Юрій липа

(1900 - 1944)

Юрій Липа - громадський діяч, поет, прозаїк, перекладач, літературознавець, історик, філософ, лікар, політик, - за висловом Євгена Маланюка, «один з того покоління Юріїв та Олегів, що їх зродила доба Державності і Визвольної Війни». «Державність – на коротку історичну мить! – піднесла була їх на висоту, з якої вони вже не хотіли й не могли сходити в низ невільницького Вчора».Він одна з тих зірок, що спалахнули на літературному та суспільно-політичному небосхилі України XX ст. Творча спадщина його як філософа історії, етнопсихолога, політолога, теоретика геополітики, письменника та лікаря й сьогодні вражає актуальністю, потребує глибокого осмислення. Точну дату й місце народження Ю.Липи досі не встановлено. Вважається, що його життєвий шлях почався 5 травня 1900 року в Одесі, на Близьких Млинах, у будинку № 17 по вул. Юріївській. Це найвірогідніша версія. Однак існують й інші. Зокрема, в архіві Познаньського університету (Польща) зберігається анкета, в якій сам Ю.Липа зазначає, що народився 6 травня 1900 р. в Полтаві. Суперечливими є й дані про матір майбутнього письменника. Батько його, Іван Липа, у 1899—1900 рр. працював лікарем в Ананывському повіті на Одещині. Тут він, як засвідчують листи Є.Чикаленка, що зберігаються в Державному архіві Одеської області, одружився з акушеркою на ім'я Марія, яка, очевидно, й була матір'ю Юрія. Проте деякі дослідники роблять припущення, що матір'ю Юрія була Марія Шепель-Шепеленко — друга дружина лікаря. Основний аргумент на користь цього - щоденник та листи Ю.Липи, в яких він часто звертається до Марії Липи, називаючи її матір'ю. У тих рядках відчувається все: глибока повага, вдячність, турбота, але... не синівська любов. Тож важко сказати, чи була Марія Липа матір'ю Юрія, чи лише виростила його й виховала.

А ідеалом для хлопця завжди був батько Іван Липа — лікар і письменник, організатор і автор програми "Братерства тарасівців" - першої організації, що проголосила своєю метою виборення самостійності України, член Українського комітету Одеси (1917), міністр віросповідань та один із авторів проекту першої Конституції УНР, міністр здоров'я уряду УНР та голова президії Ради Республіки у вигнанні (1921). Дослідники завважили, зокрема, таку цікаву деталь: сідаючи за письмовий стіл і беручи до рук перо, Ю.Липа завжди ставив перед собою портрет батька.

Загалом родинна атмосфера відіграла неабияку роль у формуванні світогляду юнака, становленні його патріотичних переконань. Адже частими гостями Липів були М.Коцюбинський, О.Маковей, Г.Хоткевич, Б.Грінченко, В.Самійленко, О.Олесь, М.Вороний, Г.Чупринка, І. Луценко, В.Чехівський та інші діячі й письменники з усієї України.

Початкову освіту майбутній письменник здобув у гімназії № 4 міста Одеси (тепер тут міститься Музей західного і східного мистецтва). Потім вступив до Новоросійського (Одеського) університету на юридичний факультет.

У 1917 році Ю.Липа робить перші кроки на літературній ниві: стає редактором щоденної газети "Вісник Одеси", пише вірш "Побідний марш" ("Дарма од нас світло ховали"), у галузі публіцистики - брошури "Союз визволення України", "Королівство Київське по проекту Бісмарка", "Гетьман Іван Мазепа" тощо. Є підстави вважати, що йому належить й авторство випущених видавництвом "Народний стяг" листівок "З присяги гетьмана Мазепи", "Пам'ятник полоненим", "Волинська школа" та ін.

