Борис лятошинський

(1895- 1968)

Якщо музика Л.Ревуцького уособлює в собі пісенну душу нашого народу, то творчість Г.Лятошинського яскравіше відображає його потужний інтелект, здатність до філософського аналізу явищ, відчуття нервового і напруженого пульсу того бурхливого часу – першої половини ХХ ст., – в який йому довелося жити. Його спадщина довгий час оцінювалася критикою неоднозначно, вважалося, що ця музика за надто складна, переобтяжена, недоступна для сприйняття «широкими масами народу» і недемократична. Потрібен був тривалий час, щоби справедливо оцінити її особливу красу й художню переконливість.

Борис Миколайович Лятошинський народився 3 січня 1895 року в місті Житомирі. Його родина належала до кола місцевої інтелігенції, батько був учителем, визнаним у своєму краї і як науковець (в його доробку було декілька історичних розвідок), і як прекрасний педагог, що успішно працював на посаді директора гімназії. Сам Борис навчався в житомирській гімназії, і, як це було заведено в культурних родинах, непогано грав на фортепіано та компонував невеликі п’єси, що здобули прихильність знайомих.

У 1913 р. Б.Лятошинський вступає до Київського університету на юридичний факультет і водночас прагне поглибити музичну освіту в консерваторії. Вона якраз нещодавно була відкрита, тож він потрапляє в клас композиції до Р.М.Глієра¹⁴⁰. Щира дружба з’єднала на довгі роки вчителя й учня, і після смерті Р.Глієра Б.Лятошинський присвятив його пам’яті «Ліричну поему» для симфонічного оркестру.

Після закінчення консерваторії в 1919 р. (навчання в університеті завершилось роком раніше) він розпочинає там педагогічну роботу на кафедрі композиції, теорії та історії музики як викладач музично-теоретичних дисциплін. Так само, як і Л.Ревуцький, він пропрацював у рідній консерваторії майже піввіку, лише протягом двох років (1935-37) перебував у Москві, і виїжджав під час війни в евакуацію.

Життя композитора було не надто насиченим зовнішніми подіями. Довгі роки, позбавлений можливості мандрувати по світу, він пізнавав західну культуру здебільшого з книжок, кінофільмів, театру та ще з музики. Лише в останні роки, незадовго до смерті, Б.Лятошинський врешті отримав змогу відвідати декілька європейських країн. Проте внутрішнє його життя завжди було винятково насиченим. Серед професури Київської консерваторії він славився своєю надзвичайно різнобічною ерудицією, начитаністю, досконалим знанням декількох іноземних мов, зарубіжної та вітчизняної літератури, цікавився новинками науки.

Творчий шлях Б.Лятошинського позначений численними «змінами орієнтирів» протягом десятиріч, різноманітні його захоплення і переконання, художні уподобання знайшли вираз у мінливому творчому процесі. Розпочинав він як палкий прихильник російського композитора Олександра Скрябіна, який вважався одним із найяскравіших модерністів початку сторіччя. Під його впливом написані такі ранні твори, як фортепіанний цикл «Відображення», Перший струнний квартет, Перша симфонія.

Згодом, вже в двадцятих роках, Б.Лятошинський поступово знаходить своє власне неповторне творче обличчя, все виразніше проступають у ньому риси типові для його індивідуального сприймання. Він прагне відчути напружений ритм сьогоднішнього життя, захоплюється всім незвичним, передає пульс нової епохи, навіть якщо це нове - жорстоке й агресивне. І лише тонка душа митця здатна відчути в своєму «розшарпаному» суперечностями оточенні невмирущу красу людського духу. Такими художніми якостями, образами і настроями наділені його кращі твори цих років - фортепіанні Соната та Соната-балада, вокальні мініатюри на вірші російських та західноєвропейських поетів-символістів.

Разом з тим композитор дуже гостро відчуває трагізм навколишнього світу й прагне передати його іноді в гротесково-експресивних образах. Спокій і розраду він може знаходити лише у вічному світі природи, у внутрішній зосередженості. Такі настрої панують у вищезгаданих опусах і невипадковим є і вибір поезій. Ось лише деякі назви: «Похоронна пісня» (сл. Гайнріха Гайне), «Прокляте місце» (сл. Фрідріха Геббеля), «В’януть мрії мої в самоті» (сл. Персі Шеллі) та ін. Варто зауважити, що українська поезія поки не приваблює його уваги в солоспівах і хорах - її він осмислить і передасть у вокальній музиці в більш зрілому віці.

