Творчість

Ольжич увішов в українську літературу як поет раціональної, предметної лірики, яка заперечувала сентиментально-сльозливе оспівування життя та образ пасивної, безвольної людини. За спогадами сучасників, Олег гартував свою волю і вважав, що саме сильна духом, цілеспрямована особистість потрібна майбутній відродженій Україні. Це й визначило характер його естетичних шукань, «енергійну дикцію» його творів, їхній інтелектуальний та емоційний рівні, недомовленість, сполучення уяви і реальності. Олег Ольжич у поезії простував іншим шляхом, ніж його батько -Олександр Олесь, розвиваючись під впливом Є. Маланюка, Л. Мосендза, Ю. Клена, від яких пішов далі, більше сприймаючи віяння чеського, польського та німецького модернізму. Тяжів до інтелектуальної та вольової поезії. Досить нагадати його вірш «Спраглим серцем», що його не наважувалися – з огляду на «екстремізм і радикалізм» – друкувати навіть націоналістично налаштовані часописи:

Спраглим серцем жадібно лови

Рокіт сурми, що зове до бою.

Ще пройдуть по вулицях Москви

Наші сотні пружною ходою.

Ще настане невблаганний день,

Коли буде, квилячи, тулиться

До козацьких кованих стремен

І зрадлива західня столиця.

Тільки душі, тільки стиски рук

Злить в одному дужому хотінні –

І осліплять все живе навкруг

Перемоги вії полумінні.

Уже в першій збірці "Рінь" поет на першому плані змальовує людину в перипетіях найдавнішої європейської історії, котру опоети­зовано як арену невпинної боротьби, героїки та культуротворення ("Галли", "Го­ти", "Пройшли пурпурні фенікійські дні...", "Ганнібал в Італії"", історіософський вірш "Був же вік золотий, свіжі, проткані сонцем діброви...").

У збірці "Рінь" молодий поет заявив про себе неповторним стилем. Його вірші прозвучали могутньо і розлого. Творче кредо Ольжича добре окреслено в поезії "Робітня". Митець орієнтувався на Європу лише в питан­нях художньої форми, зміст його поезій залишався завжди українським. Це не дивно, адже в еміграції Олег перебував у середовищі тих, хто будував і захищав УНР, тому героїчний національний пафос тут не вичахав ні на хви­лю. Володимир Державин прекрасно розумів корені поетового патріотизму, коли писав: "Визначення поезії О. Ольжича як поезії національного героїз­му може викликати подив. Адже героїзм за емоційною природою своєю скрізь той самий. Проте героїчна тематика - це ще не є героїчний світогляд. По­езію Ольжича героїзм не лише скрізь тематично просякає, але й становить її творчу психічну домінанту. Це героїзм органічний, незалежний від зовнішніх чинників і, сказати б, абсолютний. У героїчній тематиці інших наших поетів і белетристів незрідка відчувається, що це промовляє героїзм людини національне покривдженої, отже, коли не вимушений, то принаймні якоюсь мірою зумовлений тими чи іншими історичними подіями та ситуаціями. Героїзм у поезії Ольжича - вільно обраний і вільний усякого розрахунку, всякої думки про духову чи іншу нагороду: він сам - своя найвища й, суттю кажучи, єдина гідна нагорода, що вища навіть за славу."

Поет будує свою візію минулого на пралюдській та праслов'янській історії, сягає зором античної Греції та Риму, епохи Київської Русі. Він вільно оперує часовими площинами. Око ліричного героя зупиняє свій погляд на «…жорсткому прошарку ріні. (тобто гальки, гравію)/ Вона суха і сіра. Але вії/ Примкнеш перед камінням на піску - / І раптом чуєш силу вод рвучку/ І різкість вітру, що над ними віяв» («Рінь»), повертається в первісні часи, в епоху праслов'янського племені: «Ми жали хліб. Ми вигадали млин. / Ми знали мідь. Ми завжди воювали». У такий спосіб ліричний герой ідентифікується з давнім пращуром: «Я жив колись в простому курені / Над озером з ясними берегами» («Археологія»). Водночас такі «голоси», що символізують код давньої культури, не випадкові в художньому світі поета. Вони творять відчуття взаємозв'язку і взаємозалежності культур та епох світової історії, висвітлюють контекст людської цивілізації. Це засвідчує вміння митця збагнути філософський сенс історичних подій, образів і символів.

