Висновки

Антирадянські виступи на селі і в армії полегшили окупацію білогвардійцями України. Встановлений ними режим виявився для трудящих особливо тяжким. Для відновлення поміщицького землеволодіння, реквізиції та податки, повернення до дореволюційної практики переслідування української мови і культури — все це зумовило величезний сплеск народного руху, який проявлявся головним чином у формі партизанської боротьби.

У жорстоких і тривалих боях денікінські армії були розгромлені. Війська Радянської Росії прийшли в Україну в третій раз. Цього разу вони звільняли міста і села від окупаційного білогвардійського режиму, а не нищили національну державність.

Після втрати Києва Директорія УНР зберігала контроль над невеликою частиною Правобережжя. На основній частині України вирувала війна між білогвардійцями і червоноармійцями, а у Східній Галичині — між військами Й. Пілсудського і Українською Галицькою армією.

Поразка ЗУНР в українсько-польській війні призвела до виведення УГА з території Східної Галичини та її вимушеного об'єднання з армією УНР. Об'єднання двох українських армій цілком змінило стратегічну ситуацію на Правобережжі.

Однак для галицьких бійців і командирів російська дійсність була чужою. Вони не бажали воювати за межами Східної Галичини. Це спричинило втрату вже здобутого Києва, а потім — до переходу УГА на бік Денікіна. Армія УНР опинилася у «трикутнику смерті».

Запитання

1. У чому полягали причини наступу білогвардійських військ на Україну навесні і влітку 1919 p.?

2. Назвіть основні засади соціально-економічної і національної політики А. Денікіна в Україні.

3. Чому найактивнішу роль у партизанській боротьбі з білогвардійцями відіграли більшовики?

4. Розкажіть про дії повстансько-партизанських загонів проти денікінців. Назвіть відомих вам керівників повстанських загонів.

5. Визначте ваше ставлення до діяльності військових угруповань під керівництвом Н. Махна. Обґрунтуйте вашу думку.

6. Чому А. Денікін не знайшов спільної мови з Фінляндією і Польщею? 11. Назвіть фактори, які визначили невдачу московського походу білогвардійців.

7. Опишіть ситуацію, що склалася на Правобережжі в травні—червні 1919 р. Яку політику проводили керівники ЗУНР і УНР в умовах боротьби на два фронти?

8. Чи прагнули керівники ЗУНР і УНР до об'єднання двох армій? Відповідь обґрунтуйте.

9. Коли денікінці увійшли в Київ? Назвіть причини здачі Києва. Які наслідки для українських армій мала втрата Києва?

10. Розкажіть про хід воєнних дій на Правобережжі восени 1919 р. Назвіть причини поразки армії УНР.

6. Відновлення більшовицького режиму в Україні 1920 р. Відносини українського радянського керівництва з центральною владою

Незалежність радянської України: форма і суть. Маючи негативний політичний досвід двох війн з УНР, партія більшовиків прагнула робити все для того, щоб в очах українського народу прихід Червоної армії в Україну на цей раз виглядав як визвольний похід проти денікінців, а не чергова окупація. У пресі було опубліковано оголошений по армії наказ Реввійськради РСФРР від ЗО листопада 1919 р., в якому Л. Троцький нагадував: «Україна — це земля українських робітників і трудящих селян. Тільки вони мають право господарювати на Україні, управляти нею і будувати на ній нове життя».

Позиція керівництва РКП(б) щодо незалежного статусу України була визначена з ініціативи X. Раковського. 19 листопада 1919 р. він звернувся до Леніна з документом, що мав назву «Тези з українського питання». У ньому йшлося про необхідність існування УСРР як формально незалежного від Росії державного утворення. Разом з тим Х. Раковський висловлювався за об'єднання оборонного і господарського апаратів.

Ленін серйозно поставився до цих пропозицій. Через два дні від свого імені він вніс тези з українського питання на розгляд політбюро ЦК РКП(б). Пізніше документ пройшов обговорення на пленумі ЦК і 4 грудня був затверджений як резолюція VIII Всеросійської партконференції «Про радянську владу на Україні».

У першому пункті резолюції урочисто проголошувалося: «РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР». Підкреслювалося, що відносини між УСРР і РСФРР визначаються федеративним зв'язком на ґрунті рішення ВЦВК від 1 червня 1919 p., а надалі форми союзу будуть остаточно вирішені самими українськими робітниками і трудящими селянами.

