Особливості політичної думки середньовіччя.

Християнські доктрини. Особливість політичної думки доби феодалізму полягала в богословському трактуванні політики. Але водночас навіть видатні теологи тієї епохи часто посилалися на Арістотеля, роблячи свої узагальнення щодо розвитку сучасного їм політичного життя.

В епоху середньовіччя людська сутність із політичної була зведена до релігійної. Християнство перетворило гнучкі ідеали античних філософів на легкозасвоювані догмати. Релігійні догми одночасно стали і політичними аксіомами. їх суть досить чітко визначив А.Августин, який писав, що весь рід людський, життя якого від Адама до кінця цього віку є, так би мовити, життям однієї людини, визначається божими законами.., а керують ті, котрі піклуються, як чоловік – жінкою, батьки-дітьми, пани-рабами. Підкоряються ті, про кого дбають, як жінки-чоловікам, діти-батькам, раби-панам.

Найяскравіше це виявляється у засновників християнської політичної теорії – Аврелія Августина (354-430) і Фоми Аквінського (1226-1274) (Див. табл. 4).

Августин, на відміну від Платана й Арістотеля, побудував свою концепті «кращого життя» (щастя від Бога) на можливостях і здібностях людини реалістичному гуманізмові: людина не зневажає іншу людину через II вади вона ненавидить вади, зате любить людину.

У християнському політичному вченні Фоми Аквінського держава розглядається як певна частина універсального порядку, творцем і правителем якої є Бог. Мета держави – збереження порядку та громадянського спокою Згідно з Аквінатом, влада має божий характер. Ідеальною формою управлінь він вважав змішану: монарх уособлює єдність, аристократія – належні ї заслуги, а народ, який включається в управління, є гарантом соціальні злагоди. Дії монарха обмежені законом.

З волею народу слід рахуватися.

І Августин, і Аквінат намагалися обґрунтувати верховенство церкви над світською владою.

З часом релігійна концепція політики втрачає панівне становище. Християнству не вдалося утримати її як світський придаток до релігії. У суспільнім житті відбулися серйозні зміни. На арену політичного життя вийшли нові сили.

Середньовічні єресі. Термін «єресі» (від грецького Ьаігезіз чи єре ньовгчнг Ьаигезіз) – спочатку означав вибір, особистий вибір, а потім, під впливом християнської церковної публіцистики почав асоціюватися з вченням, що відхиляється від канонічного, а також з відповідною школою, сектою тощо.

В історії політичної думки єресі постають як релігійні вчення, що відділяються від офіційної доктрини церкви в питаннях догматики, культу та окремих обрядів. Ортодоксальна церква має в очах єретиків вигляд неправильної, несправжньої і, в кінцевому підсумку, виявляється єретичною при порівнянні з ідеями та правилами цієї секти (від лат. Зекіа – образ думок, вчення). Таким чином, в цьому конфлікті, - конфлікті церковної ортодоксії та єресі – звичайно має місце протиборство та несхожість двох доктрин, кожна з яких претендує на істинність.

Протягом усього часу свого існування єретичні рухи були свого роду формою соціального протесту проти панування релігійної ідеології. Виникнення опозиційних правлячій церкві та її догматиці єретично-сектантських течій притаманне історії усіх без винятку основних релігій (як-то буддизм, іслам, іудаїзм тощо), але найбільшого розвитку у формі громадських рухів єресі здобули в християнстві. Монополія християнської церкви на ідеологію, політику, а потім і на право, що установилися після визнання християнства в якості офіційної релігії, не могла не піддатися критиці. Жорсткий контроль офіційної церкви над духовним життям суспільства, перетворення її у великого власника, освячення своїм авторитетом найжорсткіших форм експлуатації – все це призвело до протесту, який знайшов своє вираження саме в єретичних рухах.

Політична філософія середньовічного Сходу. Розвиток політичної думки в країнам в Сходу в середині віки проходив під значним впливом античної культури і філософії.

Основною проблемою філософсько-духовного і політичного життя в ісламській культурі стала проблема співвідношення релігії та філософії. Окремі мусульманські богослови уже в VIII – IX ст. намагалися розробити релігійну філософію засновану на символіко-алегоричному тлумаченні Корану Але основна маса «людей релігії» дуже обережно і насторожено ставилась до раціоналістичних підходів вирішення проблем в ісламі.

Теоретики релігійної філософії ісламу то піддавалися утискам і гонінням, то підтримувалися властями. І лише в X ст. калам – теоретичне ісламське богослов’я (аналогічне християнській схоластиці) – отримав визнання і відносно широке розповсюдження. З цього часу поряд з каланом успішно конкурує другий напрям, мислителі якого намагаються осмислити природу і суспільство на основі праць античних авторів, зокрема Аристотеля. Оригінально використовуючи їхні ідеї, чимало мислителів намагалися позбавити Аллаха функцій безпосереднього творця і правителя. Практично, повертаючись до ідей Аристотеля, вони фактично приходили до висновку про вічність і світу, і бога, про незалежність світу від бога тощо. Неоплатонічне вчення про еманацію та ідеал Аристотеля – множинність космічних сфер – давали їм змогу максимально віддалити бога від природи та людини і таким чином порушити фаталізм мусульманського віровчення.

