2. Система соціального представництва

Кожне суспільство володіє тією або іншою соціальною структурою, але далеко не кожна група здатна включитися в політику, використовуючи інститути державної влади для зміцнення своєї цілісності, завоювання нових ресурсів або досягнення більш високих статусів. Приміром, багато груп можуть будувати свої відносини на ідеях співробітництва і співучасті в розв׳язанні тих або інших проблем без звертання за допомогою до держави. У той же час у певних, зокрема, в тоталітарних системах, групи, як правило, є об'єктами, а не суб'єктами влади. Політична пасивність груп може бути викликана і їх соціальною інерцією, звичкою зберігати з державою досягнутий баланс відносин. Таким чином, соціальна група з політичної точки зору – це ще суб'єкт у потенції. Становлення її реальним, діючим суб'єктом політичних відносин, що, коли перебуваючі в її розпорядженні ресурси починають використовуватися для зміни характеру функціонування державної влади і керування, залежить від багатьох причин, насамперед – від соціальних протиріч і інтересів груп, цінностей, що домінують здібностей до самоорганізації і т. ін.

Першорядним спонукальним мотивом політичної активності групи виступають, як правило, найбільш істотні, тобто владно значимі, інтереси, які вона не може реалізувати без залучення механізмів державного керування. Владно значимі соціальні інтереси, свобода груп подаються на “вхід” політичної системи у вигляді вимог або солідарної підтримки влади з метою вплинути на прийняті політичні рішення. Однак не всі вимоги стають змістом політичних рішень. Ефективний вплив безпосередньо залежить від активності тих політичних асоціацій, які ніби озвучують і транслюють інтереси груп у політичному просторі (за визначенням А. Токвіля, це такі “вторинні асоціації”, як групи інтересів, партії, різноманітні інститути влади, елітарні об'єднання тощо).

Соціальні групи беруть участь у політичному житті не безпосередньо, а сприяючи формуванню для представництва своїх інтересів спеціальних політичних інститутів. Складна взаємодія таких інститутів, що займають ліві або праві, центристські, радикальні чи інші політичні позиції, і характеризує систему соціального представництва. Ці політичні посередники між цивільним суспільством і державою інформують останнє про існуючі проблеми і протиріччя, сприяючи тим самим консолідації й інтеграції груп, а також корекції політичної лінії влади. Діяльність таких об'єднань може серйозно впливати на зміст інтересів соціальних груп, їхньої цінності, прагнення до соціальної замкнутості або відкритості, і в кінцевому рахунку – на характер соціального структурування. Водночас, роблячи тиск на державу, вони охороняють його від застою, прагнуть підкорити службі суспільству й інтересам громадян. Спрямованість і інтенсивність діяльності цих політичних суб'єктів залежить насамперед від характеру розходжень і протиріч між соціальними групами.

3. Соціальна мобільність

Політично значимим є не тільки характер соціальної диференціації, а й способи її зміни, що обумовлюються активністю груп і громадян, які намагаються перебороти обмеженість власних ресурсів і піднятися нагору соціальними сходами.

Перехід індивіда (групи) з одних суспільних шарів в інші, просування до позицій з більш (менш) високим престижем, доходом і владою зв'язаний з процесами соціальної мобільності. Якщо статус індивіда або групи міняється на більш високий, престижний, то можна сказати, що має місце висхідна мобільність. Однак індивід (група) в результаті життєвих катаклізмів може перейти й у нижчу статусну групу – у цьому випадку спрацьовує спадна мобільність. Крім вертикальних переміщень (висхідна і спадна мобільність) існують горизонтальні переміщення, що складаються з природної мобільності (наприклад, перехід з однієї роботи на іншу без зміни статусу) і територіальної мобільності. За ступенем переміщень розрізняються “відкриті” й “закриті” соціальні групи і цілі суспільства.

Динаміка подолання соціальної дистанції, що супроводжується підвищенням статусу (висхідна мобільність), завжди зв'язана з підвищенням політичної напруженості, тому що такі процеси нерідко ведуть до зниження статусу інших груп (спадна мобільність), а часом і до знищення конкуруючої групи, що природно підвищує рівень соціального опору останньої, провокує активізацію сил правого і лівого екстремізму, викликає масове поширення стресів, заздрості, упередженості до людей. Теорія „статусної перестановки” (Р. Дарендорф, С. Ліпсет і ін.) пояснює політизацію соціальних груп в умовах, коли їх об'єктивні соціально-економічні характеристики не знижуються, але відбувається ріст статусу нижчих класів. Спадна мобільність часто супроводжується упередженням проти соціальних, політичних та етнічних меншостей.

