Географічне та геополітичне становище України значною мірою визначило її перебування під перехресними впливами азійсько-кочового, орієнтально-візантійського та європейського світів. Проте українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів. Характерною рисою української культури була і є її відкритість, самодостатність, здатність до творчих злетів.

Культура давнього населення україни

План

1. Культура населення України в первісну добу

2. Трипільська культура

3. Скіфо-сарматський час

4. Східні слов‘яни, їх культура та релігія

Культура населення України в первісну добу. Розвиваючись на величезних просторах Центральної і Східної Європи, протоукраїнський етнос мав постійні контакти із Заходом і Сходом, залишаючи сліди цього спілкування з іншими народами у мові, звичаях, побуті, громадському житті тощо. Які б міграційні бурі не проносились нашими землями, вони ніколи не призводили до повної зміни населення, втрати своєї історичної пам‘яті.

Первісна доба – час від появи людей на Землі до зародження станів та класів. В основу її періодизації покладено матеріал та технологію виготовлення знарядь праці: кам‘яний вік, мідний (мідно-кам‘яний), бронзовий. Найдавнішим періодом в історії людського суспільства був кам‘яний вік – культурно-історична доба, протягом якої основні знаряддя праці та зброя виготовлялись з каменю. В свою чергу кам‘яний вік поділяється на давній (палеоліт), середній (мезоліт) та новий (неоліт).

Україна не належить до тих регіонів, де виникли найдавніші вогнища культурогенезу, проте її земля містить багато пам‘яток, що засвідчують завершальний етап становлення культури первісної (розумної) людини. На території України люди з‘явились близько 1 млн. років тому. Археологічні дослідження виявили цілий ряд мисливських поселень, які були центрами зосередження суспільної, господарської, естетико-художньої та обрядово-ритуальної діяльності. На стоянках періоду пізнього палеоліту (40-10 тис. років до н.е.) найповніше представлені такі вияви культури, як образотворче і прикладне мистецтво, музика, обрядові дійства.

Виникла віра у потойбічне життя, з‘явилися культ предків, релігійні уявлення з елементами первісної магії, тотемізму, фетишизму та анімізму. Магія – віра в здатність людини особливим чином впливати на інших людей, тварин, явища природи. Тотемізм – віра в існування тісного зв‘язку (спорідненості) між людиною та його тотемом – певним видом тварин або рослин. Фетишизм – віра в надприродні можливості неживих предметів, які нібито здатні допомагати людині. Анімізм – віра в існування надприродних істот, котрі знаходяться в якихось тілах (душах) або існують самостійно (духи).

У палеоліті також зародилось мистецтво. На розкопках в с. Мізин (Чернігівська обл.) було знайдено браслети з бивня мамонта, прикрашені складним вирізьбленим орнаментом. Мізинські браслети відносяться до рідкісних зразків декоративно-прикладного мистецтва давньої Європи. Найбільш поширеним видом палеолітичного мистецтва були жіночі статуетки, які являли собою узагальнений образ матері – прародительки.

Близько 10-11 тис. років тому палеоліт змінився мезолітом. В мезоліті людина винайшла лук та стріли, зробила перші спроби приручення диких тварин, почала ловити рибу. Видатною пам‘яткою духовного життя цього періоду є Кам‘яна Могила (Запорізька обл.). Тут знайдено більше тисячі вирізблених на стінах та стелі зображень фігурок людей, тварин, знаків у вигляді рибальських сіток, ромбів, кругів тощо. Найбільш цікавим є так званий Грот Мамонта, який, ймовірно, був своєрідним храмом мисливської магії.

Населення доби неоліту (кінець VІ – ІV тис. до н.е.) являло собою суспільство вищих мисливців, ранніх хліборобів та скотарів. Перехід до свідомого виробництва продуктів харчування (від збиральництва і полювання до землеробства і скотарства) отримав назву „неолітичної революції”.

Трипільська культура. Серед нових відкриттів доби енеоліту (мідно-кам‘яного віку) (ІV – Ш тис. до н.е.) - освоєння міді та золота, зародження орного землеробства з використанням тяглової сили бика, поява колісного транспорту, гончарного горна, ткацького верстата. Вершиною розвитку цієї доби стали пам‘ятки Трипільської культури, генетично спорідненої з культурами Балкан та Подунав‘я. Перші знахідки трипільської культури було виявлено В.В.Хвойкою біля с. Трипілля на Київщині наприкінці ХІХ ст. Здобутки трипільців багато в чому позначилися на подальшій долі культури на українських землях, оскільки вони зпочаткували традиції землеробства (найбільш відомі досьогодні ранні землеробські племена), що стало визначальним фактором розвитку стабільної частини місцевого населення.

