У 988 р. Відбулося друге офіційне хрещення при Володимирі та остаточне проголошення християнства державною релігією Київської Русі.

Протягом наступного століття християнство з великими труднощами розповсюджується головним чином в містах, села в основному залишались осторонь цього процесу. Характерно, що до ХІІ ст. в церквах були спеціальні хрещальні для дорослих язичників, які хотіли прийняти християнство. Лише з ХІІ ст. починається масове охрещення жителів північних регіонів держави.

В результаті тривалого протистояння традиційної (старої) та нової культур на Україні-Русі склалося так зване „двовір‘я”; яке виникло внаслідок того, що християнство як би наклалося на язичництво. На початку П тис. н.е. місце „двовір‘я” в релігійних поглядах було настільки значним, що деякі дослідники говорять про існування на Русі трьох вір – християнства, язичництва та двовір‘я. Релігійний синкретизм²⁰ знайшов відображення на обох рівнях давньоруської культури (як елітарної, так і народної), наклав певний відбиток на поведінку, критерії цінності і практичний бік діяльності людей.

Утвердження християнства було закономірним актом, підготовленим усім ходом історичного розвитку та викликаним потребами епохи. На рубежі І та П тис. н.е. Київська Русь увійшла в християнський світ як рівноправний партнер і отримала від цього значні та позитивні імпульси, що сприяли розвитку її культури в цілому. В той же час давньоруська доба стала добою протистояння старої і нової релігійних систем, що привело до появи такого духовного феномена, як двовір‘я. ІХ – ХШ ст. стали перехідним етапом в розвитку християнства на терені сучасної України. Повне утвердження християнства розпочалось в другій половині ХШ ст.

„Княжа доба” – час надзвичайного злету культури. У давньоруській культурі немає галузі, розвиток якої не спирався б на багатовікові, іноді тисячолітні місцеві традиції, збагачені впливами сусідніх народів. Культура Київської Русі розвивалась стрімко та успішно, не дивлячись на не завжди сприятливі історичні умови. В деяких царинах вона не лише не поступалася, а й перевершила культурні досягнення інших народів середньовіччя. Київ прийняв християнство східного обряду, однак це не призвело до конфронтації із латинським світом. На наших землях була створена самобутня оригінальна культура, значною мірою поєднуючи два культурні шари – язичницький та християнський.

Українська культура хіv – першої половини хvп століть

План

1. Вплив ідей Відродження та Реформації на українську культуру

2. Освіта

3. Українське друкарство та друкарство в Україні

4. Література

5. Архітектура

6. Мистецтво

Вплив ідей Відродження і Реформації на українську культуру. Під впливом західноєвропейського Відродження²¹ в ХV – на початку ХVП ст. спостерігається піднесення етнічного самоусвідомлення українців, що виявлялося як у народній, так і в професійній творчості. Головним питанням культурного життя було національне питання. Це було пов‘язано з необхідністю збереження українського народу як такого, його мови та культури від асиміляції²². Культурні процеси перебували у прямій залежності й підпорядкуванні інтересам національно-визвольної боротьби. Під впливом „Козацької республіки” – Запорізької Січі (в політично-державному плані, можливо, найбільш відповідної добі Відродження з її свободою людської особистості) – формуються ті риси української культури, що визначатимуть її в наступних століттях.

Приблизно з кінця ХV ст., коли козацтво заявляє про себе боротьбою з турками й татарами і до остаточної ліквідації автономії Гетьманщини (кінець ХVШ ст.) воно стає тією суспільною, політичною і військовою силою, під захистом якої відбувався розвиток національної культури. Після Берестейської церковної унії 1596 р. союз православних церковних і культурно-освітніх діячів з політичним проводом козаччини зміцнився. Присутністю козацтва позначені всі сфери українського національного життя і насамперед фольклор з його культом козацької доблесті й патріотизму (козацькі думи), професійне і народне мистецтво (картини „Козак Мамай”), наука, писемність (козацькі літописи Самовидця, Самійла Величка, Григорія Грабянки).

На українську культуру ідеї Відродження і Реформації²³ починають впливати майже одночасно, тому їх впливи перехрещуються. Є підстави говорити про формування в Україні культури, характерні риси якої властиві „Північному ренесансу”²⁴.

