13.2. Форми функціонування політичної свідомості

Політична свідомість має багато специфічних форм свого прояву, що відображають політичну дійсність. Форми політичної свідомості являють собою сукупність понять, категорій, принципів, вчень, теорій, концепцій, доктрин, програм, маніфестів, декларацій, гасел тощо, що виступають як організуючий і напрямний початок в діяльності суб'єктів політики.

У науковій літературі ці формоутворення політичної свідомості іноді класифікують на політичні теорії, державно-партійні документи і форми масової політичної свідомості. Розглянемо більш докладно такі форми політичної свідомості як політичні концепції, політичні доктрини і політичні програми.

Політична концепція (від лат. conceptio - розуміння, система) - це певний спосіб трактування яких-небудь явищ і процесів політичної дійсності. Вона включає основні знання, що дають цілісне і глибоке уявлення про досліджуваний політичний об'єкт. Політична концепція характеризується системністю, послідовністю і певною завершеністю досліджуваної політичної або іншої наукової проблеми.

Наступна форма переходу політичної свідомості від вищих форм її функціонування до нижчих - політична доктрина. Політична концепція і політична ідеологія обумовлюють політичні дії суб'єктів і пояснюють зміст політики в цілому. Потім повинні бути сформульовані конкретні стратегічні цілі суб'єктів дії в часі та у просторі, вони повинні бути пристосовані до конкретних умов політичної дії - місця, специфіки, учасників тощо. Все це знаходить висвітлення в політичних доктринах.

Політична доктрина (від лат. doctrina - вчення) - система офіційних поглядів і положень, що встановлює основні напрямки політичного розвитку суспільства, способи і форми діяльності суб'єктів політики. Головні положення політичної доктрини пов'язані з характером національно-державного і політичного устрою суспільства, формами державного правління, стабільністю і динамізмом політичної системи в цілому.

Політична доктрина включає сукупність стратегічних цілей, задач і дій суб'єктів політики. Перетворення концептуальних положень і ідеологічних цінностей базується на відносинах конкретизації. Ця конкретизація є, по-перше, оперативною, оскільки "вища" форма свідомості визначає сферу можливостей "нижчої" форми. Вибір одного з можливих варіантів дій обумовлений соціальною практикою, у першу чергу з розташуванням соціальних і політичних сил.

По-друге, аксіологічною, тому що цілі доктрини підкріплені теоретичними, етичними, моральними й іншими міркуваннями, оцінкою всіляких способів досягнення даних цілей. По-третє, конкретизація концептуальних положень є інструментальною, тому що політична доктрина виступає інструменталізацією ідеології, засобом перетворення функціонуючих норм у норми постульовані, закладені в ідеології.

Політична доктрина утворює сукупність норм, що визначають реалізацію ідеологічних цінностей. Вони є основою для розробки і формування цілей і задач тактичного характеру, тобто прийняття політичної програми. Доктрини для політичного руху виступають засобом боротьби за владу. Вони служать інтеграції членів політичного руху і його прихильників. Ідеї політичних доктрин широко використовуються в пропаганді й агітації, проведених державою й іншими учасниками політичного процесу.

Наступна найважливіша форма прояву політичної свідомості - політична програма. Під політичною програмою розуміють короткий або деталізований виклад основних положень і цілей діяльності, насамперед політичних партій. Програма, як правило, визначається політичною платформою партії і є конкретизацією її загальних положень, що спрямовують діяльність даної організації.

Програми партій можуть бути стратегічними і тактичними. Перші являють собою сукупність загальних, іноді абстрактних Цінностей і цілей, засобів їх досягнення, обумовлених політичною платформою. Тактичні програми включають положення, принадність яких повинна привести дану партію до влади. Програми деяких політичних партій є пропозиціями з забезпечення сприятливих умов розвитку особистості, держави, суспільства. Одночасно політична програма є засобом демонстрації неспроможності гасел суперника або негативних результатів його діяльності при перебуванні у влади.

Як правило, у політичну програму входить певний перелік цінностей, що проголошуються даною партією і які вона прагне втілити на практиці в результаті перемоги на виборах. Окремі частини загальної програми конкретизуються стосовно рівня виборчої компанії або задач, що стоять перед партією, наприклад, зберегти або завоювати владу. Цілі і задачі партії, що теоретично проголошуються в програмі є обов'язковими для виконання представниками даної партії в структурах влади.

На практиці ж постійно присутній розрив між програмою партії та її діяльністю, тому що фракції партії в системах влади або володіють відомою частиною автономії, або не в змозі реалізувати проголошені ідеї, вирішити задачі, виконати обіцянки. Існує також політична інверсія, взаємопроникнення програм у діяльність. Так, з необхідністю такої інверсії зіштовхнулися у 80-ті роки політичні партії соціал-демократичної орієнтації, коли в ряді країн соціалісти перемогли на виборах, сформувавши уряд (Франція, Іспанія), або очолили уряди в коаліції з іншими силами (Італія). В усіх випадках ці партії виступали на виборах із типово соціал-демократичними програмами, побудованими на егалітарно-етатистських принципах.

Однак вже в середині 80-х років намітилася криза тієї моделі суспільного розвитку, яку можна узагальнено назвати державою загального добробуту. Криза проявилася в переобтяженості витратами державних бюджетів, у спаді в економіці, обтяженої збитковим державним сектором і високими витратами, у девальвації моральних і культурних цінностей післявоєнного часу.

У результаті уряди, сформовані політичними партіями, що перемогли на виборах із визначеними егалітарно-етатистськими програмами, були змушені діяти чисто неоконсервативними методами, по суті далекими від їхніх програмних установок. Навіть там, де партії, що перемогли, намагалися реалізувати свої програми (Франція, Іспанія), незабаром об'єктивні умови змусили їх управляти "консервативною революцією". У результаті цієї політичної інверсії і відмови від власних програм цими партіями була втрачена довіра з боку частини виборців, що призвело до їхньої поразки на виборах.

Таким чином, сучасні політичні програми багатьох політичних партій варто розглядати в основному як засіб приходу їх до влади, а потім її зміцнення. На перший план у політичних програмах партій, як правило, виходять прагматичні інтереси політичних лідерів, пов'язані з їхніми намаганнями до політичного панування та управління суспільством.