Жили трипільці в поселеннях, розташованих поблизу річок. Топографія трипільських поселень майже завжди збігається з розміщенням сучасних українських селищ переважно чорноземних районів. Поселення складались з кількох десятків будівель, розміщених, як правило, по колу, іноді кількома колами, з майданом посередині. Основою трипільського господарства було землеробство. Крім того, вони розводили худобу, полювали, рибалили, займались збиральництвом. Для пізнього етапу розвитку трипільських племен характерні поселення-„гіганти”, так звані „протоміста”, площею 280-400 га, де кількість жител (іноді будинки були дво- і триповерховими) досягала 10 тисяч. У трипільців з‘явився механічний пристрій – свердло, вони знали мідь, використовували дерев‘яний плуг. У період найбільшого розквіту трипільські племена займали територію близько 190 тис. кв. км.

В основі суспільного устрою трипільських племен були матріархальні, а згодом і патріархальні родові відносини; головною ланкою суспільства - невелика сім‘я. Сім‘ї об‘єднувалися в роди, кілька родів складали плем‘я, групи племен утворювали міжплеменні об‘єднання, що мали свої етнографічні особливості.

Особливо високого технічного і художнього розвитку досягли виготовлення кераміки та глиняна пластика трипільців. Посуд ліпили руками, проте обпалювали у спеціальних горнах та прикрашали багатокольоровим розписом. Орнамент мав магічно-культове значення і був пов‘язаний з уявленнями про навколишній світ. Серед орнаментів – спіралі, стилізовані рослини, зустрічаються зображення людей та тварин. Серед глиняної пластики - жіночі статуетки, фігурки тварин, моделі жител тощо. Окремі елементи трипільської культури (форми ведення господарства, топографія поселень, декоративний розпис жител, мотиви орнаменту на кераміці та ін.) збереглися протягом століть, стали невід‘ємною частиною сучасної української культури.

Останнім періодом первіснообщинної формації була доба бронзи (П – початок І тис. до н.е.). Вона характеризується насамперед винайденням технології виробництва першого штучного металу. Завершення доби бронзи збігається з початком формування класового суспільства. Перехід від кам‘яних до металевих знарядь праці був великим технічним досягненням первісного суспільства. За доби бронзи відбувається подальше вдосконалення методів ведення землеробства та скотарства, розвиток ремесел. В цей час виникає кам‘яна антропоморфна¹ скульптура, ускладнюється система релігійних вірувань, зароджується початкове письмо - піктографічне².

Скіфо-сарматський час. Початок І тис. до н.е. позначився відкриттям і освоєнням заліза. В межах України на ранньому етапі залізної доби проживали історичні, відомі за писемними джерелами, народи: в степовій зоні – кіммерійці, скіфи, сармати, а в лісостеповій і поліській зонах – скіфи-хлібороби, меланхлени, будини, гелони, сколоти. Ці два світи були різними за господарським укладом (кочівники-скотарі й хлібороби), етносом (іранці й праслов‘яно-балти), але їх об‘єднував єдиний стиль культури, що склався в умовах економічної та політичної взаємодії регіонів. У його підгрунті лежав так званий скіфський звіриний стиль³, який розвинувся у Скіфії під впливом культур Переднього Сходу і Греції.

Скіфи і сармати тісно взаємодіяли з античним світом через міста-держави у Північному Причорномор‘ї (Ольвію, Херсонес, Пантікапей), а також з численними грецькими поселеннями, що входили до складу цих держав. Взаємозв‘язок грецької та скіфської культур яскраво виявився в елліно-скіфському мистецтві (починаючи з ІV ст. грецькі майстри почали виготовляти на замовлення речі, спеціально призначені для збуту в скіфському середовищі⁴). Високий рівень античної культури, враховуючи близьке сусідство з варварським світом, не міг не позначитись на розвитку останнього. Це добре помітно на скіфо-сарматському етапі і виразно виявляється на зарубинецько-черняхівському, коли на історичну арену вийшли слов‘яни.

Східні слов‘яни, їх культура та релігія. Слов’яни – найбільша в Європі група народів, об‘єднана близькістю мов та спільністю походження. Давні слов‘яни – предки сучасних слов‘янських народів Центральної, Південної та Східної Європи, що належали до індоєвропейської спільноти. За припущеннями археологів, давні слов‘яни були нащадками скотарсько-землеробських племен культури шнурової кераміки, які розселилися на межі Ш-П тис. до н. е. До VІ ст. н. е. закінчився розподіл слов‘янських племен на три гілки – східних, західних та південних.