Вони вчили, що бог пізнає лише всезагальне, що він діє на основі не волі, а розуму і впливає лише на ті сфери, які найближчі до нього. Внаслідок цього сфера індивідуальних речей і подій природно-людського світу залишалася лише в опосередкованій залежності від божественної могутності.

Серед інших важливих ідей, сформульованих мусульманськими мислителями, слід назвати започатковану концепцію «двох» істин. Згідно з нею, одна і та ж істина може бути виражена в абстрактно-догматичній формі Корану – для мас віруючих і в філософській формі – для невеликої кількості найбільш підготовленої в науковому плані осіб. А це в свою чергу засвідчувало про започаткування конфлікту між філософською думкою і мусульманською теологією.

Серед мусульманських філософів, в працях яких просліджується спроба вирішити проблему співвідношення релігії і філософії, слід назвати «першого філософа арабів» – середньоазіатського тюрка Аль-Фарабі (870-950рр.).

Широку популярність Фарабі принесли його коментарі праць Аристотеля (у зв’язку з чим ще при його житті йому

було присвоєно почесне ім’я «Аристотеля Сходу», «другого вчителя»).

Аль-Фарабі виходив з того, що істина досліджується філософією через «доказові роздуми». Але філософів, яким доступне істинне знання, небагато. Більша частина людей зайнята повсякденною працею і здатна набути знання лише через «поетичні» і «риторичні» образи та висловлювання. Тому для широкого загалу необхідна така релігія, яка оперує образами та розповідями і є дуже важливим політичним мистецтвом без якого не може існувати суспільство.

Аль-Фарабі, подібно до античних мислителів, намагається викласти проект ідеального суспільства у своєму тлумаченні. Суспільства він класифікує на: великі, як об’єднання всіх людей і народів, населення землі; середні – суспільства окремих народів; малі – об’єднання людей в окремі міста. Взявши за вихідні моральні категорії добро, зло, відношення до праці він поділяє міста-держави на добродійні, колективні та невіглаські.

В добродійних містах-державах суспільне життя побудовано за принципом високої моральності людей, які, допомагаючи один одному, досягають щастя.

Аль-Фарабі характеризує п’ять основних прошарків населення в добродійному місті-державі: 1) мудреці та інші гідні особи; 2) «люди релігії», поети, музиканти, літописці; 3)рахівники, геометри, лікарі, астрологи; 4)воїни-ратники, стражники і т.д.; 5)багаті люди, землероби, тваринники, купці тощо. В добродійній державі всі ці прошарки населення пов’язані дружбою, взаємними інтересами, справедливим відношенням один до одного. Добродійне місто очолює філософ правитель, який спроможний пізнати начала, які лежать в основі природи і суспільства та передати ці знання населенню в образно-символічній (тобто релігійній) формі.

Стосовно політичного устрою, Аль-Фарабі брав за основу мусульманську общину як скріплене шаріатом територіальне об’єднання віруючих. Морально-релігійні якості общини Аль-Фарабі виводив згідно до ідеального міста-держави Платона.

Реформаторська політична думка. Період Реформації (ХVІ-ХVІІ ст.) в більшій частині Західної Європи характеризувався зародженням нових економічних відносини, активними політичними рухами низів і бурхливими сплесками в духовному житті. Особливо це виявилося в діяльності римсько-католицької церкви й ставленні до неї світської влади в більшості європейських країн, які прагнули незалежності від Риму й установлення своєї державної релігії. Найяскравіший приклад – протестантська Реформація в Німеччині. Це й повстання нижчих дворян під керівництвом фон Закінчена в 1523 р., й велика селянська війна 1525 р., й т.і. Всі вони були спрямовані проти римсько-католицької церкви й увійшли в історію з такими реформаторами, як М.Лютер і Т.Мюнцер.

М. Лютер виступав проти претензій католицького духовенства на контроль віри й совісті на правах посередника між людьми та Богом. Була висунута вимога ліквідації відособленого стану священиків, усієї їх надзвичайно дорогої ієрархії. Підупав авторитет папських декретів і постанов, рішень соборів. Єдиним авторитетом залишалось Святе писання.

Т. Мюнцер також виступав проти офіційної церкви. Його проповіді, організаторські здібності, що розкрилися в селянській війні, були пов’язані боротьбою проти пануючої церковної та владної еліти. Він стверджував, що тільки трудовий народ, «ремісники і плугатарі», здатний розуміти мету Бога адже їх інтереси цілком збігаються. На думку Мюнцера, майбутній лад, можливий лише як результат боротьби народних мас проти поневолювачів. Ліквідацію феодалів і передачу всіх матеріальних благ до рук трудящих шляхом зрівняльного розподілу він вважав початком «майнової спільноти».

В Англії Реформація, започаткована згори, набула дещо іншої спрямованості. Починаючи з 1534 р., тобто з введення «Акта про верховенство» утворення англіканської церкви, пориваються зв’язки з Ватиканом, закриваються монастирі, а їх землі конфіскуються, приймається англіканський символ віри з 39 статей, у яких відкидались основні догмати католицької церкви. Англіканська церква стала прикладом компромісного варіанта протестантизму, компромісу між землевласниками-аристократами і великою буржуазією, досягнутого в результаті тривалої боротьби англійської королівської влади проти політичних та економічних зазіхань папського двору. Причина компромісу досить проста: як одні, так і інші вбачали в релігії засіб впливу на свідомість людей, щоб зробити їх слухняними наказам господарів, яких поставив над ними промисел Божий.