Культура київської русі

План

1. Писемність та освіта

2. Література

3. Наукові знання. Літописання

4. Архітектура і мистецтво

5. Утвердження християнства

У ІХ ст. в результаті тривалого внутрішнього розвитку східнослов‘янських племен склалась одна з найбільших держав середньовічної Європи – Київська Русь. Її історичним ядром було Середнє Подніпров‘я, де традиції політичного життя сягали ще скіфо-античних часів. Займаючи величезну територію – від Балтики і Льодового океану до Чорного моря, і від Волги до Карпат, - Русь являла собою історично важливу контактну зону між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією, що обумовило швидке її входження в загальноєвропейську історико-культурну спільність.

В результаті розвитку ремесел та торгівлі з‘явились міста, що стали культурними центрами. Головним містом України-Русі був Київ – „мать городов руських”, з населенням не менше 45 тис. чол. (у Парижі наприкінці ХІІІ ст. жили 24 тис. чол., у Барселоні – 12-15 тис.). Всього на Русі було близько 300 міст.

Київська Русь - поліетнічна держава, яка об‘єднувала племена владою київських князів, спільною релігією і писемністю.

Писемність та освіта. Археологічні джерела свідчать, що ще до ІХ ст. східні слов‘яни володіли неупорядкованим письмом (гончарні вироби черняхівської культури). Про поширення в східнослов‘янському світі писемності до офіційного введення християнства свідчать: літописне повідомлення про написані „руськими письменами” Євангеліє та Псалтир (знайдені просвитителем Кирилом у Корсуні); договори київських князів з Візантією (договір 911 р. вказує на руський звичай писати духовні заповіти на випадок смерті, одна із статей договору 944 р. вимагала, щоб руські посли та купці, що приїздять до Константинополя, мали не печатки, а спеціальні грамоти, підписані князем), „софійська абетка” (один із перехідних етапів східнослов‘янської писемності, складалася із 27 літер: 23 грецьких і 4 слов‘янських – Б, Ж, Ш, Щ) та ін.

Після утвердження у 988 р. християнства як державної релігії на Русі поширюється кирилиця. Нею написані всі відомі твори ХІ та наступних століть – „Остромирове Євангеліє”, „Слово про закон і благодать”, „Повість минулих літ” тощо. Надписи на ремісничих виробах, стінах будівель засвідчують досить значний рівень писемності в Київській Русі.

Освіта стає сферою діяльності держави та церкви. Князь Володимир Святославич засновує державні школи у Києві та Новгороді. В 1086 р. Ганна Всеволодівна (онука Ярослава Мудрого) відкриває першу школу для дівчат при Андріївському монастирі. Після тривалих дискусій науковці дають позитивну відповідь щодо питання про існування в Київській Русі вищої освіти. Остання передбачала вивчення богослов‘я, філософії, риторики, граматики, співів та іноземних мов. В ХІ ст. таку освіту можна було здобути у київській писемній школі при Софійському соборі, у ХП ст. – при Печерському або Видубицькому монастирях, у школах при єпіскопіях в Чернігові, Переяславі, Галичі.

Продовженню й поглибленню освіти сприяли бібліотеки, що створювались при церквах і монастирях. Першою вважається бібліотека Ярослава Мудрого, що була заснована в 1037 р. при Софійському соборі та налічувала понад 950 томів. Там же було відкрито і книгописну майстерню – скрипторій. Необхідність в книгах призвела до того, що виникла своєрідна галузь ремесла, яка охоплювала писців (котрі переписували книги), палітурників, редакторів, перекладачів, художників, майстрів по обробці пергаментних листів, ювелірів. Книги коштували дуже дорого. За візантійськими джерелами за одну книгу в ХІ-ХШ ст. можна було купити великий міський будинок або 12 га землі.

Виготовлення рукописних книг було важкою працею. Матеріалом для них слугував пергамент – шкіра ягнят чи телят особливої вичинки. Оброблену шкіру нарізали на прямокутні шматки та зшивали в зошити по вісім листів. Цей давній порядок брошуровки зберігся й дотепер.

Зшиті зошити збирали в книги. В залежності від формату та кількості листів на одну книгу витрачалось від 10 до 30 шкір. Для виготовлення 294 листів „Остромирового Євангелія” 1056-1057 рр. було використано шкіри більше 60-ти телят.

Писали зазвичай гусячим пером та чорнилами. Князі користувалися лебединими і навіть павиними перами. Брали перо лише з лівого крила птиці, щоб вигин був зручний для правої руки. Його обезжирювали, встромляли в гарячий пісок, потім кінчик навскоси зрізали, розщеплювали і заточували спеціальним ножиком. Ним же видаляли помилки в тексті.

