Лекція: демократія у сучасному світі,

Один з найбільших політичних діячів ХХ ст. У. Черчілль любив вираз, що демократія – сама гірша форма правління на землі, але, на жаль, ніхто ще не придумав чого-небудь кращого.

Поняття демократії. У первісному змісті демократія означала особливу форму організації держави, при якій владою володіє не одна особа (монарх, тиран), не група осіб (аристократія, охлократія), а усі вільні громадяни, що користуються правом голосу. Саме в такому змісті використовував термін «демократія» афінський стратег Перикл, визначаючи її як керування більшості на основі рівних для всіх законів. Виникають питання – чи може народ керувати, і кого саме можна і потрібно відносити до народу?

До ХХ століття включно жодна з демократичних форм керування не наділяла все доросле населення країни рівними політичними правами. В історії політичної думки і в політичній практиці народ розглядався у якості простого люду незаможних нижніх шарів, «третього стану». Відомий філософ античності Аристотель розглядав демократію як неправильну форму керування державою, як владу демосу, якому властиве прагнення до індивідуальних свобод, а не раціональне прийняття рішень, спрямованих на загальне благо. У сучасному значенні, такий тип керування називається охлократією, що в перекладі з грецької означає - влада черні, юрби.

Протягом віків змістове навантаження поняття «демократія» змінювалося. Кращі мислителі людства зверталися до ідей рівності, свобод і прав особистості – Аристотель (Древня Греція), Б. Спиноза (Нідерланди), Дж. Локк (Англія), Ж.-Ж. Руссо (Франція), Т. Джефферсон (США) і багато кого іншіх. В період буржуазних революцій в політичній думці затверджується положення, що до складу народу входять представники всіх соціальних станів суспільства. По визначенню президента США А. Линкольна, демократія – це влада народу, із народу і для народу. В залежності від розуміння соціального складу народу влада може виступати як загальною, так і соціально обмеженою демократією.

Етимологічні змістові визначення демократії. У сучасній політичній науці поняття «демократія» має кілька змістових значень, що у сукупності відрізняють її від первісного значення.

1. Демократія як форма суспільного устрою і керування, що заснована на ідеї рівноправності й ухвалення рішення за принципом більшості. Цей спосіб керування використовувався ще в примітивних громадах і може існувати скрізь, де є соціальна організація, відносини «панування-підпорядкування» і необхідні умови для керування.

2.Демократія як форма держави, що побудована відповідно до виборного принципу організації і діяльності всіх суб'єктів державної і політичної діяльності. У цьому змісті вона збігається з більш пізнім поняттям «республіка». Демократія розглядається як політичний режим, що за допомогою певних засобів і способів здійснює народовладдя, і який дозволяє різним соціальним групам брати участь в політичній діяльності.

3.Демократія як ідеал суспільного устрою і світогляду, заснованого на визнанні верховенства особистих прав і свобод. У цьому значенні демократія розглядається не тільки як сума духовних цінностей, але і як політичний рух, що зародився в Європі в період боротьби з абсолютизмом за скасування станових привілеїв. В даний час діапазон вимог цього політичного плину надзвичайно широкий. Узагальнюючи всі значення, можна зробити загальний висновок.

Демократія – це така форма організації і функціонування суспільства, держави і політичної системи в цілому, при якій існують рівні можливості для здійснення прав і свобод кожного члена суспільства шляхом вільного вибору й участі кожного в керуванні державними і суспільними справами. У різних джерелах при визначенні змісту демократії може виділятися той або інший домінуючий підхід, наприклад, форма держави, суспільне самоврядування, система ідеалів і цінностей, можливість вільного волевиявлення виборців на основі політичної конкуренції.

Пряма, плебісцитарна і представницька демократія. В залежності від того, яким чином народ бере участь у керуванні державними і суспільними справами, демократія підрозділяється на пряму (безпосередню), плебісцитарну і представницьку (репрезентативну).

Пряма демократія – це особиста участь громадян у підготовці, обговоренні і прийнятті рішень. Пряма форма участі була характерною для античного світу. Народні збори були вищим органом державного керування. Рішення, що приймали шляхом рахування голосів більшості вільних і рівноправних громадян демократичних міст-полісів, вважалися законними й обов'язковими для виконання громадою. Далеко не всі громадяни мали право голосу. Існувало багато цензів – майновий, соціальний, віковий і інші. Проте, пряма демократія була першим досвідом институціоналізованного, заснованого на законі, державного правління.

