В

Розуміння свідомості у філософ-ській герме-невтиці

итоки герменевтики сягають VI ст. до н. е. й пов’язані з пошуками прийомів розкриття “прихованого” смислу, який нібито містять твори Гомера. Християнство дало новий поштовх для розробки методів інтерпретації, поставивши проблеми перекладу Біблії грецькою мовою. Так, Александрійська богословська школа наполягала на алегоричному трактуванні Біблії замість буквального тлумачення текстів. У середні віки склалося розуміння герменевтики як сукупності певних правил, що дозволяють популярно пояснити біблійні тексти. Подальший розвиток герменевтики як методу тлумачення текстів пов’язаний з іменем теоретика протестантизму XVI ст. Флаціуса Ілірійського. Флаціус вводить у герменевтику її основні принципи: принцип герменевтичного кола, принцип контекстуальної інтерпретації та принцип врахування мети та замислу автора текстів.

Герменевтика як загальна теорія інтерпретації постає завдяки розробкам німецького філософа, речника естетики раннього романтизму Ф. Шлейєрмахера (1768 – 1834). Він трактує герменевтику передовсім як мистецтво розуміння, а не тлумачення, виділяє умову розуміння – тотожність і відмінність між духовним світом двох співрозмовників, автором твору та читачем, також характеризує середовище розуміння, яким є мова.

Розглядаючи розуміння як універсальний феномен людського життя, він виокремлює в ньому три сходинки: механічне (неусвідомлене) розуміння; розуміння як тлумачення, що здійснюється на основі узагальненого досвіду в певних сферах знання; досконале розуміння, яке базується на знанні спеціальних правил та вміння їх точно застосовувати.

Становлення ж філософської герменевтики пов’язане з ім’ям німецького філософа В. Дільтея (1833 – 1911), який ставить питання про розуміння “життя” як цілісного духовного переживання, як духовно-чуттєвого осягнення “чужого світу”. Стосовно явищ культури минулих епох такий метод розуміння, що розглядає їх як моменти цілісного духовно-душевного життя конкретної доби, стає основою філософської герменевтики на відміну від традиційної, що властива класичному методові розвитку філософії.

Розкриваючи механізм герменевтичного входження в сутність буття, Гайдеґґер зазначає, що розуміти феномен можливо лише за умови, коли вже маєш уявлення про нього. Отож за вихідний принцип розуміння він бере принцип герменевтичного кола.

Головне питання основоположної роботи Гайдеґґера “Буття і час” – це питання про те, як з’ясовується смисл буття. Базовим поняттям для цього він бере час, оскільки, на його думку, лише час виражає фундаментальний шар буття людини. У ньому вчасовується (sich zeitig), тобто утверджує себе в часі “тут-буття”, воно стверджує наш “життєвий світ”, тобто в часі людина та світ постають єдністю (das Eins). Усе ж буття стосовно людини є таємничою сутністю; проникнення в неї здійснюється через нескінченне осягнення його (буття) смислу. У кожному висловлюванні людини “світиться” буття, розкриваючи самого себе. Тому мова для людини – це єдиний спосіб проникнути в його сутність. Сама ж мова, за Гайдеґґером, є самодостатньою сутністю, осягнути смисл якої людині не дано. Мова лише сама себе виявляє через індивідуальну свідомість. Отже, шлях до істини буття лежить через мову. Щоправда, мова науки не здатна проникнути в сутність буття. Силу, що таїть у собі слово, може, за Гайдеґґером, осягнути лише поет, якому дано відкривати таємницю відношення між річчю і словом. Якщо повсякденна мова схоплює те, про що ми говоримо, то поет, завдяки своїй обдарованості, здатний проникнути в сутність мови, а відтак – у сутність буття, у сутність людини як її екзистенцію.