Середньовічні чорнила, на відміну від звичних для нас синіх та чорних, мали бурий колір, тому що виготовлялись на основі залізних сплавів, простіше кажучи, іржі. У воду занурювали шматочки старого заліза, які, іржавіючи, зафарбовували її у бурий колір. Збереглися давні рецепти виготовлення чорнил. Окрім заліза, використовували дубову кору, вишневий клей, квас, мед та багато інших речовин, котрі надавали чорнилу необхідну в‘язкість, колір, стійкість. Навіть через кілька століть воно залишалось яскравим. Писець промокав чорнило дрібнотовченим піском, посипаючи його на лист пергаменту з пісочниці – посудини, схожої на сучасну перечницю.

Книги, створені в Софії, слугували основою для нових бібліотек, в тому числі й величезної бібліотеки Печерського монастиря, яка з кінця ХІ ст. стала найбільшим центром культурного життя Київської Русі.

Знайомство з рукописною книгою засвідчує, що в ній були поєднані мистецтво писця та художника. Перший писав книгу красивим парадним шрифтом, так званим „уставом”⁶, другий – ілюстрував її кольоровими ініціалами⁷, орнаментальними вставками, мініатюрами. Перша відома нам ілюстрована книга - “Остромирове Євангеліє” з чотирма чудовими мініатюрами.

Археологічні та писемні джерела свідчать, що руські бібліотеки були в основному значнішими за західноєвропейські. Книжкові багатства всієї Київської Русі оцінюють приблизно в 130-140 тисяч томів. Одночасно з бібліотеками виникли і перші архіви. Вважається, що найдавнішим сховищем рукописних документів була церква св. Іллі у Києві.

Література. Оригінальна література ХІ-ХШ ст. зберіглася лише частково. Серед пам‘яток давньоруського письменства „Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона, „Послання” Климента Смолятича, твори Кирила Туровського, „Повчання” Володимира Мономаха, „Слово о полку Ігоревім”, „Житіє і ходіння Данила” та ін.

„Слово о полку Ігоревім” вважають перлиною давньоруської художньої літератури (кінець ХП ст.). „Слово...” розповідає про реальні події – похід новгород-сіверського князя проти половців у 1185 р. За своїм художнім рівнем цей твір не має аналогів у візантійській та європейській літературах. Автор палко любить свій край і співвітчизників, досконало володіє літературною формою, вміло поєднує епос з лірикою. У „Слові...” відчувається його присутність і вболівання за події, про які йдеться. Основна тема твору – єднання в ім‘я утвердження державності, збереження культурних набутків, гуртування кращих сил для того, щоб уникнути вже зроблених помилок.

Після запровадження на Русі християнства з‘явився новий вид літератури – житія святих (агіографія⁸). У цих релігійно-біографічних творах розповідалось про життя мучеників, аскетів, церковних і державних діячів, проголошених церквою святими: Іоанна Златоуста, князів Бориса і Гліба, засновника Києво-Печерського монастиря Антонія Печерського. У Житіях відбивалися історичні події тих часів, моральні, філософські, естетичні уявлення.

Важливою складовою культури була усна народна творчість – пісні (обрядові, епічні, ліричні), приказки, прислів‘я, загадки, замовляння, заклинання, перекази, казки, легенди, билини. Епічна творчість була літературно-музичним мистецтвом – поезія виконувалась як музичний твір, в якому значну роль відігравав урочистий речитатив. Музика розвивалась разом з поезією. Умовно можна виділити три основні напрями тогочасного музичного життя – народну музику, професійну інструментальну музику і професійні церковні співи. Поряд з музикою розвивались театральні видовища. Про здобутки музично-театрального мистецтва на Русі можна довідатись, зокрема, з відомих фресок⁹ Софії Київської.

Наукові знання. Літописання. Наука в Київській Русі була адекватною загальному стану позитивних знань європейського, а почасти й східного середньовіччя. Розвиток історичних знань (літописання), філософської думки (праці Іларіона та Клима Смолятича), права і законодавства („Руська правда”) відбувався разом з поширенням науково-природничих знань. Сільськогосподарське виробництво вимагало пізнання ботаніки, грунтознавства, метеорології. Мисливство і промисли, тваринництво передбачали оволодіння знаннями в галузі зоології. Будівництво не могло розвиватися без елементарних знань математики та механіки¹⁰. Ремесло (ковальське, ювелірне, склоробне, гончарство та ін.) потребувало обізнаності з фізичними та хімічними властивостями матеріалів. Торгівля, літочислення сприяли розвитку астрономії та географії. Основним джерелом знань про навколишній світ була життєва філософія суспільства.