Гуманістичні ідеї сприяли розвитку національної свідомості, інтересу до рідної історії, культури, мови, розуміння необхідності розвитку освіти та науки. Вони були завжди притаманні українській культурі. Ідеали Відродження знайшли родюче підґрунтя в Україні. Вони поширювались головним чином завдяки українцям, які вчилися в західноєвропейських університетах.

Українські студенти навчались в Болоньї, Падуї і Римі (Італія), Парижі (Франція), Лейдені та Лейпцигу (Німеччина), Празі (Чехія), Кракові (Польща) та інших містах. У Краківському університеті українці вчились з моменту його заснування (1364), протягом ХV – ХVІ ст. тут отримали освіту близько 800 чоловік.

На Заході перехід до світської культури нового типу здійснювався в ХV-ХVІ ст. під впливом Відродження, в Україні – за доби Реформації і Бароко²⁵ (ХVІ-ХVШ ст.). Низка ідей і принципових засад західноєвропейської Реформації, а саме - звільнення з-під влади Риму, демократизація церкви та наближення її до народу, переклад Біблії та богословських книг на національні мови, організація шкіл – знайшли широкий розголос в Україні. Ідеї Реформації яскраво проявились у діяльності братств – національно-релігійних та громадсько-культурних організацій, що стали активними захисниками православної віри та української культури. В братствах виявилась національна свідомість українського народу.

Освіта. Впродовж другої половини ХІV – першої половини ХVІ ст. освіта залишалась традиційною. Рівень шкіл не перевищував початкового, тобто результатом навчання було здобуття елементарної письменності і внаслідок цього – можливості займатися самоосвітою або продовжувати навчання в університетах Центральної та Західної Європи. Навчалися при багатьох церквах і в усіх великих монастирях.

Монополію церкви в українській освіті вперше було подолано із заснуванням Острозької слов‘яно-греко-латинської академії (1576-1636). Формальна невизначеність статусу закладу, його приватний характер опосередковано сприяли виникненню в Україні першої світської публічної школи, незалежної не тільки від державних чинників та католицької церкви, але навіть від православної.

В Острозі в основу навчального процесу було покладено ідею „тримовного²⁶ ліцею” Еразма Роттердамського – вперше серед українських шкіл викладання велося церковнослов‘янською, грецькою та латинською мовами. Програма базувалася на вивченні семи „вільних наук” - „тривіуму”: граматика, риторика (красномовство), діалектика (мистецтво вести бесіду); та „квадривіуму”: арифметика, геометрія, астрономія, музика. Острозька слов‘яно-греко-латинська академія докорінно відрізнялась від західноєвропейських шкіл активним використанням греко-візантійської культурної спадщини та виразно національним характером. Вона стала першим українським учбовим закладом, що давав початкову і середню освіту з елементами вищої.

Другою в Україні православною школою вищого, ніж початковий, рівня стала Львівська братська школа (Львівське братство вперше згадується під 1453 р., у 1585 р. розроблено Статут Львівського Успенського братства та відкрито школу). З перших днів існування вона мала всестановий характер. Плата за навчання була порівняно незначною і вносилася батьками учнів „згідно з можливостями кожного”. Введенням викладання філософії керівники школи намагалися вийти за рамки середньої освіти – таким чином школа ставала перехідним етапом до навчального закладу вищого типу.

Братства значно вплинули на поширення письменності та підвищення рівня шкільної освіти. Завданням шкіл та друкарень було не лише просвітництво, але й виховання у молоді патріотизму, поваги до культури, віри, звичаїв українського народу. З іншого боку, програма слов‘яно-греко-латинських шкіл передбачала здобуття освіти, яка дозволяла оволодівати досягненнями західноєвропейської науки та культури.

Певну роль у розвитку освіти відіграла Запорозька Січ. У 1576 р. на землях Війська Запорозького була заснована перша школа, де навчалися бажаючі – як малолітні, так і дорослі. На Чортомлицькій Січі в 1650 р. збудували січову військову церкву із центральною головною школою при ній. У цій школі, як свідчать документи, навчалось 80 учнів. Усього на Запорожжі було 44 церкви, при 16 з них працювали церковнопарафіяльні школи. Діяли також 3 спеціальні школи підвищеного типу. Навчання велось рідною - „руською” – мовою.

