Творчість Євгена Маланюка (1897 - 1968)

Народився Євген Маланюк 2 лютого 1897 року (20 січня 1897 за старим стилем, проте досить часто називається і дата 1 лютого) в Архангороді Херсонської губернії (тепер містечко Новоархангельськ Кіровоградської області) в сім'ї сільських інтелігентів Филимона Васильовича та Гликерії Яківни Маланюків. Пізніше в родині народяться ще двоє синів: Сергій — 1898 року та Онисим. — 1900 року народження.

Батько поета, Филимон Васильович, був досить колоритною постаттю в містечку.Він був ініціатором створення театру в місті, дбав про відкриття прогімназії, а згодом гімназії, активно дописував до повітових газет, знався в історії. А ще старожили пам'ятають його повіреним містечкового суду, вчителем і... незмінним хористом церковної капели. Зусиллями батька в сім'ї була зібрана непогана бібліотека. Ця книгозбірня теж прислужилася майбутньому письменникові.

Дружину Филимон Васильович узяв із збіднілої дворянської родини колишніх сербських осадчих. Гликерія Яківна принесла в сім'ю традиції вмираючих «дворянських гнізд» - музику, поезію, замилування романтичною і класичною літературою. Можливо, саме через це в міс­цевій початковій школі Євген вигідно вирізнявся серед однокласників.

Велику роль у свідомості малого Євгена відіграв дід, який замолоду чумакував,прожив 98 років і назавжди залишився у пам'яті хлопця «останнім чумаком архангородським», чудовим оповідачем козацьких легенд, чумацьких буваль­щин. За свідченням самого письменника, дід був справжнім уособленням національно свідомого українця, котрому

...боліла в серці цілість Свого народу і отчизни - За всі ці чини і часи. Скребли покора і ледарство, Пекли каліцтво й рабство мертве, 1 раєм страченим минуле Вставало в присмерку століть.

(Голоси землі, 1929)

І коли вже дошукуватися першовитоків національно-патріотичних почуттів Євгена Маланюка, то в особі діда Василя маємо першого навчителя. Наприкінці 50-х років в одній із автобіографій поет писав, що в їхній хаті - на дві половини - у першій, дідовій, панував дух віків, а в другій, батьковій,- дух нової української інтелігенції.

Незважаючи на матеріальну скруту, після закінчення Архангородської повітової школи, батьки віддають Євгена до повітового Єлисаветградського земського реального училища, де він навчатиметься з 1906 по 1914 рік. Єлисаветград у пору учнівства Євгена Маланюка був помітним культурним центром півдня Російської імперії. У місті існували могутні театральні традиції, тут було прийняло майже половину із 47 виставок художників-передвижників, функціонувало з десяток гімназійних закладів. А земське реальне та громадське комерційне училища були відомі в усій імперії.

Саме на часи навчання в гімназії припадають перші літературні спроби Як свідчить сам Є. Маланюк, віршувати він почав ще гімназистом у 13 років (до 1920 р. віршував російською мовою). Безперечним стимулом до того стали серйозні гуманітарні традиції реальної школи: поза-класне читання, живопис і театр були предметом особливої уваги педагогів. Саме на час учнівства припадає знайом­ство Євгена Маланюка з творчістю Шпільгагена, Амічіса, Рільке, Д'Орвільї, Уайльда, Гамсуна, По, Гюго, Верлена, Рембо, Ередіа, Метерлінка, Блока, Бєлого, Сологуба та інших позапрограмових письменників. У нього сформу­вався справжній культ читання. Згодом, ужев Чехії, у листі до поетеси Наталі Лівицької-Холодної Євген Маланюк писав: «Преса — привичний наркоз, без якого я впадаю в апатію» (1928) . А в 60-х роках поет говорив колезі Леоніду Полтаві: «Громадянство все менше читає, так знову просплять Україну... Нечитання вижене українців зі світу» .

14 червня 1914 року серед вісімнадцяти випускників сьомого класу Єлисаветградського реального училища зна­ходимо й ім'я Євгена Маланюка. Мріючи про інженерну професію, він їде до столичного Петербурзького політехнічного інституту. Абітурієнт з провінції не поганьбив своєї школи. Його було зараховано на перший курс, але на перешкоді навчанню стала перша світова війна.

