1. Антипчук ю.П. Анатомия и физиология ребенка. – к. Вища школа.

2. Маруненко І.М., Неведомська Є.О., Бобрицька В.І. Анатомія і вікова фізіологія з основами шкільної гігієни. – К. Професіонал, 2004.

3. Самусев Р. П., Семин Ю.М. Анатомия человека. – М. Медицина, 1999.

ТЕКСТ ЛЕКЦІЇ

М‘язи - активна частина рухового апарата. Завдяки їм, можливі: все різноманіття рухів між ланками скелету (тулубом, головою, кінцівками), переміщення тіла людини в просторі (ходьба, біг, стрибки, обертання й т.п.), фіксація частин тіла в певних положеннях, зокрема збереження вертикального положення тіла.

За допомогою м'язів здійснюються механізми подиху, жування, ковтання, мови, м'яза впливають на положення й функцію внутрішніх органів, сприяють струму крові й лімфи, беруть участь в обміні речовин, зокрема теплообміні. Крім того, м'яза - один з найважливіших аналізаторів, що сприймають положення тіла людини в просторі й взаєморозташування його частин.

У тілі людини налічується близько 600 м'язів. Більшість із них парні й розташовані симетрично по обидва боки тіла людини. М'яза становлять: у чоловіків - 42% ваги тіла, у жінок - 35%, у літньому віці - 30%, у спортсменів - 45-52%. Більше 50% ваги всіх м'язів розташовано на нижніх кінцівках; 25-30% - на верхніх кінцівках і, нарешті, 20-25% - в області тулуба й голови. Потрібно, однак, помітити, що ступінь розвитку мускулатури у різних людей неоднакова. Вона залежить від особливостей конституції, професії й інших факторів. У спортсменів ступінь розвитку мускулатури визначається не тільки характером рухової діяльності. Систематичні фізичні навантаження приводять до структурної перебудови м'язів, збільшенню її ваги й обсягу. Цей процес перебудови м'язів під впливом фізичного навантаження має назву функціональної гіпертрофії.

Залежно від місця розташування м'язів їх поділяють на відповідні топографічні групи. Розрізняють м'яза голови, шиї, спини, грудей, живота; пояса верхніх кінцівок, плеча, передпліччя, кисті; таза, стегна, гомілки, стопи. Крім цього, можуть бути виділені передня й задня групи м'язів, поверхневі й глибокі м'язи, зовнішні й внутрішні.

Будова м'яза. М'яз - це орган, що є цілісним утворенням, який має тільки йому властиву будову, функцію й розташування в організмі. До складу м'яза як органа входять поперечносмугаста кістякова м'язова тканина - складова її основи, пухка сполучна тканина, щільна сполучна тканина, судини, нерви. Основні властивості м'язової тканини - збудження, скоротність, еластичність - найбільше виражені в м'язі як органі.

Скоротність м'язів регулюється нервовою системою. І.М. Сєченов писав: «М'яза двигуни нашого тіла, але самі по собі, без поштовхів з нервової системи, вони діяти не можуть, по-цьому поруч із м'язами в роботі бере участь завжди нервова система ».

У м'язах містяться нервові закінчення - рецептори й эфектори. Рецептори - це чутливі нервові закінчення (вільні - у вигляді кінцевих розгалужень чутливого нерва або невільні - у вигляді складно побудованого нервово-м'язового веретена), що сприймають ступінь скорочення й розтягання м‘язів, швидкість, прискорення, силу руху. Від рецепторів інформація надходить у центральну нервову систему, сигналізуючи про стан м'яза, про те, як реалізована рухова програма дії, і т.п. У більшості фізичних рухів беруть участь майже всі м'язи нашого тіла. У зв'язку із цим неважко собі уявити, який величезний потік імпульсів притікає в кору головного мозку при виконанні спортивних рухів. Виникаюче при цьому відчуття частин свого тіла, так зване м'язово-суглобне почуття, є одним з найважливіших для спортсменів.

Эфектори - це нервові закінчення, по яких надходять імпульси із центральної нервової системи до м'язів, викликаючи їхнє порушення. До м'язів підходять також нерви, що забезпечують м'язовий тонус і рівень обмінних процесів. Рухові нервові закінчення в м'язах утворюють так звані моторні бляшки. За даними електронної мікроскопії, бляшка не пошкоджує оболонку, а вдавлюється в неї, між бляшкою й м‘язом утворюєть контакт - синаптичний зв'язок. Місце входу в м'яз нервів і судин називають воротами м'язів.

Кожний м'яз має середню частину, здатну скорочуватися й звану черевцем, і сухожильні кінці (сухожилля), що не здатні скорочуватись й слугують для прикріплення м'язів.

