Ультиматум Раднаркому Росії та відповідь на нього уцр

Ультиматум Раднаркому	Відповідь УЦР на ультиматум
17 (4) грудня 1917 р., В. Ленін, Л. Троцький	20 (7) грудня 1917 p., В. Винниченко, С. Петлюра
• «Відмовитися від спроб дезорганізації загального фронту (йшлося про утворення Українського фронту) • Не пропускати військові частини з фронту на Дон або в інші райони з ворожими Раднаркому урядами • Пропускати революційні (більшовицькі) війська на Південний фронт (для боротьби з 0. Каледіним) • Припинити роззброєння радянських полків і червоногвардійських загонів • У разі невиконання цих вимог Раднарком оголосить війну УЦР»	• «Неприпустимість утручання Раднаркому у внутрішні справи України • Генеральний Секретаріат не збирається повторювати досвід Раднаркому на території України, поширюючи анархію і розруху • Роззброєння і висилка більшовицьких загонів була продиктована прагненням уникнути громадянської війни, наданням росіянам можливості «задовольнити свої національні почуття» на батьківщині • В умовах повної дезорганізації фронту з країнами Четвертного союзу українізовані частини, що ще зберегли боєздатність, не в змозі утримувати всю лінію фронту і намагаються врятуватися • Генеральний Секретаріат виступає за право кожної нації на самовизначення, а підтримувати нав'язування одній області свого розуміння політичного управління іншій не збирається, тому і надалі буде пропускати на Дон і Кубань ті підрозділи, які повертаються додому • Генеральний Секретаріат виступає проти більшовицьких методів установлення і формування влади • Генеральний Секретаріат надалі буде роззброювати більшовицькі частини, якщо вони становитимуть загрозу існуючій владі»

Голова Генерального секретаріату Г. Винниченко і генеральний секретар з міжнаціональних справ О. Шульгін відповіли Раднаркому відразу: усі його вимоги відхилялися. Було вирішено припинити транспортування хліба на північ і негайно організувати власну грошову систему. Незабаром до обігу надійшли 100-карбованцеві купюри українських грошей.

Утворення радянської «УНР». Починаючи повномасштабну війну з Центральною Радою, Раднарком зосередив основні зусилля на Харківщині. В. Антонов-Овсієнко стягнув до Харкова великі збройні сили і утворив свій штаб. У ніч на 22 грудня українські війська у місті були роззброєні, а 23 грудня більшовики і ліві есери сформували військово-революційний комітет, до якого перейшла влада.

Після закріплення у Харкові почалася боротьба за залізничні станції — Лозову, Синельникове, Олександрівськ (тепер — Запоріжжя). Вона зводилася до роззброєння противника переважаючими силами. Однак у П'ятихатках розгорілися справжні бої. Просуваючись залізницею, війська В. Антонова-Овсієнка поступово витісняли з міст гарнізони Центральної Ради.

У середині грудня робота по скликанню Всеукраїнського з'їзду рад наблизилася до кінця. Результати виявилися невтішними. Замість того щоб надсилати делегатів у Київ, есеро-меншовицький виконком рад Донецько-Криворізької області спрямував їх у Харків, на власний з'їзд. Меншовиків та есерів (у тому числі лівих, які вже пішли на союз з більшовиками) не обходила УНР, яку вони вважали націоналістичною вигадкою Центральної Ради. Остання також, хоч з інших причин, ігнорувала з'їзд. У призначений день, 17 грудня, кількість делегатів, що з'їхалися в Київ, ледве перевищувала сотню.

Однак за тиждень до з'їзду Центральна Рада змінила тактику і розіслала циркуляри на місця з вимогою направити в столицю якомога більше делегатів від селянських спілок і українізованих військових частин.

Як наслідок у Київ з'їхалися понад 2 тис. українських делегатів. Під час з'їзду голова Селянської спілки відверто заявив: «Більшовицькі настроєний крайовий комітет рад робітничих і солдатських депутатів, надаючи перевагу робітникам і солдатам, а до того ще й не українцям, над селянами, хотів сфальсифікувати волю українського народу, і тому центральний комітет Селянської спілки подбав, з свого боку, про те, щоб збільшити селянське представництво на з'їзді».

Проте Центральна Рада недооцінила противника. Більшовики разом з лівими есерами, кількома українськими соціал-демократами і деякими безпартійними делегатами у кількості 127 чоловік вирішили продовжити роботу в Харкові, де в ці дні встановлювалася радянська влада. Вони об'єдналися з делегатами обласного з'їзду рад Донбасу та Криворіжжя і проголосили початок роботи І Всеукраїнського з'їзду рад. На ньому були представлені 82 ради. Делегатів від селянства, яке становило понад три чверті населення України, на з'їзді майже не було.