У сучасному світі пряма демократія зустрічається головним чином при виборі презідентів і на рівні місцевого самоврядування, або в маленьких колективах, коли для ухвалення рішення не потрібно спеціальної підготовки. До прямої демократії відносять також імперативний мандат, що припускає пряме виконання волі виборців без прийняття компромісних варіантів рішень.

При плебісцитарній демократії можливості політичного впливу громадян обмежені правом схвалити або відкинути той або інший законопроект шляхом голосування. Як правило, законопроекти готуються урядом або експертною групою.

Ведучої в сучасних державах формою політичної участі громадян є представницька демократія. Неможливо представити, щоб поточні політичні проблеми в індустріально розвинених державах вирішувалися спільно, у відкритих дебатах шляхом прямої демократії. Громадяни передають своє право на керування довіреним представникам, що покликані виражати їхні інтереси, приймати закони і віддавати розпорядження.

Найбільше розповсюдженою концепцією представницької демократії є ліберальна буржуазна концепція, якій притаманні наступні риси:

- використання механізмів партисипаторної (від англ. – брати участь) і прямої демократії тільки при рішенні питань конституційного рівня і на рівні місцевого самоврядування;

- визнання різних кутів зору як норми політичного плюралізму і створення механізмів досягнення суспільної єдності;

- існування узаконеної опозиції;

- гарантія прав і свобод особи, яких не існувало на ранніх стадіях існування демократії;

- надання загального виборчого права представникам усіх прошарків народу;

- свобода і конкурентність ЗМІ, право доступу громадян до інформації;

- повага інтересів меншості й узгодження його права з інтересами більшості.

Виникнення й етапи розвитку демократії. На думку більшості істориків і політологів, історію демократії варто починати з політичного ладу, що існував в окремих містах-державах Античної Греції. Однак форми життєдіяльності, подібні демократичним, з'явилися вже в первісному суспільстві в період його переходу до родового ладу.

Родоплемінна «демократія» ґрунтується на кровних зв'язках, загальній діяльності і загальній власності. Спільний спосіб виробництва матеріальних благ диктував необхідність рівності в розподільних і владних відносинах. Через родові демократії пройшли всі народи. Варто виділити наступні риси родової демократії: суверенітет колективу роду, вираженням якого були збори всіх общинників; рівність особистих прав і обов'язків; право виходу з громади; виборність вождя (старійшини) із правом його зсуву; гласність управлінського процесу. Перехід до більш складних форм демократії, зв'язаний зі створенням союзів племен та ускладненням системи керування, знаменував появу елементів представницької демократії. В процесі еволюції суспільства відбувалося майнове і соціальне розшарування людей, зміцнення ролі знаті й особистої влади вождя. Переважною формою здійснення політичної влади в ранньокласовому суспільстві стала автократія. У ряді випадків традиції родоплемінної демократії одержали розвиток і закріплення. Найвідоміший приклад – розвиток демократії в Афінах.

Антична демократія. Афінська республіка виникла в V ст. до н.е. В часи Солона і Перикла ідеї рівномірного розподілу влади серед усіх вільних громадян, добровільного підпорядкування законові і підконтрольності виборних осіб одержали широке поширення. Участь в політиці розглядалася як гідне заняття афінського громадянина, а бідні (плебс) навіть одержували гроші за присутність на суспільних заходах. Афінська демократія проголошувала не тільки рівність політичних прав, але і створювала обмежену соціальну рівність. Аристотель виступав з позицій заможних шарів Афін, свого роду середнього класу. На його думку, влада більшості (плебеїв) веде до виродження демократії в охлократію і тиранію. Найбільше сприятливою формою повинна була стати влада заможних і знаті, так називана «політія».