Черевце м'яза містить різної товщини пучки м'язових волокон. Кожне м'язове волокно, зовні від сарколеми, обгорнуто сполучнотканинною оболонкою - эндомізієм, що містить судини й нерви. Групи м'язових волокон, поєднуючись між собою, утворять м'язові пучки, оточені вже більш товстою сполучнотканинною оболонкою, називаної перимізієм. Зовні черевце м'яза одягнене ще більш щільним і міцним покривом, що називається фасцією. Вона побудована із щільної сполучної тканини й має досить складну будову. Відповідно до історичних даних (В.В. Кованов, 1961; А.П. Сорокін, 1973), фасції ділять на пухкі, щільні, поверхневі й глибокі. Пухкі фасції формуються під дією незначних сил тяги. Щільні фасції утворюються звичайно навколо тих м'язів, які в момент їхнього скорочення роблять сильний бічний тиск на навколишній їх сполучнотканинний футляр. Поверхневі фасції лежать безпосередньо під підшкірним жировим шаром, не розщеплюються на пластинки й «одягають» все наше тіло, утворюючи для нього своєрідний футляр. Варто помітити, що футлярний принцип будови характерний для всіх фасцій і був докладно вивчений Н.І. Пироговим.

Глибокі (власні) фасції вкривають окремі м'язи й групи м'язів, а також утворюють піхви для судин і нервів.

Усі сполучнотканинні утворення м'яза з м'язового черевця переходять на сухожильні кінці. Вони складаються із щільної волокнистої сполучної тканини, колагенові волокна якої лежать між м'язовими волокнами, щільно з'єднуючись із їх сарколемою.

Сухожилля в організмі людини формується під впливом величини м'язової сили й напрямку її дії. Чим більше ця сила, тим сильніше розростається сухожилля. Таким чином, у кожного м'яза характерне для нього (як по величині, так і за формою) сухожилля.

Сухожилля м'язів за кольором різко відрізняються від м'язів. М'язи мають червоно-бурий кольор, а сухожилля білі, блискучі. Форма сухожиль м'язів досить різноманітна, але частіше зустрічаються сухожилля циліндричної форми або плоскі. Плоскі, широкі сухожилля носять назви апоневрозів (м'яза живота й ін.). Сухожилля дуже міцні. Наприклад, п'яткове сухожилля витримує навантаження близько 400 кг, а сухожилля чотириглавого м'яза стегна - 600 кг.

Сухожилля м'яза фіксуються або прикріплюються. У більшості випадків вони прикріплюються до окістя кісткових ланок кістяка, рухливих по відношенню один до одного, а іноді до фасцій (передпліччя, гомілки), до шкіри або до органів (м'яза очного яблука, м'яза язика). Одне із сухожиль м‘яза є місцем її початку, інше - місцем прикріплення. За початок м'яза звичайно приймається її проксимальний кінець (проксимальна опора), за місце прикріплення - дистальна частина (дистальна опора). Місце початку м'яза вважають нерухомою крапкою, місце прикріплення м'яза до рухомої ланки - рухливою крапкою. При цьому мають на увазі найбільш часто зустрічаємі рухи, при яких дистальні ланки тіла, що перебувають далі від тіла, більш рухливі, ніж проксимальні які розташовані ближче до тіла. Але зустрічаються рухи, при котрих бувають закріплені дистальні ланки тіла, і в цьому випадку проксимальні ланки наближаються до дистального. Таким чином м'яз може виконувати роботу або при проксимальній або при дистальній опорі. Варто помітити, що сила, з якою м‘яз буде притягати дистальну ланку до проксимальної й, навпаки, проксимальну до дистальної, завжди буде залишатися однаковою (по третьому законі Ньютона - про рівність дії й протидію).

М'яза, будучи органом активним, характеризуються інтенсивним обміном речовин, добре постачені кровоносними судинами, які транспортують кисень, поживні речовини, гормони й несуть продукти м'язового обміну і вуглекислий газ. У кожний м'яз кров надходить по артеріях, протікає в органи по багаточисельним капілярам, а відтікає з м'яза по венах і лімфатичним судинам. Струм крові через м'яз безперервний. Однак кількість крові й число капілярів, що пропускають її, залежать від характеру й інтенсивності роботи м'яза. У стані відносного спокою функціонує приблизно ^1/3 капілярів.

Допоміжний апарат м'язів. До допоміжного апарату м'язів відносяться фасції, фіброзні й кістково-фіброзні канали, синовіальні сумки й піхви, а також сесамовидні кістки. Фасції вкривають як окремі м'язи, так і групи м'язів. Міжм‘язеві перетинки відходять від фасцій углиб, відокремлюючи групи м'язів, і прикріплюються до кісток, утворюючи для них футляри – фіброзні канали. Якщо м'язи лежать між фасцією й кісткою, то канал називається кістково-фіброзним.

Синовіальні сумки, тонкостінні сполучнотканинні мішечки, заповнені рідиною і розташовані під м'язами, між м'язами й сухожиллями або кісткою і зменшують тертя. Синовіальні піхви розвиваються в тих місцях, де сухожилля прилягають до кістки (тобто в кістково-фіброзних каналах). Це замкнуті утворення, у вигляді муфти або циліндра які охоплюють сухожилля. Кожна синовіальна піхва складається із двох листків. Один листок, внутрішній, охоплює сухожилля, а другий, зовнішній, вистилає стінку фіброзного каналу. Між листками перебуває невелика щілина, заповнена синовіальною рідиною, що полегшує переміщення сухожилля.