І Всеукраїнський з'їзд рад працював 24—25 грудня. Більшістю голосів (меншовики та есери відмовилися брати участь у голосуванні) він висловився за встановлення радянської влади і проголосив Україну республікою рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.

Для Раднаркому ця заява мала важливе юридичне значення. Виходило так, що радянська Росія не воювала проти УНР, а відстоювала у боротьбі з Центральною Радою право на існування радянського уряду, проголошеного представниками трудящих самої України. У підписаній Леніним вітальній телеграмі Раднаркому зазначалося: «Вітаючи створення у Харкові дійсно народної радянської влади на Україні, вбачаючи в цій робітничій і селянській Раді справжній уряд Народної Української Республіки, Рада народних комісарів обіцяє новому урядові братньої республіки повну і всебічну підтримку...»

Зовсім не випадково у цій телеграмі новоутворений уряд було названо «робітничою і селянською Радою». Раднарком не спромігся організувати справу так, щоб «переобрати» Центральну Раду на представницькому з'їзді рад. Проблема влади розв'язувалася іншим шляхом: створення паралельної «радянської УHP» і поступовим витісненням військ Центральної Ради з території України за допомогою збройного тиску.

З'їзд закінчив свою роботу обранням Центрального виконавчого комітету (ЦВК) рад України у складі 41 чоловіка (в тому числі 35 більшовиків). Головою ЦВК обрали лівого українського соціал-демократа Є. Медведева.

ЦВК затвердив перший радянський уряд України — Народний секретаріат. Схожість назви з назвою уряду Центральної Ради також була не випадковою. До складу уряду увійшли С Бакинський, Є. Бош, В. Затонський, Ю. Коцюбинський, Ф. Сергеев (Артем), М. Скрипник та ін. Кілька місяців уряд не мав голови. На його засіданнях головувала Є. Бош.

Євгенія Богданівна Бош (1879 — 1925) народилася в Очакові. Батько, за національністю німець, працював механіком у поміщицьких маєтках на півдні України, мати походила э старовинного молдавського шляхетського роду. У 1901 р. Є. Бош вступила в РСДРП і поринула в партійну роботу. З 1911 р. очолила Київський комітет РСДРП. Навесні 1912 р. її заарештували і відправили у заслання в Іркутську губернію, але їй вдалося втекти.

Після Лютневої революції однією з перших серед більшовиків Є. Бош повернулася із-за кордону і приїхала до Києва. Незабаром її обрали в міський комітет РСДРП(б) і раду робітничих депутатів. У середині 1917 р. вона очолила Південно-Західний обласний комітет більшовицької партії. У Народному секретаріаті виконувала функції секретаря внутрішніх справ.

Проголошення незалежності УНР. На початку 1918 р. на території УНР існували два уряди, які однаково наполегливо заявляли про те, що вони — українські та робітничо-селянські. Відразу після утворення в Харкові вищих органів радянської влади почалася війна декретів. Одним з перших Народний секретаріат видав декрет, яким скасував заборону на вивіз хліба з України в Росію. Слідом за цим він опублікував постанову про недійсність усіх постанов Генерального секретаріату.

Поряд з війною декретів продовжувалася силова боротьба. Військові операції проводилися переважно по лініях залізниць і найчастіше зводилися до спроб роззброїти противника. Ініціатива в них належала харківському уряду, і тому контрольована ним територія розширювалася. Коли війська В. Антонова-Овсієнка, який очолював наступ, наближалися до міст, більшовицькі осередки на промислових підприємствах активізовувалися і нерідко, використовуючи червоногвардійські загони, піднімали збройні повстання.

У цій ситуації керівництво Центральної Ради позбулося ілюзій щодо перетворення Росії на демократичну федеративну республіку. Формальне відокремлення від режиму більшовицької диктатури ставало першорядним завданням. До цього додавалася необхідність проводити самостійні мирні переговори з Німеччиною та її союзниками, що вже почалися у Брест-Литовську.

Рис. Печатка УНР

Закрите засідання Малої Ради, на якому було затверджено IV Універсал, почалося 22 (9) січня 1918 р. Текст цього історичного документа було розроблено на основі проектів М. Гру-шевського, В. Винниченка і М. Шаповала. У ніч на 25 січня на відкритому засіданні в будинку Педагогічного музею Гру-шевський оголосив останній універсальний закон Центральної Ради. У ньому говорилося: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу. Зо всіма сусідніми державами, як то: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки. Влада у ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу — селян, робітників і солдатів, та наш виконавчий орган, який однині матиме назву Ради народних міністрів».

Одночасно з IV Універсалом Мала Рада ухвалила «Закон про національно-персональну автономію». У ньому проголошувалося, що кожна з націй, які населяли Україну, має право на самостійну організацію свого національного життя незалежно від місця перебування. Люди однієї національності за бажанням могли об'єднуватися в спілки, які мали право законодавчої ініціативи і користувалися субсидіями з бюджету на національно-культурні потреби.