23

Тема: Розвиток української поезії діаспори в 40-50-х роках хх ст.

План.

1. Загальний огляд розвитку літератури діаспори

2. Загальний огляд поезії вояків УПА

3. Творчість Юрія Липи

4. Творчість Ю.Клена (Освальд Бургард).

5. Творчість Михайла Ореста.

6. Творчість Тодося Осьмачки.

7. Творчість Олега Ольжича.

8. Творчість Олени Теліги.

9. Творчість Є.Маланюка

I. Загальний огляд розвитку літератури діаспори

Таке явище, як еміграційна література, меншою чи більшою мірою характерне для багатьох народів світу. Замість терміну "література української еміграції" в Україні та за її межами, якщо йдеться про власне наше красне письмен­ство, прийнято вживати відпо­відник "література української діаспори". Значення слів "еміграція" та "діас­пора" далеко не однозначне. Еміграція - добровільний виїзд представників конкретної нації на постійне місце проживання за кордон. Діаспора - роз­сіювання певної частини народу, витісненої з екуменічної території си­лою, тобто вигнаної окупантами, завойовниками, які не гребують метода­ми збройного конфлікту чи геноциду. Якщо бути об'єктивими, вживання стосовно українців за кордоном терміну "діаспора" не зовсім доречне, але він уже вріс у нашу лексику, закріпився у мові як синонім до слова "еміг­рація" і вживається у такому ж значенні.

Сучасна статистика свідчить, що в наш час за кордоном України в межах колиш­нього СРСР проживає близько 11 мільйонів наших земляків, а ще біля 6 мільйонів - у Європі, Америці, Канаді, Бразилії, Аргентині, Австралії. До того ж, коли у 1992 році у Києві відбувався Всесвітній форум українців, то оприлюднив ста­тистичні дані, за якими виходить, що на той час на Землі проживало 50 мільйонів власне українців і ще 36 мільйонів, які вважають себе людьми українського походження. Статистика вражаюча. Та оскільки смертність в Ук­раїні й міграція українського населення в пошуках праці за кордон зараз дуже велика, то й ці цифри можемо вважати лише приблизними.

Перша хвиля масової української еміграції припадала на кінець XIX - початок XX століття. Виїжджало переважно галицьке та буковинське се­лянство, яке за кордоном чекали виключно як дешеву робочу силу й експлу­атували на повну потужність, ущемлюючи всі права й створюючи емігран­там з України вкрай несприятливі умови на чужій землі й під чужим небом. Про трагічне прощання переселенців з рідною землею і передчуття страш­них випробувань у дорозі й на чужому континенті вражаюче сказав Василь Стефаник у новелі "Камінний хрест", а Іван Франко відгукнувся на першу еміграцію циклом віршів "До Бразилії". З уст української переселенки, яка фігурує в поезії Франка "Лист із Бразилії", довідуємося про моторошну по­дорож до далекої країни і пекельні умови життя на новому місці:

Сусіди любі!Пише вам Олеся. Ми всі здорові й добре вам ведеся.

Сім місяців отеє мовчали ми, Аж на кінці мандрівки стали ми.

Серед лісів тут живемо в бараці І маємо страшенно много праці.

Рубаєм дерева на сажень грубі –Одно два дні довбем, сусіди любі!

За рік отак, чень, буде чистий морг, То будем сіять. Живемо наборг.

Боргує нам уряд, покіль до свого, Курузи, бульбу, сіль - і більш нічого. Не розлучали нас і на п'ять хвиль... До міста маємо п'ятнадцять миль'. В лісах, під горами. Та ми не ропчем, Доріг нема,

стежки, дасть Біг, протопчем. Та ви цікаві, як нам до води

Доїхалось, а потім аж сюди. До Відня їхали спокійно вкупі;

У Відні нас три дні держали в цюпі... Палазя там умерла від уроків,

А лікар німець мовив: "З браку соків" Івась умер, напевно, від нічниць,

А лікар мовив: "Не плетіть дурниць!" Та як ще Гриць, Оксанка,

Рузя вмерли, - Пустили нас: "Ідіть, куди наперли!.."

В Генові ми сім неділь шифу ждали, За містом в норах, як цигани, спали. Поганий край! Докучив голод нам. І гарячок понабирались там.

Сім штук дітей, Онищнха, й Чаплиха, І Хрущ старий там вмерли.

Збулись лиха... По морі ми плили без злих пригод,

Лиш хорував погано весь народ. На морі вмерло дев'ять душ народу;

їх замість погребу метали в воду. Най Бог боронить від такої тьми,

Як матері ридали за дітьми, Коли їх риби довгі, мов ті балхи,

Зубаті, чорні, рвали на кавалки! В Бразилії ми теж зазнали зла:

Пропасниця лиха на нас зайшла. Три місяці чекали ми на квити:

Три хлопи вмерли тут і три кобіти.

П'ять хлопців до послуг продали ми,

А сім дівчат пішли в т а к і доми. Про хлопців досі ми не мали вісти,

Дівчата раді: є що пити й їсти. Що ж ще писать вам?

Тут новин не гук:П'ять душ нам досі вмерло від гадюк.

Тут по лісах блукають дикі люди, Б'ють наших і їдять.

І нам те, мабуть, буде, Та, може, дасть нам Бог іще підняться.

Було нас сорок, є ще вісімнадцять.

Серед емігрантів першої хвилі у Канаді був і відомий пізніше пись­менник Мирослав Ірчан, який згодом у деяких своїх художніх творах бо­дай частково, але все ж відобразив становище українських переселенців у цій державі наприкінці першої хвилі еміграції. У двадцятих роках саме Мирослав Ірчан став ініціатором збору коштів на хліб серед українських переселенців для конаючої з голоду України, але закуп­лене за океаном зерно з трюмів кораблів в Одеському порту за вказівкою місцевої влади було висипано у море. Пізніше Мирослава Ірчана, який ризикнув покинути Канаду й рушив будувати комунізм в Радянській Ук­раїні, було репресовано й знищено на Соловках.

Емігранти першої хвилі не спромоглися у своєму середовищі на речни­ка, оригінального й високоталановитого митця. Кволими заявками на таку роль виявилися досить посередні твори Андрія Понура, який на кожному кроці збивався на епігонство, наслідуючи В.Стефаника. Зате було створено кілька трагічних пісень-хронік та чимало коломийок, які навіть вийшли друком у записах Т.Федика ("Пісні про Канаду та Австралію") та Д.Рараговського ("Робітничі пісні"). Тематика творів емігрантського фольклору досить од­номанітна - ностальгія за рідним краєм, безправність, злиденне існування, проклятої чужині й бажання якнайшвидше повернутися в рідний край:

Ой сходив я Америку уздовж і впоперек,

Не зміняв би Коломию на сорок Америк.