Окрім православних шкіл в ХVІ ст. на українських землях працювали й католицькі (Львів, Перемишль, Ярослав) та протестантські (Дубецьк, Киселин). Формуванню світогліду української молоді як людей двох культур – новонабутої „латинської”, що накладалася на свою, „руську” сприяла діяльність „університету пограниччя” – Замойської академії – вищого навчального закладу, відкритого Яном Замойським (канцлером і великим коронним гетьманом) в центрі його володінь м. Замості у Холмській землі, поблизу україно-польської етнічної межі.

Впродовж ХVП – ХVШ ст. крім шкіл вищого типу (таких, як Київська, Львівська, Луцька, можливо, Вінницька) стали з‘являтися початкові школи, що утримувались на Наддніпрянщині самим населенням – громадою, а на західноукраїнських землях – братствами.

Першим вищим навчальним закладом не лише в Україні, а на всіх східнослов‘янських землях, стала Києво-Могилянська колегія (утворилась у 1632 р. внаслідок злиття шкіл – київської братської (1615)²⁷ та лаврської (1631). Вона згуртувала навколо себе найвідоміших культурно-освітніх діячів, вчених, літераторів. Саме завдяки діяльності колегії та Києво-Печерської друкарні Київ знову став найвизначнішим культурним осередком України.

Як і тогочасні європейські університети, Києво-Могилянська колегія організовувала філіальні школи, де навчання велося за її програмою (1634 р. – у Вінниці та Крем‘янці).

Польський уряд, діючи в інтересах католицької церкви та її навчальних закладів, прагнув не допустити до створення української латиномовної школи вищого рівня та її філій. У 1634 р. король Владислав ІV заборонив викладання у Київській колегії та її філіальних школах латинською мовою та богослов‘я, що вважалося прерогативою вищих навчальних закладів. У 1636 р. сейм під тиском козаків і православних шляхтичів дозволив вивчати в Київській колегії мови та науки, однак не далі початкових ступенів філософського циклу – діалектики і логіки. Викладання богослов‘я, яке було необхідне для формального визнання школи академією, заборонялося.

У 1670 р. відбулося юридичне визнання Київської колегії академією польським королем Міхалом Корибут-Вишневецьким. За Андрусівським договором 1667 р. Київ передавався Московщині тимчасово, лише на два роки, і в 1670 р. мав уже належати Польщі.

У 1676 р. з відкриттям у Київській колегії класів богослов‘я вона фактично перетворюється на академію. Формально статус навчального закладу був визнаний царськими грамотами 1694 і 1701 рр.²⁸ На честь засновника колегії – видатного просвітителя та гуманіста Петра Могили – її почали називати Києво-Могилянською (в наш час – Національний університет Києво-Могилянська академія).

Запровадження в навчальну практику українських шкіл семи „вільних наук” позитивно впливало не тільки на піднесення рівня освіти й наближення її до загальноєвропейських форм, а й об‘єктивно сприяло розвиткові цих наук на місцевому грунті. Найбільшого успіху було досягнуто в розробці граматичної теорії і творчому застосуванні її до церковнослов‘янської мови. В Острозькій слов‘яно-греко-латинській академії розробили першу в Україні граматику церковнослов‘янської мови (Вільно, 1586). У Львівській братській школі підготували підручник грецької мови, написаний паралельно двома мовами – грецькою і церковнослов‘янською – „Адельфотис” (Львів, 1591). Першим спробував осмислити будову церковнослов‘янської мови на основі граматичної теорії свого часу Л.Зизаній у „Граматиці словенській” (Вільно, 1596). Він же видав „Лексис” (Вільно, 1596) – церковнослов‘янсько-український словник. М.Смотрицький створив підручник церковнослов‘янської мови „Грамматіки Славенскія...” (Єв‘є поблизу Вільна, 1619), який до середини ХVШ ст. був єдиним підручником з граматики в школах України, Росії та Білорусі. На протязі всього ХVП ст. найбільшим зібранням словникового багатства церковнослов‘янської мови став „Лексикон славеноросскій і імен толкованіє” П.Беринди (Київ, 1627) – великий церковнослов‘янсько-український словник. Першою науково опрацьованою граматикою української мови²⁹ стала рукописна „Грамматыка словенская” І.Ужевича 1643, 1645). Мовознавча діяльність Л.Зизанія, М.Смотрицького, П.Беринди, І.Ужевича створила, по суті, цілісний науково-філологічний напрям в духовній культурі України кінця ХVІ – першої половини ХVП ст.

