Михайло орест (зеров)

(1901 - 1963)

Михайло Костянтинович Зеров (Орест) народився 21 листопада 1901 року у Зінькові на Полтавщині в родині педагогів. Був на 11 років молодший від свого брата. Крім двох відомих у майбутньому письменників, у сім’ї було ще три сини (2 вчених природознавчих наук) і дві дочки. М. Орест закінчив Київський інститут народної освіти, вчителював.

З 1924 р. жив у Києві. Ще замолоду цікавився східною, передовсім індійською, філософією, буддизмом, що відбилося в настроях його поезії. За життя в Україні оригінальних віршів не публікував, хоча писав їх із студент­ських років. Щоправда, пробував пускати у світ свої пере­клади. Двічі заарештований, був у таборах та на засланні.

Під час війни потрапив у полон, опинився у Вінниці, потім у Львові, далі в таборі біженців у баварському місті Авгсбурзі. По війні, працював у літературній організації МУР, яка була створена в Авгсбурзі у січні 1946 році. Після її розпаду в 1949 році М. Орест лишився в Німеччині, жив самотньо й бідно, видавав поетичні книжки зовсім малими тиражами, здебільшого на пожертви меценатів та друзів. Заробляв перекладами, займався редакторською роботою, підготував до друку твори М. Зерова (брата) «Зоппеіагіит» (1948), «Саіаіеріоп» (1952), «Согоііагіит» (1958), поезії П. Филиповича, збірник спогадів про „неокласиків” „Безсмертні” (1963).

У 1963 р. М. Орест помер у тому ж таки Авгсбурзі. Нащадків у нього не залишилося. Архів письменника збері­гається у Вільній українській академії наук у Нью-Йорку. М. Орест - автор п'яти поетичних книжок. Перша – „Луни літ” (1944) видана в „Українському видавництві” (Львів-Краків); друга – „Душа і доля” (Авгсбург, 1946); інші - «Держава слова» та «Гість і господа» (обидві — у Філадельфії, 1952). Останню, посмертну збірку «Пізні вруна» (Мюнхен, 1965) підготував І. Качуровський. Не менш важлива частина його спадку - переклади, які робив з німецької, французької, англійської, італійської, іспанської, португальської, польської та російської мов.

Дві перші – „Луни літ” та „Душа і доля” - складають­ся переважно з віршів, писаних у тридцяті роки в Україні. В еміграції поет розмістив їх за циклами, додавши частину нових. Тут розгортаються дві теми. Одну мож­на б визначити як світ зболеної душі поета. Тиша, самотність, порожнеча, осінь, холод, зима, нерухомість, горе - реалії його творів. Майже жодних історичних паралелей. Поетич­ний зір бачить довколо себе лише невтішне. Але, поглянувши на дати під віршами— 1934, 1937, 1938, 1939, легко збагну­ти, чому поет помічає тільки «голе і пустельне поле», чому думає, що «владарем світу є зло», чому говорить:

Прийдешнє - пуща, в пітьмі вся німа;

Стежки слова, та слів у ній нема.

Ти йдеш: навколо тьма і тьма.

Одне ти знаєш: тиха і смутна

Тебе по той бік пущі жде труна.

Жахлива й німа пуща контрастує із світлим і гармоній­ним лісом, який і становить другу, справді центральну тему перших збірок М. Ореста. Досить швидко з'ясовується, що це улюблений образ поета. Орест любить і вміє описувати ліс, передавати його кольори і звуки, його мальовничість. Нарешті, настрій поета - у стані спокійної радості спогля­дання живої природи. Голос природи звучить хорально, це - поезія липневих вечорів, неспопеляючого тепла. За­мість «білини й холоду» з'являється голубе і зелене, замість зими - літо. Якщо в інших віршах йшлося про смерть, то тут — про красу, воскресіння і безсмертя. Це лірика спокою, статики, яка може бути не менш вражаючою за рух і динаміку.

На еміграції він уважав себе продовжувачем справи «неокласиків» і дуже багато зробив для збереження й популяризації їхньої спадщини.