Ой Канадо, Канадочко, яка ти зрадлива,

Ані грошей, ні здоров'я, лиш голова сива.

Ой бодай ти, Америко, згоріла без мене,

Лиш зароблю на дорогу - додому ся верну.

Друга хвиля української еміграції припала на роки громадянської війни. З України виїжджали насамперед ті письменники, які брали активну участь у побудові держави й могли чекати фізичного знищення зі сторони більшо­вицького уряду. Кульмінаційним стосовно масового виїзду став 1920 рік. У цей час навіть армія УНР опинилася в інтернова­них таборах у Польщі, уряд ЗУНР виїхав до Відня (саме тут виходили ук­раїнською мовою часописи "Діло", "Буковина", "Вісник Союзу визволен­ня України", "Воля"), більше десяти тисяч вояків УГА опинилися в Чехо-Словаччині. Перед загрозою фізичної розправи зі сторони радянської влади в еміграцію подався фактично весь уряд колишньої УНР. А взагалі, бійьше 100 000 українців покинули рідний край і почали шукати притулку в Західній Європі. Серед українських письменників в еміграції опинився Олександр Олесь, В. Вииниченко, М.Вороний, М.Садовський, В.Самійленко, С.Черкасенко, І.Липа, О.Кобилянська, В.Стефаник та інші. Пізніше, на горе собі, окремі з них повернулися до СРСР.

За кілька років за межами рідного краю підросла молода поетична зміна, яка народилася й виросла в Україні, але в юні чи юнацькі роки разом з батьками (як Олена Теліга, Олег Ольжич) або в складі армії УНР (як Є.Маланюк, Ю. Липа), покинула батьківську землю. Сама ж Європа а той час теж переживала кризу, мала значні проблеми з безробіттям і наслідками Першої світової війни. Українські емігранти ставали зайвими ротами й зайвими робочими рухами. Жодна держава не наважувалася надати їм притулок і громадянство. До честі чехів, тодішній їхній президент Томас Масарик за те, що на території УНР було створено національну чеську армію, а свого війська ця країна не мала з часу народних повстань під керівництвом Яка Гуса, запропонував українській інтелігенції перебування у його державі. Більше того, Чехо-Словаччина взялася своїми коштами утримувати українську гімназію та дозволила трьом своїм вузам готувати фахівців для майбутньої незалежної України. Перед емігрантами з нашого краю були поставлені умови: вони могли або викладати, або вчи­тися - на фізичну працю претендувати не мали права, бо Чехо-Словаччнна й сама переживала страшне безробіття. Але те, що було запропоновано емігрантам з України, нагадувало умови для грецьких патриціїв, а тому спонукало до появи талантів, мистецьких уподобань, наукових здобутків і відкриттів. Завдяки цьому Чехо-Словаччина стала тоді справжнім освітнім, науковим та культурним центром української еміграції. Для тисяч біженців з України та колишніх вояків українських армій відкривалися національні школи, гімназії, інститути, ака­демії. Видавалися численні українські журнали, започатко­вувалися видавництва. Лише у Подебрадах в Академії вихо­дило більше десяти часописів: «Наша громада», «Подєбради», «Село» та інші.

Не дивно, що саме тут виникла так звана "Празька школа" (Олександр Олесь, Ю.Дарган, Л.Мосендз, О.Стефанович, Оксана Лятуринська, Олег Ольжич, Олена Теліга, М.Грива, М.Чирський, С.Масляк, Євген Маланюк, Наталя Лівицька-Холодна та ін.), своєрідний неформальний і навіть умовний гурт молодих українських літераторів. Вона утворилася у середовищі політичної (петлюрівської) еміграції, переважно зі студентів Українського вищого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова, Карлового університету у Празі й Української господарської академії в Подєбрадах, місті за 60 кілометрів од чехо-словацької столиці. Хронологічні межі існування "Празької школи" досить умовні. З певними застереженнями виділяється три етапи її функціювання: І - 1922-1928 рр.; II - 1929 — середина 40-х років; III - з кінця 40-х років.

Початком створення "Празької школи" можна вважати творчу співпрацю Юрія Дарагана та Євгена Маланюка над видаванням журналу "Веселка" у таборі для інтернованих вояків УНР у польському місті Каліші з літа 1922 р. Наступного року Дараган переїхав до Праги, де став зачинателем "школи", а Маланюк - до Подєбрад, утвердившись невдовзі як її безумовний лідер.

У 1922-1924 рр. у Чехо-Словаччині зібралася дружна студентська літературна група: крім Ю. Дарагана і Є. Маланюка, у Празі - Олекса Стефанович, Галя Мазуренко, Олег Ольжич, Оксана Лятуринська, у Подєбрадах - Леонід Мосендз, Наталя Лівицька, Олена Теліга. У празько-подєбрадському студентському середовищі 1922-1924 рр. та в другій половиш 20-х років і сформувалося ядро "школи". По закінченні навчання Н. Лівицька-Холодна, Є. Маланюк та О. Теліга повернулися до Польщі й оселилися у Варшаві, - але творча динаміка, задана празько-подєбрадським еміграційним оточенням, і надалі визначала їхню літературну діяльність. До "Празької школи" долучають також творчість Юрія Липи, котрий на еміїрації жив у Варшаві, але творчими і приятельськими взаєминами, а головне - ідеологічно, тематично і стильово був тісно пов'язаний з поетами-"пражанами", зокрема, завдяки тому, що теж друкувався в "Літературно-науковому віснику".

На другому етапі відбувалося подальше творче зростання поетів "Празької школи" та їх відхід у менші літературні угруповання (групи "Танк", "Ми" у Варшаві, "вісниківська квадрига") та ін. Своєрідною єднальною ланкою між київськими "неокласиками" і "празьким" колом та"вісниківською квадригою" став Юрій Клен, якому у 1931 році вдалося вирвався до Німеччини з України, де посилювалися сталінські репресії.

Друга світова війна або знищила поетів-"пражан" (О. Теліга та О. Ольжич загинули від рук фашистів, а Ю. Липа - енкаведистів), або остаточно розсіяла їх по світу (Австрія, Західна Німеччина, Швейцарія, Англія, потім США, Канада), змінила творчу проблематику, хоч інерція стилю поетичного мислення залишилася. Невдовзі після війни пішли з життя Ю. Клен та Л. Мосендз.

