3.5.Міжнародний досвід регулювання зайнятості

Перша конвенція МОП присвячена обмеженню робочого часу на промислових підприємствах до 8 годин на день, друга — безробіттю.

Їх вважають початком нового типу відносин між державою, роботодавцями та працівниками.

Світова економічна криза 1920—1930-х років, поширення новаторських ідей Дж.М. Кейн-са про роль трудового фактора в макроекономічному регулюванні привели до різкої зміни політики багатьох держав щодо зайнятості.

Нині всі країни приділяють першочергову увагу проблемам зайнятості як таким, без вирішення яких не можна забезпечити соціально-економічну стабільність.

В загальному випадку програми зайнятості можна поділити на групи:

активних підпрограм (сприяння зайнятості)

пасивних підпрограм (підтримання доходів).

Активна політика зайнятості – сукупність правових, організаційних та економічних заходів, що проводяться державою з метою зниження рівня безробіття. До таких заходів відносять:

• навчання, перепідготовка і підвищення кваліфікації осіб, що шукають роботу;

• активний пошук та підбір робочих місць;

• субсидування створення нових робочих місць.

Пасивна політика зайнятості – сукупність заходів, спрямованих на послаблення негативних наслідків безробіття. Вона включає:

• виплату гарантованих державою засобів з безробіття, матеріальної допомоги;

• виплату різноманітних доплат;

• видачу недорогих товарів першої необхідності;

• організацію дешевого харчування та ін.

Вплив податкової політики держави на стимулювання зайнятості в розвинених країнах здійснюється шляхом:

• надання пільг по звільненню від виплат у соціальні фонди;

• компенсації витрат на професійну підготовку і підвищення кваліфікації працівників

• зменшення податків за створення нових робочих місць, розвиток персоналу, за працевлаштування неконкурентоспроможних категорій громадян.

Одним з найефективніших стимулюючих факторів для підприємців є пільги по оподаткуванню прибутку. Вони спрямовані найчастіше на зменшення оподатковуваної бази на суму коштів, витрачених на створення робочих місць (особливо спеціалізованих, наприклад для інвалідів), на професійне навчання або підвищення кваліфікації працівників тощо.

Уряди розвинених країн сприяють створенню гнучкої системи професійного навчання, яка б готувала працівників відповідно до сучасних вимог економіки і була б здатною швидко і ефективно перенавчати безробітних.

В багатьох країнах держава здійснює пряме цільове фінансування створення і функціонування центрів професійної підготовки та перепідготовки на підприємствах. Поширеною є практика дотацій держави у розмірі 50—80 % витрат, пов'язаних із створенням центрів професійного навчання на підприємствах.

Крім того, існує практика спеціальних державних субсидій на заробітну плату працевлаштованим молодим людям, безробітним або особам передпенсійного віку у розмірі 50 % витрат роботодавця на зазначені цілі протягом 3—6 місяців, що значно здешевлює для підприємств використання такої робочої сили.

Фінансові штрафи застосовуються в основному у випадку невиконання вимоги щодо квотування робочих місць для інвалідів та інших неконкурентоспроможних категорій працівників.

Штрафи застосовуються також при порушенні соціально-трудового законодавства.

Державні субсидії надаються також безпосередньо громадянам для цілей професійного навчання, або, як уже зазначалося, для організації власної справи.