правило, п‘яти, семи або дев‘яти; немає вираженого фасаду; декоративні портали та ворота; багатий ліпний орнамент; в інтер‘єрах широко використовувались позолота, ліпнина, різьблення, мальовничі плафони; гармонійне поєднання архітектури з природнім оточенням.

Центром художнього життя стає Придніпров‘я. Загальнонаціональне піднесення у ході визвольних змагань середини ХVП ст. виявилось, зокрема, в тому, що козацькі та міщанські громади на власні кошти споруджували дерев‘яні та кам‘яні церкви, прикрашені іконостасами та настінними розписами, дарували церквам дорогий срібний та золотий ритуальний посуд, ікони, церковні книги. Так, на кошти І.Мазепи було споруджено 14 храмів та 20 реконструйовано. Серед них – Софійський собор у Києві, Успенський собор Києво-Печерської лаври, Миколаївський військовий собор у Києві тощо. Відновлені давньоруські святині „вбралися” в бароковий „одяг”.

Перлинами „козацького” бароко стали Покровський собор у Харкові (1689); Собор Різдва Богородиці (1746-1753) та дзвіниця (1766-1770) у Козельці (арх. І.Григорович-Барський і А.Квасов); Покровська церква у Києві (1766, арх. І.Григорович-Барський); Ковніровський корпус (1744-1745) та дзвіниця біля дальніх печер (1754-1761) Києво-Печерської лаври (арх. С.Ковнір).

З середини ХVІІІ ст. будівництво в Україні стає менш інтенсивним. На зміну українському бароко з‘являються монументальні споруди в стилі рококо⁴⁴ з деякими перехідними формами до класицизму та в стилі російського бароко (Андріївська церква та Маріїнський палац арх. Б.Растреллі).

Таким чином, визначальним для української архітектури другої половини ХVП – ХVШ ст. був активний творчий розвиток національної традиції. Найповніше вона виражена в дерев‘яній архітектурі (храм Покрови у Ромнах Полтавської обл.). На Лівобережжі та Київщині вона розвивалась у тісному зв‘язку з місцевою мурованою архітектурою, яка багато в чому зберігала її особливості.

Прагнення до світськості змінює стиль та характер українського іконопису. Поступово формується самостійна школа у живописі, котра пішла шляхом реалізму. Створюється українська типізація Ісуса Христа, Богородиці та святих. Часто на іконах відображені побут, особистості, пов‘язані з суспільним та політичним життям – гетьмани, представники козацької старшини та ін. (наприклад, „Розп‘яття” ХVІІ ст. з образом переяславського полковника Свічки; „Покрова” ХVІІІ ст. з портретом Б.Хмельницького тощо).

Монументально-декоративне мистецтво найбільшого розквіту досягло в іконостасах. За відсутності розпису білі стіни підкреслювали та відтіняли розкіш та багатство різних позолочених іконостасів. Кількість ярусів іконостасу та композиція різьблення підкорювались меті створення урочистого, величного та барвистого внутрішнього оздоблення. Барочні іконостаси дуже складні, з розкішним різьбленням, пишним орнаментом. В орнаментах, як правило, використані чисто українські мотиви: виноградна лоза, соняшники, гвоздики, жоржини та ін. До кращих іконостасів відносяться Богородчанський іконостас з Манявського Скиту кінця ХVІІ ст. роботи І.Кондзелевича, іконостаси 1667-1700 рр. І.Рутковича з Жовкви, головної церкви Києво-Печерської лаври чернігівського майстра Я.Глинського, Миколаївської церкви у Києві С.Балики 1690 р., Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві. Особливе місце серед пам‘яток українського живопису ХVШ ст. займає іконостас Преображенської (Спасопреображенської) церкви у с. Великі Сорочинці. Церква з іконостасом була зведена на кошти лівобережного гетьмана Д.Апостола. Комплекс семиярусного іконостасу об‘єднує понад 100 ікон на різні сюжети.

Значного поширення у мистецькій практиці українських земель ХVП – другої половини ХVШ ст. набув портретний живопис у різних варіантах, що охопив майже всі заможні прошарки суспільства. Найважливіші його здобутки закономірно пов‘язані зі світським напрямом, досить нерівномірно розвинутим на українських землях у складі Польщі та Росії. На Правобережжі, насамперед західному, він розвивався під значним впливом європейської традиції. У Києві та на Лівобережжі цей вплив виявлявся лише опосередковано, жанр мав яскраво виражений самобутній характер у стилі та іконографії.