Резолюція партконференції щодо державної самостійності України зробила свою справу. Більшовики дістали можливість зайнятися організацією влади в Україні.

Національні сили України, що зважилися на співробітництво з більшовиками, приймали за суть радянської державності її словесне оздоблення. Насправді ж незалежність УСРР була декларативною, тому що контроль за всіма проявами суспільного життя в республіці належав тоталітарній партії. Ця партія була максимально централізованою, з повним підпорядкуванням обласних організацій єдиному московському центру.

В. Винниченко, який на початку 1920 р. організував у Відні «Закордонну групу українських комуністів», гаряче вітав резолюцію VIII партконференції. На початку квітня 1920 р. він прилетів до Києва, щоб запропонувати свої послуги урядові УСРР, зустрічався з Троцьким, Каменевим, Зінов'євим, Сталіним, партійно-державним керівництвом України. Йому пропонували увійти до складу ЦК КП(б)У і працювати одночасно на трьох посадах — заступника голови Раднаркому УСРР, наркома закордонних справ і члена Реввійськради Південно-Західного фронту. Та ознайомившись з реальним політичним життям в Україні і Росії, Винниченко жахнувся і знову виїхав на чужину.

Радянське будівництво.

Побудова радянського державного апарату в Україні, як і першого разу, починалася зі створення ревкомів. 11 грудня 1919 р. у Москві відбулося спільне засідання наявних членів президії ЦВК і Раднаркому УСРР. Було затверджено Всеукрревком. За погодженням з губкомами КП(б)У і командуванням Червоної армії Всеукрревком призначав губернські революційні комітети. Останні створювали повітові ревкоми, затверджували волосні й сільські. Пам'ятаючи про те, що радянська влада в Україні була зметена насамперед не денікінським наступом, а селянськими повстаннями, Всеукрревком урочисто проголосив: земельна політика здійснюватиметься з особливою увагою до інтересів трудящих селян, а продовольчі лишки вилучатимуться в суворо обмеженому розмірі.

5 лютого 1920 р. було затверджено «Закон про землю», згідно з яким відновлене Денікіним поміщицьке землеволодіння скасовувалося. Переважна частина землі призначалася для розподілу між селянами. Проект закону розробляв Х. Раковський, використовуючи рекомендації Леніна. Ленін наполягав на тому, щоб відкласти нову партійну програму, яка вимагала створювати в сільському господарстві радгоспи та комуни, і максимально враховувати інтереси дрібного селянства. Блок з селянством був необхідний більшовикам, щоб утвердитися в Україні.

Наприкінці лютого Всеукрревком припинив своє існування і передав владу Раднаркому на чолі з Х. Раковським та ВУЦВК на чолі з Петровським. ВУЦВК призначив на квітень — травень вибори до рад.

Гнучка політика партії Леніна з національного і аграрного питань, а також завдані денікінцям поразки дали їй змогу встановити ефективний контроль над основною частиною території України. За таких умов більшовики спромоглися організувати «вибори» за вже апробованою процедурою, яка забезпечила їм абсолютну більшість в органах влади.

У травні в Харкові відбувся IV Всеукраїнський з'їзд рад. Серед 811 делегатів виявилося 710 членів КП(б)У. Скликанням цього з'їзду завершилася побудова нового, цілком підконтрольного більшовикам апарату державної влади.

Становлення однопартійної системи. У Росії більшовики завоювали владу завдяки підтримці мас. Не гаючи часу, вони скористалися становищем урядової партії, щоб захопити контроль над радами і державним апаратом, армією, профспілками і громадськими організаціями, пресою. Всі інші політичні партії як конкуренти більшовиків були оголошені контрреволюційними.

Для В. Леніна та його соратників більшовицька партія була тільки знаряддям диктатури. Вони домагалися такої побудови внутріпартійного життя, яка б давала змогу використовувати величезну владу партії в інтересах більшовицького центру.

Однак партія являла собою живий організм. Всередині неї утворювалися різні групи. Вони мали власну думку щодо процесів, які відбувалися в партії і суспільстві. Зокрема, група «демократичного централізму» (децисти), на чолі якої стояв Т. Сапронов, виступала проти воєнних методів керівництва господарським життям і самою партією. Вона не погоджувалася з пропозиціями В. Леніна і Л. Троцького мілітаризувати економіку, сформувати для роботи в народному господарстві «трудові військові частини», запровадити нещадну боротьбу з «трудовими дезертирами». Децисти виступили проти застосування до тих, хто ухилявся від роботи, каральних санкцій (штрафних робітничих команд, концтаборів).