Сесамовидні кістки розвиваються в товщі сухожиль, ближче до місця їхнього прикріплення. Вони змінюють кут підходу м‘яза до кістки й збільшують плече сили м'яза. Самою великою сесамовидною кісткою є надколінок.

Допоміжні апарати м'язів утворюють додатковий опор для м'язів - м'який кістяк, обумовлюють напрямок тяги м'язів, сприяють їхньому ізольованому скороченню, не дають зміщатися при скороченні, збільшують їхню силу й сприяють кровообігу й лімфотоку.

Класифікація м'язів. В основу класифікації м'язів покладений функціональний принцип, тому що величина, форма, напрямок м'язових волокон, положення м'яза залежать від виконуваної нею функції й чиненої роботи.

За формою м'яза діляться на довгі, короткі, широкі. У довгих м'язах поздовжній розмір превалює над поперечним. Вони завжди скорочуються цілком, мають незначну площу прикріплення до костей, розташовані в основному на кінцівках і забезпечують значну амплітуду їхніх рухів. У коротких м'язів поздовжній розмір лише трохи більше поперечного. Вони зустрічаються на тих ділянках тіла, де розмах рухів невеликий (наприклад, між окремими хребцями, між потиличною кісткою, атлантом і осьовим хребцем).

Широкі м'язи перебувають переважно в області тулуба й поясів кінцівок. Ці м'язи мають пучки м'язових волокон, що йдуть у різних напрямках, скорочуються як цілком, так і своїми окремими частинами; у них значна площа прикріплення до кісток. На відміну від інших м'язів вони володіють не тільки руховою функцією, але також опорною й захисною. Так, м'яза живота крім участі в рухах тулуба, актах подиху, зміцнюють стінку живота, сприяючи утриманню внутрішніх органів.

Істотне значення для роботи м'язів має напрямок їхніх волокон. За напрямком волокон виділяють м'яза з паралельними волокнами, що йдуть уздовж черевця м'яза (довгі, веретеноподібні й стрічкоподібні м'язи), з поперечними й косими волокнами. Якщо косі волокна приєднуються до сухожилля під кутом до довжини черевця з одного боку, то такі м'язи називаються однопір'ястими, якщо ж із двох сторін – двопір‘ястими. Однопір'ясті й двопірьясті м'яза мають короткі численні волокна й при своєму скороченні можуть розвивати значну силу.

М'яза, що мають кругові волокна, розташовуються навколо отворів і при своєму скороченні звужують їх (наприклад, круговий м'яз ока, круговий м'яз рота). Ці м'язи називаються сфінктерами.

М'яза скелету мають різну складність. М'яза з одним черевцем і двома сухожиллями - це прості м'яза. Складні м'язи на відміну від них мають не одне, а два, три або чотири черевця, називані голівками, і кілька сухожиль. В одних випадках ці голівки починаються проксимальними сухожиллями від різних кісткових крапок, а потім зливаються в черевце, що прикріплюється одним дистальним сухожиллям. В інших випадках м'яза починаються одним проксимальним сухожиллям, а черевце закінчується декількома дистальними сухожиллями, що прикріплюються до різних кісток. Зустрічаються м'язи, де черевце розділене одним проміжним сухожиллям або декількома сухожильними перетинками.

За положенням в тілі людини м'язи діляться на поверхневі, глибокі, зовнішні, внутрішні, медіальні й латеральні.

Виконуючи численні функції, м'язи працюють узгоджено, утворюючи функціональні робочи групи. М'язи включаються у функціональні групи за напрямком руху в суглобі, за напрямком руху частини тіла, по зміні обсягу порожнини й по зміні розміру отвору. При рухах кінцівок і їхніх ланок виділяють функціональні групи м'язів - згинальні, розгинаючі, що відводять, приводять та ін. При русі тулуба розрізняють функціональні групи м'язів - згинальні й розгинаючі, нахиляючи вправо або вліво, що скручують вправо або вліво. Стосовно руху окремих частин тіла виділяють функціональні групи м'язів, що піднімають і опускають, здійснюють рух вперед та назад.

У процесі еволюції функціональні групи м'язів розвивались парами: згинальна група формувалася разом з розгинаючої, пронуюча - разом із супінуючою і т.п. Це наочно виявляється на прикладах розвитку суглобів. Виявляється, що кожна вісь обертання в суглобі, виражаючи його форму, має свою функціональну пару м'язів. Такі пари складаються, як правило, із протилежних по функції груп м'язів. Так, одноосьові суглоби мають одну пару м'язів, двовісні - дві пари, а тривісні - три пари або відповідно дві, чотири, шість функціональних груп м'язів.

Синергізм і антагонізм у діях м'язів. М'яза, що входять у функціональну групу, характеризуються тим, що виявляють однакову рухову функцію. Зокрема, всі вони або притягують кістки - коротшають, або відпускають - подовжуються, або ж виявляють відносну стабільність напруги, розмірів і форми.