Необхідність боротьби з хворобами та травмами спонукала розвиток медицини. Наприкінці ХІ ст. у бібліотеці Ярослава Мудрого були книги, де описувались лікувальні рослини, метали, опій; перебіг захворювань, будова людського тіла, тодішні уявлення про фізіологію людини. У статуті про церковні суди вже згадується про лікарів як про окрему групу людей та про існування лікарень. Відомі випадки хірургічного втручання (в 1076 р. великому київському князю Святославу Ярославовичу видалили пухлину). В середині ХІІ ст. онука Володимира Мономаха Євпраксія написала першу наукову медичну працю „Мазі”.

Проте найценніше, що надійшло до нас від тих часів, це літописи – історичні твори, де про події минулого розповідалось послідовно по роках. Східні слов‘яни від покоління до покоління передавали перекази та легенди про розселення слов‘янських племен, про зіткнення слов‘ян з іншими народами, про заснування Києва, про діяльність перших князів. Виникнення писемності дозволило записати усні історичні легенди, всі найважливіші події того часу.

Літописання у Київській Русі виникло рано. 60-80-х рр. ІХ ст. датується один з перших відомих київських літописів – „Літопис Оскольда”.У 1113 р. монахом Києво-Печерської Лаври Нестором була написана „Повість минулих літ” – літопис, закладений в основу більшості відомих літописних зводів. Дослідники одностайно називають „Повість минулих літ” найвидатнішим історико-літературним твором, подібних до якого у середньовічній європейській історіографії не існує.

Окрім Києва літописання велося в Чернігові, Переяславі, Галичі, Володимирі-Волинському та інших містах. В ХІІ-ХІІІ ст. поряд з традиційними з‘являються нові форми історичних творів: оповіді, сімейні та родові хроніки, військові повісті, життєписи князів.

Рівень розвитку юридичної науки відбиває створений в ХІ-ХІІ ст. звід законів Київської Русі – „Руська правда”, найдавнішу частину якої пов‘язують з іменем Ярослава Мудрого. „Руська правда”, так само як договори Русі з Візантією, церковні устави, княжі грамоти та інші документи свідчить про глибину національно-юридичної думки, міжнародний авторитет України-Русі.

Філософська думка Київської Русі формувалась в межах релігійної форми свідомості, проте не зливалася з релігією. З праць двох руських митрополитів Іларіона і Клима Смолятича зрозуміло, що їм були знайомі основні положення філософських вчень Платона, Арістотеля та інших філософів давнини. Уривки з їхніх творів вміщувались у спеціальних збірках під назвою „Бджола”. Іларіон відомий перш за все як автор „Слова про закон і благодать” – історико-філософського твору, що затверджував рівність між усіма народами на землі. Деякі історики філософії взагалі вважають його родоначальником наукової літератури України-Русі.

Архітектура і мистецтво. Письмові джерела і археологічні дослідження свідчать про високий рівень розвитку будівництва, архітектури та мистецтва у Київській Русі. Якщо дерев‘яна архітектура пов‘язана в основному з язичницькою Руссю, то кам‘яна - з християнською.

В майже трьохсотрічному періоді розвитку архітектури Київської Русі визначають п‘ять стильових етапів. Перший – кінець Х – 30-ті роки ХІ ст. Під впливом візантійської будівельної техніки і архітектури зароджується і починає розвиток кам‘яне монументальне будівництво. Першою кам‘яною християнською церквою в Києві стала Десятинна (церква Богородиці), побудована в 989-996 рр. за Володимира Великого, на утримання якої він виділив десяту частину своїх прибутків, звідки й назва. Храм вражав сучасників розмірами та пишністю оздоблення. Літопис відзначає, що його прикрашали ікони, дорогоцінні посудини та хрести, стіни вкривали фрески та мозаїки¹¹. При будівництві використовувались дорогі породи мармуру, від чого церква отримала ще одну назву – “мармурова”.

Другий етап – 30-50-ті р. ХІ ст., часи Ярослава Мудрого. В головних містах Київської Русі проводяться великі будівельні роботи, розширюється територія міст, зводяться міцні укріплення, створюються ансамблі князівських центрів, будуються палаци, великі собори. Жодне місто Київської Русі не мало фортифікаційних споруд, подібних київським. Довжина велетенських мурів дорівнювала 3,5 км, висота сягала 11 м (разом із дерев‘яними заборолами – майданчиками з дерев‘яними брустверами та щілинами для стрільби з лука – 16 м), ширина - понад 27 м. Найславетнішою спорудою тієї доби став Софійський собор у Києві. Для архітектури цього етапу характерні деякі спільні риси: змішана кладка з каменю та цегли (плінфи¹²), п‘яти- і тринавні¹³ хрестовобаневі плани храмів, багатобаневі завершення, башти зі сходами на хори¹⁴, відкриті галереї, прикрашання споруд фресками, мозаїками, різьбленням шиферних і мармурових плит.

