12.Учень Острозької академії - Петро Конашевич-Сагайдачний.

Одним з найвидатніших вихованців Острозької академії був гетьман запорізьких козаків Петро Конашевич-Сагайдачний (бл.1570 р.-10.IV. 1622). Народився у селі Кульчиці, біля Самбора, у шляхетській сім’ї. Після закінчення Острозької академії деякий час працював у Києві домашнім вчителем. Але педагогічна робота не була покликанням Петра Конашевича-Сагайдачного, вона не давала можливості реалізуватися його величезній бойовій енергії, силі, рішучості. У 1600 р. Сагайдачний їде на Січ і швидко стає визнаним лідером. Очолює ряд переможних походів козаків на Кримське ханство, на турецькі міста та фортеці. У 1605 р. він був обраний гетьманом. У 1614, 1616, 1619 роках очолював переможні походи козацтва в Туреччину, здобував Синоп, Стамбул, Каффу, Трапезунд, визволяючи з неволі тисячі українських полонених. Ці походи принесли Сагайдачному всенародну славу. У війні з турками та татарами козаки взяли ініціативу у свої руки.

Велика заслуга П. Сагайдачного у підтримці Київської братської школи. Заснованої в 1615 р. при Благовіщенському монастирі. Коли польська адміністрація почала втручатися у справи школи та заважати їй, він у 1616 р. разом з усім кошем запорізьким вступив до Київського братства, взявши його під свою опіку і об’єднавши тим самим два крила національно-визвольного руху України – козацтво і братства. 9 жовтня 1620 р. за підтримкою козаків Сагайдачного була відновлена українська православна київська митрополія, скасована Берестейською унією 1596 р. Відповідно до церковних канонів Єрусалимський патріарх Феофан висвятив на київського митрополита Іова Борецького (також колишнього учня академії).

Сагайдачний розумів, що зупинити Османську імперію можна було лише об’єднаними українсько-польськими силами. У історичній битві під Хотином на початку вересня 1621 р. Петро Конашевич-Сагайдачний на чолі 40 –тисячного козацького війська разом з 30 –тисячною польською армією розгромив турецьке 150- тисячне військо Османа ІІ та впродовж місяця завдав туркам низку поразок, врятувавши Європу від подальшої турецької навали. У битві під Хотином П. Сагайдачний був смертельно поранений. У важкому стані на возі гетьмана привезли до Києва, де він прожив ще кілька місяців. До кінця свого життя він домагався офіційного визнання Київської митрополії. Король був готовий піти на це, але сенат заблокував прийняття цього рішення. Сагайдачний помер 10 квітня 1622 р. у колі друзів та товаришів. Перед смертю все своє майно він заповідав київському та львівському братству. Поховали героя у Благовіщенському соборі Київського братського монастиря

13.Просвітительська та релігійна діяльність Київського митрополита Іова Борецького. Іван (Іов) Матвійович Борецький народився в с. Бірче Львівської обл. Міг учитися в одній з католицьких колегій, або у Острозькій академії. У 1586 р. став вчителем Львівської братської школи з моменту її відкриття, викладав грецьку та латинську мову. Сильвестр Косов у своєму “Патерикові” писав, що не було рівних І.Борецькому “у знанні мови грецької. Латинської і руської”. У 1604 р. його було призначено ректором цієї школи. Очевидно, що на початку 1605 р. І. Борецький перебував у Дерманському монастирі. Тут він переклав з грецької на слов’янську мову “Лист Мелетія патріарха Александрійського до велебного єпископа Іпатія Потея”, Очевидно, між 1602 і 1606 р. вийшов ще один переклад Борецького під заголовком “Діалог альбо розмова о православной вере от Мелетія патріарха Олександрійського свєтло сіяющему князю Костянтину Василеви Острожскому...”.

