Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Революція.doc
Скачиваний:
3
Добавлен:
14.08.2019
Размер:
641.54 Кб
Скачать

Тема 2. Українська революція (1917-початок 1918 року)

  1. Початок Української революції

Лютнева демократична революція.

У Росії на початку 1917 р. дедалі сильніше розгорталася боротьба з прогнилим самодержавним ладом. Соціальна напруженість у суспільстві, стомленому від нескінченної війни, швидко наростала.

Причини і передумови Української революції

Причини і передумови

Залежне і пригноблене становище України, великодержавницька політика щодо неї панівних кіл як Росії, так і Австро-Угорщини

Важке соціальне становище переважної частини населення

Невирішеність аграрного питання і питання соціального захисту робітництва

Піднесення українського національно-визвольного руху, організаційне та ідеологічне його оформлення

Порушення стабільності Російської та Австро-У горської імперій, загострення їхніх внутрішніх проблем унаслідок Першої світової війни

Привід

Революція в Росії (початок 8 березня (23 лютого) 1917 p.). Повалення монархії. Зречення Миколою II престолу (15 (2) березня 1917 р.)

Мета

Рушійні сили

Здобуття автономії як першого кроку до незалежності

Українська національна інтелігенція, селянство, військові, робітництво

Революція розпочалася в Петрограді з масових мітингів і зборів, організованих 23 лютого. Мітинги блискавично перетворилися на страйки і заворушення. На третій день подій, коли до робітників приєдналися десятки тисяч солдатів петроградського гарнізону, зокрема і солдати Волинського полку, який складався головним чином з українців і перебував під впливом української студентської громади у Петрограді, загальний політичний страйк переріс у збройне повстання. Використовуючи досвід революції 1905 p., 28 лютого повсталі створили раду робітничих і солдатських депутатів. До неї увійшли в основному представники есерів та меншовиків, делеговані підприємствами і військовими частинами.

Того самого дня у Державній Думі утворився перехідний орган влади — Тимчасовий комітет на чолі з М. Родзянко, одним із лідерів партії октябристів, яка разом з партією кадетів (конституційних демократів) належала до Поступового блоку, який відстоював принципи верховенства права, пріоритету приватної власності, народового суверенітету і відповідального перед Думою уряду. 2 березня, у день зречення від влади Миколи II, Тимчасовий комітет за згодою Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів конституював виконавчий орган влади — Тимчасовий уряд. Його очолив князь Г. Львов, він також займав посаду міністра внутрішніх справ, товаришем (заступником) міністра внутрішніх справ був Д. Щепкін (кадет), міністром закордонних справ – один з лідерів і ідеологів кадетів П. Мілюков. Половина міністерських портфелів дісталася представникам кадетів (конституційних демократів). В уряді були також октябристи, наприклад військовий і морський міністр О. Гучков. Слід зазначити, що єдиним соціалістом виявився міністр юстиції О. Керенський (трудовик, згодом есер).

Мандат на владу уряд дістав тимчасово, до скликання Всеросійських Установчих зборів, що планувалися на осінь 1917 р., які, в свою чергу, мали затвердити форму державного ладу і прийняти конституцію. Депутати Установчих зборів повинні були обиратися демократичним шляхом, на основі загальних, прямих і рівних виборів при таємному голосуванні.

Рис. Герб Тимчасового уряду 1917

6 березня Тимчасовий уряд, незважаючи на продовження війни з Німеччиною та її союзниками видав декларацію про гарантію демократичних прав и свобод громадян, в тому числі мовних, політичну амністію, скасування смертної кари. Завдяки цієї декларації М. Грушевський и В. Винниченко змогли повернутися на Україну з заслання (до цього вони вимушені були перебувати в Казані і Москві), крім того, розгорнулася легальна діяльність українських політичних партій.

Але треба зазначити, що діяльність Тимчасового уряду відразу, з моменту формування, була поєднана з певними труднощами в організації нової революційної влади. Треба зазначити, що Державна Дума и Державна Рада, як палати російського парламенту, припинили своє існування, тому країна лишилася без законодавчої гілки влади до скликання Установчих Зборів. На цьому тлі почали формуватися нові представницькі структури – Ради робітничих депутатів, які претендували на роль інститутів влади. Таким чином в столиці склалося двовладдя: з одного боку, Тимчасовий уряд, з іншого, Петроградська Рада робітничих депутатів, де абсолютну більшість мали соціалісти (меншовики, есери, а згодом й більшовики). Рада нерідко втручалась у владні повноваження уряду, що призводило до дезорганізації суспільного життя. По-перше, наказ № 1 Петроградської ради від 1 березня передбачав створення військових комітетів і рад у частинах, які брали на себе контроль над діями і наказами командування, також вводилося обирання командирів, демократизацію військового життя. Цей наказ підривав дисципліну, сприяв розкладу армії. По-друге, якщо Тимчасовий уряд відстоював принципи спадкоємності права і держави, пріоритет прав особистості (громадянина) над правами народності чи класу, то Ради робітничих депутатів фактично сповідали правовий нігілізм і базувались на «революційної правотворчості мас», тобто між ними виникали суперечності, які базувалися на розбіжностях у ідеологічних цінностях (зокрема Ради не поважали приватну власність).і путях розбудови нового суспільства і нової держави. Протистояння урядом і Радами закінчилось перемогою останніх під час більшовицького перевороту 25 жовтня 1917 р.