Вплив децистів особливо відчувався в КП(б)У. На IV Всеукраїнській партконференції (березень 1920 р.) розгорілася дискусія навколо проблеми мілітаризації. Текст тез ЦК РКП(б) до IX з'їзду партії, яку конференція мала схвалити, не здобув більшості голосів. Конференція прийняла резолюцію децистів.

Децисти також виступили проти затвердженого центром списку під час виборів ЦК КП(б)У і провели власний список, у якому не було Х. Раковського та інших керівних діячів КП(б)У. Виникла кризова ситуація. Та це була не самостійна партія, а філіал РКП(б) зі статутними правами на рівні області. 24 березня політбюро ЦК РКП(б) розпустило ЦК КП(б)У і призначило замість нього тимчасове бюро ЦК. Децисти оскаржили ці дії на IX з'їзді партії. Але новообраний ЦК РКП(б) у квітні підтвердив рішення і відкликав з України усіх лідерів групи «демократичного централізму», починаючи з Сапронова.

Придушення бунту в КП(б)У відбувалося швидко й рішуче. За рішенням оргбюро ЦК РКП(б) в Україну приїхало близько 900 відповідальних партійних працівників з Росії. Вони розпочали перереєстрацію складу республіканської партійної організації. Керувало чисткою тимчасове бюро ЦК КП(б)У на чолі з С. Косіором. Воно відмовило у перереєстрації більш як третині членів КП(б)У. Наприкінці 1920 p., коли «оздоровлена» таким способом КП(б)У провела чергову конференцію, її делегати слухняно прийняли рішення, продиктовані центром.

Водночас РКП(б) розв'язувало проблему другої комуністичної партії в Україні — боротьбистів. Маючи у своєму розпорядженні більшість селянських партизанських загонів, УКП(б) власними силами звільнила від денікінців цілі повіти. Боротьбисти не йшли на союз з петлюрівцями проти більшовиків, хоча співробітничали з ними у війні з денікінцями. Однак на союз з більшовиками вони теж не наважувалися, бо заперечували цілковите підпорядкування України Москві.

В. Ленін розумів, що конфронтація з українськими і російськими лівими есерами в Україні означала б для більшовиків війну з селянством. Тому він подбав про те, щоб представники цих партій були введені до складу Всеукрревкому. Вождь більшовиків запевняв, що збіг соціальних програм більшовиків і боротьбистів — це основне, а розбіжність з національного питання є другорядною справою.

Наприкінці 1919 р. в Москві відбулися переговори між ЦК КП(б)У і ЦК УКП(б). Боротьбисти поставили вимогу рівного представництва у Всеукрревкомі й наполягали на збереженні окремої Української Червоної армії. Пересвідчившись у тому, що більшовики не йдуть на поступки, лідери боротьбистів змушені були підписати угоду на запропонованій платформі. Дозволити собі збройну конфронтацію з величезною військовою силою, що вводилася в Україну, вони не могли.

Співробітництво з більшовиками зумовило невдоволення багатьох рядових боротьбистів. У січні — лютому 1920 р. сталися антибільшовицькі виступи в Київській, Полтавській і Катеринославській губерніях. ЦК УКП(б) відмежувався від них і прийняв рішення передати свої повстанські загони в розпорядження командування Червоної армії.

Після того як керівна верхівка боротьбистів була ізольована від основної маси партії, Ленін розкрив свій план: здійснити самоліквідацію УКП(б), подавши спільні списки на виборах до рад. Під час виборчої кампанії боротьбистам надавалася можливість вступати у КП(б)У в індивідуальному порядку. Обмежити кількість боротьбистських депутатів у складі Всеукраїнського з'їзду рад було справою виборчої техніки, яку більшовики давно опанували.

