«Частиномовний статус займенникових слів: історія вивчення, сучасні погляди на цей клас слів» План.
Історія вивчення займенникових слів
2.Сучасний погляд на займенниковий клас слів
3. Література
1. Історія вивчення займенникових слів
Коріння сучасної системи займенників сягають індоєвропейської доби. У їх складі і структурі відбулися суттєві зміни. Частина іменників злилася з прикметниками, прислівниками, сполучниками і частками. Вказівні займенники, що вживалися при коротких прикметниках в постпозиції, зрослися з ними і започаткували особливий граматико-семантичний і словотвірний тип повних прикметників, який у сучасній українській мові витіснив тип коротких прикметників. Але частина займенників продовжує функціонувати у сучасній українській мові. Вона, зберігаючи індоєвропейські та праслов'янські елементи, зазнала значних змін.
Найголовніші з них такі.
1.У праслов'янській мові було три варіанти займенника я: найдавніший jazь (язь), *аzь (аз) і новіший *jа (я). Найновіший займенник ja (я) майже в усіх слов'янських мовах, крім болгарської і македонської, замінив собою форму *jazь і виник, очевидно, внаслідок усічення zь.
У давньоруській мові XI -XII ст. старослов'янська форма аzь найчастіше вживалася в текстах релігійного змісту, а форма я (рідше (язь) була провідною в живій мові східних слов'ян. У сучасній українській мові вона залишилася єдиною формою займенника першої особи однини.
У неслов'янських мовах споріднені форми лит.aњ давн.-прус.аs вірм.еs, грец. єусо, лат. еgo, давн.-інд. аhат, авест. аzет, давн.-перс. аdат. Отже, за походженням це індоєвропейський займенник. Основа займенника я в називному відмінку і основи відповідних словоформ в непрямих відмінках (мене, мені, мною, на мені) є суплетивними, що пояснюється втратою звука [м] і збереженням звука [а] в формі називного відмінка займенника я, а в непрямих відмінках втратою звука [а] і збереженням звука [м], пор.: давн.-інд. аhат, авест. аzeт, давн.-перс. аdат (див.: Фасмер, Этим. слов. рус. яз., т. IV, М., 1973, с.538).
2.Дуже давній займенник ти. Він нині вживається в усіх слов'янських мовах: рос. ты, білор. ты, болг. ти, макед. ти, словен. (ti словац., чес., пол. (ty, серб. ти. В неслов'янських мовах споріднені форми: лит. tu, лат. tu, вірм. du, давн.-прус. tu, давн.-перс. tuvат, грец.
тu, авест. tveт, давн.-інд. tvат, tvат (див.: Фасмер, Эгим. слов. рус. яз., т. IV, М., 1973, с.130). Отже, за походженням це індоєвропейський займенник. Його форми давньо-перської {Шат), давньо-індійської (tvат) та авестійської мови (tvет) дають матеріал для пояснення звукових змін в структурі основ присвійного займенника твій ( твоя, твоє, твої).
3.Сучасний займенник ви виник із праслов'янського *vу (пор. рос. вы, ст.-сл. вы, білор. вы, болг. ви, серб.-хорв. ви, словен. vi, пол. wу. Інші індоєвропейські мови мають на початку кореня або v-(лат. vos, авест. vo), або j- (лит. jus, гот. jus). Споріднені форми в індоєвропейських неслов'янських мовах: давн.-прус. wans (знах. відмінок), давн.-інд.vas (знах. і родов. відмінок), лат.vos - ці форми пояснюють походження закінчення -ас родового і знахідного відмінків в українській мові (ви - вас); авест. yuzет, давн.-інд. уиуат - ці форми пояснюють походження закінчень давального і орудного відмінків -aм, -aми (нам, нами).
