2. Трудові ресурси як соціально-економічна категорія.

Трудові ресурси — це частина населення країни, що за своїм фізичним розвитком, розумовими здібностями і зван­нями здатна працювати в народному господарстві.

Чисельність трудових ресурсів не завжди пропорційна чисель­ності населення і залежить насамперед від його вікової структури. Чим більше у структурі населення осіб віком до 16 та понад 60 ро­ків, тим менша чисельність трудових ресурсів. Вона може зростати за рахунок додаткового залучення у виробництво людей пенсійного віку та підлітків. Але історичний досвід показує, що кількість підлітків та пенсіонерів, що працюють, обернено пропорційна рівню добробуту населення. Чисельність трудових ресурсів можна регулювати й за рахунок зміщення меж працездатного віку.

Важливим резер­вом збільшення трудових ресурсів є поліпшення умов праці, техніки безпеки, охорони здоров’я, що сприяє зниженню смертності та інвалідності осіб у працездатному віці, зменшенню чисельності Збройних сил або скороченню строку служби в армії, ліквідації пільг для передчасного виходу на пенсію тощо. Істотно впливає на кіль­кість трудових ресурсів статевий склад населення. Збільшення кіль­кості чоловіків веде до зростання трудового потенціалу держави, оскільки вік виходу їх на пенсію на 5 років більший, ніж жінок. Чо­ловіки також рідше перебувають у відпустках з догляду за дітьми та ін. Крім того, чим вищий рівень працездатності у державі, тим мен­ший трудовий потенціал жінок.

Трудові ресурси як соціально-економічна категорія виступають у тісному взаємозв’язку з відтворенням суспільного продукту (їх соціально-економічна суть виявляється у процесі формування, роз­поділу та використання) і потребують відповідної уваги до себе, створення умов для їх активізації. За сучасних умов цьому сприяли б прискорення науково-технічного прогресу, економічна реформа суспільного виробництва за ринковим типом, реструктуризація гос­подарства і на цій основі матеріально-технічної бази суспільства, відновлення структури робочих місць. Щоб трудові ресурси вия­вилися як соціально-економічна категорія, потрібно неухильно поліпшувати умови життя і праці населення, підвищувати його куль­туру, творчий зміст праці, сприяти продуктивності праці. Держава має проводити таку економічну політику, яка б сприяла повнішому й ефективнішому використанню її трудового потенціалу.

На сучасному етапі розвитку недооцінюється проблема розвитку матеріальної бази установ соціально-культурної сфери, що фіна­нсується за залишковим принципом. Таке послаблення уваги до соціального аспекту виробництва, побуту і дозвілля призвело до зниження зацікавленості результатами праці, погіршення дисцип­ліни праці та виникнення негативних чинників.

Об’єкт управління трудовими ресурсами — потенціал живої праці, який визначається демографічною структурою населення, його якісними характеристиками, що зумовлені рівнем їх викорис­тання у суспільному виробництві, певними соціально-економічни­ми умовами, рівнем розвитку продуктивних сил суспільства і ви­робничими відносинами.

Як об’єкт управління трудові ресурси треба розглядати за вида­ми праці у галузевому й територіальному вимірах, у розвитку спе­ціальних форм зайнятості (оренда, кооперативна та індивідуальна трудова діяльність). Вони також вимагають дальшого підвищення ролі соціальних чинників — поліпшення дисципліни, організації і порядку на виробництві, забезпечення продуктивного використан­ня робочого часу, що є однією з основних умов підвищення продук­тивності трудового потенціалу.

Перехід до ринкових відносин об’єктивно вимагає орієнтації управління трудовими ресурсами на кінцеві економічні результати, на найвищі підсумкові результати і створення системи відповідних орієнтирів.