Афінська демократія була по своїй суті колективістською формою народовладдя, тому що особистість ототожнювала себе з громадою, а особисті права завжди підкорялися інтересам суспільства і держави. Головним інститутом влади служили Народні збори, які шляхом прямого голосування формували напрямки політики, приймали рішення і закони. Однак з ростом майнового розшарування конфлікти між бідною більшостю і знаттю усе більше поглиблювалися. Всевладдя неосвіченого демосу, неефективність правління, корупція, сваволя стосовно заможних й інакомислячих (наприклад, присудження до смерті видатного філософа того часу Сократа) привели у III ст. до н.е. до занепаду демократичної форми правління. Республіки, схожі з афінською демократією, існували згодом у Древньому Римі, Новгороді, у Флоренції і ряді інших держав-республік. Однак в Європі, як і в інших цивілізованих частинах світу, стала домінувати авторитарна - монархічна форма правління.

У Середні століття існували елементи військово-феодальної демократії, наприклад, модель керування Запорізької Січі. Але ж саме поняття «демократія» зникає з політичної практики і теорії.

Сучасні демократичні моделі сформовані значною мірою на основі політичних ідей і соціальних інститутів Середньовіччя й епохи Нового часу. Під впливом християнства затвердилися ідеї про те, що монарх і влада в цілому повинні служити своєму народові і не вправі порушувати закони і моральні заповіді релігії. Збори представників різних станів були попередниками сучасних парламентів і законодавчих асамблей. Під впливом буржуазних відносин, що розвиваються в Європі, і зв'язаного з ними індивідуалістичного світогляду концепції природних і невідчужуваних прав, ідеї політичної і правової рівності одержують юридичне закріплення в період Американської і Французької революцій наприкінці XVIII в.

Наприкінці XVIII - XIX ст. формується класична буржуазна ліберальна модель демократії, елементи якої активно розвивали А. де Токвіль, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк, Т. Гоббс, Дж. Мілль, Ш. П. Монтеск'є, І. Кант. Лібералізм вперше в історії політичної думки відокремив за допомогою закону індивіда від суспільства і держави, захистив права меншості, проголосив політичну рівність громадян і визнав особистість первинним і основним джерелом влади.

Центральним елементом ліберальної демократичної системи є представницькі установи – парламенти, що обираються шляхом вільного голосування. Уже з XIV в. в Англії існував парламент, що у 1889 році із прийняттям «Білля про права» одержав права на законодавчі дії. Однак лібералізм і демократія довгий час не збігалися в питаннях про надання всім громадянам політичних прав. У Великобританії в 1830 році виборче право мали лише 2,7% від дорослого населення і тільки в 1929 році все доросле населення одержало право участі у виборах. Для ліберальної моделі буржуазної демократії властиві наступні риси: наявність конкретного виборчого цензу для громадян; пріоритет прав індивіда над законами держави; право на свободу, що розумілося як невтручання держави й інших людей у приватне життя; обмеження сфери діяльності держави в сфері цивільного життя; поділ влади і створення законодавчої системи противаг; обмеження права більшості над меншістю. Разом з тим, для ліберальної демократії властивий ряд недоліків, до яких можна віднести: ліберальна демократія є по своїй суті електоральною, оскільки політична активність громадян невелика; відмова від поширення політичних принципів рівності на економічні і соціальні процеси; обмеження прав держави як соціального регулятора; надмірний ціннісний індивідуалізм.

Під впливом науково-технічної революції, соціал-демократичних і комуністичних рухів ліберальна демократія в другій половині ХХ століття здобуває нові якісні риси.

Плюралістична демократія базується на різноманітті суспільних інтересів і суспільно-політичних рухів (політичних партій, об'єднань, асоціацій, тощо), для яких характерні наступні риси: влада може спиратися на сукупність особистостей або народ, оскільки рушійною силою суспільного розвитку є різноманітні соціальні групи, в які входить особистість; соціальні групи створюють ситуативну більшість, перешкоджаючи монополізації влади одною групою; конкуренція і баланс групових інтересів – соціальна основа влади; соціальна держава – це орган, що підтримує у суспільстві дотримання законів і стабільність у всіх сферах життєдіяльності. Разом з тим, збереження соціальної нерівності різних груп населення веде до такого розповсюдженого явища як абсентеїзм – ухилення виборців від участі у голосуванні на виборах. Наприклад, в США в післявоєнний період не приймає участі у виборах від 40% до 50% населення. Політична пасивність населення може сприяти зростанню панування окремих фінансових і політичних груп, які, використовуючи демократичні процедури і норми, маніпулюють суспільною думкою.

