А) Формування полемічної літератури

Представники: Павло Русин, Юрій Дрогобич, Іван Вишенський, Станіслав Оріховський, Юрій Немирич, Шимонович, представники братських шкіл.

Основні ідеї: Вирішення проблем становлення та захисту державності української нації. Відстоювання права на існування українського народу; захист його мови, культури, релігії; рішуча боротьба проти спольщення і покатоличення.

Розробка і висвітлення питань про державу, закон і право, форми і методи управління держави, суверенітет державної влади і межі її панування над собою, індивідом.

Відкидання середньовічного релігійного світогляду і обування ідеї антропоцентризму; проголошення прав людей на задоволення земних потреб, обування ідей свободи особи, справедливого суспільного ладу.

Сприяння розвитку народної освіти, культури та мистецтва.

Б) Зародження та формування центрів національної свідомості

Києво-Могилянська академія: І.Борецький, М.Смотрицький, З.Копистенський, П. Могила, Г. Сковорода, Острозький культурно-освітній центр

Формування основних принципів освіти: всестановості і рівності всіх у навчанні, демократичності. Формування правлячої верхівки українського суспільства.

Проблеми розбудови української державності, об’єднання земель, піднесення культурного життя і міжнародного авторитету.

Вплив на світоглядні та суспільно-політичні процеси, народно-визвольну боротьбу. Узагальнення і осмислення духовного життя, піднесення та розширення гуманістичних засад науки і освіти, культури, мистецтва.

Формування філософських засад суспільного життя, всебічний розвиток історичної науки.

В) Ідеї волі і демократії в суспільно-політичному житті козацтва

Історичні рамки XVI – XVII ст.

Визначальні риси козацтва – волелюбність, добровільність і демократичність у вирішенні військових та громадських справ, своєрідність суспільного стану. Формування основних засад християнської козацької республіки, Конституція Пилипа Орлика, про правові основи суспільного життя.

Г) Ідеї відродження української державності

Історичний період XVI – XVII ст.

Характерні риси та основні характеристики: селянсько-козацькі заворушення під проводом К.Косинського та С.Наливайка. Гетьман П.Конашевич-Сагайдачний і автономія українських земель. Богдан Хмельницький і його державотворча політична думка і практика. Переяславська угода та Березневі статті про державний устрій в Україні. Іван Виговський та Гадяцькі пакти. «Угода і Конституція прав і свобод Війська Запорізького», « Вивід прав України» та «Маніфест П.Орлика». І.Гізель про несправедливі суди, непомірні побори, критика вельмож та його заклики до модального вдосконалення, обґрунтування угоди між правителями і підлеглими. Т.Прокопович про походження влади, сутність абсолютної монархії. Перша політична історія України – «Історія Русів».

3.2. Формування політичних ідей в умовах українського культурно-національного відродження і просвітництва

Розвиток української державності, вироблення політичних ідей нерозривно пов’язані з національно-культурним відродженням. Відмінною особливістю суспільного буття тогочасної Європи в цілому й України зокрема було формування націй, підготовка умов для створення національних держав.

Актуальні політичні думки, що відповідали новим суспільним потребам українського народу, розвивали видатні українські філософи, богослови, політики. Це Павло Русин, Юрій Дрогобич, Іван Вишенський, Станіслав Орловський, Юрій Не-мирич, Шимон Шимонович та ін. У їхніх творах полемістів приділено проблемі становлення та захисту державності української нації, що народжувалась у муках зовнішніх та внутрішніх суперечностей. З огляду на потребу розв’язання цих суперечностей велике значення мало введення в багатьох містах Магдебурзького права. Київ та Житомир, зокрема, одержали це право ще в ХVст.

Полемісти пристрасно відстоювали право на існування українського народу, захищали його мову, культуру, релігію, рішуче боролися проти ополячення та покатоличення. їх постійно хвилювало вироблення національної свідомості, політичне самовизначення на основі відновлення традицій власної державності. У полемічній літературі, що мала загально-філософське спрямування, висловлено багато актуальних ідей і теорій. Як зазначає історик А.Єфименко, релігійна унія (Брестська, 1596 р.) викликала в православному середовищі палку потребу відстоювати правоту своєї справи новими засобами, які були до того часу майже недосяжними – шляхом гласності, звернення до громадської думки. Всі друкарські верстати, що були в розпорядженні православних, працювали над тим, щоб розповсюджувати нові й нові аргументи на спростування унії та латинства, на захист православ’я.