Уже з осені 1914 по грудень 1915 Маланюк курсант Київської військової школи.Січень – серпень 1916 - прапорщик 39 піхотного запасного піхотного батальйону (м. Шуя Володимирської губернії). Від 25.08 1916 - молодший офіцер кулеметної роти 2-го Туркестанського стрілецького полку на Південно-Західному фронті. Пізня осінь 1917 - Маланюка переводить до штабу 1-го дивізіону Туркестанського полку начальник штабу, полковник Євген Мішковський, який гуртував українців-старшин. Послужний список його по-військовому скупий і лаконічний: бої, відзнаки, підвищення у званні. За тими назвами і датами - криваві бої, поразки і перемоги, втрати бойових побратимів.

Світова війна закінчилася для Євгена Маланюка у Луцьку в кінці лютого 1918 року, коли вийшов наказ про демобілізацію. Проте склалося так, що після короткої відпустки до Архангорода йому знову довелося воювати: він став на захист Української держави. Спочатку Маланюк служить у Генеральному штабі Гетьманату у званні старшини на посаді начальника дислокаційної частини Оперативного відділу. Пізніше з грудня 1918 по грудень1919 року він працює у штабі Дієвої армії Української Народної Республіки ад'ютантом В. Тютюнника (спершу полковника, помічника начальника штабу Дієвої армії, потім генерала, командувача Наддніпрянською Армією), після смерті якого 19 грудня 1919 переходить до штабу С. Петлюри у Крем'янці, ще пізніше він - сотник у 5-му Херсонському полку 6-ої Січової стрілецької дивізії генерала Марка Безручка.Як бачимо, нього чекали ще три роки війни. Війни, у якій тричі доводилося здавати ворогові Київ, у якій був «кривавий листопад» 1919 року, коли внаслідок жорстоких боїв та тифу в сотнях залишалося 5—10 бійців, а полки нараховували 50—60 багнетів. А ще був 1920 рік, коли тридцятип'ятитисячне українське військо після десятиденних запеклих боїв було змушене 21 листопада о 17 годині віддати останній салют рідній землі і перейти польський кордон. Так у складі полку Маланюк опинився в еміграції, спочатку у таборах інтернованих українських частин у Польщі (Стшелків - Шипюрно - Каліш). Доля і тут «не поскупилася», відмірявши Євгенові три роки таборового життя. Саме тут приходить усвідомлення необхідності змінити стилет на стилос, віддавши і його служінню Україні. Так народжується Маланюк-поет.

Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко Вагаються трагічні терези. Не кинувши углиб надійний якор, Пливу й пливу повз береги краси.

Там дивний ліс зітхає ароматом І весь дзвенить од гімнів п'яних птиць, Співа трава, ніким ще не зім'ята, І вабить сном солодких таємниць.

Там зачарують гіпнотичні кобри Під пестощі золототілих дів... А тут - жаха набряклий вітром обрій: Привабить, зрадить і віддасть воді.

Та тільки тут веселий галас бою - Розгоном бур і божевіллям хвиль. Безмежжя! Зачарований тобою, Пливу в тебе! В твій п'яний синій хміль!

1920 рік вважається початком літературної діяльності Є.Маланюка; саме тоді з'явилися перші вірші українською мовою Його поезії, публіцистичні, культурологічні, літературознавчі статті майже щочисла в таборових журналах «Всім», «Наша зоря», «Український сурмач» та інших виданнях.

З літа 1922 по 1923 рік у Каліші разом з Юрієм Дараганом створює і працює у літературно-мистецькому місячнику "Веселка", де теж публікував свої поезії, а також дебютував як критик і публіцист. Саме ця співпраця Маланюка з Дараганом вважається початком діяльності «Празької школи». Цього ж року у Каліші виходить альманах-трилисник "Озимина", що містив твори Михайла Селегія, Є. Маланюка та Михайла Осики, а також книжечка Є. Маланюка "Думки про мистецтво".

Потім був короткий переїзд до Варшави і вже восени 1923 року Є. Маланюк виїздить до Чехо-Словач-чини для навчання на гідротехнічному відділі інженерного факультету Української Господарської Академії в Подєбрадах. Чехо-Словаччина. Відтоді життя Є. Маланюка поділилося: за освітою і професійною діяльністю він - інженер, за культурно-громадською діяльністю - поет, літературний критик, есеїст, публіцист.