М'яза, що спільно діють в одній функціональній групі, називаються синергістами. Синергізм виявляється не тільки при рухах, але й при фіксації частин тіла і їхньому відпусканні. М'яза протилежних по дії функціональних груп м'язів називаються антагоністами. Так, м'язи-згиначі будуть антагоністами м‘язів-разгибачів, пронатори - антогоніста-ми супінаторів і т.п. Однак щирого антагонізму між ними немає. Він виявляється лише відносно певного руху або певної осі обертання.

Фіксація частин тіла досягається лише шляхом синергізма всіх м'язів, що оточують той або інший суглоб. По відношенню до суглобів розрізняють м'яза одно-, двох- та багато - суглобні. Односуглобні м'язи фіксуються до сусідніх кісток скелету переходять через один суглоб, а багатосуглобні м'яза переходять через два й більше суглобів, виконують рухи в них.

Рухова функція м'язів. Оскільки кожний м'яз фіксується переважно до кісток, то зовні рухова функція виражається у притягувані кісток, або утриманні їх.

М'яз притягає кістки, коли він активно скорочується, черевце його коротшає, місця прикріплень зближуються, проміжок між кістками й кут у суглобі зменшуються у бік тяги м'яза.

Утримання кісток відбувається при відносно постійній напрузі м'яза, майже непомітній зміні її довжини.

Якщо рух здійснюється при ефективній дії зовнішніх сил, наприклад сили ваги, то м'яз подовжується до певної межі й відпускає кістки; вони віддаляються одна від одної, причому рух їх відбувається у зворотному напрямку у порівнянні з тим, що мало місце при притяганні кісток.

Для розуміння функції кістякового м'яза необхідно знати:

З якими кістками пов'язаний м'яз; через які суглоби він проходить;

які вісі обертання перетинає; з якої сторони перетинає вісь обертання;

при якій опорі діє м'яз і де найбільш рухливе місце додатка її зусилля.

Морфофункціональний стан м'язів. Як при статичних положеннях тіла (щодо нерухомих, фіксованих позах), так і при рухах м'яз може бути в різних станах. При статичних положеннях м'яза можуть бути в таких станах: вихідному розслабленому, вихідному напруженому, вкороченому розслабленому, вкороченому напруженому й видовженому напруженому. При русі м'яз постійно змінює свої розміри, форму, напругу, тягу та ін. Вкорочення й подовження м'яза фактично пов'язане із зміною довжини її черевця. Найбільше вкорочення м'яза може відбутися на ¹/₃-¹/₂ довжини черевця м'яза, що забезпечує рух по тій амплітуді, що припустима в суглобі. Цьому сприяє те, що більшість м'язів прикріплюється поблизу су-глобів. Такі м'язи можуть змістити кістку в суглобі на більший кут, ніж ті, які прикріплюються далеко, тому що через недостатнє вкорочення (активна недостатність) м'яз може «не дотягти» кістку й перестати брати участь у своїй функціональній групі. Недостатність укорочення характерна для многосу-ставных м'язів, які не можуть забезпечити рух у суглобах відповідно до їх сумарній амплітуді. Недостатнє вкорочення багатосуглобних м'язів компенсується тягою односуглобних м‘язів-синергістів.

При подовженні односуглобні м'язи звичайно розтягуються настільки, що не перешкоджають руху кістки. Недостатність розтягування (пасивна недостатність) багатосуглобних м'язів може обмежити рух у відповідних суглобах. За допомогою спеціальних вправ можна зменшити як недостатність укорочення, так і недостатність розтягування м'язів.

Тонус м'язів. В організмі кожний кістяковий м'яз завжди знаходиться у стані певної напруги, готовності до дії. Мінімальна мимовільна рефлекторна напруга м'яза називається тонусом м'яза. Тонус м'язів різний у дітей і дорослих, у чоловіків і жінок, у осіб, що займаються й не займаються фізичною працею. Фізичні вправи підвищують тонус м'язів. Якщо тяга окремих пучків у м'язі має паралельний напрямок, то величина сили тяги всього м'яза буде дорівнювати сумі сил тяги всіх її пучків (рівнодіюча сила визначається за правилом додавання паралельних сил, спрямованих в одну сторону). Якщо ж тяга пучків м'яза розвивається під різними кутами, рівнодіюча сила визначається за правилом паралелограма сил.

У тих випадках, коли м'язи не мають прямого ходу й своїм сухожиллям обгинають кістки, зв'язування та ін., виникають додаткові напрямки тяги: від місця прикріплення м'яза - до точки опори в місця вигину й від останньої крапки - до місця початку м'яза.

Напрямок тяги функціональної групи м'язів встановлюється по тим самим правилам, що й напрямок тяги окремого м'яза.

Правильна орієнтація в напрямку тяги окремих м'язів і функціональної групи м'язів, відносно рівнодіючої сили до осей обертання суглобів сприяє визначенню дії сили м'язів і аналізу участі їх у рухах.

Важелі рухового апарату. Структура рухового апарату, що дозволяє робити рухи частин тіла, може бути уподібнена простим механізмам - важелям. Кожний важіль, як відомо, має чотири компоненти: тверде тіло, точку опори й дві сили, прикладені до твердого тіла.

