Розклад армії унр. Поразка Директорії.

Взимку 1919 р. Радянська влада була відновлена на переважній частині території України, яка дістала назву Українська Соціалістична Радянська Республіка. Основу політики, яку здійснював радянський уряд УСРР, складали воєнно-комуністичні заходи, запозичені з практики Радянської Росії, партії більшовиків на чолі з Леніним.

Мапа Громадянська війна грудень 1918-червень 1919 року

Наприкінці листопада 1918 р. в Москві було створено Ра­дянський уряд України, і більшовицькі війська без оголо­шення війни пішли в Україну на допомогу цьому урядові. 1 січня 1919 р. вони ввійшли до Харкова. Почалася більшови­зація українських повстанських груп, що брали участь у вис­тупі проти гетьманського уряду. Це ускладнювало Директорії організацію відсічі російським військам. На бік більшовиків перейшла повстанська група отамана М. Григор'єва, група отамана Д. Терпила, армія анархіста Н. Махна та деякі інші. Ці групи, в залежності від військово-політичного становища, переходили то на бік більшовиків, то на бік Директорії. Директорія мала тільки дві боєздатні військові частини.

Директорія, затиснута військами Денікіна, яких підтриму­вали країни Антанти, та російськими більшовицькими заго­нами, за умов анархії, виїхала 2 лютого 1919 р. з Києва до Вінниці. Київ зайняли більшовицькі війська. Директорія звернулася до країн Антанти за допомогою, але ті поставили за умову надання допомоги виведення В.Винниченка, С.Пет­люри і В.Чеховського з Директорії, контроль Антанти над українськими фінансами та звільнення з місць ув'язнення гетьманських міністрів. За цих умов В.Винниченко вийшов з Директорії і виїхав за кордон. Посаду голови Директорії посів С.Петлюра.

Під натиском більшовицьких військ 6 березня Директорія змушена була переїхати з Вінниці до Проскурова (тепер. Хмельницький). Занепад дисципліни в армії, анархія зму­сили Директорію створити посаду головного отамана, яко­му мала бути підпорядкована армія. Головним отаманом став генерал Греков, що весь час перебував в Одесі, але фактич­ним керівником армії був С.Петлюра, що посилювало хаос в армії і тертя між військовими командирами, оскільки час­тина з них не хотіла слухатись наказів С.Петлюри, мотиву­ючи це тим, що він не мав військової освіти.

На початку квітня 1919 р. було створено Соціалістичний Уряд на чолі з Б. Мартосом, який звернувся до народу з за­кликом до боротьби з російськими більшовицькими війська­ми. Але в цей час почали наступ на Україну польські війська, які окупували Луцьк, де були великі склади військового май­на. Це змусило переїхати Директорію до Красного і Терно­поля.

Протягом травня-червня Директорії вдалося провести ре­форми, які дали можливість створити дійсно регулярну ар­мію. Успіхи, досягнуті на початку червня Українською Га­лицькою армією у боротьбі проти поляків, дали можливість підготуватися українським військам для походу у серпні 1919 р. на Київ. Це стало можливим ще й тому, що війська отамана Григор'єва, після розгрому військ Денікіна і Антан­ти, виступили проти більшовиків. Влітку 1919 р. війська Ди­ректорії діяли спільно з військами утвореної у Західній Ук­раїні Західноукраїнської Народної Республіки.

Між урядами УНР та ЗУНР існували протиріччя у питанні визначення стратегії і тактики у боротьбі за незалежну Ук­раїнську державу. Уряд УНР вважав за можливе піти на союз з радянським урядом, щоб спільно діяти проти армії Дені­кіна; Уряд ЗУНР, щоб боротися з Польщею та Радянською Росією, був схильний піти на союз з Денікіним. Тому-то продовжували існувати два уряди і дві армії.