Цілком природно, що актуальними й гострими в антифеодальній ідеології, в тому числі й у поглядах гуманістів-полемістів, були питання про державу та її основи, закон і право, форми й методи управління державної влади та межі її панування над особою, індивідом. Найповніше ці питання розкриті в творчості Станіслава Оріховського (1513-1566), який був найвизначнішою постаттю східнослов’янського Відродження. Відомий польський історик Кромер, сучасник Оріховського, зазначає, що його ім’я відоме в Італії, Іспанії, Франції й Німеччині, там чути схвальні відгуки про його твори, які становлять гордість і захист Вітчизни.

Українські гуманісти одними з перших у європейській філософській думці заперечували божественне походження влади й держави, виступали проти підпорядкування світської влади церковній, втручання церкви в державні справи. В умовах розвитку буржуазних відносин вони зробили вагомий внесок у вчення про витоки держави із суспільного договору, стверджували, що королівська влада походить не від Бога, а від угоди між людьми.

Експлуатована, пригноблена і скривджена суспільством людина постає стрижнем творчості Івана Вишенського (1550-1620). Він зосереджує увагу на пропаганді моральних ідеалів раннього християнства, які відбивали прагнення народу до рівності, волі, братерства, справедливості, були антиподом існуючих у суспільстві гніту і безправ’я народних мас, рішуче викриває експлуататорську природу магнатів і шляхти, церковних владик і вищого духовенства. Суспільно-політичні погляди І.Вишенського були пройняті реформаційними ідеями, глибоким демократизмом, палкою любов’ю до трудового народу.

Центр формування національної свідомості. Зростання освіченості українського народу стало важливою передумовою виникнення й функціонування Києво-Могилянської академії. Протягом усієї своєї історії український народ не мав інституції, яка б справила більший вплив на розвиток освіти, науки й культури, ніж цей вищий навчальний заклад. Навколо академії гуртувалися найкращі освітяни, науковці, громадські й церковні діячі, їх титанічна діяльність була спрямована на згуртування всіх сил, здатних підтримати культурно-національне відродження, на виховання свідомих носіїв цієї культури, що виборювали б національну незалежність.

В історії утвердження української державності значний інтерес

становить доробок діячів Києво-Могилянської академії, починаючи від її засновників – Іова Борецького, Мелетія Смотрицького, Захарії Копистенського, Петра Могили – аж до просвітників і політичних діячів першої половини XVIII ст.

Ідеї волі та демократії в суспільно-політичному житті козацтва. У становленні й розвитку центральної ідеї правової думки України – ідеї незалежної й суверенної держави – значне місце відводилося проблемам волі та демократії. Навколо них формувалася суспільна думка багатьох поколінь передових мислителів. Ці морально-етичні й соціально-політичні цінності, поряд з такими, як правда, добро, справедливість і краса, близькі кожній вільній людині, кожному народові. Для України XV-XVII ст. вони мали особливу значущість. Адже із середини XVI ст. більшість українських земель була загарбана чужоземцями: польськими, литовськими та угорськими феодалами. З півдня та південного сходу не припинялися грабіжницькі напади турецько-татарських орд. Султанська імперія, одна з наймогутніших у тогочасному світі, утвердилася на Чорному морі й Балканах, заволоділа гирлами Дунаю, Дніпра, Дністра та Дону, спрямовувала свої експансіоністські дії на завоювання України, Білорусі та Польщі.

За цих умов боротьба за свободу, за виживання українського народу була першочерговим завданням. Йшлося про те, бути чи не бути українській нації.

Аналіз джерел чітко показує, що соціальною основою виникнення козацького руху був протест українського трудового люду проти жорстокого феодального гноблення, головним чином польською шляхтою. Сміливі й мужні лицарі з українських селян і міщан не бажали миритися з феодально-кріпосницьким та іноземним пануванням.