Серед найвагоміших були праці "Королівство Київське по проекту Бісмарка", яку А.Мисечко назвав першим аналізом європейської політики й місця Української держави в ній, та "Гетьман Іван Мазепа", видана під криптонімом Юрій Л. У брошурі, подано об'єктивну оцінку діяльності видатного гетьмана. На відміну від образу зрадника та клятвопорушника, що культивувався в російській історіографії, Ю.Липа характеризував І.Мазепу як найвизначнішу людину свого часу, освічену людину, здібного дипломата й політика, культурного дарча й щедрого мецената, полум'яного патріота та борця за самостійну Україну.

Наприкінці 1917 року Ю.Липа вступає до лав Одеської гайдамацької дивізії, бере участь у грудневих 1917 р. та січневих 1918 р. боях із більшовицькими військами на вулицях Одеси. Після вступу до міста союзних німецько-австрійських військ та українських частий стає заступником командира одеської „Січі”. Батько і син після втрати Україною незалежності емігрували в Галичину, де продовжили національно-патріотичну діяльність.

Юрій пішов шляхом батька: закінчив 1929 р. Познанський університет, 1931 р. - курси військових лікарів у Варшаві. Працюючи лікарем, брав участь у заснуванні та функціонуванні літературних об'єднань письменників "Сонцесвіт" і "Танк", що була відгалуженням "празької поетичної школи" й виникла як результат полеміки творчої молоді в еміграції з Д.Донцовим, тобто давав про себе знати як про митця. Ставлячи за мету формування "державницької літератури", орієнтуючись на "синтез героїзму, господарності, волі", "танківці" намагалися врівноважити критерії правди й краси, відстояти творчу автономію національного митця, не відмежованого від своїх громадських обов'язків. Цими ідеями пронизані збірки видані протягом 20—30-х років, які засвідчили його самобутній талант поета, проникливий зір гострого публіциста, людини, пройнятої глибокими патріотичними почуттями, ідеєю незалежної України: "Світлість" (1925), "Суворість" (1931, Прага), "Вірую" (1938).

Слід зазначити, що до своєї творчості митець ставився надзвичайно вимогливо. Він вважав, що література - справа не лише самого письменника. Опублікований твір належить авторові вже опосередковано, він - власність читача. Тому кожен письменник мусить відповідально ставитись до того, які ідеї несе в маси, яку користь чи шкоду його твір може принести народові. На думку Ю.Липи, митець мусить формувати, ушляхетнювати смаки та уподобання оточення й суспільства в цілому. Про це йдеться в статтях "Танк", "Лист до літераторів", "Поет-гульвіса".

На початку 30-х років публікуються й інші твори Ю.Липи, зокрема цикл поезій "З київських легенд", "Пан Адам Олеарій", драма "Ярмарок", однак уже з 1933 р. його більше хвилюють питання літературознавства, ролі й місця літератури в боротьбі за відродження української національної ідеї, розбудови нації та виборення незалежності України. З цим пов'язана поява актуальних літературознавчих есе "Розмова з порожнечею", "Розмова з минулим", "Совіцькі фільми", "Розмова з наукою", "Організація почуття", "Боротьба з янголом" та ін., в яких детально аналізується українська література від давнини до авторової сучасності, її суспільна й духовна вартість. Пізніше ці та деякі інші есе склали фундаментальну літературознавчу працю Ю.Липи "Бій за українську літературу". Неординарність поданих у ній оцінок української літератури від найдавніших часів, як і літературного процесу в цілому, визначення ваги й цінності того чи того твору, його ролі у формуванні свідомості нації роблять працю актуальною й нині.

З середини 30-х років Ю.Липа багато часу приділяє й художній творчості. Він виявив себе як блискучий майстер новели (протягом 1936—37 рр. у Львові видано тритомник його новел та оповідань під загальною назвою "Нотатник" - на теми національно-визвольних змагань 1917-21 рр.), довів, що йому під силу створення великого епічного полотна, яким став історичний роман "Козаки в Московії" (1935). Серед поетичного доробку цього періоду - збірка "Вірую", опублікована 1938 р. у Львові.