Третя і четверта книжки Ореста «Держава слова» та «Гість і господа» увібрали як вірші 30-х років, збережені лише в пам'яті поета і заново переписані в 40-х, так і багато нових творів. Поет не випадково поділив усіх їх на дві книжки. У першій він вирішив дати формулу своєї естетики, в другій уклав інтимну лірику, в якій відходив і від класициз­му, і від символізму. У вірші «Душа і доля» М. Орест написав:

Порив, що ним живе душа моя, В слова магічні замикаю я...

Тут і кредо емоційного самообмеження, і характеристика . інструменту — «магія слова». Про це натяк кількома рядка­ми далі — «слова магічні» мають відобразити духовне – „ліс вічності”. М. Орест саме був тим, хто писав про «добро і зло» і вважав вірш моральною проповіддю. У своїй третій книжці він здекларував моральну заглибленість поезії як її головну засаду:

Отже, спитати я важуся: як поза злом і добром ви

Хочете вежі звести і розгорнути свій чин?

В сферу, овіяну чим, пориває мотор ваш невпинний?

Води які, о скажіть, вашу турбіну женуть?

Здається, весь цикл присвячений ролі слова, як і неквап-іиві гекзаметри поета. Він стверджує, що митець повинен (отримуватися єдності стилю, що слова мають свою природу , щоб бути співцем, її слід пізнати. У творі-маніфесті «Поетична мова» митець говорить про джерела поезії і її мови і чи не вперше в українській ліриці так свідомо і відкрито заперечує народні джерела:

Але з народних пісень форм і окрас не вживай.

Він висловлює ще одну важливу ідею своєї естетики:

Мужньо скажімо: майстерність і мудрість не нашого краю

Гідні того, щоб їх учнями стали мистці.

Орест не випадково говорить про мужність, адже заклик до Європи традиційно асоціювався і асоціюється з відмовою од чогось свого, самобутньо-національного, тобто народного. М. Орест має на увазі іншу формулу національного:

Національне - це значить велике, духово достойне...

У „Державі слова” несподівано знаходимо декілька ніж­них і зовсім простих віршів про любов, про яку в попередніх двох книжках поет писав цілком абстрактно. Отже, так і не вдалося стримати свої пориви душі. Він склав старі та нові інтимні ліричні поезії в книжку. Це здебільшого виявилася песимістична, меланхолійна лірика нових відчуттів поета. Ностальгія, самотність, бездомність, спогади про втрачене і минуле, «постаріле серце», останнє тепло, втома, «кінець доріг», плин часу і років — ось про що думає і пише в той час М. Орест. З'являються зовсім нові, не символічні і не класицистичні пейзажі.

Через десять років ті ж теми зазвучать у «Пізніх врунах», де знову є вірші 40-х, 50-х і 60-х років, а з них багато про «душу». І не лише про загальну світову душу, а про одну-єдину, свою власну. На фоні екзистенціальної лірики «лісу» зовсім мало. І про слова вже все сказано. Його дотепер мучать спогади минулого - тюремні спогади. З них виростають різноманітні химери безсоння, як от «Гість». Із філо­софських страхів на першому місці — «жах тілесності» і «жах досконалості». Світ віри все більше перетворюється на світ сумнівів.

Поезія М. Ореста з її європейською, універсальною се­мантикою та глобальними філософськими запитаннями й пошуками збагатила естетичні й інтелектуальні можливості української літератури в XX ст. Вона належить до тих явищ, котрі виходять за рамки тільки локально-національ­них культурних процесів і є частиною світового літературно­го руху.

День падає, як птах короткокрилий,

З височини непевної — і крик

З ним падає на трави побурілі,

На чорний і безлистий чагарник.

І здобич ту мисливець мурозорий Кладе в мішок, до вбитих ним птахів, І пахне млосно кров: моїх суворих, Моїх розстріляних і мертвих днів.

1926

Не видно берега у сивій млі. За нею, ген — дари і насолоди. І ми забудем давні недогоди, Як рідних гір побачимо шпилі,

Далека путь до світлої землі! Таять підступність рифів чорні води Багато бур і небезпек негоди Збороти мусять наші кораблі.

Які ми будем там? Тяжка наруга Серця стоптала нам — і років злих В душі ридає незнищенна туга.

Вона зсушила вицвіт дум моїх, І я боюсь країни запашної Не отемнити власною труною.