Олег Ольжич цікавий і складний для нас насамперед філософським началом у кожній поезії, глибоким малюнком, який, коли хоч трохи необе­режно торкнути невдалим судженням, поверховим поясненням, розмивається в пляму. Такі вірші потребують делікатного поводження, намагання погля­нути на час під тим кутом зору, що дивився у момент натхнення сам автор. Професія археолога наклала певний відбиток на світогаад Ольжича. Поет привик через призму окремої знахідки бачити всю епоху. Живим зрізом античних часів стала поезія "Пройшли пурпурні фенікійські дні", в якій лише час всемогутній, лише час "згризає" суворо-мовчазні граніти легендарної епохи, а герої - красиві й по-земному буденні настільки, що між ними труд­но вгадати навіть полководця, оскільки епоха багата на героїзм. Схожі мотиви звучатьі у поезіях «Готи», «Гали». Спартанська мораль відчутна й у вірші "Нащо слова? Ми діло несемо":

Нащо слова? Ми діло несемо.

Ніщо мистецтво і мана теорій,

Бо ж нам дано знайти життя само

В красі неповторимій і суворій

Особливо виразно історіософська концепція Олега Ольжича виражена у поезії «Був же вік золотий». Митець прагнув винести з історичних подій уроки. Епіграф до твору взято із «Метаморфоз» Овідія, який поділяв історію на золотий, срібний та мідний віки. У буянні природи поет відтворює вік золотий як дивний сон людини, як солодкий спогад. Це — первісне буття людства. Другий вік — срібний, «простий і яснотверезий», у якому є «рівно всього, горя й радості, праці й забави». На його зміну прийшов вік бронзи (міді), принісши кровожерність, «грабунки і ґвалт без ліку», втра­ту моральності. Проте людство осмислює себе: «У змаганні зі світом, у бої з самим собою / Нам дано відрізнити зле й добре, мале й велике / І прославити вірність, невинність і жертву героя». Герой, мужній воїн, фізично сильна й духов­но багата людина, бентежить уяву поета. У такій людині автор підкреслює войовничість, що символізує прихід залізного віку:

Щоб, коли небеса вкриє сталь воронена блискуча,

Сталь нової доби, що завершує коло одвічне,

Холод віку заліза мов взори нестерпно-пекучі,

Взори того, що гарне, і того, що світло-величне.

Метафорична назва збірки «Вежі» символізує вершини духовності, до яких прагне його герой - героїчна натура, сповнена дії і рішучості захищати Вітчизну. По-новому трактує митець поняття героїчного, що поєднує в собі і хоробрість, і відвагу серця, а головне - сильний заряд духовності, яка веде борців до оновлення світу, розбиває кайдани рабства. Мабуть, найповніше і найпереконливіше усе, про що він думав «безсонними ночами», чого прагнув, чим карався, він висловив у поемах «Городок 1932» (згодом перейменовану ня» «Грудень 1932») та «Незнаному Воякові», присвячених підпільній боротьбі українських патріотів за права рідного народу.

Тут знайшла свій філософський і художній вираз ідеологічна програма ОУН, як її потрактовував і сповідував поет. Обидві поеми надихані тодіш­ньою дійсністю — збройним опором сваволі польських властей, отим «санаціям» і «пацифікаціям». В одчайдушній обороні українського населення Організація нерідко вдавалася до вибу­хів і пострілів, до терористичних акцій. Безумовно, найгучні-шою з-поміж усіх стала розправа (15 червня 1934 року) з мініст­рам внутрішніх справ Б. Пєрацьким, внаслідок якої на лаву під­судних потрапили Степан Бандера, Микола Лебідь та інші. Здава­лось би, менш значною подією був збройний напад на пошту в Городку Ягайлонськім, що на Львівщині,— аж от саме вона спричинила появу талановитих поетичних творів («Засудженим» Олени Теліги, названі поеми О. Ольжича). Нагадаємо: 30 листо­пада 1932 року четверо бойовиків ОУН, виконуючи наказ зверхників, серед білого дня провели експропріацію. Невдало зорганізований, напад і закінчився невдало. В приміщенні спалахнула безглузда стрілянина. Було вбито начальника пошти. Але при цьому один з бойовиків (Володимир Старик) загинув, другий (Юрій-Мирослав Березикський), смер­тельно поранений, застрелився. Ще двох — за сприяння місцевих селян-українців — було схоплено, віддано під суд і 23 грудня 1932 року Василя Біласа і Дмитра Данилишина було повішено у Львові. Загибель їхня приголомшила українську громадськість, либонь, ще й тому, що самі — хай «несвідомі» — українці вика­зали хлопців. А Дмитро Данилишин, коли юрба земляків їх в'язала, гірко мовив: «Не бачити вам України, якщо будете отак за неї боротися!»