Якщо в столиці було двовладдя, то на місцях створилося багатовладдя. Виникали різноманітні комітети громадських організацій, національні комітети тощо. Громадські ради та їх виконавчі комітети виникли в усіх губерніях. Це були представницькі органи місцевої влади. У них переважали представники торговельно-промислових кіл і управлінської бюрократії. Партійний склад комітетів був переважно кадетський. Після революції кадети назвали себе «партією народної свободи». Спочатку в українських містах вони мали великий вплив.4 березня 1917 р. в Києві у приміщенні міської думи було утворено Раду об'єднаних громадських організацій.

Структура влади на українських землях після повалення монархії (1917 р.)

Поряд із зазначеними органами влади і місцевого самоврядування формується і система рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Загалом в Україні їх нараховувалося 250-—300. Єдиного керівного центру в Україні вони не мали. Більшість рад (180) були зосереджені в Донбасі та великих промислових містах. За партійним складом вони були переважно есерівсько -меншовицькі. Значним впливом у радах користувалися : більшовики. У міру погіршення ситуації в країні їх вплив зростав. Ради— революційна форма самоорганізації робітництва, солдатських і селянських мас в умовах відсутності досвіду демократичної боротьби. Меншовики та есери вважали ради тимчасовими революційними органами до скликання Установчих зборів. Більшовики розглядали ради як органи революційної диктатури і відповідно прагнули створювати ради всіх рівнів — від місцевих до загальнодержавних, які згодом мала б перебрати на себе владу в державі.

Виконавчу владу, яка до революції належала губернаторам і повітовим справникам, Тимчасовий уряд передав своїм комісарам. Ними ставали голови губернських і повітових земських управ, тобто виборні особи. У волостях старшин, які користувалися всією повнотою влади, змінили виборні виконавчі комітети. До їх складу Тимчасовий уряд пропонував своїм комісарам залучати «місцевих землевласників і всі інтелігентні сили села».

Але вже впродовж літа та восени майже у всіх містах , повітах та губерніях України пройшли перші демократичні вибори на принципах рівного, прямого і тайного голосування й були сформовані нові органи місцевого самоврядування. Треба зазначити, що посади губернських і повітових комісарів уряду також стали виборними.

Таким чином, ми можемо констатувати, що Лютнева революція поклала кінець існуванню монархії Романових. У стислі строки Тимчасовий уряд провів ряд демократичних реформ, зокрема у сфері прав та свобод російських громадян. Були ліквідовані найбільш одіозні органи центральної влади, реорганізована місцева влада. В цілому Тимчасовий уряд декларував свою відданість демократичним перетворенням державного ладу Росії.

Утворення Центральної Ради, її склад і політична програма. М.Грушевський.

Національно-демократична революція в Україні почалася теж в березневі дні 1917 р. 25 березня 1917 р. у Петрограді відбулася 20-тисячна маніфестація з приводу роковин смерті Т. Шевченка. її учасники несли портрети поета, транспаранти з гаслом «Хай живе вільна Україна у вільній Росії!», десятки національних синьо-жовтих прапорів. Поруч із студентами, інтелігенцією і робітниками в поході взяли участь солдати, їх очолював загін кубанських козаків колишнього царського конвою у мальовничих червоних жупанах, з січовим прапором і запорозькими бунчуками. У лавах українців йшли зі своїми прапорами представники інших поневолених народів — фіни, поляки, естонці, литовці. Ця перша після повалення самодержавства демонстрація сили національного руху стала значною подією у політичному житті.