Плюралістична демократія являє собою таку форму правління, що дозволяє різноманітним соціальним групам вільно виражати свою думку й інтереси і знаходити в конкурентній боротьбі компромісні рішення.

З погляду участі у самому процесі здійснення влади різними групами суб'єктів, виділяються репрезентативна (представницька) і партиципаторна концепції демократії (політичної участі). Репрезентативна демократія ототожнюється з владою, яку виборці делегують своїм представникам в адміністративних органах різного рівня і парламентах. Відносини між народом і його представниками будуються на основі електорального вибору і контролю, тобто демократія такого виду – це, насамперед, «влада від народу», де парламентарії у своїх рішеннях керуються своєю совістю або рішеннями своїх партій.

Різновидом репрезентативної плюралістичної демократії є елітарна теорія, відповідно до якої політичне життя є зміною політичних еліт – професійних, компетентних, дієздатних. Задача виборців – періодично контролювати еліти за допомогою виборів, впливати на її якісний склад. Розвиток представницької демократії в цьому випадку зв'язаний не з розширенням ролі й участі мас безпосередньо в сфері політичного керування, а із створенням механізму добору і рекрутування ефективної еліти, залежної від народу. До негативних рис цього виду демократії відносяться: відчудження громадян від сфери політики, використання їх тільки в період виборів; можливість політичного маніпулювання поводженням мас з боку окремих груп; фактична відсутність рівності політичних прав і можливостей у рядових громадян і представників влади; наростання бюрократичних і олігархічних тенденцій у системі влади і, як наслідок, відхід від суті демократії, як народовладдя.

З протилежних позицій виступають прихильники партиципаторной демократії, головним змістом якої є всебічна демократизація всіх сторін життя і різкий підйом соціально-політичної активності мас. Демократія трактується як універсальний принцип організації суспільства (у родині, школі, установах) і керування державою. Громадянський обов'язок людей – брати безпосередню участь у підготовці і прийнятті рішень, а також у контролі за їхнім виконанням. Безпосередньо партисипаторна демократія найбільше ефективна на рівні місцевого самоврядування і суспільно-політичних рухів. Супротивники цієї теорії і практики виступають з наступними аргументами: для партисипатії властива низька професійна підготовка; вона обмежує індивідуальні права і дух підприємництва; вона веде до посилення ролі більшості, схильної до зрівняльності, що, у свою чергу, суперечить природній нерівності і принципам правового примуса.

Як показує практика, особливо в європейських країнах, реальна демократія прагне сполучати ідеї репрезентативної і партисипаторної демократії на різних рівнях організації політичної системи суспільства.

Колективістська демократія. Після 1917 року західній моделі демократії, що позначається терміном «ліберальна демократія», прихильники комуністичної ідеї протиставляли «соціалістичну демократію», засновану на суспільній власності на засоби виробництва. У концепції соціалістичної демократії акцент робився на соціальній рівності і вираженні загальної волі народу правлячою комуністичною партією. Основи колективістської демократії були закладені Ж.-Ж. Руссо, К. Марксом, В. Леніним, К. Шмідтом.

На думку Руссо, громадянин демократичного суспільства повинен бути не індивідуалістом, для якого особисті інтереси цінуються вище суспільних, а активним членом спільноти, що орієнтується на загальні цілі. Передумовою спільності інтересів і волі народу є майнова рівність. Влада належить народу, що передає право розпоряджатися цією владою державі. Такий підхід виключає протиріччя між владою і державою.

Разом з тим, Руссо виступав не за ліквідацію приватної власності, а за її обмеження. Політична воля народу повинна виражатися за допомогою прямої демократії (принцип народного суверенітету, прямого голосування). Тоталітарна спрямованість ідеї народовладдя Руссо була реалізована в СРСР і ряді комуністичних країн. До загальних рис різних варіантів «соціалістичної демократії» відносяться: 1) розуміння народу як єдиного однорідного цілого з єдиними цілями й інтересами; 2) обов'язкове підпорядкування меншості більшості, принцип демократичного централізму; 3) відмова від політичного плюралізму і розгляд опозиції як негативного явища; 4) всюдипроникаючий характер державної влади, що ототожнюється з владою народу; 5) відсутність проблеми особистих прав людини, оскільки суспільне вище індивідуального; 6) перенесення головного акценту в рівності громадян з юридичного проголошення політичних прав на рівність соціальних прав.