Виявив себе Ю.Липа і як небуденний дослідник-політолог та філософ історії. 1936 р. виходить друком його полемічна брошура "Українська доба", в якій аналізуються політичні доктрини В.Липинського та Д.Донцова, критикується їхня нежиттєздатність на українському ґрунті. Натомість автор подає власне бачення українського шляху й перспективи здобуття державності.

Того ж року виходить ще одна праця Ю.Липи — "Українська раса", в якій автор розглядає демографічні питання. Українцям, на його думку, слід поглибити відчуття "споріднености крови і духу", звернутися до витоків власної ментальності й чуттєвості. Необхідно на якісно новий рівень піднести роль жінки як основи роду й нації в цілому. Ці ідеї знайшли продовження в статті "Українська жінка".

Згаданими працями Ю.Липа привернув до себе увагу тогочасних політичних (не лише українських) сил в еміграції. В його творчості літературно-художній жанр поволі поступався новому — жанрові дослідника історії, філософа, політолога, теоретика українського націотворення й державотворення. 1940 р. побачила світ стаття "Панування, Труд і Лад", в якій автор накреслив основні напрями внутрішньої політики української держави. Того ж року разом з І.Шовгеновим, В.Садовським, Л.Биковським та В.Щербаківським він створює у Варшаві Український Чорноморський Інститут — науково-дослідну установу з вивчення й прогнозування політичних та економічних проблем, що постануть перед Україною після здобуття незалежності.

Мрією вчених було перенести Інститут до Одеси, перетворивши його на потужний центр наукових досліджень шляхів розбудови української держави та її політики в усіх галузях, зокрема геополітики. Існує версія, що з цією метою Ю.Липа 1942 р. приїздив до Одеси, навіть зумів організувати видання кількох книжок та наукових збірників, однак правдивість її поки що документально не підтверджена.

1943 р. Ю.Липу було перепроваджено до Берліна, де одним із чільних урядовців рейху — доктором Лейбрандтом, секретарем міністра А.Розенберга, йому, як одному з найбільших ідеологів державності й лідерів українського руху, що водночас не був заангажований в якомусь одному партійному угрупованні, а, отже, міг уособлювати єдність всього українського народу, було запропоновано очолити маріонетковий уряд України. Однак Ю.Липа з притаманною справжньому патріотові рідної землі гідністю відкинув цю пропозицію. І, на диво, залишився живим.

Значних успіхів досяг Ю.Липа і в галузі медицини, зокрема фітотерапії. Він - автор наукових праць "Фітотерапія" (1933), "Цілющі рослини в давній і сучасній медицині" (1937), "Ліки під ногами" (1944) та ін.

Талановитий поет-патріот, визначний лікар-народолюбець до останньої хвилини свого життя знаходився на бойовому посту, виконував свій громадянський і лікарський обов'язок. Донедавна вважалось, що Ю. Липа загинув в бою з військом НКВС. Проте зі слів доньки поета Марти, постає моторошна картина його загибелі від рук енкаведистів у селі Бунів (тепер Яворівського району на Львівщині).

Ю.Липу забрали від дружини і дітей 19 серпня 1944 року, сказавши, що через 2-3 години лікар повернеться. „Наш рідний тато не повернувся... Його знайшла через два дні мама, згорьована, з дівчиною-сусідкою, запораного в землі, битій штукатурці, замордованого методом кастрації”, - згадувала уже в наш час донька письменника Марта Липа-Гуменецька.

Після багатьох років замовчування славне ім'я Ю.Липи повертається рідному народові, якому він служив як письменник і як лікар-вчений.

Мотиви та образи поетичної творчості Юрія Липи

185

Поезія Ю.Липи - глибоко інтелектуальна, духовно наснажена, сповнена любові до людини і природи. Своїм корінням вона сягає в минуле, яке органічно поєднується в митця із сучасним, зокрема, з визвольними змаганнями українського народу. Його вірші пройняті духом нескореності Російській імперії, незнищенності віри в свободу, у звільнення народу від чужинських пут. Про цей дух його творчості засвідчує його вірш “Могила незнайомого бійця”:

Могило незнайомого бійця, Що впав в Україні,

Я приніс тобі смуток свого лиця І біль серця гнівний;

Забагато підлих днів облягає душу самотню.