Спираючись на підтримку таких членів боротьбистського керівництва, як В. Блакитний, Г.Гринько, П. Любченко, О.ПІумський, голова Раднаркому УСРР X. Раковський реалізував план ліквідації конкурентної партії. У березні ЦК УКП(б) прийняв рішення про самоліквідацію. На основі індивідуальних заяв у КП(б)У було прийнято близько 4 тис. боротьбистів з наявних 15 тис. О. Шумського ввели до складу ЦК КП(б)У. Підсумовуючи результати «операції», В. Ленін на IX з'їзді РКП(б) із задоволенням констатував: «Замість повстання боротьбистів, яке було неминуче, ми одержали, завдяки правильній лінії ЦК, чудово проведеній т. Х. Раковським, те, що все краще, що було серед боротьбистів, увійшло в нашу партію під нашим контролем, з нашого визнання, а решта зникла з політичної сцени».

«Зникнення» боротьбистів з політичної сцени було організоване звичними для більшовиків методами. 26 квітня, тобто на другий день після вторгнення польських військ, політбюро ЦК РКП(б) направило в Україну голову Всеросійської надзвичайної комісії Ф. Дзержинського із завданням налагодити боротьбу з контрреволюцією в тилу радянських військ. Дзержинський прибув у республіку з оперативною групою в складі 1400 чекістів. Він звернув особливу увагу на придушення «куркульського бандитизму», тобто повстанських селянських загонів, які не пішли за лідерами боротьбистів і відмежувалися від організованих більшовиками «виборів» до рад. Усіх, хто потрапляв у поле зору чекістів, нещадно знищували.

Вступ у КП(б)У не став для боротьбистів охоронною грамотою. їм не довіряли, і під час перереєстрації влітку та восени 1920 р. державна партія звільнилася від багатьох із них.

Услід за боротьбистами КП(б)У поглинула борбистську партію. В Україні налічувалося понад 7 тис. борбистів. Вони змушені були прийняти рішення про саморозпуск і входження в КП(б)У за індивідуальними заявами (червень).

У республіці діяла ще одна політична група з комуністичною програмою — Українська комуністична партія (УКП). Тільки цій партії було дозволено легально існувати тривалий час. ЦК КП(б)У не заперечував проти участі укапістів у виборах до рад і навіть інколи надавав їм незначні фінансові субсидії. Партія, яка мала кілька сотень членів і була відірвана від села, не підривала існуючої однопартійної системи.

Мілітаризація економіки. «Військовий комунізм». Націоналізація промисловості перервала усталені господарські зв'язки і спричинила параліч в багатьох ланках виробництва. Спроби замінити ринковий механізм централізованим директивним управлінням призводили до зростання неповоротких і неефективних бюрократичних структур. У поєднанні з розрухою, викликаною багаторічною війною, наслідки комуністичного Штурму наближали країну до господарської катастрофи. Одним з її проявів була масова втеча робітників з підприємств у сільську місцевість, де вони ще могли знайти засоби до існування.

Вихід із такого становища В. Ленін і Л. Троцький вбачали у подальшій мілітаризації економіки. Незважаючи на опір переважної частини профспілкових діячів і господарників, вони здійснювали курс на воєнізацію найважливіших підприємств і цілих галузей. Було оголошено, що йдеться не про тимчасові заходи на період війни, а запроваджується міліційна система, суть якої полягає у всілякому наближенні армії до виробничого процесу.

Наприкінці січня 1920 р. Раднарком РСФРР за погодженням з Всеукрревкомом створив Українську трудову армію. Одночасно було створено Українську Раду Трудової армії (Укррадтрударм) як обласний орган Ради Оборони РСФРР (з квітня — Рада Праці та Оборони — РПО). До функцій Укррадтрударму входили заготівля сировини і продовольства, видобуток палива, постачання підприємств робочою силою, встановлення трудової дисципліни.

Було також засновано Головний комітет із загальної трудової повинності, який розглядався як один з найважливіших главків у системі управління націоналізованою промисловістю. Донбас оголошувався єдиною економічною й адміністративно-військовою одиницею, що складалася з 16 гірничих районів. Запроваджувалася трудова повинність чоловічого населення віком від 18 до 45 років (для технічних спеціалістів — до 65 років).

Система органів Укррадтрударму, які були, по суті, надзвичайними структурами по забезпеченню націоналізованих підприємств дефіцитною сировиною, паливом і робочою силою, дублювалася органами поточного управління. Одним з перших декретів Всеукрревкому створювалося Організаційне бюро по відбудові промисловості України (Промбюро) на правах територіального філіалу Всеросійської ради народного господарства (ВРНГ). Його очолив В.Чубар. Структура Промбюро, яке пізніше дістало іншу назву — Українська рада народного господарства (УРНГ), була майже тотожною ВРНГ.