Передумови демократії. Розвиток демократії вимагає означеного рівня розвитку суспільства. Однієї з найважливіших економічних передумов є відносно високий рівень технологічного розвитку економічного сектора, включення населення в індустріальну сферу діяльності. Мешканці великих міст більше підготовлені до демократії, чим сільське населення, що відрізняється схильністю до традиційних форм відносин. Колективні форми виробничої взаємодії породжують солідарний тип колективної взаємодії, коли громадянин сприймає особисті інтереси як загальні і навпаки.

Необхідною передумовою демократії є наявність ринкової економіки і конкурентних відносин. Ринкова економіка перешкоджає концентрації економічної і політичної влади в руках однієї з груп суспільства або політичної сили. Вона забезпечує незалежність індивіда, стимулює розвиток у нього таких якостей, як прагнення до незалежності і заповзятливості.

Ринкова економіка забезпечує виникнення і відносно високий відсоток існування середнього класу, для якого характерний стійкий рівень добробуту. Сучасні демократичні суспільства відрізняються відносно низьким рівнем розриву в доходах, тобто рівнем поляризації бідних і багатих. Для сучасної демократії характерний розподіл соціальних благ (доходу, матеріальних і духовних ресурсів, престижу, утворення) у суспільстві так, щоб індивід, що має низький показник в одному відношенні (наприклад, у володінні засобами виробництва) міг компенсувати це за рахунок володіння іншими (професіоналізм і високий доход). Така структура соціальної нерівності дозволяє уникнути неприємностей класової боротьби.

Важливою соціальною передумовою є сформована соціальна структура, коли кожна соціальна група має свій суспільний статус і має колективну самосвідомість. Такі групи не тільки стримують тенденцію до концентрації державної влади, але і створюють можливість для контролю над радикальними силами. Соціальний плюралізм характеризує ступінь розвиненості громадянського суспільства і його здатності до формування незалежних від влади цивільних і політичних структур. Середній клас відрізняється високим рівнем освіти, почуттям власного достоїнства і високим рівнем політичної активності. Соціальні умови, що сприяють зниженню конфліктності в суспільстві, ведуть до встановлення ефективних і життєстійких форм демократії.

Стійка демократія неможлива без високого рівня розвитку політичної культури, що відрізняється активістською позицією населення. Відкрита, плюралістична політична культура, що високо цінує права людини, його волю і відповідальність, сприяє розвиткові демократичного суспільства.

Основні принципи демократії. Демократія як форма держави і політичного правління має свої принципи функціонування: визнання народу вищим джерелом влади, виборністю керівного составу основних органів держави, рівноправністю громадян, їх правом обирати і бути обраними в усі структури представницької влади, періодичною зміною політичних еліт і лідерів, повагою до прав меншості і підпорядкування меншості більшості. Демократія передбачає політичне різноманіття поглядів, ідей і ідеологічних підходів до рішення суспільних і державних задач. Ця форма правління неможлива без існування конкуренції, тобто наявність опозиції – це обов'язкова умова партійної системи. Всі політичні сили у політичній практиці постійно дотримуються принципу компромісу та консенсусу. Усі громадяни мають рівні економічні, політичні, цивільні, соціальні і культурні права відповідно до міжнародних стандартів, закріпленими в Хартії прав людини (Загальної декларації прав людини 1948 р.), у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 року. Найважливішою умовою дотримання демократичних норм є принцип поділу влади, що означає взаємозалежність і взаємообмеження законодавчої, виконавчої і судової гілок влади. У цілому, усі принципи спрямовані на закріплення системи прав, свобод і обов'язків людини і громадянина.

