4. Відносини між Україною і Російською Федерацією

Відносини між Україною і Російською Федерацією в першій половині 90-х років до кінця так і не були врегульовані. Разом з тим нагальну необхід­ність їх нормалізації відчували обидві сторони. Позиції України на міжнарод­ній арені зміцнювалися, і на це не могло не зважати російське керівництво. Зі свого боку, українська влада погоджувалася на компроміси, зокрема в питанні про майбутнє Чорноморського флоту. Переговори, які з 1992 р. про­ходили почергово в Одесі, Дагомисі, Ялті, Масандрі і Москві, були довгі та виснажливі, але остаточного рішення не принесли. Росія робила спроби «тиснути» на Україну, зокрема скорочуючи постачання газу або загрожуючи взагалі «закрити вентиль». Нарешті, 9 червня 1995 р. в Сочі Президенти JI. Кучма і Б. Єльцин підписали угоду, за якою флот було вирішено поділити в пропорції 81,7 % Росії і 18,3 % - Україні. Але про місце базування не до­мовилися. Україна не погоджувалася залишити флот в Севастополі, а Росія хотіла залишити свою базу саме там. Напруженість не спадала. У цих умовах Держдума Росії в листопаді 1996 р. знову заявила претензії на Севастополь. І лише 29 травня 1997 р. на рівні прем'єр-міністрів було підписано статус і умови перебування Чорноморського флоту на території України. Росій­ський Чорноморський флот залишався в Севастополі. У цьому ж місті, але в інших бухтах базувалася українська частина флоту. Оренда була розрахо­вана на 20 років.

Урегулювання проблеми флоту відкрило шлях до підписання широко­масштабного міждержавного документа. 31 травня 1997 р. у Києві Президент Росії Б. Єльцин та Президент України Л. Кучма підписали «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство» між Україною і Російською Федера­цією. Передбачалося, що сторони будуватимуть відносини одна з одною на основі принципів взаємної поваги та суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів та інших загальноприйнятих принципів міжнародного життя. Договір було укладено на 10 років. Питання про державні кордони між Україною і Росією (1974 км на суходолі і 321 км по морю) в Договорі розв'язувалися у загальному вигля­ді. Спроба української сторони включити в цей документ питання про необхідність завершення делімі­тації і демаркації кордонів (тобто точного визначення з описом їх про­ходження і нанесення на карту відповідно до договору) не мала успіху. Ро­билося лише те, що вкрай необхідне для обох сторін: розмежування лінії землекористування суб'єктів господарювання в прикордонних областях РФ і України.

Ця обставина зберігала певну невизначеність і могла стати підставою для конфліктів, зокрема в басейні Азовського моря, Керченської протоки і при розмежуванні континентального шельфу, який, за оцінками експертів, має великі запаси нафти і газу.

Географічне положення України дає їй підстави, спираючись на загально­прийняті міжнародно-правові норми, претендувати на дві третини Азов­ського моря, тоді як Росії відійде одна третина. Росія пропонує провести кордон по дну, а акваторію моря перетворити на об'єкт спільного викорис­тання. Україна на це, природно, не погоджується.

Восени 2003 р., у зв'язку зі спробою російської сторони побудувати дамбу в Керченській протоці від Таманського півострова (РФ) до острова Коса Тузла (Україна), спалахнув конфлікт, який міг призвести до збройного протистояння. Про це будівництво, яке було розгорнуто з ініціативи губер­натора Краснодарського краю (за його ж версією), повідомляли усі впливові ЗМІ світу. Представник прикордонної служби РФ виступив із заявою про намір встановити на косі прикордонну заставу. Принципова позиція укра­їнської сторони не дозволила політичним авантюристам порушити терито­ріальну цілісність Україну - на острів прибув Президент Л. Кучма, який перервав державний візит в Латинську Америку. За декілька днів на Тузлі було зведено заставу прикордонних військ України. Будівництво зупинилося за 100 м від державного кордону з Україною. Тодішній міністр оборони України Євген Марчук сказав, що Тузла показала непередбачуваність російської політики щодо сусіда, оскільки такого повороту подій не передбачали ані європейські, ані українські дипломати та політологи. Але цей епізод віддзеркалив ще одну важливу проблему: російсько-український кордон потребував чіткого визначення на місцевості, позначення на картах і закріп­лення у спеціальних міжнародно-правових актах.