Тіло людини має свої живі важелі, у яких твердим тілом виявляється кістка, точкою опори кістки служить контактна суглобна поверхня зі своєю віссю обертання, на кістку діють сили опору (наприклад, сила ваги частини тіла, сила дії партнера й т.п.) і сила тяги м'язів.

Залежно від взаєморозташування цих компонентів розрізняють три види важелів. У першому точка опори перебуває між крапками додатка протилежно діючих сил. У другому й третьому обидві сили прикладені стосовно опорної крапки на одній стороні твердого тіла - кістки. Але в другому виді важелів м'язова сила прикладена ближче до опорної крапки, чим сила ваги. Подібні важелі рухового апарата створюють виграшні умови для розвитку швидкості. У третьому виді важелів крапка додатка сили м'яза знаходиться далі крапки додатка сили ваги. Таке співвідношення компонентів важеля дало підставу до його умовної назви - «важіль сили».

У кожному із цих трьох видів важелів рух або рівновага обумовлена співвідношенням моментів діючих сил: моменту сили м'яза й моменту, наприклад сили ваги. Момент сили ваги являє собою добуток сили ваги на плече цієї ж сили.

Робота м'язів. Робота м'язів зовні виражається або у фіксаціі частини тіла, або в русі. У першому випадку говорять про так називану статичну роботу, а в другому - про динамічну роботу.

Статична робота м'язів є наслідком рівності моментів сил і називається ще утримуючою роботою. При такій роботі форма м'яза, її розміри, порушення й напруга відносно постійні.

Динамічна робота м'язів супроводжується рухом і є наслідком різниці моментів сил. Залежно від того, який момент виявиться більшим, розрізняють два види динамічної роботи м'язів: що переборює й вступає. Розрізняють ще балістичну роботу м'язів.

Зміна м'язів під вплив фізичного навантаження. Фізичні навантаження при трудових процесах, природних рухах людини, заняттях спортом впливають на всі системи організму, у тому числі й на м'язи, змінюючи їхню будову й функцію. Однак у різних видах спорту навантаження на м'язи різне як по інтенсивності, так і по обсягу. Це може бути пов'язано з повільними або швидкими рухами. У зв'язку із цим і зміни, що відбуваються в м'язах, будуть неоднакові.

Запитання для самоперевірки:

1. Обґрунтуйте біологічне значення скелетних м’язів.

2. Будова, форми, основні групи м‘язів дитини.

3. Зазначте функції м‘язів.

Лекція № ВНУТРІШНІ ОРГАНИ

План лекції

1. Поняття внутрішніх органів

2. Анатомо-фізіологічні особливості органів травлення. Біологічне значення процесу травлення

3. Механізм травлення у ротовій порожнині. Регуляція слиновиділення.

4. Зуби їх розвиток з віком.

5. Травлення в шлунку та кишечнику.

6. Роль жовчі, підшлункового соку, печінки в процесах травлення.

Ключові слова: травлення, секреторна функція, ферменти, залози, травний канал, ковтання, зубна формула, дентин, печінка, жовч, перистальтичні рухи, підшлункова залоза, пепсин.

Література

1. Коляденко Г.І. Анатомія людини. – К. Либідь 2001.

2. Леонтьева Н.Н. Маринова К.В. Анатомия и физиология детского организма. – М . Просвещение, 1986.

3. Маруненко І.М., Неведомська Є. О., Бобрицька В.І. Анатомія і вікова фізіологія з основами шкільної гігієни. – К. Професіонал, 2004.

ТЕКСТ ЛЕКЦІЇ

Внутрішні органи розташовані усередині тіла людини, переважно в його основних порожнинах – грудній і черевній, хоча окремі органи перебувають в області голови, шиї й у порожнині таза. Основна функція внутрішніх органів - участь в обміні речовин. До внутрішніх органів відносять: органи травлення, подиху, сечові й статеві органи. Оскільки в цих органах відбувається переміщення їжі, повітря й статевих клітин, більшість із них мають форму трубки, і лише окремі органи не мають усередині порожнини й називаються паренхіматозними органами. Стінка трубчастих (порожніх) органів має три оболонки: слизову, м'язову й серозну. У деяких органах замість серозної оболонки зовні є сполучнотканинна оболонка - адвентиція. Крім того, виділяють ще підслизову й підсерозну основи. У товщі цих оболонок перебувають внутрішньоорганні кровоносні й лімфатичні судини, нервові сплетення.

Слизова оболонка знаходиться всередині органа й вкрита епітелієм, що залежно від функції органа має різну будову. У слизовій оболонці з підслизовою основою знаходяться бокаловидні клітини які являють собою одноклітинні залози. Слиз яка ними виділяється воложить вільну поверхню епітелію, захищаючи його від можливого руйнуючого механічного або хімічного впливу. Багатоклітинні залози мають усередині прошарок сполучної тканини, судини й нерви. Секрет який виділяється цими залозами, звичайно стікає по протоці у порожнину органа. У секреті втримуються активні органічні речовини які впливають на хімічні процеси в тих органах, куди вони потрапляють (наприклад, стікаючи в тонку кишку, вони сприяють травленню). Форма залоз нагадує трубочки, мішечки або їхнє сполучення. У слизуватій оболонці зустрічаються також скупчення лімфоїдної тканини у вигляді поодиноких і групових лімфатичних фолікулів (пухирців), із властивими для цієї тканини функціям (розвиток лімфоцитів, фагоцитів і ін.).