Найзначнішим центром розвитку образотворчого мистецтва був Київ, де навчали майстерності художників, в основному портретистів, - в Лаврі та Києво-Могилянській академії. До кращих портретів того часу (т.зв. „парсунів”) відносяться: портрети М.Міклашевського, Г.Гамалії, полковника Суліми з дружиною тощо. Для народного живопису епохи бароко характерні численні зображення „козака Мамая”, „козака-бандуриста”.

У другій половині ХVІІІ ст. після остаточної ліквідації автономії Гетьманщини багато українських майстрів переїжджають до Росії. Серед них: А.Лосенко (1737-1773), К.Головачевський (1735-1823), І.Саблуков (1735-1777), Д.Левицький (1735-1822), В.Боровиковський (1757-1825). Творчістю цих художників завершується розквіт доби українського бароко.

З другої половини ХVІІ ст. на самостійний шлях розвитку поступово стає гравюра. Окрім ілюстрацій в книгах була поширена гравюра на металі, а також друкована на окремих аркушах паперу та шовку. Засновником української школи мистецтва гравюри був О.Тарасевич (бл. 1640-1727).

Театр та музика. У ХVІІ ст. розвивається шкільний театр. Драматичні твори писали для навчання та виховання. Авторами, як правило, були вчителі, виконавцями – учні. До середини ХVІІІ ст. в Україні було написано більше 30 діалогів та шкільних драм, серед них: „Воскресеніє мертвих” Г.Кониського, „Владимир” Ф.Прокоповича та ін. У ХVП-ХVШ ст. у руслі шкільної драми виникли інтермедії – побутові гумористичні сценки, які грають в антрактах (до нашого часу дійшло понад 40).

У другій половині ХVІІ ст. в Україні поширився ляльковий театр – вертеп. Найранніші згадки про вертеп датуються 1666 р., хоча звичай „ходити з ляльками” відомий з 70-х років ХVІ ст. Вертеп – невеликий двоповерховий дерев‘яний або картонний будиночок. На обох „поверхах” знаходились ляльки. На верхньому „поверсі” показували сценки на біблійні сюжети, на нижньому – з народного життя. Як правило, вистави давали під час ярмарок та базарів. Діючими особами були герої народних казок, легенд, пісень. Надзвичайну популярність у глядачів завоював образ запорожця.

У ХVІІІ ст. виник також кріпосний театр - в маєтках великих поміщиків. Пізніше театр перемістився в міста. У 1789 р. у Харкові почав свою діяльність перший в Україні постійний театр.

Невід‘ємною складовою частиною духовного життя народу залишалась музика. Бандуристи, кобзарі, лірники виконували пісні та думи. Продовжувала розвиватись і професійна музика: набув популярності партесний спів - багатоголосний спів без інструментального супроводу. Провідне місце в творчості українських композиторів другої половини ХVП – першої половини ХVШ ст. посідали вокальні концерти на 4, 8 і навіть 12 голосів. Значна роль у розвитку музичного мистецтва належала М.П.Ділецькому – відомому педагогу і композитору, автору „Граматики музичної” (1677).

Вагомий внесок у розвиток музичної культури зробила Києво-Могилянська академія, де вивчались музика, хоровий спів, були організовані хори, оркестри. Музичну освіту можна було здобути у Глухівській співацькій школі, в якій навчали гри на різних інструментах та співу. Спеціальні школи, що готували професіоналів „вокальної музики і церковного співу”, існували на Запорожжі.

У ХVІІІ ст. зросла професійна майстерність композиторів та виконавців. Далеко за межами України були відомі імена композиторів М.Березовського та А.Веделя. Справжньою школою для багатьох поколінь українських композиторів стала творчість Д.Бортнянського. Він написав 45 хорових концертів, твори для фортепіано, симфонії.

Таким чином, на українських землях продовжувався розвиток національних культурних традицій, збагачених кращими досягненнями західноєвропейської культури. Створення власної державності, консолідація національних сил сприяли подальшому розвитку вітчизняної культури, яка зберігала самобутню народну основу.