Письменник приводить численні приклади аморальної поведінки Кирила Терлецького та Іпатія Потея. Зокрема, у володимирських гродських книгах у 1596-97 роках було записано 80 судових справ. Які стосувалися Кирила Терлецького. Він нападав на сусідів, грабував їх, убивав, ґвалтував дівчат, випускав фальшиві монети - вів себе не як набожна людина, а як аморальний пихатий феодал. 27 листопада 1591 р. за наказом Терлецького був розгромлений маєток відомого письменника-полеміста Матрина Броневського, 13 грудня 1597 р. слуги Терлецького вбили православного священника Стефана Добрянського.

У 1609 р. в друкарні львівського ставропігійного братства була надрукована невелика книжечка Іова Борецького “Иже в сятыхъ Отца нашего Іоанна Златоустого Бесъда о воспитаніи чадъ”, у якій І. Борецький пише, що цю книжечку він склав на основі бесід богослова Іоанна Златоуста. Серед діячів Львівського Братства І. Борецький користувався великим авторитетом. Проте він не міг проявити свою непересічну енергію, розгорнути активну діяльність в утвердженні православ’я у Львові, оскільки тут були сильними католицькі та уніатські кола. Православні діячі, рятуючись від утисків змушені були приймати католицтво, або, вириваючись з цього замкнутого кола, переїжджати до Києва, де православ’я знаходилося під могутнім захистом козаків, очолених Петром Конашевичем-Сагайдачним. Отже., у 1610 р. Іов Борецький переїжджає до Києва, відкриває там церковно-парафіяльну школу, тісно співробітничає з Київським братством та з науковим гуртком Києво-Печерської лаври. У 1616 р. він стає першим ректором Київської братської школи. У 1618 р. він передає керівництво школою Мелетію Смотрицькому, а сам приймає чернецтво і стає ігуменом провідного в Києві Михайлівського Золотоверхого монастиря. Коли у серпні 1620 р. у Києві зупинився Єрусалимський патріарх Теофан, який повертався з Московії до Єрусалиму, цим шансом вирішили скористатися православні кола. У серпні в Києво-Печерській лаврі відбулася таємна нарада православних священиків, на якій було вирішено просити єрусалимського патріарха Феофана висвятити Іова Борецького на православного митрополита Київського. Спочатку Феофан не наважувався на цей крок. Оскільки боявся помсти зі сторони польських католицьких кіл. Але Сагайдачний гарантував йому повну безпеку. Отож, 9 жовтня 1620 р. у храмі Братського монастиря з дозволу вселенського константинопольського патріарха Феофаном був здійснений акт рукопокладення Іова Борецького на митрополита Київського та Галицького, інші священики буди висвячені на єпископів, зокрема Мелетій Смотрицький став єпископом полоцьким. Римський папа, дізнавшись про цю подію. закликав польського короля покарати митрополита та єпископів, але король Зігмунт ІІІ не наважувався на це, оскільки не хотів вступати в конфлікт з козаками, під опікою яких знаходилися православні ієрархи. Восени 1620 р. польська армія зазнала страшної поразки в битві під Цецорою від турецької армії. На карту було поставлено само існування Речі Посполитої. Король звернувся по допомогу до Сагайдачного, який згодом допоміг йому виграти вирішальну битву під Хотином на початку вересня 1621р.

27 квітня 1621 р. Іов Борецький написав “Протестацію та побожну юстифікацію” (виправдання). У цьому творі він висловив палкий протест проти переслідувань православних уніатськими єпископами та виправдав (юстифікував) діяльність єрусалимського патріарха Феофана, якого уніати звинуватили у шпигунстві на користь Туреччини

На початку 1621 р. І. Борецький скликав у Києві помісний собор, на якому підкреслив необхідність поширення проповідницької діяльності, скерованої проти уніатів, розширення сітки братських шкіл та друкарень.

У червні 1621 р. на своїх зборах, що проходили з православним духівництвом на чолі з Іовом Борецьким, козаки вирішили допомогти польському війську. У історичній битві під Хотином на початку вересня 1621 р. була отримана перемога.

Коли на сеймі 1624 р. проблема легалізації православної церкви знову не була вирішена (не отримала більшості голосів у парламенті), Іов борецький вирішив звернутися за допомогою до Москви. Він двічі посилав своє посольство. Але ці переговори не мали реальних наслідків.