Товаришу любки мій, брате,

Дивися у вічі рабам.

Як будете так воювати -

Вкраїни не бачити вам.

Товаришу любий мій, брате,

Хіба упокорить нас це?

Хто вмів справедливо карати,

Той дивиться смерті в лице!

Для тих, що, нікчемні і кволі,

Заквилять про зламаний цвіт,-

Неугнутість нашої волі

І нашої віри граніт!

Дорога пряма і одверта,

І твердо іде легіон.

Там втрат не буває, де жертва

Здобутий в огні бастіон!

Хто має уші - хай слуха!

Хто має серце - люби!

Встає цитаделя Духа -

Шістнадцять літ боротьби.

До життя свого покоління Ольжич звертається і у пемі "Незнаному воякові". Не втратили й нині актуальності рядки:

І бачили очі дитячі твої

Широкі і схожі на рану,

Як люди, що знали визвольні бої,

Улесливо кланялись пану.

І слухали уші, коли вчителі

Учили нечесно-лукаві,

Лучити гонори своєї землі

У службу ворожій державі...

І встала потворна оголена суть

Повільної зради ідеї.

Не може, не може,

не може ж так буть,

Облудники і фарисеї!

(ІУ)

У поемі «Незнаному Воякові» Ольжич формує, формулює не лише творче, а й ідейне, політичне «вірую» - своє і своїх однодумців:

Державу не твориться в будучині

Державу будується нині

Це люди, на сталь перекуті в огні,

Це люди, як брили камінні.

Не втішені власники пенсій і рент,

Тендітні квіти пансіонів, -

Хто кров'ю і волею сціпить в цемент

Безвладний пісок міліонів.

(ХУІ)

З розчарування, з відчаю і самопожертви родиться бажання жити по-козацьки, по-предківськи, рівнятися на потоптані святині й знищені воро­гами ідеали. Вірш "О, націє, дужа і вічна, як Бог" ця проблема постає у всій складності, але одночасно й красі та силі:

О, націє, дужа і вічна, як Бог,

Не це покоління холопів, -

Хто злото знеславить

твоїх перемог

При Корсуні і Конотопі.

О, націє, що над добро і над зло,

Над долю і ласку, і кару

Поставила тих, що їх сотні лягло

У дні незабутні Базару.

(ХХ)

І дальше:

О думка, що тіло без жалю руба, Що очі й уста твої сушить! Архангельська срібноголоса труба Гримить крізь простори і душі.

І мертві встають, і шукають хреста Їх очі розчахнуто-тьмяні.

Встають, наче поросль, струнка і густа,-

Страшне покоління титанів.

(ХХІІ)

Мовилося, звісно, про когорту лицарів, козаків, декабристів, самураїв, камікадзе — короткими словами, людей, ладних піти на все, зугарних скупати кров'ю, спокутувати життям свободу, волю народу, гідність людини, соборність держави. Так це мало бути «покоління титанів», ну, а наскільки воно було «страшне» - гадаємо, це лише поетична метафора

Довершеністю відзначається остання лірична збірка Олега Ольжича «Підзамчя», що була підготована самим автором, але побачила світ після його трагічної смерті. у1946 році. Вона виявляє поетову схильність до неокласицизму, мудру розважливість духу й душевну рівновагу (лірико-філософські пейзажі, історіософ­ські та культурософські екскурси). В ній мистецькою глибиною він наближається до київських неокласиків («Яблуня на горі», «Муки св. Катерини», «Сонна Венус», «Голландський образ», «Люкреція», «Данило»). Ольжич творив поезію високої культури, прагнучи піднести українську ліри­ку на новий щабель. Він збагатив її конденсацією вольових мотивів, інтелектуальним струменем, воскре­сив героїзм і героїчну етику ук­раїнця. Тут же вміщені поезії під назвами «Пророк», у яких Ольжич визначає своє життєве кредо:

О, очі мої гарячі Уста мої сірі, спраглі, Що бачите тільки Сонце, Щоб тільки кричати Правду!