Де ж ти , що впав, що горів, що вів, Поручнику, свою сотню?

Де ж ви дитячі ручки жінок, Що підпалювали амуніційні склади.

Що лиш усміхом ненависті Поток Перемінювали у водопади?

Де ж ти, що за нових людей Упав Під кулями, Повстанче?…

Обізвіться в червоній мглі Ви прегарні блискавки смерти!

Невже ж ви – мертві, Питаю Я”.

Передусім, у його поезії масштабно окреслюється образ втраченої України в ретроспективному просторі:

Вперед, Україно! В Тебе -тяжкі стопи,

Пожари хат димляться з-під них:

Ні Росії, ні Європі

Не зрозуміти синів Твоїх!.

У своїх змаганнях за волю й державність Україна повинна йти своїм шляхом, а не сподіватися на допомогу західних чи східних сусідів, адже вона має великі потенційні можливості «переплавити руду на метал» й посісти гідне місце в геополітичному просторі Європи й світу («Знак цей рунічний»). Поет звертається до героїчних моментів в українській історії, зокрема до битв 1649 року під Лоєвом і Києвом, коли литовський князь Ян Радзивілл вжахнувся від небаченої енергії українців. Нагадує він і страшні уроки української історії у вірші «Суд Сірка», в якому йдеться про страшний наказ Івана Сірка вигубити «недовірків», які зреклися національної честі в татарському полоні. У медитаціях, баладах Липи немає настроїв розгубленості, розпачу. Прийшли філософська переоцінка минулого батьківщини, бачення шляхів, які можуть відродити Україну. Це зумовило окличні інтонації поета, який відчуває себе в облозі:

Ім'я сучасного - ми,

Ім'я будучини - чин,

Хто спиниться –

той служить тьмі,

Хто в поході - звитяжець він,

Він підлетить, як орел,

Він зіллє все,

Що з глибоких джерел

День нам несе.

(«Щоденний бій»)

Юрій Липа прагне пробудити національну самосвідомість читачів, тому його поезії полемічні, пересипані несподіваними зіставленнями, асоціаціями. Негативні явища розпачу, безвольності в душі українця після поразки УНР він назвав «пораженством», яке вважав небезпечнішим, ніж перемога напасників. Митець закликає плекати душу людини, що є умовою захисту й збереження держави.

- Державо, ти була, як огненна злива!

Державо, прощай!

Так у вірші «Дев’ятнадцятий Двадцятий» Юрій Липа підсумовує епоху змагань за Незалежну Україну.

Зверталися Ю.Липа у своїх поезіях і до героїки та міфології княжої доби ("Київські легенди", "Князь полонений"). У художньому світі лірики Липи органічно поєдналися обази й символи доби Володимира Мономаха, барокова пластика часу Івана Мазепи, а стиль його, за словами Євгена Маланюка, характеризується ясністю вислову, доцільністю образу й динамічною ощадністю речення.

Особливості художньої прози

Юрій Липа, поза сумнівом, належав до тих, що, зазнавши поразки на полі бою, відмовились визнати себе – і не визнали! - переможеними. Все наступне своє життя до останнього віддиху, всю свою творчу потугу присвятив він боротьбі за відновлення української державності. Промовистим свідченням того, як Юрій Липа боровся і чому за це загинув, є його «роман пригод з ХУІІ століття» «Козаки в Московії». Неабиякий здобуток української історичної прози – всієї, не лише діаспорної. Роман суттєво розширив як тематичні, так і стилістичні обшири української прози, удосконаливши виразові засоби красного письменства.