Українське друкарство та друкарство в Україні. Складовою частиною загального піднесення культури протягом останніх десятиріч ХVІ – першої половини ХVП ст. закономірно став і розвиток друкарства. Поняття „друкарство в Україні” вужче від поняття „українське друкарство”. Якщо говорити про історію українського друкарства, то вона починається у 1491 р. з виданням у Кракові Ш.Фіолем перших книжок кирилицею церковнослов‘янською мовою – Часослова і Октоїха (Осмогласника). Краківська кирилична друкарня кінця ХV ст. була створена для обслуговування насамперед України та Білорусії. У першій чверті ХVІ ст. виникає білоруське друкарство (першодрукар Франциск Скорина).

Перші друкарні в Україні були засновані у Львові (1573 р.) та Острозі (1575 р.) Іваном Федоровим. У 1574 р. у Львівській друкарні було видано Апостол і перший у Східній Європі друкований підручник – Буквар. „Азбука” (Буквар) стала і першим острозьким виданням. Справжнім шедевром друкарської майстерності стала Острозька Біблія, завершена 1581 р. Це – перше повне видання Біблії церковнослов‘янською мовою.

Давні традиції має в Україні і виробництво паперу. Перша папірня була заснована у 1541 р. у місті Буськ на Львівщині. До кінця ХVІ ст. в Україні було збудовано 7 папірень. Після Переяславсько-Московського договору 1654 р. до Московії з України завозили не лише збіжжя, а й папір.

Тривалий час найбільшими українськими друкарнями були дві – Львівського братства (1591-1788 рр.) і Києво-Печерської лаври (1616-1916 рр.). Львівська братська друкарня до 1648 р. видрукувала не менш як 36 книг обсягом 2842 арк., лаврська – не менш як 72 книги обсягом 3765 арк.

З числа взятих на облік книг, виданих в Україні до 1648 р. включно 18,6% надруковані церковнослов‘янською мовою, 13,9% - церковнослов‘янською і українською, 11,2% - українською, 26,2% - латинською і 28,7% - польською. За обсягом друкованої продукції 75% становили церковнослов‘янські тексти. Разом в Україні з 1574 по 1648 рр. діяло 25 друкарень. З них 17 належали українцям і видавали книжки переважно церковнослов‘янською і українською мовами, 7 – латинською і польською. Головні центри видавничої діяльності - Київ, Львів, Острог.

Друкарні були не лише майстернями, а й важливими осередками освіти, тогочасної української культури взагалі. Навколо них об‘єднувалися гуртки вчених та інших високоосвічених людей.

Література. В ХІV – ХV ст. в умовах іноземного панування одним з найголовніших завдань літератури стає збереження культурних традицій, історичного минулого рідної землі.

З кінця ХV до середини ХVІ ст. паралельно існують традиційна література (літописи, релігійні твори³⁰) і нова, написана латиною. Представники нової літератури - здебільшого українці, котрі для здобуття вищої освіти були змушені навчатись за кордоном, а після закінчення навчання як правило не повертались до рідного краю. Саме вони стали першими українськими поетами-гуманістами. Серед них: вчений європейського масштабу Юрій Дрогобич, професор медицини та астрономії Болонського та Краківського університетів, який першим з українців почав писати вірші латиною та видав книжку за кордоном („Прогностична оцінка поточного 1483 року...”); перший гуманістичний поет в українській літературі Павло Русин з Кросна, магістр Краківського та Віденського університетів, в котрого вийшла віршована збірка латиною, а творчий доробок складає 4000 рядків; Станіслав Оріховський, вихованець кількох західноєвропейських університетів, автор блискучих публіцистичних творів – “рутенський Демосфен” та багато інших.

Наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. виникає полемічна література – літературно–публіцистичні твори церковно-релігійного і національно-політичного змісту. Її розвиток пов‘язаний з укладанням Берестейської унії 1596 р. Полемічна література була спрямована проти спроб інших конфесій поширити свій вплив на православне населення³¹. Найяскравішими її представниками були Герасим та Мелетій Смотрицькі³², Василь Суразький, Іван Вишенський тощо.

Своєрідним літературним жанром на грані фольклору та професійного мистецтва були історичні пісні та думи, які виконувалися рідною мовою. Їх поява пов‘язана з боротьбою українського народу проти турецько-татарської агресії та польсько-шляхетського панування. Історичні пісні та думи несли в собі велике ідейне навантаження, формуючи кодекс козацької, лицарської моралі, виховуючи почуття патріотизму.

Архітектура. У зв‘язку з постійною небезпекою в ХІV – ХV ст. набуває розвитку оборонне будівництво. В архітектурі визначаються завершені типи кам‘яних та дерев‘яних фортець, замків феодалів, монастирів-твердинь та церков, здатних для оборони. Відбувається зміна поступова будівельних традицій – перехід від системи дерев‘яно-земляних укріплень княжої доби до мурованого оборонного будівництва західноєвропейського типу. Головну роль в укріпленнях відіграють башти, розташовані в найвразливіших місцях, враховуються особливості рельєфу місцевості.

До найвидатніших пам‘яток такого типу належить Хотинська фортеця. Висота башт дорівнює 30-35 м, а разом зі скелею, де вони споруджені - 40-45 м. Товщина стін – 4,5 м, висота – 30-32 м (висота сучасного 12-13-поверхового будинку). Башти та стіни замку декоровані вимурованим з червоної цегли геометричним орнаментом, що нагадує узор української народної вишивки. Серед регіонів, на теріторії яких активно поширювалась оборонна архітектура, – Волинь (замок Острозьких в Острозі, Луцький замок), Поділля (Кам‘янець-Подільська фортеця, замки в Бучачі, Теребовлі), Закарпаття (Мукачівський замок), Крим (в 1438-1454 рр. у Білгороді-Дністровському під керівництвом майстра Федорка було споруджено найбільшу на українських землях муровану фортецю, до комплексу якої входило 35 веж).

У культовій архітектурі головне місце починають посідати монастирі-фортеці, а їх планування стає схожим на планування замків. Головний собор будують або всередині двору (монастир в с. Межиричі), або ж в системі оборонних стін (монастир в с. Зимно). Найбільш довершеним типом храму, пристосованого до оборони, є церква-твердиня в Сутківцях (Хмельницька обл., 1467). У неї до центрального квадратного в плані приміщення приставлені навхрест чотири могутніх башти з бійницями нижнього, середнього та верхнього бою у вигляді машикулів³³ на кам‘яних кронштейнах.

Яскравою сторінкою національної архітектури було дерев‘яне будівництво. Основні пропорції та риси дерев‘яних церков – восьмигранні башти, бані з кількома заломами³⁴ - стали зразками для кам‘яних соборів другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст.

В той же час на українських землях не прижився такий стиль як готика. Для православного населення він був пов‘язаний з покатоличенням, - в готичному стилі будували передусім католицькі костьоли. Готичні елементи зустрічаються в багатьох пам‘ятках оборонної архітектури, в житлових будинках на площі Ринок у Львові та інших містах, але вони не стають визначальними.

Під впливом гуманістичних ідей у замках поступово зникають суто воєнні риси, вони з військово-оборонних споруд перетворюються на житлові палаци, військове обладнання виноситься за межі двору, башти набувають більш ошатного вигляду (наприклад, замок Старого Села, Львівська обл., ХVІ ст.).

В архітектурі Відродження провідну роль почали відігравати світські споруди – громадські будівлі, палаци, міські будинки. Для української архітектури були характерними такі риси стилю ренесанс: чітка симетрія, горизонтальний поділ на поверхи, особлива увага до декоративно-орнаментального прикрашання фасадів тощо.