На грудях зводите руки, Бороните душу вашу,- Не ждіть ніхто милосердя - Я камінь з Божої пращі.

О. Ольжич написав це наприкінці 30-х років. Тоді ж, коли мету життя було визначено, а дорогу обрано безповоротно і на­завжди, з глибини його душі виривається ще одна - зболена і гранично відверта сповідь. І знов у віршованій формі, і знов-таки під тією ж назвою: «Пророк». Катерина Білецька, дружи­на, пригадує стрічу восени 1940 року: «Скінчивши розмовляти про різні справи, якось несподівано я запитала його, чи він ще пише вірші. Ольжич відповів, що ні. Одначе, сяючи внутрішньою радістю, він із пам'яти продекламував «Пророка», якого я не повністю зрозуміла, хоч відчула, що в ту хвилину він відкрив якусь найінтимнішу частину свого «я»:

Ні! Не білені стіни оці і затишне подвір'я.

Уночі висихають уста від розкритого неба.

Тіло рівно горить. І страшна, ще не збагнена правда

Розриває на ложі важкі і задихані груди.

Увижається шлях під гарячим пополуднім сонцем, Тупіт зморених ніг в клубовинні червоного пилу, Велелюдні торжища, палаци, халупи і храми, Отяжілі жреці, вояки, і юрба, і каміння.

І простелиться шлях. І прийдуть і халупи, і храми, І у ямі між левів, і там, для потіхи бенкету, Нестерпимо сліпучою буде остання хвилина Обгорілому серцю, що прагне солодкого чуда.

Немає сумніву, то - від себе й про себе. Цими рядками О. Ольжич звірявся передусім собі, потім своїм товаришам по за­пеклій боротьбі, а сьогодні й нам. Таким бачилося йому власне покликання, таким уявлявся йому власний кінець. Кінець пророка Даниїла, якого вкинули у яму до левів. На від­міну від новозавітного пророка, не з'явився О. Ольжичеві янгол, який позамикав би лютим звірам пащеки і вивів би його неушкодженим з левиної ями. Проте долю свою поет провидів ясно і на олтар Вітчизни власне земне існування поклав свідомо.

Значна частина поетичних творів Олега Ольжича залишилась поза збірками. Так, через історично-античну призму автор вирішує проблему століть-батьків і дітей, а одночасно з цим проблему користі й вірності, життя і смерті:

Здригаюся і залишаю форум,

Готовий ворогові винести ключі,

Віддати місто на ганьбу і сором.

За мурами ж, де легіон табором,

Усміхнене юнацтво уночі

Лаштує шоломи, підв'язує мечі

І позира на курію з докором.

Незважаючи на зовнішню простоту, вірш несе величезний заряд духу правоти, сили юного покоління, для якого угода з ворогом - уже зрада. У цьому ж ключі витримана поезія "Ольбієць".

Творів історичного звучання на українську тему в Олега Ольжича теж чимало. Найцікавішим серед них є "Зимовник". Саме слово, винесене у заголовок, означає козацьке самотнє поселення серед степу, У вірші це маєток значкового товариша, представника козацької старшини з низово­го братства. Наче повільним поглядом цього запорожця охоплюємо його помешкання, табуни коней, неабияке багатство. Тут усе добротне, стале, на всьому відчувається догляд і невсипуща праця. Але старий козак замис­лений, його не тішить навіть красуня дочка, бо в Киево-Могилянській ака­демії закінчують науку три сини, для яких запорожець, немов Тарас Буль­ба, уже підготував зброю для вступу до козацького коша. Козацька тема прослідковується і в поезіях "На темних кладках сивої ріки", де через образи юнаків передано дихання української історії:

Жінки стрункі і спраглі, що хати

Підводять синьо і беруть коноплі...

І родять хлопців.

Хлопцям тим рости,

Стріляти потай, їздити наохляп

І йти на осінь з піснею водно

На шлях до міста, до асантерунку'

Козацька мати! Сховано на дно

Незмінне серце і єдину думку.

Наукові мотиви звучать у віршах "Геологія" та "Антропологія". У першому відчувається ненаситність науковця знанням, у дру­гому автор розкриває глибокий смисл і романтику навіть такої, здавалось би, сухої науки, як наука про будову тіла представників окремих націй.

