Система влади за гетьмана п. Скоропадського

Головою гетьманського кабінету міністрів став полтавський поміщик, виходець із старовинного козацького роду Ф. Лизогуб.

Батько Ф. Лизогуба — А. Лизогуб був одним із найближчих друзів Т. Шевченка, а старшого брата, революціонера-народовольця, царський уряд стратив у 1879 р. Сам Ф. Лизогуб обрав безпечну кар'єру земського діяча, був головою земства Полтавської губернії, за партійною приналежністю — октябристом.

Фото гетьмана П. Скоропадського і прем’єра Ф. Лизогуба

Міністерство закордонних справ очолив Д. Дорошенко.

Д. Дорошенко також походив з козацько-дворянського роду на Глухівщині, здобув освіту історика. У студентські роки брав участь у діяльності Революційної української партії (РУП), під час Світової війни дістав призначення крайового комісара Галичини й Буковини з правами генерал-губернатора. Улітку 1917 р. Центральна Рада доручила Д. Дорошенку формування Генерального секретаріату, але через розходження у поглядах з М. Грушевським він відмовився від цього. Був обраний комісаром Чернігівської губернії.

Міністром освіти став М. Василенко.

М. Василенко, за фахом історик і юрист, походив із селян Чернігівської губернії. Написав фундаментальні наукові праці з історії Гетьманщини, активно працював у Науковому товаристві ім. Шевченка у Львові і викладав у Київському університеті. За партійною приналежністю — кадет. Короткий час був членом Тимчасового уряду Росії, виконуючи обов'язки заступника міністра освіти.

М. Чубинський очолив міністерство юстиції.

Батько М. Чубинського був відомим українським етнографом і громадським діячем. Стояв на правих позиціях, але до політичних партій не належав.

Інші члени гетьманського кабінету міністрів також були не політичними діячами, а фахівцями у своїй галузі. Наприклад, військовим міністром було назначено генерала А. Рогозу, а посаду державного секретаря обійняв відомий юрист І. Кістяківський. Деякі досвідчені спеціалісти поваленого кабінету В. Голубовича залишилися в уряді на відповідальних посадах, але жодного представника українських соціалістичних партій П. Скоропадський до складу уряду не включив.

Для повноти характеристики Української держави слід проаналізувати основні напрямки діяльності гетьманського режиму:

1) в галузі внутрішньої політики – зміцнення державної влади, ліквідація анархії. Для цього був утворений спеціальний правоохоронний орган – Державна варта, відновлена дія деяких законів Російської імперії, збільшився корпус судових слідчих та прокурорів, призначені губернські та повітові старости з широкими повноваженнями, введена сувора цензура, жорстоко переслідувались опозиційні сили;

2) в галузі економічної політики – відновлення приватної власності на основні засоби виробництва, відродження економіки, зруйнованої війною та соціалістичними експериментами попередників. Зокрема, у травні 1918 р. за циркуляром МВС Української держави земля була повернена до колишніх власників – поміщиків. Вдалося відновити залізничний рух, деякою мірою відновити промисловість. Разом з тим посилилось втручання державної влади в економічні відносини. Зокрема, у липні 1918 р. був виданий закон, згідно з яким всі сільські виробники мали передати у розпорядження держави всі надлишки хліба;

3) в галузі соціальної політики – ліквідація всіх соціальних надбань Центральної Ради і повернення до антиробітничої політики царського уряду. Зокрема, був скасований 8–годинний робочий день, заборонялись страйки та інші форми соціального протесту, різко обмежені були права профспілок;

4) в галузі оборони – розбудова армії. У липні 1918 р. був виданий закон про загальну військову повинність. Армія мала складатись з 8 армійських корпусів, гвардії, 4 кавалерійських дивізій та спеціальних частин. Військовим резервом мало стати відновлене козацтво. Почалось формування українського флоту за рахунок вцілілої частини колишнього Чорноморського флоту;

5) в галузі зовнішньої політики – налагодження стосунків з іноземними державами. Зокрема, був укладений попередній договір з Росією про кордони, були утворені консульства Української держави в Росії. Загалом Українська держава була визнана 30 країнами, в 23 вона мала свої представництва;

6) в галузі культури – сприяння подальшому розвитку української культури. Зокрема, засновано цілу мережу середніх шкіл, кілька технічних і торговельних училищ вищого типу, два університети, налагоджено українське книгодрукування, засновано Український те­атр драми та опери, Українську державну капелу та Держав­ний симфонічний оркестр, Державний архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Україн­ську Національну бібліотеку. Вершиною досягнень у цій сфері було заснування у листопаді 1918 р. Академії наук.

Таким чином, гетьманська держава мала певні досягнення у деяких сферах державного життя. Але принципові помилки П. П. Скоропадського полягали в орієнтуванні на окупаційну владу та консервативні сили українського суспільства. Вони привели до краху авторитарного гетьманського режиму.

Головою уряду — Ради міністрів, ще до перевороту став маловідомий у Києві М.Сахно-Устимович, а відразу після перевороту — професор історії та права України М. Василенко, але вже 10 травня головою уряду було затверджено Ф. Лизогуба.. І перший, і другий намагалися залучити до уряду пред­ставників партії соціалістів-федералістів, але ця справа зак­інчилася невдачею. Не дали згоди ввійти до уряду і пред­ставники інших партій соціалістичної орієнтації.