Відомостями про слов‘ян ми завдячуємо античним авторам – Плінію Старшому, Таціту, Птолемею та ін. Вони знали їх під іменем венедів і розміщували у Східній і Центральній Європі між Віслою та Одером. Археологічним еквівалентом слов‘ян-венедів є так звана зарубинецька культура, яку залишило осіле хліборобське населення П ст. до н.е. – П ст. н.е., що проживало у лісостеповій зоні України.

Наступний історичний етап представлений пам‘ятками черняхівської культури (П – V ст. н.е.), яка сформувалась під значним впливом Риму і його провінцій. Він позитивно позначився на економічному, соціальному і культурному розвитку слов‘янських племен території України. На цей час припадає демографічний вибух: черняхівське суспільство, вже втягнуте у товарно-грошові відносини римського світу, мало високу культуру обробітку землі завдяки знайомству з важким римським плугом, стояло на порозі класоутворення і політичної організації. Особливо високого рівня досягло гончарне виробництво з вишуканими і різноманітними керамічними формами, виготовленими на гончарному колі, а також технічно досконалим двоярусним горном.

У V-VІ ст. на території сучасної України сформувались два великі слов‘янські об‘єднання – склавини і анти. Наприкінці ХІХ ст. М.Грушевський припустив, що термін „анти” вживався відповідно до українських племен.

Розгром варварами Римської імперії негативно позначився на економічному і культурному розвитку східних слов‘ян. Їх матеріальна культура у VІ-VП ст. занепадає. Ряд досягнень попереднього періоду (гончарне коло, горно, плуг) виходять із ужитку. Пройшовся по східнослов‘янських землях і спустошливий гунський смерч. Проте саме в цей час східні слов‘яни консолідуються у племінні союзи і вдруге підходять до порогу державотворення. Названі у „Повісті минулих літ” племена полян, древлян, сіверян, уличів, волинян та ін. (всього 14) утворювали великі міжплемінні об‘єднання, що мали структуровану політичну організацію і керувалися князями.

У різних регіонах східнослов‘янського світу виникають укріплені центри, окремі з яких згодом переростають у справжні міста, а також ремісничі осередки. Житла споруджують заглибленими на 30-80 см (а іноді й більше) в землю, роблять зруби з дерева, дах вкривають деревом або соломою. У такому будинку взимку було затишно, а влітку – прохолодно. Обов‘язковим предметом слов‘янської будівлі була піч, котру складали з каменю або глиняних блоків.

Помітного прогресу набувають залізоробне та ювелірне ремесла. Виготовленням виробів із заліза та кольорових металів займалися переважно майстри-професіонали. Ковальська справа вважалася заняттям почесним і навіть чаклунським. Ювелірні вироби VІ-VШ ст., зокрема пальчасті, зооморфні та антропоморфні фібули⁵, нашивні декоративні бляшки, є відображенням уявлень східних слов‘ян про земний, небесний та підземний світи, про різноманітні божества, що порядкують світом. Найвищий вияв язичницького світосприйняття демонструє кам‘яна скульптура, зокрема відомий Збруцький ідол (Х ст.). Це – чотиригранний стовп заввишки 2,67 м, з чотириликою головою бога зверху. Стовп вкритий зображеннями, розділеними на три частини, що символізують розподіл Всесвіту на небо – світ богів, землю – світ людей і підземний світ.

У релігії східних слов‘ян яскраво виділялись дві риси, що були характерними для землеробських племен раннього середньовіччя: обожнення сил природи та культ предків. У язичницьких віруваннях своєрідно поєднувались народна фантазія та знання людини про світ. Провідне місце в язичницькому пантеоні посідали божества, пов‘язані з аграрним культом. Особливо шанували слов‘яни Перуна – бога грому та блискавки, Даждьбога – бога сонця, Сварога – бога світла та ін. Протягом усього І тис. культ сонця (Сварог, Даждьбог, Хорс) різноманітно й широко втілювався в символічних знаках на кераміці, прикрасах, предметах побуту тощо. У загальному культі природи у слов‘ян був поширений культ дерев, гаїв, священих тварин. З літописних джерел відомі також русалки, берегині, ліші, водяники та ін. Аналіз археологічних джерел дозволяє зробити висновок, що давні слов‘яни мали досить глибоку язичницьку міфологію і розвинені форми культу.

Матеріальна та духовна культура східнослов‘янських народів, що характеризується цілісністю і самобутністю, стала підґрунтям для неповторної культури України-Русі – “золотого століття” українського мистецтва.