Навчання в Подєбрадах для Євгена Маланюка було не лишечасом копіткої праці в читальних залах та навчальних аудиторіях, а й періодом бурхливого літературного життя: доповідей, дискусій, мистецьких змагань. Серед побратимів-літераторів — вже відомі сьогодні особистості: Юрій Дара-ган, Леонід Мосендз, Наталія Лівицька-Холодна, Микола Чирський, Михайло Мухин, Олена Теліга, Улас Самчук.

На 1924 рік припадає початок багатолітньої співпраці з Дмитром Донцовим у "Літературно-науковому віс­нику" (у 1933-1939 рр. - "Вісник"). У цьому ж році (у деяких джерелах у 1925) у Подєбрадах поет дебютує збіркою віршів «Стилет і стилос» (укладена з віршів 1923-1924рр.).Роком пізніше в Гамбурзі побачить світ ще одна книга поезій -«Гербарій» (вона була написана першою, але затрималася з виходом у видавництві, укладена з віршів 1920 – 1924 рр.).

На початку 1925 року Є.Маланюк познайомиться, а 12 серпня цього ж року обвінчається у церкві св. Миколая у Празі зі студенткою медицини Зоєю Равич (родом з Полтавщини).

У 1928 році Є.Маланюк закінчує навчання в Академії і здобуває спеціальность інженера-гідротехніка. Уже у лютому 1929 року у пошуках роботи він виїздить до Варшави. Тут він влаштовується на роботу в міському магістраті і працює на посаді інженера у відділі регулювальних споруд на Віслі. На кінець 1929 року припадає розлучення із Зоєю Равич.

У цьому ж році тут було створено літературну групу, яку, за пропозицією Є.Маланюка було названо «Танк». У програмовій статті «Група Танк» Є.Маланюк формує завдання еміграційної літератури. У 1933 році у видавництві "Варяг" (Варшава) виходить перший номер квартальника "Ми". У його підготовці брав активну участь і Євген Маланюк. Уже в першо­му числі видання з'явилися друком поезії та стаття пись­менника. Через суперечності в колах української еміграції Маланюк з часом пориває з журналом, але не припиняє активної літературної діяльності. У тридцятих роках ще тісніші стосунки налагоджуються в поета з Дмитром Донцовим та його «Вісником». З 1933 по 1939 роки працюватиме у- "Вісниківська Квадрига" (Є. Маланюк, Л. Мосендз, О. Теліга, О. Ольжич, Ю. Клен).У періодичних виданнях, збірниках з'являються рецензії, статті, переклади Є. Маланюка. Він бере активну участь у літературних дискусіях, виступає з доповідями літературознавчого та культурологічного ха­рактеру. У сфері його наукових зацікавлень — П. Куліш, Т. Шевченко, Я. Щоголів, М. Бажай, М. Гоголь, І. Бунін, українські поети-неокласики.

21 квітня 1930 року Є.Маланюк вдруге одружується зі співробітницею чеського посольства у Варшаві Богумилою Савицькою., у цьому ж році виходить третя поетична збірка "Земля й залізо" (Париж). З 1930 по1944 роки сім'я Маланюків проживає у Варшаві, періодично відвідуючи родинне гніздо Богумилової матері у м. Кунштат у Моравії. 12 серпня 1933 року в родині народився син Богдан (названий на честь Б. Хмельницького).

У 1934 році виходить четверта поетична збірка "Земна Мадонна" (Львів), за яку авторові присуджено пре­мію Товариства письменників і журналістів у Львові

У 1936 році у Варшаві вийшла друком книга поезій Євгена Маланюка «Еллада степова» в перекладі польською мовою Ч. Ястшембєц-Козловського.

У 30-х роках поет зрідка навідував Західну Україну, знаходячи там відраду для душі, хоч і почувався в ній лише гостем. Відвідання місць колишніх фронтових доріг УНР народжують в його душі щемкі спогади і бажання побувати ще на Тернопільщині, Волині, приїхати до Луць­ка та Львова. Проте приєднання Західної України до СРСР у вересні 1939 позбавило поета і цього.У 1939 - п'ята поетична збірка "Перстень Полікрата" (Львів).