Через тиждень після петроградської маніфестації в Києві відбулися багатолюдні демонстрації під гаслами «Автономія України», «Вільна Україна у вільній Росії» тощо. На Софійській площі біля пам'ятника Б. Хмельницькому відбулося віче. На ньому пролунали вимоги не бавитися з Установчими зборами і скликати в найближчому майбутньому Український національний конгрес з метою підготовки до запровадження автономії. Виник загальноукраїнський громадсько-політичний центр — Українська Центральна Рада. Ініціаторами її створення виступили українські самостійники на чолі з адвокатом М. Міхновським. В цей же час власний національний центр починає створювати Товариство Українських Поступовців (ТУП). Щоб уникнути розколу, лідери обох центрів 4 березня погодились на створення об'єднаної організації з назвою Українська Центральна Рада. Самостійники об'єдналися з федералістами в надії, що революція приведе усіх до визнання незалежності України. Головою Центральної Ради було заочно обрано проф. М . Грушевського, який тоді поспішав в Україну з заслання.

Треба зазначити, що створення Центральної Ради відбулося завдяки спільної діяльності українських соціалістичних партій та непорозумінням між лідерами Центральної Ради (М. Грушевським, В. Винниченком) та Радою об’єднаних громадських організацій Києва, де домінували кадети та Радою робітничих депутатів, де більшість була у російських меншовиків і есерів. Фактично Центральна Рада була створена трьома партіями: Українською партією соціалістів-революціонерів (на чолі з М. Грушевським, В. Голубовичем, М. Ковалевським і П. Христюком), Українською соціал-демократичною робітничою партією (її керівниками були В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш) та Українською партією соціалістів-федералістів (лідерами цієї партії були Д. Дорошенко, С. Єфремов, О. Лотоцький, С. Шелухин). Ці партії відстоювали ідею «широкої національно-територіальної автономії України», хоча фактично йшлося про незалежну державу, тому що компетенція «широкої автономії» повинна була включати питання зовнішньої політики, власні збройні сили і грошові знаки.

Українські політичні партії в 1917 р.

Назва

Лідери

Місце в політичному спектрі

Основні програмні положення

Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ)

Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський, І, Фещенко-Чопівський, 0. Лотоцький, С. Шелухін

Центристська, ліберально-демократична

Проголошення широкої автономії України. Розбудова національно-культурного життя. Широкі демократичні права

Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП)

С. Петлюра, В. Винниченко, І. Мазепа, М. Порш

Ліва, соціал-демократична

Проголошення широкої автономії України як кроку до незалежності. Широке соціальне законодавство

Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР)

М. Грушевський, В. Голубович, М. Ковалевський, 0. Севрюк, П. Христюк

Ліва, народницька

Проголошення широкої автономії України як кроку до незалежності. Передача землі селянам

Українська партія соціалістів-самостійників(УПСС)

І. Луценко, L Липа, О. Макаренко

Права, націоналістична

Негайне проголошення незалежності України. Першочергова увага до розбудови української армії

Українська демократично-хліборобська партія (УДХП)

С. Шемет, В. Шемет, В. Липинський

Права

Проголошення незалежності України. Становлення сильної влади. Приватна власність на землю

Загальноросійські політичні партії, що діяли на українських землях

Назва

Місце в політичному спектрі

Головні програмні положення щодо українського руху

Чорносотенні організації

Ультраправі, російські націоналісти, шовіністи

Відновлення монархії, сильної Російської імперії. Не визнавали існування українського народу і, відповідно, України

Октябристи

Праві, консерватори

Заперечували автономію України

Конституційні демократи (кадети)

Центристи, ліберали

Проголошення демократичних свобод. Заперечували автономію України. Виступали за надання національно-культурних прав українцям

Російська соціал-демократична робітнича партія (меншовиків) (РСДРП(м))

Центристи, соціал-демократи

Проголошення демократичних свобод. Запровадження широкого соціального законодавства. Заперечення автономії України

Партія соціалістів-революціонерів (есерів)

Ліві, народники

Передача землі селянам. Не заперечували автономії України

Російська соціал-демократична робітнича партія (більшовиків) (РСДРП (б))

Ліві, комуністи

Здійснення соціалістичної революції. Усуспільнення власності. Установлення «диктатури пролетаріату». Не заперечували автономії України на період буржуазно-демократичної революції

В період революції 1917 р. серед української політичної еліти поняття «автономія» і «суверенна держава» були вельми розмиті і сприймалися практично як синоніми. Як зразок автономії М. С. Грушевській брав англійські домініони (Канада, Австралія, Нова Зеландія і Південна Африка), хоча це були фактично незалежні держави. Крім того, можливо, М. С. Грушевський, як історик, у власної концепції „широкої автономії” керувався досвідом гетьманату України зразка XVII – XVIII ст.., який мав власні збройні сили і особливе законодавство.