14.Видатний український письменник-полеміст XVI-XVII ст. Мелетій Смотрицький. Точна дата народження М. Смотрицького невідома. За одними джерелами він народився близько 1572 р., а за іншими – у 1577 році у православній шляхетській сім’ї. Батько Максима – Герасим Данилович Смотрицький був високоосвіченою людиною, до 1576 року працював писарем у кам’янець-подільському магістраті, добре володів книжною українською, церковнослов’янською, а також польською, грецькою та латинською мовами. У 1576 році він був запрошений до Острога князем Костянтином-Василем Острозьким. Тут Г.Д.Смотрицький став першим ректором слов’но-греко-латинської академії, очолив гурток вчених книжників, що готували до друку філологічно досконалі тексти Біблії, написав ряд полемічних творів, скерованих проти католицької пропаганди. Навчання у академії та жива творча атмосфера літературно-освітнього гуртка викладачів, у якій підростав Максим, позитивно впливали на становлення духовного світу юнака, формували його як свідомого прибічника православної віри, палкого патріота своєї землі. Проте М. Смотрицький чудово розумів, що протистояння католицизмові не повинно вести до протистояння культурним досягненням Західної Європи. Захистити православ’я та його традиції, ґрунтовно і докладно протиставити догматиці католицизму істини східної церкви можна було, лише засвоївши надбання західноєвропейської теологічної думки. Тому в 1594 р. випускник Острозької слов’яно-греко-латинської академії та син її першого ректора - Максим Смотрицький. продовжив освіту у віленській колегії єзуїтів. У 1600 р., після закінчення колегії, він став домашнім учителем дітей князя Соломирецького і разом з його сином Богданом подорожував по Європі. Відвідав багато міст, слухав лекції у Лейпцігському, Віттенберзькому та Нюрнберзькому університетах.

Здобувши фундаментальну освіту, М. Смотрицький добився присудження йому звання доктора медицини. Проте, його цікавило буквально все – від анатомії й астрономії до богослів’я та поетики. Захопившись поетичною культурою італійського Гуманізму, він переклав польською мовою вірші Петрарки, був одним з найосвіченіших людей свого часу. Вже в тридцять років його вважали людиною енциклопедичних знань.