На завершальному, третьому етапі, від кінця 40-х років, із "Празької групи" зосталися Є. Маланюк, О. Стефанович, О. Лятуринська, Н. Лівицька-Холодна та Галя Мазуренко. Назви "Празька поетична школа", "Празька група" умовні. Самі поети-"пражани" не робили спроб оформитися організаційно, не самовизначалися з на­звою, не декларували свою ідеологічну й естетичну платформу у спільних мані­фестах, листах, збірниках тощо

Ідеологічно це була, так би мовити, еміграційна літературна правиця. "Пражани" стояли на засадах безумовного відновлення української державності у формі УНР, шу­кали основу для відродження Української держави у героїчних часах козаччини, Ли­товської доби, а ще більше - у величній епосі княжої Русі, виявляли пошану до тради­ційних, навіть консервативних вартостей, глибоку релігійність, схилялися до ірраціо­налізму, а водночас і до волюнтаризму, підтримували радикальні, збройні методи в боротьбі за визволення України, робили акцент на ідеї національної революції.

Плекаючи ніцшеанський культ сильної особистості з несхитною волею (це трансформувалося в поетичні образи державника, войовника, лицаря), поети ро­зуміли літературу передусім як засіб націєтворення, протиставлялися побутово-народницьким традиціям. "Пражани" категорично не приймали "шароварщини", сміхацтва, безкомпромісно виступали проти російсько-більшовицької окупації та радянізації України і проти самої комуністичної доктрини, а також проти лі­вих у середовищі української еміграції (зосібна В. Винниченка). їх приваблювала ідеологія націоналізму, надто "чинного" (діяльного), що його активно пропагу­вав тоді Дмитро Донцов, хоча не все в його концепціях вони приймали беззасте режно. Дехто з них брав активну участь в українському національно-визвольно­му русі 30 - 40-х років або належав до Організації Українських Націоналістів (О, Теліга, О. Ольжич) та Української Повстанської Армії (Ю. Липа).

У стильовому аспекті дослідники відзначають, що поети "Празької школи" по­єднували неоромантичні, неокласицистичні та реалістичні тенденції з виразним до­мінуванням символізації, культивували серйозну творчість, повну драматизму і тра­гізму, в якій є місце романтичній чуттєвості та пристрасності, сатирі, але нема - сентиментальній розчуленості й гуморові. У віршуванні послуговувалися класични­ми силабо-тонічними розмірами (переважно ямбічними) і відповідною строфікою (катрени, октави, сонет), практикували зазвичай повні, рідше - приблизні рими.

"Празька школа" - це поезія національної романтики, історіософського та куль-турософського дискурсу, княжого державотворення та козацької героїки, праук-раїнської міфології, ностальгії за втраченою Батьківщиною, інтимних пережи­вань, індивідуальної екзистенції.

Поети "Празької групи", які друкувалися на сторінках донцовського "Вісника" (1933-1939) і, таким чином, складали її "вісниківське" крило, дістали назву "вісниківської квадриги" (за аналогією, очевидно, до польської літературної групи "Квадрига"). До "вісниківської квадриги" зараховують Є. Маланюка, Л. Мосендза, О. Телігу, О. Ольжича, Ю. Клена, часто в різних "четвірочник" комбінаціях. З цих поетів найраніше почав друкуватися в "Літературно-науковому віснику" Є. Маланюк - ще з 1924 р, Л. Мосендз - з 1927-го, О. Теліга - з 1928-го, О. Ольжич - з 1929-го, а Ю. Клен - щойно у "Віснику" з 1933 р.

Ю. Клен у статті "Ще раз про сіре, жовте і про Вісникову квадригу" під остан­ньою мав на увазі Л. Мосендза, Є. Маланюка, О. Ольжича й О. Телігу. Такий склад "квадриги" треба вважати первісним. Водночас до вжитого Ю. Кленом по­няття "Вісникова квадрига" редакція додала уточнювальну приміткучотирьох, а з п'ятьох - бо, без сумніву, до неї треба зачислити й автора статті - Ю. Клена". Таке доповнення мало свої підстави, бо Ю. Клен не тільки був прихильником творчості названої "четвірки", а й став одним з найяскравіших поетів-"вісниківців".

Вважається, що провідні мотиви "Празької поетичної школи" заклав Юрій Дараган (1894-1926), який мав великий вплив на творчість її поетів саме історіософськими мотивами - журнальними публікаціями (з 1922 р.) та збіркою "Сагайдак".

На думку Богдана Ігоря Антонича, поезія Дарагана «містить у собі всі елементи, які згодом розвиватиме решта поетів еміграції: яскравий історизм, варяги, дикий степ, сонячний Дажбог, настрої вигнанця». Народився він в Єлисаветграді 16 березня 1894 року в родині українця (за фахом інженера) та грузинки. Навчання в Тираспільському реальному училищі перервала Перша світова війна. Служив поручником російської армії, але після проголошення УНР вступив до рядів українського війська. Після поразки УНР його інтернували в табори Калішу і Шеп'юрне (Польща), де він захворів на туберкульоз. У 1923 році вступив до Українського педагогічного інституту в Празі. Військовий полон і хвороба знесилили й виснажили молодий організм, і поет помер 17 березня 1926 року, похований у Празі.

Дараган увійшов в історію української літератури збіркою «Сагайдак» (1925). Назва дуже влучно передає силу його віршів, які, справді, нагадують тугі стріли, що влучають у ціль. Водночас назва визначає тематичне коло збірки й вира­жає філософію боротьби й життєствердження. Його поезія живилася кількома джерелами: участю митця у визвольній боротьбі за державність України, осмисленням її історії, а з естетичного боку - модерними стилями, передусім символізмом. Певний вплив на художні шукання Дарагана мали «Сонячні кларнети» Павла Тичини. Поет звертається доісторії України, до біблійних тем («З літопису днів біжучих», «В Празі»). Історіософські мотиви Дарагана сягають епохи Дажбога, коли навіть сама природа була насичена язичницьким духом і міфами («Дажбог лякає білі коні», «Слово о полку Ігоревім»). Митця цікавили найрізноманітніші історичні факти і постаті («Похід», «Київ», «Свати»). Його лірика воскрешає мужні образи жінок княжої доби, зображає легендарних героїв доби серед­ньовіччя й козаччини. У поемі «Мазепа» поет змальовує гетьмана як мудрого державника, ерудита, поліглота, мецената, мужнього патріота, що прагне здобути незалежність Україні, але трагічно гине.