Неможливо піддати аналізу всі існуючі у реальній дійсності різновиди демократії. Вони зводяться до двух базових теоретичних течій, які були сформовані ще класиками політичної думки – до ліберально-демократичної і соціал-демократичної теорій. Їх головна відмінність міститься у ставленні до людини. Гоббс сформулював просте з виду питання – яким чином людина може захистити свої права і свою свободу у цивільному суспільстві, які вона мала у природньому стані? З точки зору ліберальної теорії держава не повинна втручатися у сферу діяльності автономного індивіда і його добровільних асоціацій, якщо вони не нарушають права іншого індивіда. Суспільство розглядається як сукупність індивідів, які бачуть суспільний інтерес у сумі своїх індивідуальних. Приватне життя цінується і стоїть вище за суспільне. Репрезантивна демократія повинна охороняти інтереси своїх виборців і свободи, які гарантуються правом. Таким чином, держава повинна охороняти в першу чергу право і принцип плюралізму інтересів своїх громадян.

Соціал-демократична теорія відстоює первинність суспільних інтересів, бо людина повинна у своїх діях керуватися інтересами загального блага. Свобода громадянина можлива тільки при дотриманні принципа єдності прав та обов’язків. Мета держави існує не тільки в охороні права, а й в обмеженні права людини на індивідуальні прояви. Людина – істота суспільна і повинна узгоджувати свої інтереси із суспільними нормами моралі. Особи, які керують державою, відповідні перед народом і мають імперативний мандат. У політичному житті єдність народу повинна забезпечуватися солідарними державними інтересами.

Сучасна демократія може існувати тільки в умовах економічного зростання, толерантності до іншої думки, плюралізму культури, активної політичної позиції електорату та поваги до базових демократичних ціннот.

Виборчи системи. В демократичних системах основним засобом зміни політичної влади є перегони. Перегони - це спосіб формування керівних органів влади шляхом виборів народних представників, які називаються делегатами або депутатами. Перегони бувають прямими та багатоступенчатими. У першому випадку виборці самостійно вибирають своїх представників до складу керівних органів, в другому випадку вони вибирають коллегії виборців, які виконують волю людей або приймвають рішення самостійно. Перегони проходять шляхом голосування і можуть бути таємними або відкритими.

Велике значення для функціонування демократичної системи має спосіб розподілу мандатів стосовно результатів голосування. Він має назву виборча система. В сучасних виборчих системах використовуються мажоритарна та пропорційна виборчі системи. Мажоритарна виборча система це спосіб перегонів, за допомогою якого визначається одна особа або група лиць, які набрали більшисть голосів. Існує декілька варіантів мажоритарної системи в залежності від способу підрахунку голосів: якщо кандидат набирає половину голосів плюс один або більше – це проста більшисть. Якщо кандадат набирає просто більше голосів порівнювально до інших – це відносна більшисть. Квавліфікованою називається більшисть, якщо кандидату потрібно набрати затверджену чисельність голосів – 2/3, 3/ 4, або 4/5. Ця система існує в Україні, Росії, США і багатьох інших країнах.

Пропорційна виборча система заснована на принципі пропорційного розподілу мандатів проміж кандидатами в депутати в залежності від чисельності голосів виборців. Ця система використовується, коли є партійні списки кандидатів. Скільки виборців від ста процентів проголосують за список, стільки кандидатів проходять до виборчих органів. Існує виборчий поріг – від трьох до семи процентів у різних країнах, для того, щоби відсіяти невдах. Їх голоси розподіляються проміж вигравшими партіями.

В деяких країнах існує змішана система виборів, наприклад, в Італії нижня палата парламенту вибирається по пропорційній схемі, а верхня – сенат – по мажоритарній системі. Голова держави може вибиратися громадянами країни, парламентом або коллегією виборців.

В демократичних системах існує дві досить важливі проблеми. Перша – це політиканство , коли до влади приходять шахраї і вульгарні популісти. Друга проблема – це абсеїнтизм, коли більшисть населення не бажає приймати участь у перегонах. У цьому випадку до влади також можуть прийти „випадкові” люди, які змогли загітувати меншість, використовуючи не дуже чесні прийоми. У таких випадках дуже вірним є прислівья, що кожен народ заслуговує на свій уряд. Демократичні політичні режими існують у багатьох країнах і вони мають дуже велике різноманіття.