Написанню роману передував тривалий період «накопичення матеріалу»: молодий автор уважно вивчав першоджерела, історичні й літературні пам’ятки, словники, документи, рукописи. Над романом Юрій Липа з абсолютною відповідальністю працював протягом кількох років. Деякі розділи з’являлись у часописах, починаючи з 1931 року, а з 1934 року «Козаки в Московії» вийшли у Варшаві окремим виданням. І одразу привернули увагу до себе, зібравши немалу кількість відгуків, серед яких переважали прихильні. 1942 року в Кракові побачило світ друге, змінене трохи, видання роману. По війні його було передруковано до збірника Липиної прози, що його 1995 року видала у Львові «Червона калина». Наступного, 1996 року, передрукував «Козаків..» журнал «Дніпро».

Роман Юрія Липи «Козаки в Московії» - це оповідь про пригоди наших предків середини ХVІІ століття.Головний персонаж роману – Григорій Трембецький, лицар і купець. З отих відчайдухів, чиїми стараннями, чиєю сміливістю і кмітливістю, потом і кров’ю багатіла козацька нація. Той, що у власних потребах об’їздив Захід і Схід, побував і на Півдні, і на Півночі, а нині, за підказкою царського сина і втікача Іоанна Шуйського, прагне здобути «найбільший скарб Московії», що його цар Іван ІУ Лютий заховав десь на волзьких берегах, щойно завойованих і досі не приборканих. І Григорій Трембецький, разом із своїми товаришами, знаходить це закляте місце, щоправда, коштом неймовірних зусиль, жертв і принижень. Знайшов і прочитав вирізьблені, порослі мохом слова:

Буде ти мя подимеші –

Добро тебі будеть.

Довго ще вони марудяться, підкопуючи й зіштовхуючи велетенську брилу, і зацний пан Трембецький радіє, бо твердо знає: «За всі знущання, всі труднощі небезпеки мав йому камінь деспота заплатити». Зрештою, вони зрушили з місця, перевернули камінь потвору. І вражений шукач московських скарбів прочитав вириті на зворотному боці лукаві слова:

Пощо шукаєш, нічого бо тут не положено.

А що інше могло заховатися, крім страху, насильства, батогів свистячих і стятих голів? «Бо ж тільки черви ворушаться під цим каменем оного тирана». «Ошукала мене чужа земля», - зізнається Григорій Трембецький. – «До своєї землі вертатися треба, друже мій і кумпане любий», - каже йому стиха «філософії доктор і теології магістер Латка-Старушич».

За багатьма ознаками перед нами твір авантюрного жанру, і Юрій Липа сумлінно працює в заданих параметрах, - він, до речі, наприкінці свого земного існування розпочав був і кримінальну повістину, тільки завершити не встиг. А проте найкрутіші авантюри чекають на читачів не в зовнішній площині, а в сфері внутрішній, духовній: ми з неослабною увагою стежимо за пригодами розмислів – як авторових, так і його непосидючих героїв. Вони постійно ставлять (собі і нам) цікаві запитання, що на них ми маємо відповісти.

Нам уже відома позиція філософа Латки-Старушича: «Того не знаєш, що єсть для тебе опорою неба: тільки земля, альбо отчизна найсолодша». А що думає старий учений Єпіфаній Славинецький, що втік до Москви перед тим три роки, як він пояснює причини втечі? Ось як: «Хто вітрові служить, тому димом платять. України нестаток одвернув од нас московської ласки остаток… Нема. братіку, нема слави Святославової! Гоненіє, братку. Гоненіє, уничиженіє, посрамленіє, полоненіє…». На що філософ Латка: «Не гоненія нас гнітять, а розбрат». І він же: «Тільки афекти сваволі і пихи владою в собі смиривши, вірі своїй послушна, зви тяжить Нація Козацька». «… поневаж Нація Козацька наша в гніві міри не знає, а в бійці кінця», - суголосить йому і ватажок запорозький.