Матеріальні ресурси держави були надзвичайно обмеженими, і на підприємствах стали дедалі ширше організовувати суботники та недільники. Безплатна праця давала можливість не допустити припинення роботи заводів і фабрик, прискорити перевезення вантажів залізницями.

Затверджений Всеукрревкомом «Закон про землю» від 5 лютого 1920 р. являв собою тимчасовий відступ від комуністичної доктрини, яка передбачала створення на селі великого виробництва у формі радгоспів та комун. Закон забороняв відводити землю під радгоспи без цілковитої переконаності у доцільності їх створення. Поміщики та орендарі підлягали негайному виселенню з економій, якщо вони там проживали. Земля, реманент та інше майно нетрудових господарств передавалися у розпорядження земельних відділів для задоволення потреб насамперед безземельних та малоземельних селян, наймитів і державних зразкових господарств. У багатоземельних селянських господарствах (з площею землі понад 15 десятин), навіть якщо в них не застосовувалась наймана праця, лишки землі також вилучалися.

Аграрна реформа істотно змінила соціальну структуру українського села. Більша половина селянських дворів стала середняцькою.

У резолюції ЦК РКП(б) про радянську владу в Україні, яку прийняв у листопаді 1919 р. пленум ЦК РКП(б), говорилося про те, що у республіці мають бути збережені основні принципи радянської продовольчої політики — державна заготівля хліба за твердими цінами, заборона вільної торгівлі й примусова продовольча розкладка. У січні 1920 р. Всеукрревком видав наказ, яким скасовувалися розпорядження місцевих властей щодо вільної торгівлі хлібом. Хлібна монополія держави відновлювалася, а її порушення оголошувалося державним злочином.

26 лютого Раднарком УСРР прийняв закон про хлібну розкладку на 1920 р. Селянські двори, які мали посівну площу більше трьох десятин, були зобов'язані здавати хліб державі. Встановлювалася колективна відповідальність сільських громад за здачу зерна. Якщо завдання виконувалося при сприянні бідноти, остання одержувала 10—15 % стягнутого за розкладкою хліба.

Селяни чинили опір конфіскації хліба та інших видів сільськогосподарської продукції, тому під час заготівель застосовували військову силу.

Декларований більшовиками союз з середнім селянством, яке стало більшістю в українському селі, залишився на папері. Забезпечена аграрною реформою підтримка радянської влади основною масою селянства, яка так переконливо виявилася під час радянсько-польської війни, швидко зникала.

У 1920 р. держава заготовила в Україні 71,5 млн пудів хліба (при плані 160 млн. пудів) проти 10,5 млн. пудів за 1919 р. Запроваджувати продрозкладку на селі властям допомагали комітети незаможних селян (комнезами).

Утворення комітетів незаможних селян. Щоб залучити село в орбіту свого впливу, державна партія стала розколювати селян за майновою ознакою, тобто протиставляти менш заможні верстви більш заможним. Таке протиставлення мало на меті заглушити вираження селянами своїх класових інтересів (наприклад, вимоги рівного з робітниками представництва в радах) і прикривати їхнім іменем далекі від селянських інтересів вимоги й завдання (наприклад, стягнення продрозкладки).

За прикладом Росії, де у 1918 р. була з успіхом реалізована ідея Леніна про створення комітетів бідноти, у 1919 р. такі комітети з'явилися і в Україні. Денікінська окупація незабаром знищила комбіди, але на початку 1920 р. подекуди їх відновлювали. Та під час аграрної реформи соціально-політична обстановка на селі швидко змінювалася. Частка бідноти зменшувалася, і спиратися тільки на неї ставало безперспективним. Тому КП(б)У взяла курс на створення так званих комітетів незаможних селян (комнезамів) — паралельних радам організацій, до яких входили б бідняки і середняки-незаможники з колишніх бідняків, що були вдячні більшовикам за набуті майно і землю.

На комнезами покладалося завдання «сприяти сільським радам і волосним виконкомам у здійсненні заходів радянської влади». Фактично ж йшлося про контроль над місцевими радами. Партія більшовиків не могла здійснювати його власними силами.