Тема України є центральною темою лірики Дарагана. Про це свідчать цикли «Луна минувшини», «Дике поле», «Срібні сурми», «Запоріжжя», в яких Дараган творить поетичний і натхненний образ Вітчизни. Вона приходить до нього в снах і наяву, в спогадах і скупих звістках («З емігрантської кореспонденції»). За нею він тужить, її образ плекає в серці як найдорожчий і поки що не досягнений ідеал. У багатьох віршах Дарагана виразно проступає символістська поетика. Водночас їх тематика допомагає митцеві знайти історичні паралелі до сучасності, надихає на працю в ім'я незалежної України. Митець прагнув поетичним словом витворити ідеал Українця - мужнього й загартованого в боях, який пишається славним минулим народу і наслідує героїчні подвиги своїх предків

Найістотніше в творчості Дарагана полягало в тому, що він перший в українській емігрантській літературі не з емігрантській поезії 1920-х рр. почав розробляти князівсько-київську та праукраїнсько-поганську тематику.

Найпослідовнішими продовжувачами і поглиблювачами цього новаторського зачину стали О. Лятуринська й О. Стефанович.

Оксана Лятуринська (1902 - 1970) - талановита поетеса, скульптор, художник, перекладач. Народилася 1 лютого 1902 року на хуторі біля містечка Вишнівець (тепер Кременецького району Тернопільської області) у родині військового офіцера. Навчалася в Кременецькій українській гімназії, дивуючи вчителів своєю багатогранною обдарованістю. В 1919 році померла Оксанина мати, залишивши її під опікою деспотичного батька. Не витримавши нестерпного життя, Оксана взимку втекла з дому до Німеччини, а 1924 року нелегально приїхала до Чехо-Словаччини, де навчалася на філософському фа­культеті Карлового університету та в Українській студії пластичного мисте­цтва в Празі. Уже на початку 30-х ро­ків вона утвердилася як художниця й скульптор.

Її скульптурні праці відзначаються синтезом монументальних форм з модерними композиціями, мистецьку вагу мають погруддя Тарасові Шевченку, Симону Петлюрі, Євгенові Коновальцю, історичні портрети. Працювала в мистецтві кераміки, створила низку чудових писанок, наповнених символікою давньої України. Водночас друкувала свої поезії в журналах «Вісник», «Пробоєм», органічно ввійшла в коло поетів «Празької школи». Збірки «Гусли» (1938), «Княжа емаль» (1941) побачили світ у Празі, збірка «Веселка» (1956) — у США. її перу належать книга новел «Материнка» (1946), збірка віршів для дітей «Бедрик» (1956). Померла письменниця 13 червня 1970 року в Міннеаполісі (США), похована на цвинтарі в Баунд-Бруку. її вчителем був ранній Тичина, в якого вона навчилася тонкої милозвучності вірша, уміння спиратися на народну символіку пісні. Увійшла в українську літературу як поет-модерніст, так само органічно переплавивши здобутки того­часної європейської лірики.

Як митець Лятуринська розвивалася в річищі символізму, її вірші відзначаються високою культурою мислення й по­чуттів. Найчастіше поетеса зверталася до ліричних мініатюр, які, за словами Богдана Бойчука та Богдана Рубчака, нага­дують «самобутні всесвіти, сповнені чудових несподіванок і творчих відкрить». Так само поетична версифікація досягає вершин мистецтва. Ємно, виразно, експресивно передається складний світ почуттів ліричної героїні:

Темніє тінями божниця, І темно дивляться Святі. Скорботно-виснажені лиця, Як пергаментові листи. Щось не велить душі молиться, Прибігти під святий покров. І мариться: мов сліз криниця, мов Божі муки й Божа кров.

У візіях ліричної героїні постає кривава криниця сліз, коли вона стоїть перед суворо-скорботними ликами святих, во­на бачить Україну в образі грізної Діви з мечем — уявляє її Богинею, якій приносять вічні жертви, Дівою-сфінксом, пе­ред якою вона падає, благаючи волі рідній землі. Лірична ге­роїня — дочка поневоленої нації, тому, сягаючи своїм зором у сиву давнину, бачить вольові натури, які захищають свобо­ду: «Впасти першим чи десятим, / тільки б каленіти в люті, / глибоко списа віткнути, / боляче мечем затнути». Тема бойового лицарства звучить у багатьох поезіях авторки («Не соколи вилітали», «Не знаєш гасла — боронись!»). Укра­їнський лицар з мініатюри «І зрине кінь у височінь» сприй­має смерть на полі брані як почесний підсумок свого життя. Коли воїн з'явиться у бойовому спорядженні перед святим Юрієм, і Юрій запитає: «Що мав над життя дорожче? / Що на землі досяг?», то він гордо скаже: «Я воїн був, Побідоно-сче, / доніс свій золот-стяг». За цей подвиг він перебуватиме серед лицарів неба. Ліро-епічні поезії «Дума про скривавле­ну сорочку» поетеса присвятила Крутам, а «Листопад» — пам'яті 359 лицарів Волині, які полягли за незалежну Україну. Героїня Лятуринської знаходиться серед легіону борців, яким освітлює шлях:

Я в темінь кину смолоскип, Осяю шлях великий, Висоти скель, провалля глиб І подвигом натхненні лики. Чи в далеч кожному пройти? В це кожний свято вірить. І контур, ні, не затремтить Цих постатей твердих і сірих.

Поетичний образ рідного краю - Волині - наскрізна тема творчості Лятуринської. Вірш «Волинські майоліки» просякнутий щемливою тугою за отчою землею, голос якої промовляє через тисячі років древлянським духом, неповтор­ною красою, звуком гусел, пишною веселкою. У творчості Оксани Лятуринської найповніше, порівняно з іншими поетами-емігрантами, репрезентовано Україну язичницьку з її основними міфологіч­ними персонажами (Дажбогом , Стрибогом, Перуном, Святовидом, Ладою, Купалом, Колядою, Ярилом та ін). Культурологічний образ Батьківщини поетеса творила також асоціативними віршами, які відбивали народні звичаї, ритуали, вірування, фіксували побутову атрибутику українців ("Великдень", "На четвер Зелений", "На Купала", "Веснянка" та ін.). Багато (хоч менше, ніж у Лятуринської) поганських образів також у поезії Олекси Стефановича, теж волиняка і теж зна­чною мірою задавленого у праукраїнський язичницький світ.