Слід зауважити що Українська Центральна Рада побоювалася проголошувати офіційно курс на створення незалежної держави, оскільки це могло викликати неоднозначну реакцію з боку країн Антанти (за незалежну Україну ратували Німеччина і Австро-Угорщина) і негативну оцінку громадської думки усередині Росії. Таким чином, враховуючи міжнародну політичну ситуацію і дискусії в російському суспільстві, українські соціалісти вимушені використовувати термін «автономія» як «димову завісу» для побудови незалежної держави. Навіть в III універсалі Центральна Рада формально проголошувала автономію України, хоча з документа помітно, що Українська народна республіка (УНР) - незалежна держава, з своєю армією, грошовою системою і зовнішньою політикою. Хоча в історичній науці є інша думка, що все ж таки діячі Центральної Ради на початку були автономістами, але умови революційної пори нав’язали їм роль самостійників.

Треба зазначити, що партія суто самостійницького напрямку, Українська демократична хліборобська партія, на чолі з С. Шелухиним та В. Липинським не була представлена в Центральній Ради, оскільки відстоювала інтереси заможного селянства, куркулів і поміщиків, і спиралась на традиційні цінності українського суспільства: приватну власність і хуторянське господарство, що не відповідало поглядам соціалістів Центральної Ради.

На початку свого існування Українська Центральна Рада майже нічим не відрізнялась від інших громадських організацій, які масово утворювались в революційній Росії. Наміри Української Центральної Ради не виходили за межі координації діяльності українських політичних, економічних та культурних товариств, але потім вона стала претендувати на роль своєрідного українського революційного парламенту, хоча не була обрана всенародно і в неї не були представлені усі українські партії, наприклад, як ми вже з’ясували, демократична-хліборобська партія. За принципом формування Центральна Рада нагадувала Ради робітничих депутатів.

Три партії, які домінували в Центральній Раді, — Українська партія соціалістів –революціонерів, Українська соціал-демократична робітнича партія і Українська партія соціалістів-федералістів, теж мали певні особливості і відмінності. Тут слід виділити соціалістів-федералістів, тому що їх програма була близької до кадетів: збереження приватної власності і парламентаризм. Та все ж вони були солідарними у своєму ставленні до двох проблем усі ці партії були вірними соціалістичному ідеалу, а також усі вони були єдині в тому, що Україна має отримати «автономію» в Російській республіці, далі, після війни в Європейський федерації, або «Сполучених Штатах Європи». Така єдність спостерігалася в діяльності Центральної Ради і Генерального Секретаріату, які складалися з членів цих трьох партій.

Трансформація Української Центральної Ради (УЦР) (1917—1918 pp.)

Національно-територіальна автономія за М. Грушевським. Територіальне об'єднання всіх етнічних українських земель, організоване на основах широкого демократичного громадського самоврядування. Об'єднання самостійно вирішуватиме всі свої справи: економічні, культурні, політичні, утримуватиме військо, розпоряджатиметься своїми дорогами, доходами, землями, природними багатствами, матиме власне законодавство, адміністрацію і суд, тобто автономна Україна повинна мати всі атрибути держави. Об'єднання в одну союзну (федеративну) державу кількох національних. До функцій федеративної влади відносив: «.справи війни і миру, міжнародні трактати, завідування воєнними силами республіки, пильнування одностайної монети, міри, ваги, оплат митних зборів, нагляд за коштами, телеграфами. надавання певної одностайності карному й цивільному праву країв, стеження за додержуванням певних принципів охорони прав національних меншин у краєвим законодавстві». Таким чином, М. Грушевський розумів федералізм не як основне заперечення незалежності української державності, а як крок їй назустріч. У квітні 1917 р. йому здавалося можливим і реальним налагодити національно-державне життя України.

Структура органів влади Української Центральної Ради (УЦР)

20(7) березня 1917 р. було обрано керівний склад УЦР: голова — М. Грушевський, заступники — В. Винниченко і С. Єфремов. Ця дата вважається датою заснування Української Центральної Ради.

Українська Центральна Рада

Постійно діючий орган законодавчої влади

Орган виконавчої влади

Комітет УЦР (з червня 1917 р. — Мала Рада)

Генеральний Секретаріат (з листопада 1917 р. — Рада Народних Міністрів)

Губернські, міські, повітові українські ради

Комісари

Отже статус України передбачувався лідерами та ідеологами українського національного руху, насамперед М. С. Грушевським, М. В. Поршем, В. К. Винниченко, як «широка національно - територіальна автономія», що входила б у Європейську Федерацію. Фактично це була б незалежна держава, пов’язана з сусідами на конфедеративних засадах. Створення Європейської Федерації (читай - конфедерації) могло б відбутися, як уявлялось М. Грушевському, шляхом розпаду Російської та Австро-Угорської iмперiй.