Західноєвропейські прийоми регулярної планіровки і забудови починають проникати на Україну мабуть лише з магдебурзьким правом³⁵. В центрі міста розташовується міська торговельна площа з ратушею. В містах поширюється будівництво житлових будинків в два-три поверхи (Чорна Кам‘яниця, кінець ХVІ ст., ймовірно, арх. П.Красовський; будинок Корнякта у Львові, 1580, арх. П.Барбон). Їх архітектура має багато спільних рис з житловими будинками Італії, Польщі, Німеччини та Чехії, а головною ознакою є багате різьблення лиштв³⁶ вікон та порталів дверей.

Мистецтво. Коштовний фресковий розпис кам‘яних храмів стає рідкісним явищем. Замість нього виконуються ікони на дошках, які мали замінити фрески, в котрих послідовно розкривалось християнське вчення. Виникає монументально-декоративна композиція іконостасу.

Іконостас – особливий, дуже цікавий вид монументального мистецтва, де поєднуються живопис, скульптура та декоративна орнаментальна різьба. Тематика окремих ікон точно відповідає сюжетам настінних розписів. В українському мистецтві іконостас склався як закінчене ціле вже в ХV ст.

Ікони в українському іконостасі розташовані в суворому, раз та назавжди усталеному порядку. В першому ярусі розміщувалися з обох боків від царських врат головні (намісні) ікони Богородиці і Христа, а далі – головні храмові ікони. Другий ярус – празниковий, третій – апостольський, четвертий – пророчий, у п‘ятому розміщувалися зображення святих. Завершувався іконостас розп‘яттям, що символізувало спасіння.

На композицію орнаментів та різьблення іконостасів другої половини ХVІ – першої половини ХVІІ ст. значно вплинули яскраві, чудові за композицією заставки рукописних та стародрукованих книг. Виноградна лоза, що обвиває колони іконостасу церкви Юра в Дрогобичі, невисокого рельєфу та нагадує кам‘яну різьбу в українській архітектурі ХVІ – ХVІІ ст., а пласкі елементи вкриті орнаментами, котрі мають сліди впливу книжкових гравірованих заставок.

На межі ХVІ-ХVІІ ст. формуються історичний та портретний жанри. В українських портретах кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст. спостерігається пов‘язане з гуманістичними тенденціями прагнення до відображення своєрідності людських характерів. Такі портрети відходять від іконописних ідеалів і в свою чергу впливають на іконопис, у якому, особливо в другій половині ХVІІ ст., образи святих набувають рис українського етнічного типу та життєвої переконливості. Роботи художників Ф.Сеньковича, М.Петрахновича, Ш.Богуша проймані повагою та любов‘ю до людей.

Книжкова мініатюра ХІV – першої половини ХVІ ст. була пов‘язана винятково з рукописною книгою (Галицьке Євангеліє ХІV ст., Київський Псалтир ХІV ст.). У мініатюрах простежується зв‘язок з фресковим живописом та українськими іконами. В багатьох мініатюрах передані цікаві деталі, запозичені з життя (гончар, котрий розмальовує посудину; жінки, які купають дитину).

Серед кращих зразків книжкового мистецтва стоїть українська книжкова ілюстрація ХVІ-ХVІІ ст. В українській рукописній книзі вражає різноманітність способів її оформлення. Заставки старого типу, що складались з комбінацій геометричного плетіння на золотому або яскравому фоні, тепер доповнюються рослинним орнаментом. Найдосконалішою книгою серед волинських рукописів є славетне Пересопницьке Євангеліє (1556-1561).

З появою друкованих книг починається вплив їх художнього оформлення як на рукописи, так і на розвиток інших видів мистецтва. Гравюра по дереву – на різьблення по дереву, ліпні та білокам‘яні різьблені прикраси в архітектурі. Мотиви, характерні для гравюр, можна знайти в орнаментах, на ювелірних та інших виробах.

Підводячи підсумок розвитку культурного життя в Україні в ХІV – першій половині ХVП ст., зазначимо, що в українській культурі перехрещувалися впливи культур Сходу і Заходу, ідей Відродження і Реформації. Українське мистецтво другої половини ХVІ – першої половини ХVІІ ст. – гуманістичне. Віра в людину, її високе покликання забарвили культуру і мистецтво цієї доби.