Олекса Стефанович (1899—1970) — один із елітних поетів «Празької ніколи», який найбільше цінував самодостатність мистецтва. Народився 5 жовтня 1899 року в селі Милятин (тепер Острозький р-н Рівненської обл.) в родині православ-ного священика. 1919 року закінчив Волинську духовну семінарію в Житомирі. 1922 року Стефанович емігрував до Чехо-Словаччини, де й закінчив філософський факультет Празького Карлового університету (1928), водночас студіював філологічні науки в Українському вільному університеті. 1932 року захистив докторську дисертацію, але не мав постійної роботи і жив у матеріальній скруті. В 1944 році Стефанович залишив Прагу, виїхавши до Німеччини. 1949 року поет оселився у США, у м. Буффало. Жив самот­ньо й вкрай бідно, дуже тужив за Україною. «Мій Хрест — мій тягар, моя дорога»,— говорив митець собі, перебуваючи в забутті й самовідчуженні. Помер 4 січня 1970 року в будин­ку для престарілих.

Друкуватися Олекса Стефанович почав з 1923 року в емі­грантських журналах «Нова Україна», «Веселка», «Укра­їнський студент», а згодом — у львівському «Літературно-на­уковому віснику». В Празі поет видав збірки «Поезії» (1927), «Стефанос І» (1938). Стефанович був надзвичайно скромною і вимогливою до себе людиною, а тому наступні збірки «Сте­фанос II», «Кінецьсвітнє» і «Фрагменти» увійшли тільки у «Зібрані твори», що їх після смерті поета видав у Торонто Богдан Бойчук (1975). Сучасники митця згадують, що він дуже ретельно опрацьовував свої поезії, шліфував їх, домага­ючись, щоб кожне слово звучало точно й виразно. Як талано­витого митця, його приваблювали досконала версифікація, мелодика рядків, витонченість і змістова вагомість образів. Він був тонким майстром ритмомелодики, вишуканих рим, зокрема й внутрішніх, доводячи до віртуозності асонансне й алітераційне звучання поезії: «В сріблі місяця лебеді срібні. / Срібні лебеді в срібній воді» («От високо став місяць у небі»).

Стефанович зазнав деякого впли­ву поетики символізму, що виразно помітно в першій збірці. Образи, по­черпнуті часто з волинського фольк­лору, відбивають багатий світ приро­ди і почуттів ліричного героя («Ходить осінь, молодиця смаглоли­ця», «Бабине літо літає на вітрі»). Його ранні пастельно-осінні пейзажі елегійні й зігріті теплими почут­тями. Акварельні й барвисті краєви­ди рідної Волині, по-рембрандтськи колоритні картини селянського достатку, запахи яблук, горобини, вина відтворені живописно й вираз­но. Осінь у Стефановича персоніфікована і діє то в образах смаглолицьої волинянки, молодиці з голубими очима, то сумної вдови, що білить на зиму хатину, то княгині Лади. З дивовижним лаконізмом, але рельєфно чітко відтворює поет простір рідних країв, що залишився в пам'яті ще з дитинст­ва і юності. У триптиху «Волинські сонети» поет з ніжним трепетом змальовує рідний Кременець, легендарну гору Бо­ну, всю «у соняшному дзвоні», землю древлян, село Велику Глушу. Але з особливим ліричним настроєм поет змальовує «лінивую Горинь», яка повільно і тихо несе свої голубі води, символізуючи «сонливую Волинь». Сонет «Волинь» поет за­вершує вибуховим метафоричним і риторичним запитанням: «Як увінчать годину цюю млосну, / Як закричать в цій важкій тишині, / Щоб раптом все прокинулося зосну?».

Критик І. Фізер у передмові до «Зібраних творів» Стефа­новича підкреслив, що поет все життя прожив у містах, се­ред «згеометризованого бетону і сталі», але не став поетом-урбаністом, бо в своїй поетичній уяві «снував мініатюри про синю волинську далечінь, про молоду княгиню осінь, про ка­скади золотого дощу, про Ярил та Либедів». Природа у по­ета — це рідна волинська земля, дорогий серцю образ якої він проніс через усе життя.

У художній картині світу Стефановича важливу роль відведено образам давньої української історії та міфології. Цікаву інтерпретацію дав поет «Плачу Ярославни», де змальовано величний у своїй трагічності образ Ярославни: «Чуєш? Зозулею хоче злетіти, / Хоче у далеч кудись... / Чув те квиління жіноче, що вітер, / 3 мурів здійнявшись, доніс. / Я б,— каже,— в зелень його перенесла, / В зелень з крива­вих калюж! / Дайте мені ви для синяви весла! / О, не даєте... Чому ж?..». Звертається митець і до доби козаччини, оспіву­ючи Петра Дорошенка й Богдана Хмельницького як держа­вотворчих мужів, що виборювали незалежну Україну («Доро­шенко», «Богдана стрічають»). їх святий заповіт незалежної України взяли герої Базару й Крут.

Поезія «Крути» (1933) — одна із перлин лірики Стефано­вича, співзвучна «Пам'яті тридцяти» Павла Тичини. Це — реквієм трьомстам полеглим київським студентам, учням та курсантам, які під Крутами 29 січня 1918 року героїчно за­хищали суверенітет України від кількатисячної військової частини більшовицької армії, якою керував жорстокий М. Муравйов. Митець драматичними фарбами змальовує бій, карбує динамічні образи й напружені картини. Українські патріоти мужньо витримують шалені атаки ворога, але немає патронів, сили нерівні: «Як захлиналися співами ви, / Так захлинулися кров'ю». Героїзуючи подвиг молоді, поет вірить, що кров за незалежність Вітчизни пролито недарем­но, пам'ять трагедії під Крутами буде бити на сполох, буди­ти совість кожного українця. Головна ідея твору — віра у перемогу ідеалів, за які боролися юні патріоти:

Ваша загуба за Весну ясну, Ваші зарубані весни — Громом німоти байдужжя і сну, Криком кривавим — воскресни! Сходять нам ваші невгасні сонця, Дзвонять серця ваші вічні, Ваші квітневі, травневі серця, Криком кривавим — воскресни!

Образ Весни, символ національної революції, коли Україна здобула незалежність,— це тичинівський образ, але у Стефа­новича він символізує тяжку долю Вітчизни у XX ст. У сонеті «Багряна піраміда» поет змальовує закривавлену, «у пурпурі від ран» Вітчизну, трагічний образ якої постає і в поезіях «До Базару», «До Бродів», «Вічна слава» та інших. Свідком трагічної української історії виступає золотоверхий вічний Київ в однойменній поезії.