1931

МАНДРІВНИЙ ЛИЦАР

Послалась, подалась до виднокола Святкова даль у вигинах горбів; Замок на брамі лунко прогримів — І лицар виїхав на вольне поле.

Безжальні мислі осяйного чола Вже не гнітять. Погас безславний гнів, Що мудрий спокій невситимо тьмив І душу гнав в тісне і мертве коло.

І в тиші літа голос самоти Бринить ласкаво і без тяготи І кличе в безіменне і безкрає.

Від города, в якім нуртує лють, Ненависть і одчай, він від'їжджає В ясну, цілющу і бездумну путь,

1931

Оподаль від людей, злочинства і пороку Плекай душевний мир і тишину глибоку -

І чисті помисли, посталі в тишині, Надійно проростуть у нетутешні дні.

В самотній келії впивай, читцю смиренний, Науку мудрих книг — і легкокрилий геній

Тебе навідає; з ним угадаєш ти Близькі безмежно нам, невідчутні світи.

На поклик іволги чоло, о неофіте, Слухняно піднеси: справляє вічне літо Свій сонячний обряд — і зелень верховіть До вікон горнеться і невимовно спить.

1937

Прекрасні дні, в минулім потонулі! Ще образ ваш не стерся, не поблід: Іду в ліси, де мій зостався слід, І знов мені шумлять дерева чулі.

Я бачу блискавичний біг козулі, Таємну папороть і тихий глід, Суниць я бачу ароматний плід І п'ю блаженним слухом клич зозулі.,

Враз барви щастя гаснуть. У півтьмі Квадрат вікна біліє. Чорні грати, В залізі двері. Тиша. Я — в тюрмі.

О духи! Я не хочу тут конати,

Я — волі син. Порвіть погубну сіть!

Я плачу, я благаю, поможіть!

1939

Загине світ! Безумством і війною Потоптано його найкращий цвіт; Свариться хаос чорною рукою: Загине світ!

О бідне, бідне серце! Безліч літ Ти билось марне з темрявою злою

І марне в ній ростило злотний міт.

Вже бурі ринуть дикою ордою, Ревуть і стогнуть, рвуть замки воріт. Страшної помсти час! Повитий тьмою, Загине світ!

1939

О серце світів, о лагідне!

В безмірній щедроті своїй

Схилися, далеке і рідне,

І землю скорботну огрій!

Я, спраглий любові ясної, Благаю тебе: підійми Мене із безодні страшної, Безодні убивства і тьми!

1939

Я вернувся до тебе, отчизно моя, І всміхаюся рідним долинам.

О, як солодко пахне ласкава земля Чебрецем і полином!

Аромати віків, дорогі, затишні, Вони душу потіхою росять,

І здається, що вістку таємну мені Од відійшлих приносять.

Ніби предки мої в спочиванні чуткім Незреченної добрості повні,

Привітання мені ароматом тонким Посилають любовні.

Просвітлілі по втомі життєвих доріг, Закликають вони примиритись,

Перейти їх осель всюдисущих поріг І навік прояснитись.

Щоб душа, заквітчавшись в невинні вінки,

Усміхалася завжди долинам І задумливо пахла в наступні віки

Чебрецем і полином.

1942

Шляхами битими не хочу я ходити, І правди у людей не буду я питать: На роді людському лежить здавен несита

Рокованість і знак нерадісних заклять,

Безгрішні ангели і демони зловтішні За нього борються — і хто у тій борні

Край добрих сил стоїть і прославляє вишнє,

Тому діла людей немилі і трудні.

Діброви приязні і лагідні левади! Шукач гармонії до вас поклав мостц Бо ваші дорогі, божественні принади Серцям і снам дають розкоші повноти.

Коли на галяві лежу я просто неба В кущах зіноваті, в щасливій тишині Шляхетних зел — чуття я маю,що не треба

Було людиною родитися мені.

1944

Прибрався ліс в зелену митру, І процвіла земля;

На голос радості і вітру

Іду, іду в поля!

Скидай, о сестро, темну ризу,

Переступи поріг;

Пора, пора! Вже геній лісу

В зазовний трубить ріг.

А в лісі шепче юне листя

І дише чистота —

І в тиші галяв урочистій

Постало чудо променисте:

Конвалія свята.