«Широка національно - територіальна автономія» базувалась на прiоритетi законів автономії над федеральними, більш того, до компетенції автономії повинні були входити зовнішня політика, армія, грошова система, що являється необхідним атрибутом незалежної держави. Межі компетенції федерального керівництва М. С. Грушевський не вказував. Ця концепція являється ні чим іншим, як ідеєю побудови незалежної держави, а не суб’єкта федерації.

Кордони України, за думкою М. С. Грушевського и М. В. Порша, повинні були включати, окрім власно українських земель: Київської, Волинської, Подільської, Чернiгiвської, Полтавської, Катеринославської, Харківської, Херсонської, Таврійської губерній, частини Курської, Воронiжської губерній та Області Війська Донського, Кубанської області й Ставропiлля, Білоруського Полісся, Холмської землі та Бесарабiї.

Власно концепція М. С. Грушевського, що Україна повинна мати вихід до трьох морів (Чорного, Азовського й Каспійського), повторювала географiчнi мапи В. Герiновича (1910 г.) i опис українських земель С. Рудницького.

Подiбнi територіальні претензії викликали прикордонні протиріччя України з сусідами: Росією, Бiлорусiєю, Польщею, Румунією.

Восени 1917 р. Українська Центральна Рада и Генеральний Секретаріат, вміло використовуючи послаблення тиску та контролю з боку Тимчасового уряду, здійснили певні кроки до розширення власних повноважень та здійснення курсу на проголошення автономії України до скликання Всеросійських Установчих Зборів. Проте, необхідно врахувати, що під терміном «автономія» малось на увазі дійсно незалежна держава, з’єднана з іншими сусідами, у тому числі й з Роciєю, на конфедеративних засадах.

Головою Центральної Ради заочно обрали лідера всеукраїнського руху за національне відродження професора М. Грушевського (тоді він ще не встиг повернутися із заслання).

Рис. М. Грушевський

Михайло Сергійович Грушевський (1866—1934) народився у м. Холмі, де його батько учителював у гімназії. У 20 років став студентом історико-філологічного факультету Київського університету. Активна діяльність у Київській громаді не перешкодила йому навчатися в університеті й одночасно провадити наукову роботу на кафедрі професора В. Антоновича. Після закінчення університету М. Грушевського було залишено на кафедрі для підготовки до професорського звання. У 28-річному віці він очолив кафедру історії у Львівському університеті. Перебуваючи в Австро-Угорщині, М. Грушевський продовжував громадсько-політичну діяльність і плідно працював над багатотомною «Історією України-Русі». У 1908 р. він повернувся до Києва і став одним із керівників Товариства українських поступовців. Коли почалася Світова війна, його вислали спочатку в Симбірськ, потім — у Казань і, нарешті,— у Москву.

М. Грушевський виступав проти надання національно-визвольному рухові поміркованого, переважно культурницького напряму. Він зазначав: нічого більш помилкового не може бути, коли витягнути старі петиції й подавати їх заново урядові як сучасні українські домагання.

Головним гаслом національно-визвольного руху на даному етапі він вважав здобуття заснованої на демократичних підвалинах «широкої національно-територіальної автономії України в Російській федеративній республіці». Історик за фахом, М. Грушевський нагадував, що домагання народоправства у відокремленій, автономній Україні — це старе гасло, підняте ще в 40-х pp. XIX ст. Т. Шевченком, М. Костомаровим, П. Кулішем.

Голова Центральної Ради закликав не чекати Установчих Зборів, щоб з їх рук одержати автономію України. Він вважав, що це питання життя або смерті для українського народу неприпустимо ставити у залежність від того, якою виявиться більшість на Установчих Зборах — централістською чи автономістсько-федералістською.

М. Грушевський закликав добиватися якнайширшої національно-територіальної автономії, яка «більш-менш наближається до державної самостійності». Відповідно майбутню Російську республіку він розглядав як федерацію. Автономна Україна мала постати на землях, де українське населення становило більшість.

Будь-які прояви українського шовінізму М. Грушевський пропонував вважати національним злочином. Гнівно відкидаючи гасло «Україна — для українців!», він проголошував від імені всього організованого українського громадянства: «Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе в Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не оббирати, не експлуатувати для себе».

Заступниками голови Центральної Ради стали В. Винниченко і С. Єфремов. Резиденцією Центральної Ради став Педагогічний музей у Києві (тепер це Будинок вчителя). Офіційним інформаційним органом Української Центральної Ради стала газета «Нова Рада».

Розпочавши свою діяльність з нечисленної групи партійних представників, відомих діячів визвольного руху, Центральна Рада з часом перетворилася на справжній осередок національно-демократичної революції. Визначальною подією в цьому процесі був Всеукраїнський Національний конгрес 6-8 квітня в Києві, на якому склад Центральної Ради було значно поповнено за рахунок представників регіонів, просвітницьких і кооперативних організацій. На нього прибуло понад 900 делегатів від політичних партій і громадських організацій — робітничих, селянських, військових, культурних. Серед них були представники Кубані, Галичини, усіх фронтів.