Леонід Мосендз (1897 - 1948) вирізнявся у "Празькій групі" тим, що на його державниць­кій та філософічній поезії позначився стиль наукового мислення. Звідси - естети­зація наукової термінології, домінування холоду логіки над чуттєво-образними спалахами. Він щасливо поєднав у собі таланти поета, прозаїка, критика, перекладача з англійської, німецької й французької мов і вченого-хіміка, визнаного в Європі винахідника, який одним із перших розгадав таємницю «важкої води». Народився пін 20 вересня 1897 року в місті Могилеві-Подільському (тепер Вінницької області) у Родині службовця Марка Мосендза, предки якого були грецькими поселенцями в Україні. Його мати, Марія Лясковець, була донькою лісничого з Костополя, що на Рівненщині. Батьки, дід Осип Лясковець, працьовиті волиняни, мали великий вплив на формування світогляду Леоніда, про що письменник згодом напише в автобіографічній повісті «Засів» (1936) та поемі «Волинський рік» (1948). Водночас національне самоусвідомлення Юнака формувалося під впливом Шевченкового «Кобзаря» та розповідей батька про рідного брата, свідомого українця, який відбував заслання в Сибіру. 1915 року юнак закінчив Вінницьку вчительську семінарію. Під час Першої світової війни перебував у російській армії, а коли лідери УНР закликали українців захищати волю Вітчизни, він пішов до війська Петлюри. Велике потрясіння пережив поет, коли старший брат, воїн УНР, помер від ран на його руках. Мосендз 1920 року разом з розбитою армією УНР відступив до Польщі. У 1922 році переїхав до Подєбрад і навчався на хіміко-технологічному факультеті Української господарської академії. Здобувши вищу освіту в 1928 році, працював асистентом кафедри хімії, а в 1931 році захистив докторську дисертацію з проблем переробки нафти. Проте життя емігранта було важким, він часто змушений змінювати місце роботи і проживання. У 1945 році з Братислави Леонід Маркович виїхав до Австрії, в 1946 - до Швейцарії. Його переслідує давня хвороба - сухоти. Поет лікувався у санаторії, витримав декілька операцій, остання з яких виявилась фатальною. Це сталося 13 жовтня 1948 року в Швейцарії.

Творчий діапазон Леоніда Мосендза як митця дуже широкий. Його перу належать збірки новел «Людина покірна» (І937), «Відплата» (1939), повість «Засів», роман з часів раннього християнства «Останній пророк», ряд статей, рецензій, есе, гумористична збірка (спільно з Юрієм Кленом) «Дияволичні параболи» (1947), поеми «Вічний корабель» (1940), «Канітферштан» (1945), збірка поезій «Зодіак» (1941). Провідний лейтмотив поезії Мосендза - відродження України, визвольної боротьби її народу після Першої світової війни, активним учасником якої був поет.

Дещо пізніше (1923 - 1939) подібне до «Празького» угруповання почало діяти і в Польщі, отримавши назву "Варшавська школа" (Ю.Липа, Богдан-Ігор Антонич (1909-1937), С.Гординський, Н.Лівицька-Холодна). У кінці 20-х років навколо Є. Маланюка та Ю. Липи створюється нова літературна група під назвою «Танк». До неї входили Л. Чикаленко, Н. Лівицька-Холодна, А. Коломиєць, Ю. Косач, П. Лукашевич, Павло Зайцев, згодом Л. Мосендз, О. Стефанович, О. Теліга та ін. Часто приїздили Б.-І. Антонич та Св. Гординський. Тут виходили журнал "Наша культура", квартальник "Ми". Тут з ініціативи Є. Маланюка і Ю. Липи було видано невеликий зошит "Статті про Танк" з уміщеною в ньому програмовою статтею Є. Маланюка "Група Ганк", у якій сформульовано завдання еміграційної літератури: виконува­ти "функцію духовної чинности народу", постійно посилати на Батьківщину "нашу наці­ональну енергію", утверджувати національну ідеологію, в якій "емоція є організована інтелектом" ("Українець-мистець не може, не сміє не бути воїном!").

В.Винниченхо, який протягом життя ревно стежив за життям Радянсь­кої України, перший збагнув, що літературний процес тут йде однобічно й ущербною. Саме цей письменник звернувся до літераторів українського зарубіжжя з проханням писати на заборонені в СРСР теми: про голодомор 1933, про репресії та геноцид. На заклик патріарха української літератури відгукнувся насамперед Улас Самчук романом "Марія". Після Другої світо­вої війни тему штучного виморювання голодом ограбованої більшовика­ми України підняв Василь Барка в романі "Жовтий князь", а тему репресій та геноциду на повну потужність розгорнув у своїх романах Іван Багря­ний, написавши "Тигролови" та "Сад Гетсиманськнй". Трагедію українсь­кого села в часи більшовизму розкрив і Тодось Осьмачка в романах "Ро­тонда душогубців" та "План до двору".

У ході Другої світової війни німці старалися переманити на свою сто­рону українських патріотів, навіть обіцяли В.Винниченкові посаду прези­дента України. Цей письменник, навчений ситуацією з Скоропадським, який теж наївно спробував у роки Першої світової війни понадіятися на німців,категорично відмовився від високого крісла. Та інші митці: Улас Самчук, Іван Багряний, Олег Ольжич, Олена Теліга - вирішили використати шанс і в роки Другої світової вибороти Україні незалежність. Перші два стали редакторами пронімецьхих україномовних газет, але мало не були розстрі­ляні німцями за те, що наважилися писати правду про страждання "ост-арбайтерів". Олег Ольжич загинув у німецькому концтаборі. Олену Телігу - німці розстріляли в Києві у Бабиному Яру.

Третя хвиля української еміграції накрила Європу під кінець Другої світової війни. Після війни Прага та Варшава були майже повністю зруйновані, багато українських письменників нашого зарубіжжя загинуло, тому ці угруповання теж при­пинили своє існування. Центр української еміграції перемістився спочатку у Західну Німеччину, саме тут функціонував МУР (Мистецький українсь­кий рух), а потім на амери­канський континент, де почала діяти Нью-Йоркська група.