Після приїзду із Західної Європи в 1608 році, Смотрицький повернувся до князя Соломирецького, що жив під Мінськом,. а трохи згодом переїхав у Вільно (Вільнюс), активно співробітничав з вільнюським православним братством і за дорученням братства виступав з полемічними творами, спрямованими проти гонителів православ’я. У 1608 році він видав гостро полемічний твір “Антиграфи”, у якому захищав засади східної віри від нападок з боку католиків та уніатів. У 1610 р. під псевдонімом Теофіла Ортолога вийшов з друку знаменитий “Тренос”, що став найвищим досягненням тогочасної полемічної літератури. Поява “Треносу” була викликана потребою дня - трагічними подіями, що відбувалися у Вільно в тому часі. У 1609 р. уніатські єпископи Іпатій Потій і Вел’ямин Рутський вирішили насильно приєднати до унії непокірних міщан Вільно. Вони силоміць захопили Святотроїцький православний монастир і кілька церков. У православних залишилася лише одна духовна фортеця – Святодухівський монастир. Люди були пригнічені, налякані і коли король Зигмунт ІІІ проїжджав вулицями міста, вони зупиняли його карету, падали перед ним на коліна і просили заступитися за них, адже перед тим. на сеймах 1607 та 1609 рр. була прийнята Конституція православної церкви, у якій заборонялось насильство у релігійних справах. Та король залишався глухим до стогону народу. На Іпатія Потія готувався замах (під амвоном, де він мав проповідувати була покладена бочка з порохом), але він не вдався і після цього багато людей було піддано тортурам. Під впливом цих жахливий подій М. Смотрицький пише “Тренос, тобто плач єдиної святої вселенської апостольської східної церкви” У перших двох розділах твору домінує ліричний настрій. Це нарікання Матері церкви та її повчання до своїх синів, які зрадили її. У наступних двох розділах Смотрицький різко виступає проти унії, Ватикану та Римського папи. Ще шість розділів книги є схоластичними трактатами, у який автор заперечує догми католицизму. У полеміці з католиками Смотрицький виступає як енциклопедично освічена людина, він цитує у своїй книзі понад 140 авторів, або робить на них посилання. Крім творів “отців церкви” використовує античних та європейських письменників доби Середньовіччя та Відродження: Авіцени, Савонароли, Депер’є, Еразма Ротердамського Петрарки, Антуана Баптисти та ін. Твір був написаний польською мовою, прозою, але прозою настільки ліричною та ритмічною, що її можна назвати поезією, тим більше, що автор активно використовував поетичні засоби: рефрени, епітети, порівняння, гіперболи. Смотрицький не був першим у літературі, хто звернувся до плачу (ляменту) як літературного засобу. Персоніфікований образ Матері-церкви, що гірко оплакує зраду своїх дітей зустрічається в трактаті його батька Герасима Смотрицького “Ключ царства небесного” !1587), у творах багатьох польських письменників тієї доби. Але Смотрицький підняв цей образ на недосяжну височину, наповнивши його великим пристрасним почуттям скривдженої матері-вітчизни, палким патріотизмом та любов’ю до свого народу, до його рідної віри. Сповнений незвичної публіцистичної сили “Тренос” мав величезний вплив на православних читачів, на греко-католиків. а також на прихильників римського костелу. Зляканий король Зигмунт ІІІ наказав закрити друкарню і не продавати її книги під загрозою 5000 червоних золотих, а також спалити весь тираж “Треноса”, який вважав бунтівним пасквілем “проти духовної та світської влади”. До сина Василя-Костянтина Острозького –князя Януша король написав лист, у якому прохав його забрати всі книги з друкарні і знищити їх. Але, коли князь Януш прийшов у друкарню, виявилося, що там залишилося лише декілька десятків книжок. Інші примірники вже розійшлися по людях. Король наказав ув’язнити також автора та видавця книги. Проте М. Смотрицький встиг сховатися за стінами віленського братського Святодухівського монастиря. А редактор і коректор книги Логвин Карпович постраждав найбільше, відсидівши два роки у в’язниці. Пізніше М. Смотрицький писав: “Тоді мене, як ангела Божого, до них мовлячого, послухали, полюбили і прийняли: писання те моє цілували і над головою підносили”. Деякі сучасники вважали “Тренос” за важливістю описаного в ньому рівним з творами Св. Іоанна Златоуста і готові були за нього “кров свою пролити і душі покласти”.

Про життя М. Смотрицького після репресій збереглося дуже мало відомостей. Очевидно, він повернувся з Вільно в Україну і певний час проживав у Острозі та викладав у академії. Говорячи про високу оцінку “Треноса”, він посилається в цей час на священиків острозької капітули. У 1616 р. Смотрицький прийняв чернецтво під ім’ям Мелетій. У 1614 р. на запрошення Іова Борецького він приїхав до Києва і став учителем Київської братської школи, викладаючи курси латинської та старослов’янської мови. У Києві, в помешканні І.Борецького, за його ж словами, він прожив 4 роки. Коли в другій половині 1617 р Іов Борецький стає настоятелем найбільшого в Києві Михайлівського Золотоверхого монастиря, Мелетій Смотрицький перебрав на себе керівництво братською школою і виконував обов’язки ректора до середини 1618 р. , після чого знову повернувся у Вільно. У 1619 р. в маєтку князя Богдана Огинського в містечку Єв’є недалеко від Вільно він видав найкращий на той час підручник “Граматика словенська”, який став найвидатнішим твором давнього слов’янського мовознавства, значним етапом у східнослов’янській освіті, науці, культурі.. Більшу частину тексту, якщо не весь текст, цієї книги Смотрицький підготував під час викладання та ректорування у Київській школі. У своєму підручнику, який нараховував 502 сторінки, він розкрив струнку архітектоніку мови, вперше розділивши мову на частини: іменники, дієслова, прикметники..., визначив роди, відмінки іменників, часи та види дієслів, ступені порівняння прикметників, правила написання. У численних редакціях Граматика Смотрицького майже на півтора сторіччя стала авторитетним базовим підручником у школах України, Білорусії та Росії, її тричі перевидавали у 1648,1721 та 1723 роках. Геніальний М.В.Ломоносов знав її напам’ять і називав “вратами своєї вченості”. Саме ця книга стала основою для його “Граматики російської” 1755 р. і для всіх наступних східнослов’янських граматик.