Конгрес заслухав і обговорив доповіді: про принципи федералізму, способи організації автономного устрою, забезпечення прав національних меншин тощо. Було прийнято вимогу негайної організації Крайової Ради і висловлено думку про те, що ініціативу у створенні цього територіального органу повинна взяти на себе Центральна Рада. Соціально-економічних питань конгрес практично не торкався.

На третій день роботи було проведено вибори нового складу Центральної Ради. Прийняли такий принцип її конструювання: дві третини депутатських мандатів мали одержати губернії та міста, одну третину — центральні комітети партій та інші центральні установи. Три губернії Правобережжя (Київська, Подільська, Волинська), Херсонщина і Катеринославщина, а також Харківщина і Полтавщина мали по чотири мандати; Чернігівщина, Північна Таврія, Кубань і Холмщина — по три; губернії з меншим числом українського населення — по одному або два. Міста Київ, Харків, Катеринослав і Одеса, а також українські колонії у Петрограді та Москві дістали право надіслати в Раду по одному делегату. Загальна кількість мандатів становила 150.

Центральній Раді надавалося право розширити свій склад після конгресу на 15 % з тим, щоб під час перетворення її на орган крайової влади охопити представників національних меншин. Головою Центральної Ради конгрес обрав М. Грушевського, а його заступниками — С. Єфремова і В. Винниченка.

Київська громадськість неоднозначно сприймала Конгрес. Певні кола, прихильники загальноросійської ідеї, або люди малоросійської свідомості побоювались, що на Конгресі буде прийнято рішення про впровадження автономії, або незалежності України «явочним порядком». Голова Ради робітничих депутатів Незлобні погрожував розігнати Конгрес багнетами.

Незважаючи на непорозуміння або навіть протистояння в умовах багатовладдя в Києві з органами державної влади і іншими громадськими інституціями, Українська Центральна Рада постійно поповнювала свій склад, якій виріс з 115 членів (в квітні) до 822 (восени) 1917 р. за рахунок соціалістичних партій, культурно-просвітницьких товариств, кооперативів та інших громадських організацій. Центральна Рада претендувала на роль своєрідного «революційного парламенту», хоча не була обрано всенародно, а формувалась за партійно-корпоративним принципом, як, власно кажучи, і Ради робітничих депутатів.

Протягом весни-літа 1917 р. Центральна Рада декілька разів поповнювала свій склад шляхом корпоративних виборів (на селянському, військовому, робітничому з’їздах) та кооптації (представників національних меншин). Такий порядок формування привів до перетворення Центральної Ради на завеликий і тому непрацездатний орган (біля 800 депутатів). Вимушено 8 липня 1917 р. була утворена Мала Рада, яка надалі фактично приймала більшість політичних рішень. Крім того, виключно важливе значення мало утворення Генерального Секретаріату – органу виконавчої влади, який формувався Центральною Радою і відповідав перед нею.

Утворення Рад. Як і в Центральній Росії, пролетаріат України добре пам'ятав досвід революції 1905 р. Відразу після повалення самодержавства почалася стихійна організація робітничих, а згодом і солдатських рад. Протягом березня 1917 р. робітничі ради виникли в Харкові, Катеринославі, Кременчуці, Луганську, Полтаві.

Ради як форма політичної організації трудящих були особливістю всеросійської дійсності. Люди праці не знаходили підтримки у влади, яка мало змінилася порівняно з кріпосницькою епохою. Багато з них проймалися рішучістю знищити існуючий лад. Народжені Лютневою революцією демократичні сили переконували трудящих у тому, що створювати нові державні установи треба поступово. Однак чим далі погіршувалося економічне становище, тим більше в масах поширювалися невіра у перспективи демократичної революції, озлобленість і відчай. Не маючи досвіду життя у демократичному суспільстві, пролетаризовані маси покладалися на власні, класового типу організації — ради, профспілки, фабзавкоми.

Багато рад робітничих і солдатських депутатів було лише в Донбасі та у прифронтовій смузі. У середині 1917 р. в Україні діяли 252 ради, зокрема в Донбасі — 180. їх засновниками були переважно загальноросійські соціалістичні партії есерів і соціал-демократів.

На початку революції в українських губерніях налічувалося не більше 2 тис. більшовиків, а тому їхній вплив на утворення і діяльність рад був обмеженим. Як і в Центральній Росії, ради за своїм складом були есеро-меншовицькими.

Поглиблення економічної і політичної кризи сприяло підвищенню популярності більшовицьких лозунгів і кількісному зростанню партії більшовиків (на початку травня вона нараховувала понад 10 тис. чоловік).