Третій етап – друга половина ХІ – початок ХП ст. Викристалізовується тип храму, що найбільше відповідає потребам і канонам православної церкви. Основним типом церковної споруди стає шестистовпний (або чотиристовпний з нартексом¹⁵) хрестовобаневий храм, увінчений однією (центральною) банею, мурування з утопленими рядами. Архітектурний стиль головного собору Києво-Печерської Лаври – Успіння Богородиці – став взірцем для князівсько-монастирського будівництва. Починають оформлятися місцеві архітектурні школи з притаманними їм особливостями.

Четвертий етап – 20-80-ті рр. ХП ст. Остаточно формуються місцеві архітектурні школи – київська, переяславська, чернігівська, галицька. Характерними для цих часів були особливого типу замки - центри невеликих феодальних володінь. В техніці споруджень (порядове цегляне мурування) і в характері архітектурних форм (хрещаті склепіння, перспективні портали¹⁶, декоративні ниші на фасаді¹⁷) простежується певний відхід від візантійських традицій до романського стилю¹⁸.

П‘ятий етап – кінець ХП – 30-ті рр. ХШ ст. В композиції споруд зодчі знову звертаються до народних джерел. Церква стає не лише храмом, але й окрасою міста. Інтенсивно розвивається будівельна техніка, виникають нові конструктивні прийоми. Однією з основних ознак нового стильового напряму стала центрична ступінчаста композиція динамічного характеру. Іншими стають замовники – це вже міське населення. Архітектура Київської Русі цього часу є еквівалентною готичній¹⁹ архітектурі, так само як архітектура попереднього етапу – романській.

З архітектурою була органічно поєднана система монументально-декоративного оздоблення культових споруд та палаців. Мозаїки і фрески Софійського собору (понад 1,5 тис. постатей), мініатюри євангелістів й оздоблення Остромирового Євангелія свідчать про високий рівень розвитку мистецтва у Київській Русі. Хоч ці пам‘ятки творилися на загальних засадах візантійського мистецтва, проте відповідно до естетичних уподобань як замовників, так і власне митців. Застосування фресок поряд з мозаїкою відрізняло наш монументальний живопис від візантійського. До цього додавалась своєрідність тематики: в Софійському соборі поряд із зображеннями святих були розміщені портрети княжої родини, а у вежах – фрески на світську тематику.

Техніка мозаїчного живопису полягала в тому, що на вологому тиньку по раніше нанесеному малюнку з окремих кубиків смальти набиралося зображення. Вдавлюючи кубики смальти під різними кутами, майстри досягали об‘ємності. Мозаїки прикрашали головний вівтар та баню Софійського собору. Вони були набрані зі смальти 177 тональних відтінків на сяючому золотому фоні. Мозаїки Софії Київської первісно займали площу 640 кв. м, до нашого часу зберілгося 260 кв. м, проте це найбільша пам‘ятка мозаїк ХІ ст. в світі.

До творів станкового живопису відносяться головним чином ікони, яких до наших часів дійшло обмаль. Перші ікони завозили з Візантії та Болгарії. Найвідомішою іконописною майстернею ХІ-ХП ст. була Печерська, де працював майстер Алімпій. Ікони писалися на дошках. Дошку вкривали особливим грунтом, потім наносили малюнок, по якому писали фарбами, розтертими на яєчному жовтку. Теми, композиції, кольори зображень на іконах підкорялися суворим правилам – канону.

Значного поширення набуло різьблення по дереву та кості. Вироби прикрашались геометричним та рослинним орнаментом.

Високого рівня в Київській Русі досягла ювелірна справа – відоме художнє використання тонкого крученого дроту (філігрань чи скань), дрібненьких золотих та срібних зерняток (зернь) при виготовленні прикрас, техніка перегородчастої емалі. Емальєрна справа була вершиною прикладного мистецтва. На срібну або золоту пластину за контуром малюнка напаювали тонкі дротики з відповідного металу. Отримані чарунки заповнювали емалевим порошком потрібного кольору. Виріб ставили у піч, перегородки розплавлялися, готову річ полірували. Велике значення майстри надавали кольору. Київські емалі вражають тонким поєднанням жовтого, синього, червоного, білого, зеленого та брунатного відтінків. Їх загальна гама барвиста, проте не контрастна.

Орнаментальні композиції використовувались в предметах побуту, прикрасах, зброї, металевому та керамічному посуді. Найпоширенішими мотивами були кільце (символ сонця), хвилясті смуги (символ води), фантастичні тварини та птахи, які відображали світосприйняття людини того часу. Особливістю декоративно-прикладного мистецтва було співіснування елементів язичницької та християнської символіки, до того ж вони нерідко поєднувались на одному предметі.

Утвердження християнства. Ідеї християнства починають проникати на територію Східної Європи вже у ІІІ-ІV ст. Вперше спроба введення християнства в Київській державі відбулася у 860 р. за часів Аскольда. Проте після вбивства Аскольда у 882 р. воно втрачає свої позиції.