М‘язева оболонка складається із гладкої м'язової тканини. Звичайно вона представлена двома шарами: із круговим (глибоким) і поздовжнім (більше поверхневим) напрямком пучків. Скорочення і розслаблення цих пучків обумовлює зміну просвіту органу й просування в ньому вмісту.

Серозна оболонка, її вільна поверхня, вкрита особливим видом епітелію, так званим мезотелієм. Клітини його виділяють серозну рідину, що воложать зовнішню поверхню органа, що зменшує тертя його об сусідні органи.

Паренхіматозні органи складаються зі скупчення специфічних клітин, які утворюють їх основу (паренхіму), сполучної тканини, що одягає органи з поверхні, а усередині утворює строму органу й вивідних протоків. Частина паренхіматозних органів не має вивідних протоків.

При описанні проекції органів грудної й черевної порожнин тіла людини користуються загальноприйнятими орієнтирами. Такими орієнтирами є: ключиці, ребра, міжребірья, грудина, реберні дуги, хребці, лопатки, підвздошні гребені, верхні передні підвздошні ості, лобкове зрощення, пахові зв'язування, пупок, молочної залози.

На передній і бічній поверхнях живота чотирма лініями виділяють дев'ять областей. Одна горизонтальна лінія проводиться на рівні передніх кісткових кінців 10-х ребер, тобто приблизно на рівні нижніх крапок реберних дуг, інша - на рівні верхніх передніх підвздошних остей. Вертикальні лінії проводяться симетрично по зовнішньому краю прямих м'язів живота. У верхньому відділі живота виділяють надчревну, праву підреберну й ліву підреберну області, у середньому відділі - пупочної праву й ліву бічні, у нижньому відділі - лобкової, праву й ліву пахові області.

АНАТОМО- ФІЗІОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІВ ТРАВЛЕННЯ

До органів травлення відносяться порожнина рота, гортань, стравохід, шлунок, тонка й товста кишка.

Форма й структура органів травлення пристосовані до прийому й переробки їжі, усмоктуванню живильних речовин, просуванню харчових мас і продуктів травлення.

У міру просування їжі по стравоходу вона видозмінюється, оскільки підлягає механічній й хімічній обробці. Переміщення, здрібнювання, перемішування вмісту органів травлення відбувається при активній, участі їхніх м'язових утворень, у той час як розщеплення - химічна обробка - обумовлена впливом соків численних залоз (наприклад, привушної, підшлункової, залоз шлунка, кишок). Лише після того як основний склад їжі доведений до певних хімічних сполук, живильні речовини переходять у кров і лімфу, головним чином з порожнини тонкої кишки.

Порожнина рота

Порожнина рота починається ротовою щілиною, що обмежена верхньою й нижньою губами.

Губи й щоки зовні вкриті шкірою, у товщі містять м'яза (круговий м'яз рота й щічний), а зсередини, як і вся порожнина рота, - слизовою оболонкою з багатошаровим плоским неороговіваючим епітелієм. Слизова оболонка, що вкриває альвеолярні відростки верхньої й нижньої щелеп, в області зубних альвіол (осередків) називається яснами.

Порожнина рота обмежена: зверху - твердим і м'яким піднебінням, попереду - зубами і яснами, знизу – язиком й м'язами, що утворюють дно порожнини рота, позаду - м'яким піднебінням, у товщі якого перебувають м'язи. В області задньої стінки розташований отвір - зів, через який порожнина рота сполучається із глоткою. Зів зверху обмежує язичок, знизу - корінь язика, а з боків - дужки: піднебінно-язична й піднебінно-глоткова, у поглибленні між якими з кожної сторони перебувають піднебінні мигдалини.

У товщі слизової оболонки порожнини рота є велика кількість дрібних слинних залоз, які за місцем розташування називаються піднебінними, язичними, щічними, губними. Крім того, є ще три пари великих слинних залоз привушна, піднижньощелепна й під'язична.

Привушна залоза. Сама велика зі слинних залоз. Вона розташована попереду й знизу зовнішнього слухового проходу й частково заходить за границі нижньої щелепи. Вона складається із часточок, виробляє слину, що містить білкові речовини й ферменти. Протока залози проходить паралельно скуловій дузі по жувальному м'язу, відкривається напередодні рота на рівні верхнього другого великого кутнього зуба.

Піднижньощелепна залоза розташована під нижньою щелепою, вивідна протока її відкривається під язиком.

Під'язична залоза лежить під слизовою оболонкою дна порожнини рота, основна її протока відкривається разом із протокою під нижньощелепною залозою, а дрібні протоки з окремих часточок відкриваються самостійно в порожнину рота.