Деякі дослідники України зазначають, що нібито гетьман­ський уряд за своїм національним складом був неукраїн­ським. Таке твердження не відповідає дійсності. За націо­нальним складом у гетьманському уряді було 12 міністрів українського походження, а чотири — неукраїн­ського Проте в уряді, створеному 14 листопада 1918 р. і очоленому С. Гербелем, з 10 міністрів тільки 2 були українцями за походженням (міністр внутрішніх справ І. Кістяківський і міністр освіти В. Науменко ). Радником гетьмана був один з лідерів і ідеологів російського націоналізму в Україні А. Стороженко.

Глибоко трагічним для Української Держави був той факт, що керівництво партій соціалістичного спрямування не змог­ло стати вище партійних інтересів і не підтримало гетьманського уряду. Короткий період гетьманування П. Скоропадського (30 .квітня — 14 грудня.1918 р.) був для нього періодом пос­тійного подолання складних умов, створених німецьким на­сильством над Україною.

Лідери соціалістичних партій виступали під лозунгом: «Якщо Україна не буде соціалістичною, то нам не треба нія­кої!» Небажання мати «несоціалістичну Україну» призвело до об'єднання у середині травня українських соціалістів-са­мостійників, соціалістів-федералістів. Трудової партії, Ради залізничників. Поштово-телеграфної спілки, українських соціал-демократів, соціалістів-революціонерів в Український Національно-державний союз, який став в опозицію до геть­манського уряду. Союз проводив антигетьманську пропа­ганду і агітацію, підтримував страйки. Одночасно проводи­лася терористична діяльність. Так, на початку червня 1918 р. було висаджено у повітря Звіринецькі порохові погреби в Києві. Діяльність Українського національно-державного союзу та інших антигетьманських сил породила новий революційний фермент, в огні якого згоріли не тільки гетьманат, а й Українська держава.

Міністерство шляхів сполучення, не дивлячись на велику кількість зруйнованих мостів, залізниць і вивезення потягів до Росії, уже в середині літа налагодило нормальний заліз­ничний рух. Українська валюта, забезпечена природними багатствами, стала стійкою, а тому було складено надійний державний бюджет.

Досить обережно гетьманський уряд почав створення влас­них збройних сил. Як зазначалося, німецькі війська роззброї­ли українські військові частини. У липні 19)8 р. з юнаків заможних селянських сімей було сформовано гвардійську Сердюцьку дивізію, яка нараховувала 5 000 воїнів. З літа почалася підготовка до створення військових частин з українських козаків. З російських військових службовців, які не перейшли на бік Радянської влади, було сформовано Особливий корпус. У цілому збройні сили гетьманату були незначними і у військовому відношенні не навчені.

На початку липня 1918 р. Український національно-дер­жавний союз, перейменований в Український національний союз, оголосив про початок боротьби за владу. Головою Українського національного союзу було обрано популярно­го політика В. Винниченка. Іншу опозиційну гетьманатові органі­зацію — Всеукраїнський союз земств — очолив С. Петлюра. Ці організації й почали підготовку до повстання.

Щоб приспати пильність гетьманського уряду, В.Винниченко почав з ним вести переговори про формування «на­ціонально-демократичного кабінету». Гетьман пішов на по­ступки і 25 жовтня було сформовано новий уряд, куди ввійшло п'ять представників Українського національного союзу. Новий уряд підготував земельний закон, закон про Український сейм, який намічалося скликати у січні 1919 р. та інші акти. І коли В.Винниченко виступив з заявою про незаконність гетьманського уряду, то вона викликала неза­доволення у багатьох членів Національного союзу.

Становище гетьманського уряду погіршувалося ще й у зв'яз­ку із зміною міжнародних обставин. З війни вийшли Туреч­чина і Болгарія, а 17 листопада розпалася Австро-Угорська імперія. У Німеччині почалася революція і німецькі війська було виведено з України.

Гетьманський уряд почав добиватися порозуміння з краї­нами Антанти, але ті, дотримуючись декларації амери­канського президента В.Вільсона про необхідність відно­вити єдність Росії, через послів Франції і Англії заявили, Що «Україна є частиною Росії... і не може претендувати на визнання її державами Антанти». Російські антибільшо­вицькі сили, що були в Україні, прагнули підготувати українські землі для відновлення єдиної Росії. До них при­єдналися заможні члени Союзу хліборобів-власників, які вимагали від гетьмана вступити у федерацію з Росією. Ці сили вважали, що з допомогою країн Антанти їм вдасться повалити владу більшовиків в Росії і відновити Російську імперію.

За таких обставин гетьман 14 листопада розпустив уряд і доручив С. Гербелеві сформувати новий, без налаштованих пронімецькі міністрів. Одночасно грамотою П.Скоропадсь­кого було оголошено про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією. У новому уряді більшість членів була неук­раїнського походження. Новий уряд заявив, що його голов­ним завданням є «відбудова єдиної Росії на федеративних засадах і припинення на Україні права на розвиток її дер­жавності і національної самобутності». Проте ідея федерації з Росією не посилила підтримку гетьманського уряду з боку росіян та русофільських елементів України. Вони бажали не федерації, а відновлення централізованої Російської імперії. Отже, гетьманський уряд опинився в лещатах між війська­ми Денікіна, якого підтримувала Антанта, і військами Ра­дянської Росії.