«Вся влада радам!» Есери та меншовики розглядали ради як тимчасові органи революції. Через Петроградську раду робітничих і солдатських депутатів вони контролювали дії десятків тисяч озброєних людей, але не скористалися такою перевагою, щоб оголосити цей орган державним і захопити владу. Навпаки, есеро-меншовицькі лідери підтримали Тимчасовий уряд, сформований з представників партій кадетів та октябристів, які займали панівні позиції у розпущеній царем напередодні революції Державній Думі. Такий курс мав на меті забезпечити наступність і законність влади. Звичайно, есери та меншовики використовували свій вплив у радах для боротьби за владу з урядовими партіями.

Національний конгрес і Військовий з’їзд у Києві. Українська революція зустрічала на своєму шляху перепони не лише з боку консервативних, контрреволюційних сил, а й навіть з боку загальноросійського демократичного табору. Російські демократи не зважали на прагнення пригноблених за царизму народів здобути державні права.

Найвпливовішим центром демократичних сил Росії була Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів. Цей орган фактично перебрав на себе функції всеросійського координаційного центру. Вона бажала мати справу не з незліченною кількістю місцевих рад, а з великими обласними утвореннями. Даючи директиви на місця про скликання обласних з'їздів, виконком Петроради окреслив конфігурацію областей, що не збігалася з етнографічними кордонами. Територія України поділялася на не зв'язані між собою частини, до яких долучалися неукраїнські землі.

Бажаючи зберегти контроль над обласним з'їздом рад, Київські ради робітничих і солдатських депутатів готували його таємно від українських організацій. Дізнавшись про з'їзд із газет, Українська селянська спілка дала телеграфну директиву у відповідні губернії й повіти негайно надіслати делегатів. Встигли приїхати в основному делегати від Звенигородського повіту, але в кількості, яка перевищила кількість усіх делегатів від робітників і солдатів. Організатори з'їзду змушені були допустити їх до роботи у селянській секції, хоч і не визнали мандатів.

Секція представила з'їздові резолюції про автономію України у федеративній Росії, про формування українських військових частин та про розв'язання земельної проблеми тільки українським народним парламентом. Керівництво з'їзду на чолі з П. Незлобіним відкинуло ці резолюції. Розгнівані делегати від селян покинули з'їзд.

Більш серйозний конфлікт спалахнув у зв'язку зі спробами формування українських військових частин. Початок їм поклала вимога солдатів, які перебували на збірних пунктах Києва, відправити їх на фронт як українську військову частину. Київські ради робітничих і солдатських депутатів та комітет об'єднаних громадських організацій засудили цю вимогу й виявили готовність силою зброї розігнати «бунтівників і дезертирів». Центральна Рада заступилася за них і висловилася за доцільність організації окремого українського полку. Разом з тим вона заявила, що має намір формувати українські частини тільки в тилу. Ця заява була відповіддю на численні застереження про те, що переформування військових частин за національною ознакою призведе до зниження боєздатності фронту.

Тим часом ініціатори руху за створення національних частин самочинно сформували 1-й український полк імені гетьмана Б. Хмельницького. Фронтове командування не наважилося його розформувати.

У травні у Києві зібрався І Український військовий з'їзд. З'їхалося близько 700 делегатів від усіх армій, флотів і гарнізонів. Роботою керували М. Грушевський, В. Винниченко, С Петлюра, М. Міхновський. Головним було питання про ставлення до війни. З'їзд вирішив домагатися миру без анексій і контрибуцій, але до настання такого миру пропонувалося обороняти здобутки революції від противника. Від імені сотень тисяч озброєних солдатів з'їзд заявив, що «вважає Центральну Раду єдиним компетентним органом, покликаним вирішувати всі справи, що стосуються цілої України та її відносин з Тимчасовим урядом». Було визнано за необхідне вимагати, щоб Тимчасовий уряд та Петроградська рада проголосили принцип національно-територіальної автономії України.

На з'їзді відбулися вибори генерального військового комітету. Він у погодженні з російським генеральним штабом мав проводити українізацію армії. До комітету було обрано В. Винниченка, М. Міхновського, С. Петлюру та ін. Комітет мав надати організованості стихійному процесу формування українських частин. На Балтиці комітет повинен був укомплектувати українськими командами окремі кораблі, а на Чорному морі — українізувати весь військовий флот. Але комітет не спромігся довго працювати як цілісний орган. Деякі його члени вибули з різних причин, і вся робота щодо українізації армії поступово зосередилася в руках С. Петлюри.