Особливу активізацію політичних відносин викликає висхідна динаміка шарів, що знаходяться на найнижчих ступенях соціальних сходів. Їх відома “невбудованість” у суспільстві, відсутність належних внутрішніх властивостей для просування наверх змушує орієнтуватися на політичні засоби як на єдині, що сприяють поліпшенню їх суспільного становища. Нерідка в таких випадках озлобленість стосовно вищих, привілейованих шарів доповнює прагнення до успіху стійкою готовністю до постійного перевертання статусів.

У суспільстві завжди є групи, чий соціальний стан відрізняється більшою стійкістю. Однак і їх “провідне” положення в достатній мірі умовне, оскільки посилення економічної конкуренції або структурна перебудова економіки, міжнаціональна напруженість чи інші істотні для даного суспільства протиріччя можуть не тільки змінити ієрархічні зв'язки в соціальній сфері, але й відібитися на характері політичних відносин.

Негативні наслідки соціальної мобільності підсилюються в державах, що переживають розпад моральних норм і цінностей – аномію, особливо в тих випадках, коли соціальна стратифікація жорстко обмежує можливості оволодіння символами суспільного успіху (Р. Мертон). Найбільша політична напруженість виникає, як правило, в тих країнах, де влади створюють штучні можливості для зміни соціальних ієрархій. Термін “аномія” (фр. anomie – відсутність закону, організації) ввів Э. Дюркгейм у працях “Про поділ суспільної праці” і “Самогубство”. На думку Дюркгейма, при швидких соціально-економічних змінах члени суспільства втрачають значимість соціальних норм, у них відсутні стандарти соціального порівняння з іншими людьми, що дозволяють оцінити свій статус і вибрати відповідно цьому статусові зразки поводження. Індивіди виявляються в невизначеному, маргінальному стані.

Маргінали (лат. marginalis – той, що знаходиться на краю) – особистості і групи, що знаходяться за рамками характерних для даного суспільства основних структурних підрозділів або пануючих норм і традицій. Процес маргіналізації супроводжується втратою індивідом суб'єктивної ідентифікації з певною групою, зміною соціально-психологічних установок. Це змушує маргіналов до соціальних переміщень і в горизонтальному і у вертикальному напрямках. Саме поняття “маргіналізація” позв'язане з такими поняттями, як “перехідність” і “проміжність”. “Перехід” може затягтися, і перш, ніж індивід, що ніби “зависає” між соціальними групами, змінить свій соціальний стан, у нього формуються певні установки, обумовлені суб'єктивною оцінкою власних можливостей. У залежності від самооцінки положення в групі індивід формує рівень домагань та виробляє відповідну стратегію поводження. Якщо індивід або група сприймають свій статус як відносно нормальний, задовільний і стабільний, то те, що відбувається в політиці, може уявлятися ним чимось малозначимим для їхнього власного життя. Погроза індивідуальної або соціальної стабільності, що йде від політики влади або дій якихось соціальних сил, може різко підсилювати інтерес до суспільно-політичної дійсності. Деякі теоретики підкреслюють зростаючі почуття нерівності й розчарування в умовах, коли групи людей вважають, що інші одержали кращий доступ до досягнень суспільства.

Внутрішнім джерелом і одночасно складовою частиною групової мобільності є соціальні переміщення окремих громадян як усередині груп, так і між групами. Інтенсивність цього різновиду соціальної мобільності обумовлена, з одного боку, межами, що встановлює суспільство для подібних переміщень, а з іншого – суб'єктивними устремліннями самих людей, що прагнуть зміну своє суспільне становище через орієнтацію на нові цінності, зміну життєвих планів, підвищення утворення тощо.

Приблизно до середини XIX ст. в багатьох країнах, як правило, домінували норми “органічної ідеології”, що виправдувала стабільність займаного людиною положення і тим самим ратувала за збереження незмінності соціальної структури. У противагу цій ідеї К. Маркс висунув думку про соціальну революцію, здатну зламати нерухому стратифікацію буржуазного суспільства. Розвиток індустріального суспільства різко розширив можливість подолання соціальних дистанцій за рахунок заохочення індивідуальних переміщень людей на основі їхніх здібностей і активності. Ідеологія “відкритого класу”, що запанувала, виходила з того, що індивідуальна мобільність є невід'ємним правом особистості і найважливішою передумовою розвитку суспільства. Тим самим затверджувалася й думка про те, що соціальні розходження не припускають виникнення руйнівних політичних дій з боку будь-яких соціальних сил. Забезпечення державою приступності ресурсів і статусів на основі відкритої індивідуальної мобільності стало найважливішою передумовою політичної стабільності суспільства. При такій умові в суспільстві діють природні механізми утворення соціальних шарів, укорінюються демократичні цінності й ідеали. Протилежна стратегія неминуче веде до наростання політичної напруженості, чреватої різними непередбаченими труднощами для правлячого режиму.