Перед наступом радянських військ тікали ті, хто вже скуш­тував радянського концтабору чи психіатрички. Серед емігрантів було ба­гато письменників, художників, композиторів, науковців. Втікачів від ра­дянської влади за кордоном сприймали неоднозначне, адже радянський уряд переконував світ, що разом з фашистами тікають лише їхні поплічни­ки й кати. Ситуація загострилася настільки, що в Німеччині в зоні контро­лю радянськими військами емігрантів хапали прямо на вулицях і депорту­вали в СРСР, де їх судили, розстрілювали й відсилали в Сибір. Тисячі втікачів з України відходили все далі від кордонів рідного краю. Наводни­ли не тільки Польщу, Чехію, Німеччину, Австрію, а й Італію, при слушній першій нагоді виїжджали за океан. Щоб привернути увагу цивілізованої Європи до трагедії української нації, Іван Багряний опублікував вражаючу публіцистичну працю "Чому я не хочу вертатися в СРСР?" Саме письмен­ники-емігранти шукали рятунку для всіх, хто покинув Україну й не зна­йшов місця на чужій землі. Тільки далека Австралія погодилася надати біженцям з України громадянство, якщо вони відпрацюють на будівництві залізниці в пустині чи на інших тяжких місцях праці кілька років. Австра­лія надіслала для емігрантів транспорт для перевезення. Та під час посад­ки на корабель "Анна Сталем" розігралася кривава драма, бо хтось непра­вильно прочитав назву, закричав, що це ім'я дочки Сталіна і що транспорт радянський, а не австралійський, і повезе довірливих українців прямо у Сибір. Частина пасажирів в паніці кинулася по трапу назад, збиваючи з ніг зустрічних... Австралійському консулу ледве вдалося припинити паніку серед пасажирів і умовити їх рушати в дорогу, бо ніяких більше кораблів його держава не присилатиме. На новій землі переселенцям прийшлося теж несолодко: по-перше, з якогось дива відокремили чоловіків від жінок, навіть хлопчиків від матерів, по-друге, умови праці виявилися дійсно пе­кельними. Але й на цьому далекому континенті українці заклали школи рідною мовою, почали видавати українську пресу, створили філіал літера­турного угрупування "Слово", а згодом і Літературно-мистецький клуб ім. В.Симоненка в Мельбурні. Цим клубом довгі роки керував нині вже покійний український письменник Дмитро Нитченко (Чуб),

Література української еміграції явила світові безприкладний зразок служіння творчої інтелігенції рідному народові на чужій землі. Творчий доробок письменників української діаспори є природною складовою час­тиною української літератури і заслуговує на належне вивчення науковцями та ознайомлення з нею українських громадян, цілі покоління яких і уяви не мали, що такі письменники і такі твори існують взагалі.

Загальний огляд поезії вояків УПА

Поразка у визвольних змаганнях 17-20 років і втрата української держави, зумовили нові форми боротьби за національну й державну самостійність. На зібранні українських патріотів, що відбулося з 29 січня по 3 люте 1929 року було створено ОУН, яка з часу створення аж до 1939 року діяла переважно на західноукраїнських землях. З перших днів свого існування ОУН повела ідеологічний і політичний наступ проти окупації України (зокрема Польщею), готуючи грунт для нових визвольних змагань.

З початком Другої світової війни відділи ОУН перешли кордон УРСР і 30 червня 1941 року у Львові проголосили створення самостійної Української держави. Проте німецький фашизм показав своє справжнє обличчя, розпочавши арешти та розстріли керівників і членів організації. Гітлеру, як Сталіну, самостійна Україна була непотрібна. ОУН розпочала відкриту війну проти німецьких загарбників. В грудн-січні 1942-1943 року було створено УПА, як збройну силу народу, що вела боротьбу на два фронти.

По закінченні війни влада кинула всі сили на боротьбу з УПА. У другій половині 1947 року деяким підрозділам вдалося прорватися на окуповану американцями територію Німеччини. Ця драматична епопея оживає сьогодні із саморобних рукописних збірок поетів, які довго залишилися незнаними. Їх автори гинули на полі битв, підривалися гранатами в “криївках”, щоб не здатися в руки живими, їх розстрілювали і німці, й “брати – визволителі”, на очах матерів і коханих, на них зводили наклепи, але їх поезія жила і повертається до нас крізь час.

25 травня 1926 року був у Парижі вбитий Симон Петлюра.

23 травня 1938 року – Євген Коновалець.

15 жовтня 1959 року – Степан Бандера.

Поезія опору та національно-визвольної ідеї, тобто упівська, своїм коріння виросла із довоєнного часу. Ще до війни почав формуватися тип поета, що відроджував у собі шевченківський дух і традиції, свідомо скеровував свою творчість, а не рідко і сам боровся за неї. Серед них: Тодось Осьмачка, Юрій Клен, Юрій Липа, Леонід Мосендз, Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга, Вадим Лесич, Ярослав Курдика, Богдан Кравців, Володимир Янів, Мирослав Кушнір та інші.

У лавах УПА змагалося багато письменників, більшість із них загинули, ставши безіменними. Серед письменників, яким в цьому плані поталанило більше Марко Болеслав. Родом із Західної України, був членом ОУН з 1930 року, вояком УПА з 1942. Друкував свої твори в журналі “ Чорний ліс” , одинадцять номерів якого видало у 1947-1950 роках Івано-Франківське підпілля. В цей же період він випустив у світ 5 поетичних збірок: “В хоробру путь”, “Вітчизна кличе”, “Протест”, “ Із днів боротьби”, “Хай слава луна”, які пізніше видав окремою книжкою “Непокірні слова”. Він також відомий як драматург і прозаїк. Його перу належать драма „Сталь без іржі”, поема „Смерть генерала”, а також - оповідання, новели, публіцистика. Звичайно його талант в тих умовах повністю розкритися не міг, саме цим можна обгрунтувати деяку невідшліфованість його творів, в яких він висловлював гнів проти чужинських орд, що нівечать рідну землю, проти катів народу. Його поетичне слово і незвичайно ніжне, бо душа озивалась любовיю до матері – України! Воно і надзвичайно гостре, бо сповнене ненавистю до поневолювачів. Християнська мораль – це основна засада віршів Марка Болеслава. Коли все сплюндровано, знищено, треба воскреснути духом, пройнятись вірою в поміч Святої Марії:

Героїв Крут і Соловків, Базару.

Де ділись квіти, що в садах зоріли?

Хто спопелив мій дім, мій край в пожарах?

Уста мовчать, а в серці бунт шаліє.

- Помсти! Помсти! Помсти! – кричить душа.

Допоможи мені , Свята Маріє!

О, заміни у грім мій гнів і шал!

Радянським поетам:

Будь проклят, хто катові гімни покірно

Співає під звуки тюремних тортур!

Поете, батьків заповітам будь вірний!

Ти раб чи Отчизни новий трубадур?

З творчістю М. Болеслава тісно перегукується творчість іншого поета – повстанця - Петра Гетьманця (Волош Полтавець, Волош-Василенко). Справжнє прізвище Петро Василенко. Народився 1921 року на Полтавщині в Яготинському районі. Був редактором підпільних видань ОУН і УПА, вояком УПА, збірника документів “Під бойовими прапорами УПА”. Він автор збірки “Мої повстанські марші”, яку без перебільшення можна вважати одним із вершинних досягнень української поезії 40-х років. Його вірші закликали служити Україні, і якщо треба то вмерти за неї. Врешті так і сталося. 22 червня 1946 року він загинув на Зокерзонні, залишивши нащадкам свої вірші:

На розпуттях хистких неповторних доріг,

Під грозою шаліючим небом,

я святую любов в серці своєму зберіг,

Україно – Вітчизно, до тебе.