У наступні роки про необхідність демаркації українсько-російського кордону і розв'язання питання про Керченську протоку неодноразово говори­лося на найвищому рівні. Нарешті, 17 травня 2010 р. під час візиту Президента Російської Федерації Д. Медведева у Київ на рівні міністрів закордонних

справ України і РФ було підписано угоду про демаркацію українсько- російського державного кордону. 8 липня ця угода була ратифікована Вер­ховною Радою України. Що ж до питань Керченської протоки і острова Коса , Тузла, то їх статус доручено визначити спільній українсько-російській j

комісії. І

За місяць перед цим, 21 квітня 2010 р. Президент України В. Янукович і Президент Росії Д. Медведев на зустрічі в Харкові підписали угоду, яка була ратифікована парламентами, про продовження терміну перебування Чор­номорського флоту Російської Федерації в Севастополі ще на 25 років. У контексті корекції ставлення України до перспективи вступу в НАТО це означає істотну зміну її зовнішньої політики.

Відносини з Росією:

— найбільший торговельний партнер;

— 1997 р. — Договір про дружбу і співробітництво з РФ: Росія визнала незалежність України; російський Чорноморський флот перебуватиме в Криму на правах оренди до 2017 p.;

— 2003 p. — затверджено сухопутний кордон; не вирішене пи­тання про кордони у Керченській протоці та Азовському морі;

— 2003 р. — конфлікт через будівництво Росією дамби до укра­їнського о.Тузла у Керченській протоці;

— втручання Росії у внутрішні справи України: претензії на Крим (початок 1990-х років), газові конфлікти, підтримка провладного кандидата на президентських виборах 2004 р. тощо.

Невирішені проблеми: енергетична залежність України, недотри­мання Чорноморським флотом Росії в Криму українського законо­давства тощо.

Газові конфлікти з Росією (2005-2006 pp., 2008-2009 pp.)

Мета Росії.

• Підірвати авторитет України як країни-транзитера.

• Заволодіти газотранспортною системою та газосховищами України.

• Переконати Європу, що для досягнення стабільності у газовій сфері потрібні російські газопроводи і збереження лідерства Росії як постачальника енергоресурсів.

Суть конфліктів. 2005-2006 pp.

• У відповідь на відмову України сплачувати ринкову ціну за газ Росія припинила постачання газу до України.

• 4 січня 2005 р. — укладено договір між Газпромом і Нафтогазом України на 5 років:

— посередником у постачанні газу до України стає компанія * РосУкрЕнерго »;

— ціна на газ на перше півріччя — 95 доларів за кубометр, у по­дальшому вона коригується за домовленістю сторін.

2008-2009 pp.

• Наприкінці 2008 р. Росія заявила, що поставки газу до України буде припинено, поки Україна не розрахується з боргами за лис­топад — грудень 2008 р.

• Делегація « Нафтогазу України », очолювана головою правління О. Дубиною, виїхала на термінові переговори до Москви. Україна заявила, що не може розглядати ціну на газ без узгодженої став­ки за транзит територією України.

• 1 січня 2009 р. російський «Газпром» перекрив поставки газу в Україну в обсязі 90 млрд кубометрів, а 7 січня повністю при­пинив поставки газу.

• Газотранспортна система України запрацювала у реверсному (зворотному) режимі, щоб забезпечити газом із газосховищ, роз­міщених у Західній Україні, мешканців Сходу і Півдня.

• Росія звинуватила Україну в несанкціонованому відборі газу. Експерти Євросоюзу підтвердили, що відібраний газ був потріб­ний для роботи газотранспортної системи України, а не йшов на споживання Україною.

• 19 січня 2009 р. укладено договір України з Росією на 2009- 2019 рр.:

— ліквідовано компанію-посередника «РосУкрЕнерго»;

— середньорічна ціна газу для України — 228,8 доларів за кубо­метр, у першому кварталі — 300 доларів.

Результати.

• Удар по авторитету Росії як надійному газовому постачальнику, України — як транзитера.

• Увага до альтернативних проектів постачання газу до Європи, зокрема «Nabucco».

• Підтверджено професійність працівників газотранспортної си­стеми України, які забезпечили реверсний режим та заздалегідь заповнили газосховища.

• Продемонстровано незлагодженість різних гілок влади України у вирішенні нагальних державних проблем, невміння проводити інформаційну роботу щодо пояснення своєї позиції.

• Падіння виробництва в Україні через брак газу для промисло­вості.

Уроки конфліктів.

• Необхідність термінового переходу на енергозберігаючі техно­логії.

• Перехід до ринкових цін на газ є першою умовою реального по­літичного суверенітету України.