Волелюбних утікачів принаджував незаселений родючий український степ, де вони могли займатися вільно, без феодального примусу, хліборобською працею й розпоряджатися виробленим продуктом. Це був уже новий, капіталістичний тип суспільних відносин.

Своєю вільною, без феодального примусу працею українське козацтво розвивало власну передову економіку. У Запорозькій Січі ніколи не було кріпацтва й уперше в Європі склалася прогресивна форма багатогалузевого фільваркового господарства (фермерський тип). Таким чином, становлення козацтва як суспільного стану нерозривно пов’язане з проблемою свободи, волелюбності, забезпечення умов для розвитку творчих здібностей людини. Тож не випадково в наступні періоди, коли підписувалися договори між Україною та Росією, в усіх текстах з українського боку звучали вимоги про «підтвердження прав і вільностей «козаків і шляхти, що «надані з віків...щоб ні в чому не були порушені».

Специфічною особливістю козацтва було те, що мирне хліборобське життя зосереджувалося переважно в «прикордонній зоні». Воно зазнавало постійних спустошливих нападів ординців, кримських татар і ногайців. Козакам доводилось одночасно займатися хліборобською справою та збройним захистом своїх поселень. Це зумовлювало формування особливого типу людини, здатної поєднувати різні типи діяльності – трудової й військової, тоді як в інших країнах вони існували окремо, закріплювалися за різними класами і станами. В усталених уявленнях про козака перша його іпостась, тобто виробничо-трудова, геть затінюється другою, військовою: звідси поширене ототожнення козацтва з лицарством, зовсім не виправдане з соціально-економічного погляду. Насправді ж вільний труд на вільній землі невіддільний від самої суті козацтва й становить одну з його фундаментальних рис.

Отже, у другій половині XVI – на початку XVII ст. козацтво сформувалося як своєрідний суспільний стан, причому досить чисельний. Воно мало свою еліту в особі гетьманів, шляхти, генеральної старшини. Козацька верхівка була високоосвіченою, а діти козаків складали значний прошарок серед студентів Києво-Могилянської академії.

Важливе значення у зростанні суспільної ролі козацтва відіграв захист ним релігійних і національних прав українського народу. Історичні обставини українського життя привели до того, що в цей час національні інтереси, національне змагання, національна боротьба сконцентрувалася на точці оборони існування православної церкви. Обороняючи її стан, володіння, козаччина прихилила до себе всі оті верстви, які обстоювали національні й релігійні інтереси українського народу.

Саме ці стани виступили головною державотворчою силою в будівництві й функціонуванні козацько-гетьманської держави, очолили боротьбу українського народу за національне визволення.

Демократичні засади козацької держави. Характерною ознакою суспільного життя козацтва є демократизм. Умови життєдіяльності козацьких поселень як господарсько-військових організацій вимагали тісної взаємодії їх членів. Вони були вільні й рівні, а тому лише на принципах вільного демократизму, довіри, взаємоповаги та взаємодопомоги могли будувати свої стосунки. Демократичні засади козацького суспільного устрою зумовлювалися також паростками нових суспільно-економічних відносин – буржуазно-демократичних.

Демократичні засади запорозького козацтва стали основою формування християнської козацької республіки, що викликало захоплення багатьох вчених та політичних діячів. Російський революціонер і прогресивний мислитель О.І.Герцен писав, що Україна була козацькою республікою, підвалинами якої стали демократичні і соціальні засади. Запорозька Січ – це дивовижне явище плебеїв-витязів, лицарів-мучеників. Розвиток таких засад потребував гнучкого механізму втілення в життя демократичних принципів, високої політичної відповідальності за свої вчинки, глибокого розуміння державотворчих завдань. Водночас в умовах тривалої політичної нестабільності на терені українських земель, коли з великими труднощами пробивалися паростки монархізму козацької старшини, коли централізм соборної української держави був ще тільки ідеєю, широкий демократизм містив чимало й негативного, чим уміло скористався царизм.

Важливу роль у розвитку української політичної думки, демократичних засад державотворення відіграла конституція Пилипа Орлика, одного з найближчих сподвижників гетьмана Івана Мазепи. Це основний закон тієї самостійної української держави, за яку боровся Орлик і його однодумці. Головною тезою цього документа була теза про право українського народу на вільне життя, не залежне від чужого ярма.