Проблема таланту для поета тісно пов'язана з іменем Бога. Автор наголошує, що кожен вибирає собі долю уже в тому аспекті, як реалізує і виконує Господнє провидіння. У досить вдалій небагатослівній поезії "Господь бага­тий нас благословив" він констатує:

Господь багатий нас благословив

дарами, що нікому не відняти:

Любов і творчість, туга і порив,

Відвага і вогонь самопосвяти.

Цінні Ольжичеві вірші за біблійними мотивами. До них насамперед належать "Молитва" та "Бог ясний між людьми ходить". У першому вірші - показ великої сили Божого милосердя і справжнього людського сми­рення, яке допомагає, людині стати людиною. У вірші "Бог ясний між людьми ходить" - опредмечена боротьба добра і зла в душі людини, спо­нукання людини відповідно до добрих і злих справ Богом і дияволом.

Поезії

Голландський образ

Я змела важкі дубові лави

1 до хліву чистого пішла.

Ремиґають, добрі і ласкаві,

І мені не хочеться тепла.

Обніма мене червоне світло

Ліхтаря в соломі на землі.

Б'ється в вікна вогкий літній вітер,

І далеко в морі кораблі.

Він прийде, у плащі зі шкіри,

Із лицем, пошмаганим огнем,

Привезе коріння й вин без міри,

І велике серце кам'яне.

Зимовник

З кедрових квадрів, тісно при собі,

Вона стоїть, простора і широка,

Ця хата з ґанком, що в його різьбі

Відбився блиск гетьманського барока.

Кедрина курить мед. Чи це сплива

Ополудні розтоплена живиця?

Метелик заблудився. В'ється. Два!

Проміння ллється важко, як пшениця.

Ось полетіли прудко над гумном,

Де мазанок жовтогаряча глина,

І де лани метнулись табуном

У збитий степ, наїжуючи спини.

Ще там пасуться справжні табуни –

Твоя пиха, і втіха, і багатство,

Товаришу значковий кремезний,

Що голосний у низового братства.

Вертаєшся. У холодку садка –

Дзвінка, а то сором'язно-несміла,

З черешневими лицями дочка,

Південне, смагле, нетілесне тіло.

Та ти загаданий. Ти знов сьогодні снив

Про київські фортеці і святині,

Де в Академії ти маєш трьох синів,

Метких в диспутах, віршах і латині.

О, не для них є цей зимовник, ні!

В світлиці, де килими волохаті,

Три шаблі їх чекають ва стіні,

Що пам'ятають Корсунь і Охматів.

Молитва

Ігумен встав. Брати-домінікани

Двома рядами вийшли з-за столів,

І серце храму - пройняли органи.

І морок сам зайнявсь і задзвенів.

Ось брат один. Страховище іконам:

Руде волосся і ведмежий стан...

Якби він був розбійницьким бароном,

На смерть своїх би катував селян.

Велика міць Твоя, Ісусе Христе,

Коли й його до Тебе привела!

Він молиться...І ніжно-променисте

Щось світиться з-під дикого чола.

На темних кладках сивої ріки

На темних кладках сивої ріки

Б'ють білля на світанку молодиці...

І долітає крізь туман важкий

їх пісня тужна і туга, мов криця.

Жінки стрункі і смаглі, що хати

Підводять синьо і беруть коноплі...

І родять хлопців. Хлопцям тим рости,

Стріляти потай, їздити наохляп

І йти на осінь з піснею водно

На шлях до міста, до асентерунку...

Козацька мати! Сховано на дно

Незмінне серце і єдину думку.

Художня проза займає не виликий обсяг творчого спадку Олега Ольжича. Як прозаїк він тільки розпочинався, але складнощі життя і передчасна смерть, на наш погляд, не дали йому змоги розкрити і цю грань свого таланту. В більшості його прозоих творів, як уже говорилося, дитячі враження від спілкування з «братами меншими». Да і першим його друкованим твором було якраз оповідання «Рудько; життєпис одного півня» (Прага,1928 рік). Серед інших можна назвати «Дивна подорож», «Скеля», «Весняний гість», «Хитрий математик. Наука чудес», «Казка про кривду та правду», «Під водою і коло неї», «Річка весь час текла», невеличка п’єса «куряче подвір'я».