Зуби. У зубних альвеолах верхньої й нижньої щелеп розташовані зуби. Вони роблять механічну обробку їжі. Зуби розподілені не тільки нарівно між щелепами, але й однаково праворуч і ліворуч. Позначення зубів іде від серединної лінії. Таким чином, на кожній половині щелепи у дорослої людини розташовані 2 різці, 1 ікло, 2 малих і 3 великих кутні зуби (2+ 1 +2 + 3). Усього їх 32. Це постійні зуби, які починають прорізуватися з б-7 років, заміняючи молочні зуби, що випадають. Молочних зубів 20. На кожній стороні щелепи вони розподілені так: 2+1+0+2, тобто в дітей немає 2 малих кутніх зубів і 1 великого кутнього зуба, що прорізується після 18 років, цей факт став приводом назви - зуба мудрості.

Щоб зуби могли брати участь у механічній обробці їжі (відкушування, подрібнення, перетирання), вони повинні мати певну форму й будову. При порівнянні зубів легко визначити як їхні загальні риси, так і риси розходження. Кожний зуб має три частини: коронку, шийку, корінь. Коронки зубів неоднакові за формою, що пов'язане із функцією, що виконує зуб. Відмітні морфофункціональні ознаки є й у коренів зубів.

Розглядаючи структуру зуба з урахуванням його функції, слід відмітити, що сама щільна речовина зуба перебуває на поверхні коронки, утворюючи емаль. Корінь і шийка зуба зовні вкриті особливою речовиною - цементом. Цемент кореня зуба за допомогою переодонта (окістя) міцно зв'язується із зубними альвеолами. Під емаллю й цементом розташований дентин - речовина, подібне по будові з кісткою. Усередині зуба є порожнина, заповнена м'якоттю (пульпою), у якій перебувають судини, нерви зуба, що входять туди через отвір на верхівці кореня.

Язик – це м'язовий орган, що бере участь у переміщенні харчової грудки у ротовій порожнині при його механічній обробці й ковтанні, в утворенні звуків, у сприйнятті смаку й загальної чутливості. Язик має верхівку, тіло й корінь. Зверху на ньому виділяють спинку язика, а знизу - нижню поверхню. Корінь язика з'єднаний з нижньою стінкою ротової порожнини, тіло ж язика й верхівка вільні, що обумовлює його рухливість і мінливість форми. У м'язів язика складна будова. Одні з них становлять товщу язика й мають поздовжній, поперечний і вертикальний напрямок волокон. Вони змінюють форму язика. Інші перебувають поза язиком й зв'язують його з кістками - нижньою щелепою, під'язичною та скроневою кістками. Вони забезпечують рухи язика нагору, униз, уперед, назад і в сторони. Всі ці м'язи побудовані з поперечно-смугастої м'язової тканини. Зовні язик вкритий слизуватою оболонкою. На нижній поверхні вона аналогічна тієї, котра покриває ротову порожнину, на спинці язика вона має іншу будову: на ній утворюються вирости, сосочки - нитковидні, конусоподібні, листоподібні, грибоподібні й желобовидні. Останні два види сосочків язика беруть участь у сприйнятті смаку.

Назад від желобовидних сосочків у слизуватій оболонці розташовано скупчення лімфоїдної тканини - язична мигдалина. Разом з піднебінними мигдалинами вона перебуває на границі ротової порожнини й ковтки, виконуючи захисну функцію.

Ковтка

Глотка розташована на рівні верхніх шести шийних хребців попереду від них. Угорі ковтка має звід, що прикріплений до клиноподібної й потиличної кісток черепа. Оскільки глотка розташована на рівні носа, рота й гортані, сполучаючись із ними, то в ній виділяють три частини: носову, ротову й гортанну. Верхня, носова, частина глотки попереду сполучається з носовою порожниною за допомогою двох хоан, а через бічні отвори - глоточні отвори слухових труб - з барабанною перетинкою середнього вуха. У середню, ротову, частину глотки відкривається зів. З нижньої, гортанної, частини глотки один отвір веде у гортань, а інший у стравохід. Таким чином, у ковтку входять сім отворів, через які проходять повітря, харчова грудка, рідина, проковтнута слина.

Внутрішня поверхня глотки вкрита слизовою оболонкою, за якою розташовані фіброзний шар, м'язи глотки, а потім сполучна тканина - адвентиція. У слизуватій оболонці носової частини ковтки є скупчення лімфоїдної тканини - мигдалини: в області зводу - глоткова мигдалина, а на бічних стінках біля глоткових отворів слухових труб, - трубні мигдалини. Глоткова, трубні, піднебінні і язичні мигдалини утворюють лімфоїдне кільце, що виконує захисну функцію.