Аналіз конституції та низки документів, пов’язаних із нею, показує, що тогочасна українська політична думка досягла досить високого рівня. Україна мала бути конституційно-демократичною, правовою республікою. Гетьманське самодержавство обмежувалося генеральною радою, яка складалася з генеральної старшини, полковників і виборних депутатів. Тричі на рік належало збирати сейм із полкової і сотинної старшини, депутатів і послів від запорозького війська. Передбачалася сувора окремишність державного скарбу та коштів, що виділялися в розпорядження гетьмана.

Значне місце відводилося демократичним правам усіх станів суспільства, особливо козацтва, а також правам міст.

Отже, в українській політичній думці, ще задовго до хвилі буржуазно-демократичних революцій у Європі, було сформульовано чимало прогресивних правових ідей. Це була альтернатива тому шляху, яким йшла Росія з її феодально-кріпосницьким гнобленням, абсолютизмом, колоніальною політикою денаціоналізації, русифікації народів, котрі потрапили в залежність від неї.

Проблеми відродження української державності. Незалежність чи автономія? Боротьба за незалежність знайшла своє відображення в національно-визвольних змаганнях наприкінці XVI ст. Україна стікала кров ю селянсько-козаць – ких заворушень під проводом К. Косинського та С. Наливайка, які повели повсталих на бій проти польської шляхти. Ідея відродження української державності відзначала діяльність славного сина України, гетьмана Війська Запорозького Петра Коношевича-Сагайдачного. Маючи досить сильні козацькі з’єднання, вміло використовуючи складну міжнародну обстановку, він домігся визнання польським урядом автономії українських земель у складі Речі Посполитої. На сеймі у Варшаві, де делегацію Війська Запорозького очолював П. Сагайдачний, були задоволені важливі козацькі вимоги: ліквідовано посаду старшого над козаками від польського уряду, визнавалася влада обраного на козацькій раді гетьмана над усією Україною; скасовувалися рішення сейму щодо обмежень козацьких вільностей і прав; населення України діставало свободу віросповідання ; визнавалася польським урядом і забезпечувалася від гонінь властей Речі Посполитої православна ієрархія.

Волелюбні традиції українського народу, його прагнення до національної незалежності знайшли втілення у всенародній визвольній боротьбі під проводом Б. Хмельницького (1648-1654). Як неодноразово заявляв бунтівний гетьман, його мета - звільнити усі українські землі, об’єднавши їх в самостійну державу.

Результатом переможної війни українського народу проти польської шляхти було утворення козацько-гетьманської держави, відбулась кристалізація основних принципів політичної доктрини Богдана Хмельницького, стрижень якої складала національна державна ідея, що вперше була сформульована в історії вітчизняної суспільно-політичної думки.

Державотворча тогочасна політична думка і практика були спрямовані на розв’язання двох найважливіших і взаємозв’язаних завдань: створення незалежної соборної держави в етнічних межах України й запровадження в ній нової моделі соціально-економічних відносин, в основі якої б лежала дрібна (фермерського типу) козацька власність на землю. Цьому завданню була підпорядкована вся діяльність гетьмана Б. Хмельницького -військова, соціальна, економічна і зовнішньополітична.

Долаючи надзвичайно складні зовнішні й внутрішні перешкоди, гетьман зосередив свої зусилля, в першу чергу, на будівництві, функціонуванні всіх ланок влади, зокрема, прерогативі гетьманської влади.

Велику увагу Б. Хмельницький приділяв формуванню судової влади. На місце станово-шляхетської системи судів поставали сотенні, полкові і генеральні установи, сільські суди. Практикувалося надсилання гетьманом судових комісій на місце для розгляду справ особливого значення.

Державотворчі процеси в тогочасній Україні визначали такі документи, як «Статті про устрій Війська Запорозького», універсали Хмельницького, яких до нас дійшло понад 400, офіційні листи. Вагоме місце в легітимізації і конституюванні козацько-гетьманської держави став Зборівський договір (Декларації) 1649 р., який є свого роду першою діючою конституцією.