Переговори у Петрограді. Виконуючи настанови військового з'їзду, Центральна Рада у кінці травня 1917 р. надіслала для переговорів з Тимчасовим урядом і Петроградською радою повноважну делегацію на чолі з В. Винниченком. Суть вимог зводилася до того, щоб державна влада видала декларацію про автономію України, як говорив М. Грушевський, Центральна Рада повинна «отримати ярлика» від «ханської ставки». Серед вимог були такі, що уряд не зміг би виконати, наприклад, допустити українську делегацію до участі в міжнародної конференції з питань післявоєнного мирного урегулювання. Зовнішня політика – компетенція центрального уряду, а не автономії. В іншому випадку тоді треба визнати не автономію, а незалежну державу, не кажучи про те, що Росія повинна була б узгодити це питання з союзниками по Антанті. Делегація до Доповідної записки з вимогами нічого не додала, більш того, вона не була налаштована на конструктивний діалог, і не чекала позитивного рішення від переговорів. Уряд передав справу на розгляд комісії експертів. Не дочекавшись відповіді Тимчасового уряду делегація Центральної Ради покинула Петроград.

Українська делегація поспішила додому, щоб взяти участь у роботі селянського з'їзду. Відповідь наздогнала її в Києві. Тимчасовий уряд повідомляв, що не може визнати Центральну Раду виразницею волі українського народу, оскільки ставить під сумнів її правоможність, тобто легітимність. Ця відповідь була трактована М. Грушевським як відмова українському народу в праві на автономію, але цього не було. Тимчасовий уряд не відмовляв українському народу в праві на суверенітет, на самостійне рішення своєї долі, він вимагав законності в рішенні даного питання. Центральній Раді було запропоновано доказати свою легітимність, своє право представляти інтереси 35-млного українського народу через законні органи влади, а саме прийняти участь в виборах до місцевих органів влади (губернських і міських) на онові загального, прямого рівного і таємного голосування, і отримавши перемогу, проводити автономію в життя. Але Центральна Рада не ставила мету перемогти на демократичних виборах (доречи, вона їх програла по всіх містах України), вона хотіла створити автономію явочним порядком, не на основі закону, а на основі революційного правотворчості мас, тобто її методи боротьби не відрізнялись від Рад робітничих депутатів

І селянський і II військовий з'їзди. Всеукраїнський селянський з'їзд розпочався у Києві 10 червня 1917 р. Найбільше уваги він приділив доповіді української делегації про переговори з Тимчасовим урядом. Делегації дорікали, що вона обрала роль покірливого прохача. У деяких виступах пролунали заклики оголосити самостійність України. Коли ж з Петрограда одержали звістку про те, що О. Керенський, який у новому складі став військовим міністром, наважився заборонити з'їзд делегатів від українізованих військових частин, гніву селян не було меж.

З'їзд обрав Раду селянських депутатів. Було ухвалено, щоб вона увійшла до Центральної Ради. Це рішення мало принциповий характер, бо поклало початок перетворенню Центральної Ради у справді представницький орган.

Після з'їзду Центральна Рада зібралася у поповненому складі й розглянула політичну ситуацію, що склалася. Було визнано, що Тимчасовий уряд «іде проти інтересів українських трудящих і проголошеного ним самим права націй на самовизначення». Рада вирішила звернутися безпосередньо до українського народу з універсалом, в якому визначалися б засади автономного устрою. Поки йшла робота над текстом цього законодавчого акта, настав час скликати новий військовий з'їзд.

Військовий з'їзд відкрився у Києві 18 червня 1917 р. У його роботі взяли участь делегати, які мали мандат від 1732 тис. солдатів і офіцерів фронту й тилових гарнізонів. Перед початком з'їзду делегати зібралися на Софійській площі. У присутності десятків тисяч киян після молебна і урочистого виконання українського гімну вони заприсяглися не повертатися до своїх частин, поки не здобудуть автономію України.

З'їзд запропонував Центральній Раді негайно приступити у згоді з національними меншинами до створення основ автономного устрою. Він зобов'язався забезпечити Раді найактивнішу підтримку. Було підтверджено постанову першого з'їзду про українізацію армії і затверджено статут найвищої української військової установи — Генерального комітету на чолі з С Петлюрою. З'їзд обрав Раду військових депутатів і ухвалив, щоб вона увійшла складовою частиною до Центральної Ради.

Після з'їзду українізація армії посилилася. На всіх фронтах, не виключаючи Кавказького, були утворені українські військові комітети. Вони керували роботою з'їздів солдатів-українців, випускали газети й листівки, створювали національні земляцтва. Вищі військові власті і ради солдатських депутатів, які перебували під контролем загальноросійських соціалістичних партій, неприхильно ставилися до «українізації багнета». Але спинити цей процес було вже неможливо.