У 1620 р., коли Іова Борецького рукопоклали на митрополита Київського та Галицького, Мелетія Смотрицького висвятили на архієпископа Полоцького, єпископа Вітебського та Мстиславського. Проте покровитель унії король Зигмунт ІІІ не затвердив нових православних єпископів та митрополита. Проти Мелетія Смотрицького Зигмунт видав три грамоти, у яких проголосив його самозванцем і ворогом держави, наказував заарештувати та покарати як бунтівника. М.Смотрицький покидає Київ і від’їжджає на єпископську кафедру до Полоцька. Там він публікує ряд полемічних праць: ”Виправдання невинності...”, “Оборона “Виправдання...”, “Викриття ущипливих писань...”, у яких захищає відновлення православної ієрархії, спростовує звинувачення королівських властей і показує переслідування народу, що відстоює свої права та гідність.

Тим часом боротьба між православними та уніатами загострювалась. Чимало акцій проти православних очолював уніатський єпископ Полоцька - Іосафат Кунцевич. У листопаді 1623 р. повсталі православні парафіяни вбили його. Смотрицького почали цькувати ще більше як морально співучасника вбивства. І, хоча Іосафат Кунцевич був непримиримим ворогом і ідеологічним суперником Мелетія Смотрицького, він дуже тяжко пережив його вбивство. Як чуйний християнин, він взяв на себе моральну відповідальність за цей скоєний злочин, адже він не зумів запобігти кривавій розв’язці. У молитовній смиренності він залишає єпископську кафедру і вирушає у трирічне паломництво по святих місцях, відвідує Єрусалим, Константинополь, Єгипет, Сирію, Палестину, щоб укріпитися в православній вірі. Але сталося навпаки. Подорожуючи по святих місцях, спілкуючись з православними ієрархами, Мелетій Смотрицький все більше і більше переконувався в їх невігластві та догматизмі. Для людини, яка засвоїла все багатство ренесансної культури, глибину її теології, філософії. літератури, православне богослів’я здавалось мертвим. Воно не давало розвитку духові людини. У душі Мелетія Смотрицького наступив злам.

У 1627 р. після повернення з подорожі, він прийняв уніатство, став настоятелем Дерманського монастиря. В останні роки свого життя М. Смотрицький написав ряд полемічних творів “Протест”, “Апологія”, “Параїнезис”, у яких обґрунтував свій перехід до унії жалюгідним станом православ’я та необхідністю об’єднання всіх християн. Але його ніколи не покидало сумління, чи правильно він вчинив. Гіркота та розчарування від розриву із старими друзями прискорили смерть М.Смотрицького. Він помер 27 грудня 1633 р. і був похований у Дерманському монастирі.

Сучасники та дослідники наступних поколінь непримиримо засуджували М. Смотрицького за зраду. Це стало традицією радянської історіографії. Проте, усвідомлення гіркого досвіду духовного поневолення України урядом російської імперії та вагомої ролі греко-католицької церкви, яку вона відігравала в боротьбі за національну самобутність України у XIX –XX століттях, дає право на його виправдання Видатна роль Смотрицького в історії України як найосвіченішого письменника свого часу та основоположника вітчизняного мовознавства, залишається безсумнівною. У вітчизняній духовній традиції він був одним з перших, хто глибоко вивчив західну культуру і намагався поєднати її із засадами православного віровчення. Прагнення засвоїти надбання латинського Заходу було знаменням того часу; внутрішній потенціал української культури відкривався назовні світові і зважувався на взаємодію та порівняння, здобуваючи тим самим можливість усвідомити свою власну вартість.