Могутній, відчайдушний сплеск героїчної боротьби за волю рідного краю пов’язаний зі звитяжними зусиллями Івана Мазепи, Пилипа Орлика та їх соратників. З часу переходу гетьмана І. Мазепи в ході Північної війни на бік шведського короля Карла XII вся російська царистська та буржуазна, а потім радянська історична наука насаджувала несправедливе, образливе для всього українського народу, кинуте Петром І звинувачення: «зрадники», «мазепинці». Гетьман Іван Мазепа, тримаючи булаву Лівобережної України понад 20 років, зміг переконатися, що, крім рабства, колоніальної залежності, нічого іншого його народові не випаде. А тому він і поставив за мету домогтися суверенності й незалежності України. Ще під час однієї з перших зустрічей з Петром І, коли той висловив пропозицію ліквідувати автономію України руками І. Мазепи, він мужньо відкинув ці задуми. Гетьман заявив, що у козака закон – або смерть, або свобода. Права й вольності йому миліші, ніж життя. Він вважав, що народ український скоріш покине свої осідки, як стане рабом, що тяжке ярмо, під яким перебував московський народ і до якого він звик, зовсім «не надається для того, щоб поработити горду душу української нації».

Пов’язавши здійснення своїх задумів із могутньою на той час Швецією й водночас – ворогом Москви та Варшави, І.Мазепа кинув на цілий світ волелюбне гасло, яке геніально сформулював Вольтер: «Україна завжди прагнула бути вільною». Однак І. Мазепі не судилося здійснити задумане. Але він не зрадив український народ, прагнув вирвати його з кайданів, накинутих гнобителем. Не зрадник він, а герой, що повстав проти тирана. Адже царат віроломно нищив ту основу, на якій Б. Хмельницький вступив у військовий союз із Росією. Цар Петро І, продовжуючи політику своїх попередників, дедалі більше опоневолював Україну, нищив козацтво. Це й стало причиною переходу І. Мазепи на бік шведів. Про мотиви свого вчинку гетьман чітко висловився перед козацькою старшиною в промові: «Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями».

В особистій трагедії Мазепи, якому не судилося здійснити свій задум – визволити Україну з-під царського гніту, і який мусив утікати з рідного краю, була трагедія його народу. І. Мазепа не зрадник і не славолюбець, а людина, яка пішла за голосом совісті й віддала все, як і його однодумці, за світлий ідеал національної незалежності.

Тяжкі дні, роки, століття настали для України після Полтавської битви. Захоплених у бою українців цар віддав на страшні муки, про які шведський історик Нордберг, очевидець, із жахом згадує: «Людям ламали кістки рук і ніг, розтягали на колесах тіла, саджали на кіл». Столицю Гетьманщини – Батурин було за наказом Петра І жорстоко пограбовано й дотла зруйновано, а всіх жителів, навіть маленьких дітей і старих людей, вирізано. Насильство й різанина прокотилися хвилею по багатьох містах і селах України. Царизм хотів знищити саму думку українського народу про незалежність. Почалася тривала доба руйнації та насильства.

Однак вільнолюбна думка ще жевріла. Так, за часів свого гетьманування Павло Полуботок (1722-1724), а потім Данило Апостол (1727-1734) намагалися захистити хоч невелику автономію України, врятувати народ від непомірного гноблення. Дечого вдалося досягти, особливо за царювання Єлизавети, яка була в шлюбі з Олексієм Розумовським – козаком із Гетьманщини. Та все це вже не могло врятувати Україну. Катерина II, фанатична прихильниця русифікації й централізації, завершила справу, розпочату Петром І. Вона негативно ставилася до української, лівонської та фінської автономій.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

3.3. При вивченні політичної думки Нової доби слід звернути увагу на:

- багатоманітність і політичну насиченість різноманітних політичних течій і напрямків, їх інтересів і потреб, політичних намірів та устремлінь.

- Розвиток політичних ідей, ідей соціального та національного визволення був породжений нестерпними колоніальними режимами: Російської імперії, до складу якої входило Лівобережжя, Правобережжя, Південна Україна; Австро-Угорської імперії, до складу якої входила Східна Галичина, Південна Буковина й Закарпаття.

З’ясуйте загальне і особливе в таких основних політичних течіях і напрямах: