Перший Генеральний Секретаріат (28 (15) червня 1917 р.)

До першого складу Генерального Секретаріату увійшли представники від трьох партій УСДРП, УПСР, УПСФ. 14(1) вересня 1917 р. Генеральний Секретаріат було визнано Тимчасовим урядом і затверджено його склад.

Посада	Прізвище
Голова	В. Винниченко
Генеральний писар	П. Христюк
Секретар фінансових справ	X. Барановський
Секретар міжнаціональних справ	С. Єфремов
Секретар продовольчих справ	М. Стасюк
Секретар земельних справ	Б. Мартос
Секретар військових справ	С. Петлюра
Секретар судових справ (юстиції)	В. Садовський
Секретар освіти (згодом доповнено)	І. Стешенко

Генеральний Секретаріат очолив В. Винниченко. Він же взяв на себе обов'язки голови Генерального Секретаріату і генерального секретаря внутрішніх справ. Генеральним писарем став П. Христюк, генеральним секретарем фінансів — X. Барановський, генеральним секретарем міжнаціональних справ — С. Єфремов, генеральним секретарем військових справ — С Петлюра, генеральним секретарем земельних справ — Б. Мартос, генеральним секретарем судових справ — В. Садовський, генеральним секретарем продовольчих справ — М. Стасюк, генеральним секретарем народної освіти — І. Стешенко.

Рис. Сергій Єфремов

Сергій Олексійович Єфремов народився у 1876 р. у сім'ї священика на Київщині. Закінчив юридичний факультет Київського університету, співробітничав в українських виданнях, займався науковою роботою в галузі історії української літератури. Був одним із засновників ТУП.

Незважаючи на те, що в українському політичному житті на передній план відразу висунулася есерівська партія, у першому складі уряду Центральної Ради переважали соціал-демократи. На відміну від есерів, партія В. Винниченка і С. Петлюри мала в своєму складі великі інтелігентські сили. Формування уряду за професійною ознакою, тобто включення до нього найбільш кваліфікованих і досвідчених спеціалістів, у такій ситуації привело до посилення політичних позицій соціал-демократів в українському визвольному русі. Однак значення цього фактора послаблювалося суперництвом усередині УСДРП, яке найбільш проявлялося в тертях між В. Винниченком і С. Петлюрою.

Рис. Володимир Винниченко

Володимир Кирилович Винниченко (1880—1951) народився у селі Веселий Кут Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Здобув середню освіту в Єлисаветградській гімназії і почав навчатися на юридичному факультеті Київського університету. Тут став соціал-демократом, членом Революційної української партії (РУП). Ще студентом у 1902 р. у журналі «Киевская старина» Винниченко опублікував своє перше оповідання «Краса і сила». З цього часу він став писати регулярно.

За соціал-демократичну пропаганду його було заарештовано і виключено з університету. Йому вдалося втекти з київської Лук'янівської тюрми. Потім він був знову заарештований, потрапив до дисциплінарного батальйону, знову втік. Опинившись за межами Росії, неодноразово перетинав кордон з революційною літературою для УСДРП. Черговий арешт загрожував Винниченкові пожиттєвою каторгою, і йому довелося стати політемігрантом. Разом з Д. Донцовим і Л. Юркевичем Винниченко редагував журнал «Дзвін», займався літературною діяльністю. Перед світовою війною нелегально повернувся в Росію, жив головним чином у Москві. Лютнева революція дала йому змогу повернутися в Київ.

II Універсал Центральної Ради. Соціально-економічне становище в Україні дедалі більше загострювалося. Це зумовлювалось бездіяльністю центрального російського уряду, спрямованістю його політики на війну до переможного кінця. Народні маси стомилися від війни, яка тривала вже три роки. Крім того, розкладена армія була не в змозі виконати бойове завдання і провалила наступ на Південно-Західному фронті.

Уряд був змушений спробувати врегулювати напружене становище хоча б в Україні, яке виникло після проголошення Центральною Радою І Універсалу. До Києва в кінці червня прибула урядова делегація у складі трьох міністрів — О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі. Під час переговорів було вироблено основні засади компромісу. Потім відбулася зустріч російських міністрів з президією Центральної Ради і генеральними секретарями, на якій затвердили текст угоди та порядок її реалізації. Найголовнішим для українців було те, що Тимчасовий уряд зобов'язувався визнати Генеральний Секретаріат державним органом кураєвої влади негайно, не чекаючи Установчих зборів.

Зміст досягнутої угоди оформлявся у двох різних за формою документах. Документ Тимчасового уряду назвали декларації «Про національно-політичне становище України». Центральна Рада побажала оформити його як II Універсал. Обидва документи планувалося проголосити одночасно. Оскільки міністри не мали повноважень діяти від імені уряду, вони повезли опрацьований документ до Петрограда, звідки повинні були повідомити телеграфом про його затвердження. Після цього Центральна Рада могла оприлюднити II Універсал.

На засіданні 2 липня Тимчасовий уряд заслухав звіт про переговори. Засідання призвело до урядової кризи, яка давно вже назрівала з інших причин. Три міністри від партії кадетів категорично виступили проти надання Україні автономного устрою до скликання Установчих Зборів, і на знак протесту вийшли з уряду. Міністр шляхів сполучення проголосував за угоду, але мусив вийти з партії кадетів.

Наступного дня у Київ прийшла телеграма з постановою «Про національно-політичне становище України». Після цього Центральна Рада затвердила текст II Універсалу і опублікувала його українською, російською, єврейською і польською мовами.

У II Універсалі, датованому 3 липня 1917 p., зазначалося, що Центральна Рада має поповнитися найближчим часом представниками інших народів, які живуть в Україні, після чого стане єдиним найвищим органом революційної демократії України. Така Рада виділить зі свого складу відповідальний перед нею орган — Генеральний секретаріат, що буде представлений Тимчасовому урядові на затвердження як носій найвищої крайової влади в Україні. У згоді з національними меншинами Центральна Рада підготовлятиме закон про автономний устрій України для винесення його на затвердження Установчими зборами. До затвердження цього закону Рада зобов'язувалася самочинно не проголошувати автономії України. При кабінеті військового міністра, генеральному штабі і верховному головнокомандуючому Рада матиме своїх представників, які займуться комплектуванням окремих військових частин виключно українцями, наскільки таке комплектування не порушить боєздатності армії.