15.Видатний український письменник-полеміст XVI-XVII ст. Іван Вишенський. Народився в м. Судовій Вишні (нині Львівська область). Біографічні дані про Вишенського дуже скупі. Був високоосвіченою людиною свого часу. Молодим проживав якийсь час у Луцьку. Відомо, що в зрілому віці Іван Вишенський жив у містах Волині, Галичини і Поділля. Приблизно у 70-х рр. 16 ст., не мирячись із феодальним ладом Речі Посполитої, став ченцем Афонського монастиря в Греції, що був у ті часи центром православного чернецтва на Сході. Звідси він надсилав в Україну послання, в яких виступав проти окатоличення й ополячення України, переконливо заявляючи, що український народ ніколи не скориться кривавим гнобленням. Перебував у жвавих стосунках зі Львівським братством. Літературну діяльність почав одночасно з острозькою групою полемістів. Твори Вишенського виражали визвольні прагнення народу. На Афоні письменник прожив більше сорока років: мешкав у кількох монастирях, потім осів у скиті - невеликому житлі ченців-самітників, розташованому віддалік від основних монастирських будівель. Заховавшись від усього світу, він дав обітницю мовчання, проте не дотримався її: відчувши тугу за рідною землею й зваживши на заклики українських братств, у 1604 р. прибуває в Україну.

Прожив 2 роки у Львові, бо розійшовся поглядами з керівниками братства. Перебував в Унівському монастирі, звідки 1605 р. надіслав послання Домнікії, присвячене полеміці з впливовим членом львівського братства Юрієм Рогатинцем. Жив у Манявському скиті у Йова Княгиницького. 1606 р. повернувся на Афон. Тут він наказав замурувати себе в кам'яній печері. 1615—1616 рр. — останній відомий твір «Позопище мысленное». Він уперше в літературному творі показав життя нижчих верств суспільства — селянства. «Друге народження» Вишенському дав І.Франко. Сам Франко написав поему «Іван Вишенський».

Відомо всього 16 творів. У 1590-х роках були написані найвизначніші з них, спрямовані проти Берестейської церковної

унії. 1598 року в острозькій «Книжці» надрукував послання до самого Костянтина

Острозького та православних, написане Вишенським від імені монахів Святої Гори. Близько 1600 р. на Афоні він склав збірник — «Книжку», куди ввійшли «Извещение краткое», «Писание до всех обще, в Лядской земли живущих», послання до князя Костянтина Острозького і до єпископів, крім того «Обличение диавола-миродержца», «Порада» та ін. . В 1600—1601 рр. Вишенський написав «Краткословный ответ» Петру Скарзі.

У молитвах і роздумах приблизно в сімдесятирічному віці письменник помер.

Найвідоміші твори: "Послання до єпископів..." (усього написав 16 творів, із яких - 13 послань).

Твори Вишенського визначаються в українській полемічній літературі 16-17 ст. не лише винятковим літературним талантом автора, але і його своєрідною позицією. Вишенський не обмежувався боротьбою з католицизмом та унією. Виходячи з засад візантійського аскетизму, він гостро критикував увесь тодішній церковний і світський лад і вимагав простоти старохристиянського братства, як здійснення Царства Божого на землі. Вишенський відкидав, зокрема, світську

освіту і народні старовинні звичаї, як поганські. Вишенський користувався формами церковних послань, діалогу і полемічного трактату, постійно поєднуючи ці жанри.

В своїх творах Іван Вишенський малював барвисті, часто гіперболічні, образи морального занепаду вищих верств, зокрема духовенства, протиставляючи їм «бідних підданих» і простих ченців. Зворушення, емоційне піднесення чергуються тут з гострою сатирою, сарказмом. Накопичення епітетів, порівнянь, запитань і закликів, іронічне представлення побутових деталей, багатство словника, використання живої народної мови надавало творам Вишенського яскравості й ефектності. Стиль Івана Вишенського, що походить від візантійської проповіді, але споріднений і з літературною манерою сучасних йому полемістів — українських (із острозького гуртка) і польських (П. Скарги, М. Рея) — «наближається до кращих взірців барокового стилю» ( Д. Чижевський).