Запитання:

1. У чому полягало історичне значення з'їзду народів Росії?

2. Де, коли і за яких обставин М. Грушевський поставив питання про утворення української демократичної держави? Як він назвав цю державу?

3. Користуючись хрестоматією і підручником, дайте відповідь на запитання: Як Центральна Рада відреагувала на події в Петрограді 7 листопада (25 жовтня) 1917 p.? Чим це можна пояснити?

4. Складіть розгорнутий план III Універсалу. У чому полягає його історичне значення?

5. Порівняйте зміст І і III Універсалів Центральної Ради, зробіть відповідні висновки.

4. Війна Радянської Росії з Українською народною республікою

Боротьба за владу в Україні. Ідею про перетворення Центральної Ради у ЦВК рад України більшовики почали активно поширювати в масах. Ця робота давала свої плоди. Ідею підтримало багато виконкомів рад, особливо в Донбасі. У листопаді народний комісар у справах національностей Й. Сталін у розмові з членом Київського обласного комітету РСДРП(б) схвалив курс на поглинення Центральної Ради Всеукраїнським з'їздом рад. Від імені керівництва партії Сталін заявив: «Ми всі вважаємо, що ви — кияни, одесити, харківці, катеринославці та інші — повинні негайно взятися за скликання такого з'їзду». Ці слова свідчили також про ставлення центрального уряду до питання про кордони України. Раніше Раднарком не переглядав рішення Тимчасового уряду щодо поширення компетенції Центральної Ради лише на п'ять губерній — у межах колишньої держави гетьмана Б. Хмельницького. Ідентифікація більшовиків за місцем їх проживання («одесити, харківці, катеринославці») свідчила про зміну цієї позиції. Причина зміни очевидна: більшовики користувалися значним впливом саме у східних і південних губерніях. У боротьбі з Центральною Радою без підтримки рад, розташованих у цих губерніях, їм важко було обійтися.

Не усвідомлюючи, мабуть, важливості такого кроку, центральний російський уряд в особі Раднаркому вперше визнав кордони України в межах, оголошених Центральною Радою.

6 грудня об'єднаний виконком київських рад робітничих і солдатських депутатів оголосив про скликання Всеукраїнського з'їзду рад. На з'їзд запрошувалися представники губернських, міських і повітових рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Норми представництва було розроблено так, що найбільше делегатів було від рад промислових районів і великих міст, які перебували в основному під впливом більшовиків. Представництво селян обмежувалося більшою мірою, ніж це робив царський уряд під час виборів до IV Державної думи. І не дивно: село підтримувало українських есерів.

На противагу більшовикам Центральна Рада готувала вибори до Установчих зборів. Було затверджено виборчий закон, першим пунктом якого проголошувалося: «Установчі збори Української Народної Республіки складаються з членів обраних людністю на основі загального, без різниці статі, і рівного виборчого права, через безпосередні вибори і таємне голосування, з додержанням принципу пропорціонального представництва». Право участі у виборах надавалося усім громадянам, у тому числі військовим і біженцям.

Використовуючи політичні методи боротьби за владу в Україні, більшовики не забували й про збройну силу. Вони утворили військово-революційний комітет, який став готувати нове повстання у Києві. Та Центральна Рада випередила їх. У ніч на 12 грудня сформована начальником Київського військового округу В. Павленком 1-ша сердюцька (гвардійська) дивізія разом з іншими українськими частинами оточила казарми більшовицьких військ, роззброїла їх, посадила в ешелони і відправила в Росію.

Конфлікти між українізованими і більшовизованими підрозділами однієї армії спочатку відбувалися майже без крові. Однак поступово протистояння переростало у справжні бої.

І все-таки Раднарком і Центральна Рада не визнавали стану війни між собою. Підкреслено лояльно поводилася українська адміністрація. У містах України нормально працювали організації та установи, що перебували під більшовицьким контролем. Видавалась більшовицька преса. Проводилися конференції місцевих і обласних комітетів більшовицької партії.

Ультиматум Раднаркому. Утворений ще влітку 1917 р. Донськой військовий уряд під керівництвом генерала О. Каледіна після жовтневого перевороту заявив, що бере в свої руки всю владу на території Області Війська Донського. Для боротьби з Каледіним Раднарком направив війська під командуванням В. Антонова-Овсієнка. Напередодні вирішальних боїв Донськой уряд почав стягувати з усіх фронтів козачі частини. Центральна Рада погодилася пропускати їх на Дон через територію України, а Каледін — українські військові частини з Дону в Україну.

Призначений більшовиками новий верховний головнокомандуючий М. Криленко заборонив українським частинам Північного і Західного фронтів пересуватися на територію України і не дозволив об'єднати Південно-Західний і Румунський фронти в єдиний Український фронт. Назрівала відкрита війна між УНР і радянською Росією.

17 грудня Криленко по радіотелеграфу передав у Київ підписану В. Леніним і народним комісаром закордонних справ

Л. Троцьким телеграму з ультиматумом Раднаркому Центральній Раді. Телеграма починалася із заяв про визнання Раднаркомом Української Народної Республіки, а також про те, що остання, на думку Раднаркому, має право зовсім відокремитися від Росії або вступити в договір з Російською Республікою про федеративні взаємовідносини. Суверенність українського народу засвідчувалась у найпереконливіших висловах: «Усе, що стосується національних прав і національної незалежності українського народу, визнається нами, Радою народних комісарів, зараз же, без обмежень і безумовно».

Раднарком не ставив знака рівності між Центральною Радою і проголошеною нею Українською Народною Республікою. Центральна Рада звинувачувалася у тому, що вона відмовляється негайно скликати крайовий з'їзд українських рад і не визнає радянської влади в Україні. «Ця двозначна політика,— заявляв Раднарком,— позбавляє нас можливості визнати Раду як повноважного представника трудящих і експлуатованих мас Української республіки». Як Центральна Рада могла визнати радянську владу і при цьому не самоліквідуватись, не роз'яснювалося.

Раднарком висував чотири ультимативні вимоги до Центральної Ради: 1) відмовитися від спроб дезорганізації загального фронту (йшлося про утворення Українського фронту); 2) не пропускати військових частин з фронту на Дон або в інші райони з ворожими йому урядами; 3) пропускати революційні (тобто більшовицькі) війська на Південний фронт; 4) припинити роззброєння радянських полків і червоногвардійців в Україні. Телеграма закінчувалася прямою погрозою: у разі неприйняття цих вимог протягом 48 годин Раднарком вважатиме Центральну Раду в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і в Україні.