4.Сучасний займенник ми виник в праслов'янській мові, а не в індоєвропейській, оскільки початковим звуком кореня в усіх слов'янських мовах є звук [м] (у. ми, рос. мы, білор. мьы болг. ми), а в неслов'янських індоєвропейських мовах то кореневий m- (лит. теs, давн.-прус. теs), то кореневий w- ( гот. wies), то кореневий n- (лат. поs). Крім цих, фіксуються ще й форми: давн.-інд. vaуат, авест. vает (див.: Фасмер, Зтим. слов. рус. яз., т. III, М., 1971, с. 23) - ці форми пояснюють походження закінчень давального і орудного відмінків (нам, нами).
Називний відмінок займенника ми з його формами в непрямих відмінках в українській мові знаходяться в суплетивних відношеннях: ми - нас, нам, нами. Суплетивність пояснюєгься тим, що сучасні форми типу нас. нам, нами були утворені від займенника ны в значенні ми, що, хоч і дуже рідко, але вживався в давньоруській мові, а потім вийшов з ужитку і замінився варіантом ми (пор. лат. поs "ми"), продовжуючи вживатися в західноукраїнських говірках (ни "ми").
5.Присвійні займенники мій, твій, свій виникли ще в праслов'янський період, маючи корені, спільні для слов'янських і неслов'янських індоєвропейських мов: рос., білор. мой, твой, свой, болг. мой. твой, свой, сербо-хорв. мoj, твоj, своj, чес. тиj, tvuj svuj. пол. тоj, tvoj, svoj, прус, таіs, tvais, swais, лат. meus. Отже, давньоруські присвійні прикметники утворилися від індоєвропейських коренів мо-, тво~, сво- за допомогою детермінативів -jо (чол. і сер. рід) та -jа (жіноч. рід).
6.Присвійні займенники наш, наша, наше, ваш, ваша, утворилися ще в праслов'янську добу від родового відмінка (жін.р.), які зумовлюють зміну s на поs + jо - пањ-jь пањ (наш); поs + jа - пањ + jа naњa(наша); vos +jo - vas-jь - vaњ (ваш), vos+ jа ~> vas +jа —vaњa (ваша).
7.Вказівні займенники jь (и), jе (є), jа (я) та онь, оно, она були надзвичайно близькі за значенням та функцією. Це призвело до диференціації у їх вживанні.
По-перше. Займенник онь, оно, она став предметно-особовим і замінив собою у називному відмінку однини, множини і двоїни займенник jь (и), jе (є), jа (я) , зберігши без змін його форми в непрямих відмінках. Так склалася ще в праслов'янській мові суплетивна ситуація: форма називного відмінка мала основу займенника *он-, а форми родового, давального, знахідного, орудного, місцевого відмінків мали основу займенника jь- : онь, jего, jему, jімь, jемь.
По-друге. Займенники {и),jе (є), jа (я) почали перетворюватися на флексійну частину членних займенників (тьи, тоє, тая), дієприкметників (несеньїй, несеноє, несеная), прикметників (пятьш, пятое,пятая, новьи, новоє, новая).
1.В давньоруській мові існував займенник инь, ино, ина праслов'янського походження. В староукраїнській мові найчастіше в членній формі він вживається в трьох варіантах: иноє (основа ин- + закінчення), б) инныє (основа ин- + прикметниковий суфікс -н- + закінчення), в) иншии (основа ин- + прикметниковий суфікс -ш- вищого ступеня + закінчення). Останній варіант закріпився як єдина форма української літературної мови.
2.Форми двоїни неособових займенників здавна почали витіснятися відповідними формами множини. Замість форм двоїни в староукраїнських пам'ятках звичайно виступають форми множини, хоча зрідка трапляються: очима своима. Сучасна українська літературна мова втратила форми двоїни повністю. Лише означальний займенник весь (все, вся) в орудному відмінку множини зберігає давнє закінчення двоїни: всі - всіма.
Такі найголовніші історичні зміни в складі і структурі займенника відбулися у сучасній українській мові. Значно детальніше ці процеси описані С П.Самійленком в книзі "Історія української мови. Морфологія" ("Наукова думка", К., 1978, с. 129-162).