Юрій Липа вигострив своє історіософічне мислення в трактатах і розвідках, тож наочно продемонстрував, що в самий розвій, розвиток думки може тримати читача в напрузі від першої до останньої сторінки. Так, сюжет «Козаків в Московії» складний, і вправляється з ним автор непогано. І сам по собі подієвий ряд – колоритний і розгалужений. Але його підкріплено ще рядом осмислювальним – і виявляється, що він є головною дійовою особою, елементом визначальним і засадничим. Ми стежимо за перегонами думок з не меншою цікавістю, аніж бійками і пересуванням героїв у просторі, за їхніми зальотами і приватами.

Зрештою, Липина думка рухається в одному, обраному свідомо, напрямку: треба свою, українську державу мати! Годі вже озиратись то на Польщу, то на Московію, то на Туреччину, то на Литву. І єдине, що нам підпоможе і зарадить – то гетьманська, монарша десниця, що не тільки міцно тримає всіх у покорі, а провадить до спільної мети. У цьому благо не лише України, а й ближчих і дальших її сусідів. І то не гра дрібних людських амбіцій – то вияв історичної необхідності. «Не буде війни, - мовить у романі гетьман Богдан Хмельницький, - між Москвою і Короною Польською – ми утвердимося».

Паралелі до Липиної біографії напрошуються цілком логічно, без найменших натяжок. Він завжди наполягав на дисциплінованості, самозреченості, на вмінні приборкувати особисті пристрасті в ім’я Великої Національної Ідеї як на передумові державного існування українського народу «покоривши себе. Покоримо світ!» - проголошено у вірші «Гість із Заходу». В цьому таки творі заявляє про себе і «герой нашого часу»:

Це не Франциск Ассізький,

Спіноза чи Кант, Декарт,

Це він – неспокійний, близький,

Певний грач і з тисячами карт,

- Наполеон.

Точніше – українське його втілення: «молодий хорунжий», який «десь у Вознесенському чи у Лебедині» скомандує: «На коня!». Отаманство і розбишацтво, небажання виконувати накази, в тому числі «великий Наказ, що трубить вічно в похід», Юрій Липа вважав чи не найпершою причиною наших поразок і нашого занепаду. А ще – марновірство і зрадливість. Не випадково Липин Богдан Хмельницький твердить: «… тільки обманом і ошуканством Наці Козацька взята може бути, бо ґвалтом народу такого взяти сили нема». Через що ненавидів Юрій Липа українське плебейство у всіх його виявах і проявах.

Деяким нашим сучасникам буде важкувато увійти в бароковий світ роману. Декого насторожить його незвична лексика. Між іншим, на неї так само зреагували й Липині сучасники. Михайло Мухин, якому Юрій Липа надіслав у Подєбради рукопис «Козаків…» для передруку, згадував: «… інколи (навіть часто) мова Ю.Липи в цьому романі була так педантично архаїзована відповідно до стилю ХУІІ ст. та пана Латки-Старушича, що я не був у стані так само педантично передруковувати всі суворо дотримані автором архаїчні форми, - мій передрук виходив з дещо сучаснішими зворотами та словами. Я щиро признався в цьому перед самим автором, написавши йому не менш переконаного й – сподіваюсь – переконливого листа…. І автор згодився зі мною і не заборонив мені надалі дещо модернізувати мову Латки-Старушича й інших дієвих осіб «Московії»».

«Козаки в Московії» допомогли зберегти свою ідентичність багатьом українцям, що не з власної волі й охоти опинилися на еміграції. Отим розгромленим, подоланим і поневаженим землякам-невдахам, які «розсипались по гранітах Європи, як стовпи іскор», залетіли на ферми Канади, в ліси Бразилії, на плантації куби, - їм необхідно було показати, до якого народу вони мають причетність. А саме – до народу славного, мужнього, витривалого в битвах і трудах, винахідливого, талановитого, державного. Усвідомлення цього факту потребували також українці, що перебували хоч на своїй землі, але під кормигою інших, ворожих держав, під чужими прапорами. Цей роман не втратив свого значення, своєї привабливості ще й понині. А в якихось аспектах він досі залишається актуальним.