Війна і окупація Польщі примусила його шукати роботи. У 1942 році йому вдалося влаштуватися викладачем математики у Варшавській православній семінарії, досить часто підробляв на випадкових роботах, а інколи доводилось перебиватися і без хліба. В останні місяці війни Є. Маланюк був змушений покинути Польщу і повернутися до Чехії, а відтак знову збиратися в дорогу. Залишатися в Чехії було небезпечно. Ім'я Маланюка було зазда­легідь внесено контррозвідкою «Смерш» до списків «антирадянських» діячів з числа українських емігрантів, котрі підлягали депортації або фізичному знищенню.У травні 1945 року, попереджений чеським поліцаєм про загрозу негайного арешту радянською військовою комендатурою, поспіхом через Прагу подається в другу еміграцію - до Німеччини; живе в таборах біженців з країн Східної Європи в американській окупаційній зоні (м. Реґенсбург), викладає математику, а згодом українську літературу в українській таборовій гімназії. Поет бере участь у створенні письменницької організації МУР

У червні 1949 виїзджає до США (Нью-Йорк). Нелегко складалося його життя в Америці. Спочатку довелося працювати фізично. Пізніше пощастило влаштуватися за фахом - на інженерну посаду в Нью-Йорку; в креслярському бюро він працював до виходу на пенсію в 1962 році.

У 1951 виходить шоста поетична збірка "Влада" (Філадельфія).У 1954 - поема "П'ята симфонія", присвячена пам'яті В. Тютюнника (написана в 1942-1944, 1951 рр., Філадельфія); книга "Поезії в одному томі" (Нью-Йорк), з уміщенням у ній сьомої поетичної збірки "Проща", 1959 - восьма поетична збірка "Остання весна" (Нью-Йорк).

У 1962 та 1966 роках Євген Маланюк упорядковує два томи своїх літературознавчих, культурологічних та історіософських статей, розвідок, есе, нарисів, котрі побачили світ у видавництві «Гомін України» в Торонто (Канада). Для своєї прози автор вибирає промовисту і поетичну назву - «Книги спостережень». І тут Євген Маланюк постає самобутнім мислителем, дослідником-аналітиком. Знову ж, як і в поезії, основною його темою є Україна, її мистецтво, культура, історія. Десятки статей присвячені класичній літературі, митцям-емігрантам, письменникам України радянського часу.

Особливо слід звернути увагу на дослідження історіософського та культурологічного плану. Йдеться про такі відомі праці, як «Нариси з історії нашої культури» (1954), «До проблем большевизму» (1956), «Шизігіззітиз Оотіпиз Магера» («Портрет пана Мазепи») (1959), «Малоросійство» (1964). Ці роботи якнайточніше можна охарактеризувати рядками з ранніх поезій Євгена Маланюка:

Мій ярий крик, мій біль тужавий. Випалюючи ржу і гріх, Ввійде у складники держави, Як криця й камінь слів моїх.

Зрештою, ці слова напевно стосуються всього творчого спадку письменника.

Восени 1962 року Маланюк прилітає до Варшави і зустрічається з колишньою дружиною Богумилою. Це була їх остання зустріч, 4 листопада 1963 року Богумила померла у Празі.

У 1964 році виходить друком дев'ята поетична збірка "Серпень" (видавництво Нью-Йоркської групи у Нью-Йорку), кінець літа – осінь в батька у США гостює син Богдан.

У лютому 1967 року було проведено кілька літературних вечорів Є. Маланюка в Оттаві та у Гарвардському університеті в Бостоні. Літом цього ж року відбулася зустріч із сином Богданом у Парижі, візит до польського культурного центру, зустрічі з представниками украї­нської, польської, чеської еміграції, спільна із сином подорож до Рима, відвідання папської резиденції та виступ з лекцією для вихованців Української Папської Малої семінарії у Ватикані; розстання із сином у Неаполі.

Помер Є.Маланюк 16 лютого 1968 року в Нью-Йорку. Похований на цвинтарі св. Андрія Первозванно-го (так званому українському пантеоні) у Бавнд-Бруку (Нью-Джерсі). У 1972 році вийшла його остання поетична збірка "Перстень і посох" (Мюнхен).