М'яза глотки складаються із поперечносмугастої м'язової тканини .Розрізняють м‘зи – стискачи ковтки (верхній, середній і нижній), які переважно закладені в стінці ротової й гортанної її частин, і піднімачи ковтки, що йдуть до неї від скроневої кістки, м'якого піднебіння й язика. Послідовне скорочення цих м'язів у сполученні зі скороченням м'язів язика, м'якого піднебіння обумовлює акт ковтання. При ковтанні ротовий отвір замикається, м'яке піднебіння, піднімається нагору, закриває хоани, перешкоджаючи влученню їжі в ніс. М‘язи-стискачи ковтки, скорочуючись, сприяють просуванню харчової грудки зверху вниз. Цьому допомагають і м‘язи – піднімачи ковтки. Корінь язика відсуваючись назад і вниз, натискає на надгортанник і закриває вхід у гортань. Відкритим для їжі залишається хід на ділянці: зів - ковтка – стравохід.

Стравохід

Стравохід є продовженням глотки. Починаючись на рівні 6-го шийного хребця, він доходить до рівня 11-го грудного хребця, де переходить у шлунок. Відповідно розташуванню в стравоході виділяють три частини: шийну, грудну й черевну.

Стінка стравоходу складаються зі слизуватої, м'язової й сполучнотканинної оболонок. Слизувата оболонка має гарно виражені поздовжні складки, що розправляються при проходженні харчової грудки. У м'язовій оболонці, ближче до підслизуватої лежать кругові м'язові пучки, поверх яких тягнуться поздовжні. У верхній третині стравоходу його м'яза складаються із поперечносмугастої тканини, що забезпечує довільне проходження їжі. На значному протязі (нижні ^2/3) м'язові пучки стравоходу утворені гладкою м'язовою тканиною. Незважаючи на те що м'язові шари складаються з різного виду м'язових тканин, діяльність їх скоординована так, що хвиля скорочення переміщається від шийної частини стравоходу до черевної, що й допомагає пересуванню харчової грудки. Пухка волокниста сполучнотканинна оболонка, що покриває стравохід зовні, зв'язує його із сусідніми органами.

Шлунок

Шлунок є найбільш широким місцем травного пакту. Форма й розміри шлунка непостійні. У шлунку розрізняють кардиальну частину – ділянку шлунку яка розташована біля входу стравоходу в шлунок, пилоричну (привратникову), що перебуває у місці переходу шлунка в тонку кишку, дно шлунка має опуклу форму, що лежить ліворуч від входу стравоходу, і, нарешті, тіло шлунка - середню, більшу частину органа. Увігнутий край шлунка називається малою, а опуклий - великою кривизною. Між ними попереду виділяють передню стінку, а позаду - задню стінку шлунка. Розташовано шлунок у надчревній області асиметрично: більша частина його лежить уліво від передньої серединної лінії тіла, дно шлунка в лівому підребер’ї стикається з діафрагмою, а привратникова частина заходить у праве підребер'я. Вхід у шлунок проектується ліворуч від хребетного стовпа на рівні 11-го грудного хребця, а вихід - праворуч, на рівні 12-го грудного або 1-го поперекового хребця.

Стінка шлунка має слизову оболонку (з підслизовою основою), м'язову й серозну (з підсерозною основою). На слизовій оболонці з боку порожнини шлунка утворюються численні складки, що забезпечують розширення шлунка при прийомі їжі. Клітини одношарового циліндричного епітелію виділяють слиз, що воложить внутрішню поверхню шлунка. У товщі слизової оболонки перебувають залози, які виділяють специфічний секрет, що входить до складу шлункового соку. Залози мають клітини двох видів: головні й пристінчасті. Головні клітки синтезують і виділяють ферменти, зокрема пепсин, а пристінчасті - соляну кислоту, що, будучи каталізатором, створює середовище для дії пепсину. Слизова оболонка шлунка не тільки виділяє шлунковий сік, через її епітелій відбувається усмоктування деяких речовин у кровоносні й лімфатичні капіляри.

М'язова оболонка шлунка складається із гладкої м‘язової тканини. У ній розрізняють три шари, з різним напрямком м'язових пучків: зовнішній шар - поздовжній, середній - циркулярний, внутрішній - косий. На границі шлунка із дванадцятипалою кишкою скупчення м'язових пучків циркулярного шару утворює м'яз - сфінктер (сжимач) воріт.

Серозна оболонка вкриває шлунок з усіх боків і, переходячи на сусідні органи, утворює сальники (великий, звисаючий з великої кривизни, і малий, що йде від малої кривизни ^до печінки) і шлунково-селезінкове зв'язування. Мінливість форми ^й положення шлунка особливо помітна при виконанні фізичних вправ. Коли людина куштує, шлунок звичайно розташований косо або вертикально. Горизонтальне положення його характерно для таких вправ, як стійка на кистях, міст та ін... Найбільше зміщення шлунка відбувається при стійці на кистях. Встановлено, що самою рухливою частиною шлунка є ділянка його тіла на великій кривизні. При створенні в результаті певного фізичного навантаження підвищеного внутрішньочеревного тиску, на рентгенограмах відзначається зменшення тіні шлунка, а також зміна його положення й форми. Шлунок змінює свою форму й положення не тільки через переміщення нижніх (головним чином) ділянок його тіла вперед і нагору, але й через скорочення його м'язової оболонки. Після вправ стінки шлунка звичайно розправляються й він повертається у вихідний стан.