Усім чаром своїх наддніпрянських степів

Буйним гуком козацької Січі.

Ти живеш, як безсмертя, у крові моїй,

як порив сил палких, таємничих

Усім жахом Полтави, Базару і Крут

Страшним рабством і кровיю Петлюри

Ти мене обернула у месницький бунт,

В світлий рокіт крилатої бурі.

Тісно з УПА повיязана доля і творчисть Марти Гай – літературний псевдонім Галини Савицької- Голояд, авторки збірки віршів ''До зорі’’, де оспівано бої УПА в Словаччині та Польщі. У її літературному доробку також дилогія „Дорога”, „Філософський щоденник” та оповідання. Народилася у 1922 році. Працювала у Червоному Хресті УПА, шість разів переходила кордон, нагороджена Срібним Хрестом Заслуги. Поезії Марти Гай сповнені драматичного біографізму:

Потомились- ніч на марші. На постої до зорі,

В срібні роси клались спати, Притулились до землі.

А над нами сосен віти Тихо стали шелестіти:

„О, це скраю, молодий, Наче сокіл йшов у бій!”

У 1950 році була засуджена на 25 років “ особозакритих лагерей”, а у таборах ще двічі: за “втечу і бунт”. Звільнена у 1964 році із сумозвісної “Владимирки”. Вона пройшла тюрму і всі найстрашніші муки у 1994 році вона відзначила 35 річницю загибелі С.Бандери віршем-сповіддю:

Провіднику, я з Вами розмовляю,

У мене чорна книга на руках.

Дивлюся Вам в обличчя і вивчаю

Безмежний біль і втому у очах.

Ви знаєте я теж убита тайно

Не з двох, а з тисячі цівок!

Мені в лице агент московський глянув

Й направив смертоносний свій плювок.

Та це на маргінесі,- а про себе.

Я хочу нині звіт зложити Вам.

Повіяв вітер Волі, і на небі

В пречисту голубінь пілнявся Храм!

Я дожила, як це не дивно дуже,

До того дня, який творили Ви.

Здаю Вам звіт, Провіднику і Друже,

Всіх довгих літ своєї боротьби…..

Провіднику мій , мій Великий Друже

Я- з Вами, Ви зі мною,

Я – стою!

Про народність поезії вояків УПА говорить і доля творів іншого недавно відкритого поета – повстанця Мирослава Кушніра (псевдонім Лунь) . Народився 1922 року в Бережанах на Львівщині. Він залишився вічно молодим і який у свої 22 роки вибрав смерть, підірвавшись на гранаті, щоб не здатись НКВС. Його повірниця, тоді 15-літня дівчинка Дарія Володимирівна Вергун, півстоліття переховувала чотири зошити та листи не знаного поета – героя. В 1994 році ці твори і склали збірку М.Кушніра „Слова із книги бою”. Листи і чотири зошити - все , що залишилось їй від друга. Не відомо чи знав М.Кушнір тодішні мотиви української емігранської поезії передбачення, провісництва, передчуття смерті, знав чи не знав поетичну філософію містики смерті, але він заздалегіть до свого відходу із життя передбачав реальну картину цього відходу:

Остався лиш один й однісінька граната,

А ворог не стріляв – хотів узять живим.

Але хто жити вміє – вміє і вмирати

Прощанням зброї, гострим і стальним.

Від цих рядків віє чимось значно одвертішим, ніж, скажімо, популярною темою чи мотивом. Смерть – це не кінець, а початок великої дороги, це смолоскип для інших, урок сучасникам.

У 1947 році у Західній Німеччині було надруковано фотокопію віршів під назвою “ З поезій повстанської боротьби”. Не всі вони досконалі. Але якщо порівнювати їх із хрестоматійними: “Радянські автоматчики”, “Як Сталін кликав нас до бою!” та інші, то це твори естетично вартіші ніж ці.

Вірші невідомих авторів із збірки часто фіксують конкретні місця битв, реальних людей, атмосферу часу, настрій вояків УПА. У жанровому аспекті це вірші-протести, заклики, пісні-марші, вірші – колядки, вірші – віншування, гімни, поеми, балади. Надзвичайно популярним був жанр переспіву (пропаганда). Наприклад, обернений “Гімн СРСР”

Насильством жорстоким республік свободу

Свавільно скорила сталінська Русь.

Та буде народами знищений спільно

Заступник Росії – Совєтский Союз.

Годі коритися котові спільному,

Годі терпіти червоне ярмо,

Спільними силами станемо вільними

Свободу народам і людям дамо!

Пісня – велика зброя. На жаль, багато їх загинуло. Чудовим зразком упівської пісні є маршова пісня Володимира Яніва „Зоріла золота заграва”:

Зоріла золота заграва,

Здригнувся світ під звуки сурм,

Широко пролунала слава

Що нам воскресла вже держава.

Що Україна стала з тюрм

Чужинне, йди скажи Вкраїні,

що ми готові на приказ,

що ми збудуєм на руїні

нові твердині і святині,

як зажадає ще від нас.

В.Янів опублікував чотири збірки віршів: „Сонце і грати” (1941), „Листовїпадові фрагменти” (1941), „Шляхи” (1951), „Життя” (1975).

Упівська поезія авторів згаданих і незгаданих, таких як Павло Єнтушенко (автор збірки „Ультрамарин і бронза"), Іван Хміль (автор збірок „Гомін Поліс­ся" та „Іду з тобою"), Степан Хрін, автор віршів, що ввійшли до його що­денника „Зимою в бункрі'', як Дмитро Грицько (Цяпка) - автор збірки „Вчо­ра - нині - завтра" та інших - це сторінки історії нашої літератури і, звичайно ж, історії революційно-визвольної борні, холодну кригу фаль­сифікату з якої тільки починаємо зні­мати. І ця крига скресатиме тим скоріше, чим активніше візьмемося за глибоке вивчення цієї поезії з повним її аналізом. Звичайно ж, сюди слід залучити і вивчення творів авторів, які опинилися в еміграції і створили там, уже після війни, розлогу літературу (поезію, прозу, драматургію, мемуа­ристику), з якої оживає наша правдива минувшина.

Хай не все в них відповідає високим поетичним нормам мистецького слова, але це не підстава для забуття чи нехтування цими творами, якщо хочемо знати свою літературу у всіх її проявах.