Мапа Громадянська війна осінь 1919 року

У серпні 1919 р. почався спільний похід армії УНР та ЗУНР проти більшовиків. 30 серпня більшовицькі війська залишили Київ, але перемогою скористалася Доброволь­ча армія А. Денікіна, який, виступаючи за єдність Росії, почав боротьбу з українськими військами. Опинившись між арміями Польщі та Денікіна, зазнаючи блокади з боку Ан­танти, українська армія змушена була відступати. У сере­дині листопада 1919 р. Директорія розпалася, і владу було передано С.Петлюрі. Але й армія Денікіна зазнала пораз­ки, і на початку грудня 1919 р. більшовики знову оволоді­ли Києвом. Російський радянський уряд на чолі з В. Лені­ним, змінивши тактику, дав дозвіл на введення української мови в школах, установах, а також було оголошено, що незалежність радянської України визнається російським радянським урядом та партією. Ця тактика привернула на бік більшовиків багато селян і навіть інтелігенції. Радянофільські настрої охопили навіть українську еміграцію, яка почала підтримувати радянський уряд України. В. Винниченко, М. Грушевський та інші навіть закликали підтри­мати в Україні диктатуру трудового народу у формі селянсь­ко-робітничих рад.

За таких умов Дипломатична місія УНР у Польщі зверну­лася до польського уряду з пропозицією про укладення до­говору. 21 квітня 1920 р. між УНР і Польщею було укладено договір, за яким Польща мала надати українській стороні допомогу у звільненні Києва і Правобережної України від більшовицької окупації. У договорі, зокрема, зазначалося:

«Уряд Польської Речі Посполитої, признаючи право Украї­ни до незалежного державного життя на території в межах, як будуть вони на північ, на схід і південь окреслені на ос­нові умов Української Народної Республіки з межуючими з нею від тих боків сусідами, визнає Директорію незалежної Української Республіки з Головним отаманом паном Симоном Петлюрою у проводі, за верховну владу Української Народної Республіки».

Слід зосередити увагу на подіях польсько-української війни, окупації Польщею Східної Галичини. Після відступу військ Західноукраїнської Народної Республіки за р. Збруч і їх об'єднання з військами Республіканської Армії в серпні 1919 р. , вони вступили до Києва. Одночасно в місто з південного сходу увійшли денікінці. Внаслідок конфлікту, який виник між Петлюрою та Денікіним, почався відхід і розвал української армії. 12 жовтня 1920 р. в Ризі було підписано перемир'я, а в 1921 р. мирний договір між РРФСР і УРСР з одного боку, і Польщею, з іншого. У відповідності із статтями цього документу західноукраїнські землі залишалися в межах польської держави.

Війська Директорії поступово розкладалися і переходили на бік більшовиків і махновців. Однією з перших, і без усякої участі більшовиків, «збільшовизувалася» Дніпровська дивізія, яка розміщувалася у Святошині під Києвом. Петлюра негайно вивів її за межі столиці, але це не допомогло. У селі Григорівка зібрався селянський з'їзд за участю бійців дивізії, який вимагав передати владу радам, націоналізувати великі підприємства, а також обрав отамана дивізії — Зеленого (Д. Терпила). Петлюра направив у Трипілля, де розташувалася дивізія, війська для її роззброєння. Тоді вони перейшли на лівий берег Дніпра, частково розгромили, а частково приєднали до себе військові підрозділи Директорії.

Наприкінці січня 1919 р. «збільшовизувалися» частини Задніпровської дивізії, які були розташовані на величезній території південної України. За наказом керівництва партії українських лівих есерів штаб дивізії у складі отамана М. Григор'єва, Ю. Тютюнника і С. Савицького вийшов з підпорядкування Директорії й розпочав під радянськими гаслами бойові дії проти білогвардійців та військ Антанти на фронті від Бессарабії до Перекопу.

Про підтримку рад оголосили загони «батька»¹ Н. Махна, що перебували в районі Гуляй-Поля. У С. Петлюри залишалося обмаль боєздатних сил: Запорозький корпус на чолі з отаманом П. Балбачаном і корпус січових стрільців під командою Є. Коновальця.