Натомість національні традиції значно виразніше помічаються в інструментальних та оркестрових творах. Разом з Л.Ревуцьким він бере участь у конкурсі, оголошеному в 1927 р. до 10-річчя Радянської влади, і поділяє з ним перше місце за «Увертюру на чотири українські теми» для симфонічного оркестру. Тоді ж розпочинається напружена робота над одним із найвизначніших його творів - оперою за повістю І.Франка «Захар Беркут». Вона отримала назву «Золотий обруч» і була завершена в 1929 р. Мудра й водночас лірична повість ІФранка знайшла в опері Б.Лятошинського дуже цікаве втілення: він наголошує насамперед на старовинних традиціях, на неповторній атмосфері руських князівств, що, як відомо, мали високорозвинену культуру, отже грунтується на архаїчних українських фольклорних темах. Для контрасту він вводить сюди також елементи «чужого», насамперед східного фольклору, тим самим досягаячи яскравого картинного ефекту. Ця опера - одна з кращих у вітчизняній музиці ХХ ст., її постановки на сценах Київського і Львівського оперних театрів викликали значний інтерес

Передвоєнне десятиріччя позначене наступним щаблем творчого зростання Б.Лятошинського. У період зрілості він поступово відмовляється від перебільшеної експресивності й досягає мудрої простоти та врівноваженості. Він шукає їх не в сучасному оточенні (як міг мистець знайти гармонію в страшні тридцяті роки сталінських репресій, коли його самого постійно цькувала критика за «модернізм»!), а в класичній спадщині, у відчутті причетності до колосального духовного минулого. Звідси довершена простота його хорів на вірші О.Пушкіна, витонченість десяти обробок народних пісень для голосу з фортепіано.

До речі, після завершення цього циклу в 1937 р., автор вже постійно звертається до українських національних джерел - як до поезії І.Франка, Т.Шевченка, М.Рильського, В.Сосюри, так і до обробок народних пісень. Неможливо не згадати в зв’язку з цим кантату «Заповіт», де використана мелодія популярної пісні Гордія Гладкого, розгорнута в масштабне полотно. Традиції національної класики він зміг глибше пізнати, працюючи разом з Левком Ревуцьким над новою редакцією опери Миколи Лисенка «Тарас Бульба», для якої він робив оркестрове перекладення. Зв’язок з лисенківським стилем відчувається саме в творах даного періоду - «Заповіті», хорах на вірші Т.Шевченка та М.Рильського. Навпаки, звернення до сучасних тем не завжди приносить бажаний результат - так сталося з оперою «Щорс», котра залишилася в архівах мистця.

Період війни Б.Лятошинському довелося провести в Саратові, куди, крім працівників Київської консерваторії, був евакуйований і професорсько-викладацький колектив Московської консерваторії. Проте душею він весь час рвався в Україну. «До сьогоднішнього часу в родині Лятошинських зберігається карта європейської частини території нашої країни (мова йде про колишній СРСР - Л.К.), на якій він щодня позначав пересування лінії фронту. У складних умовах евакуації Б.Лятошинський працював для спеціально створеної радіостанції ім. Т.Г.Шевченка, що транслювала свої передачі для мешканців України»¹⁴¹.

Серед творів, в яких особливо болісно відбилося відлуння війни, варто згадати Третю симфонію. В ній Лятошинський ніби повертається до тих самих загострено-експресивних засобів, які притаманні були його раннім творам, але тут вони набувають символічно-загрозливого значення. Навіть цитата народної пісні «Журба за журбою, біда за бідою» не несе бажаного просвітлення чи спокою, навпаки, саме через неї особливо тяжко усвідомлюється образ поневоленої України.

Після війни Б.Лятошинський одразу повертається до Києва. Незважаючи на несправедливу критику - а незалежному «модерному» композиторові доводилося витримувати постійні нападки від «ідеологічно переконаних» музикознавців - він працює з винятковою інтенсивністю. До останніх днів його життя продовжують з’являтися нові твори, збагачені художнім пошуком нового часу. Особливу увагу приділяє митець загальнослов’янським мотивам, звертаючись в першу чергу до польської культури. Захоплення нею відбилось у таких різних за духом творах, як симфонічні поеми «Гражина» та «На берегах Вісли», в солоспівах на вірші А.Міцкевича, в останній П’ятій симфонії та «Слов’янському» концерті для фортепіано з оркестром. Надалі багато творів пише Б.Лятошинський на національні теми, створює композиції на вірші українських поетів. Справжніми шедеврами хорової музики по праву вважаються хори на слова Т.Шевченка: «Тече вода в синє море», «Над Дніпровою сагою», «За байраком байрак», «Із-за гаю сонце сходить». Нову сторінку в українській вокальній ліриці відкривають його численні солоспіви та хори на слова Максима Рильського.

Окрему сторінку в біографії митця складає його педагогічна робота, той напрямок, який він відкрив для вітчизняної духовності. Саме завдяки школі Лятошинського наша українська професійна музика освоїла найновіші мистецькі течії, і навіть екекспериментальні художні пошуки західноєвропейської культури другої половини XX сторіччя. Для неї притаманні філософська, інтелектуальна тематика і образність, новий, незвичний погляд на можливості фольклору, завдяки чому твориться нове відчуття національного, вкрай ускладнена музична мова, породжена стрімким розвитком наукової думки нашого часу. Ці прикмети стилю засвоїли (кожен відповідно до власної неповторної індивідуальності) такі добре знані у нас в країні та за кордоном композитори, учні Б.Лятошинського, як Ігор Белза, Ігор Шамо, Леонід Грабовський, Валентин Сильвестров, Євген Станкович, Іван Карабиць та багато інших.Помер Борис Лятошинський у 1968 р. в Києві. До останніх днів він виношував творчі плани, прагнув написати Шосту симфонію, на столі залишились ескізи незавершених творів…