Ч

Основна ідея феноменології: свідомість і предметне буття принципово не можуть бути зведені одне до одного

ерез ідеацію свідомість здійснює рух, напрямок якого Гуссерль висловив гаслом: “Назад, до самих предметів!” Це означає вивільнення, свідомості (як і предметного світу) зі конструйованих класичною філософією та донауковим мисленням причинових та функціональних зв’язків між ними, самоочищення свідомості від нав’язуваних їй схем, догм, шаблонних ходів думки. Чиста свідомість виявляється не свідомістю, очищеною від предметів, навпаки, вона вперше виявляє свою істинну предметність: у ній, свідомості, немає нічого, крім значень (або смислів) реальних, уявних або ілюзорних предметів. Сутність свідомості розкривається, таким чином, не як відображення відомих або виявлення ще не відомих властивостей предмета, а як процес формування певного спектра значень предмета. Саме на цьому полі безпосередньо сполучаються свідомість і її предмет. Сполучаються парадоксальним чином, оскільки їх нерозривність виростає з принципової неможливості звести одне до одного свідомість і світ, предметне буття, психофізичну природу. У цьому полягає основна ідея феноменології.

Виявлені за допомогою феноменологічного методу очевидні сутності мають свої корені, за Гуссерлем, у донауковому, позанауковому світі повсякденного життя та здорового глузду.

Обґрунтовуючи це твердження, він підкреслює, шо, коли ми виносимо за дужки “існування світу” (здійснюємо редукцію), то в жодному разі не заперечуємо об’єктивного існування світу та існування інших людей: “У кожному разі, у мені, у рямцях мого трансцендентального редукованого чистого життя свідомості я сприймаю світ разом з іншими, і, відповідно до смислу досвіду, не як свій, так би мовити, власний синтетичний образ, а як відвласнений, як інтерсуб’єктивний, що існує для кожного, як світ, що у своїх об’єктах доступний кожному. І все ж кожний має свій досвід, свої явища та єдність явищ, свій феномен світу, у той час як сприйманий світ у собі (die erfarene Weltan sich) протистоїть суб’єктам досвіду та феноменам світу”¹³. Досвід інших суб’єктів щодо кожного входить у його “оточуючий світ” (Umwelt). “Оточуючі світи” інших суб’єктів перебувають у доконечному поєднанні з моїм “Я”. Вони, стверджує Гуссерль, належать до єдиної для всіх нас спільноти (Allgemeinschaft), яка нас усіх об’єднує. Оскільки існує одна спільнота людей, то, відповідно, існує “один-єдиний об’єктивний світ, лише один-єдиний об’єктивний час, лише один-єдиний об’єктивний простір, лише одна природа, і якщо в мені закладені структури, що потребують спільного буття (Mit-Sein) інших “Я”, вони повинні мати одну-єдину природу”¹⁴.Тому його філософія, як він стверджує, є лише “послідовно здійснений у формі послідовної еґологічної (від ego – Я та logos – слово, закон. – Прим. упоряд.) науки самовиклад мого Еґо як суб’єкта всякого можливого досвіду… Цей виклад смислу (Sinnesaulegung) кожного типу сутнього, про який я мислю, здійснений спеціально стосовно (насправді даної мені в досвіді) трансцендентальної природи, культури, світу взагалі”¹⁵. Тому феноменологія не спиняється на відкритті у свідомості структур наукового пізнання, вона прагне відкрити в ній смисли будь-якого можливого досвіду й передусім повсякденного – це є наш “життєвий світ” (Lebensumwelt, Lebenswelt). Хоча, на перший погляд, він наповнений практичними інтересами, потребами та оцінками здорового глузду, насправді у своїй основі це донауковий, предметний, дорефлективний світ очевидних сутностей свідомості. Світ науки похідний від “життєвого світу” як результат абстрагування, ідеалізації його відношень, речей та явищ.

П

Поняття “життєвого світу”

оняття “життєвого світу” у феноменології Гуссерля несе методологічне навантаження, яке спонукає розглядати світ конкретним та визначеним завдяки тому, що ми самі надаємо йому значень, які зумовлені нашими бажаннями, життєвими цілями, інтересами, потребами, ціннісними орієнтаціями.

Поняття “життєвого світу” в Гуссерля стає ключем до розуміння трансцендентального питання про кінцеве джерело будь-якого знання. Таким джерелом не може бути фізичний світ – воно в глибинах самої свідомості. “Це джерело має назву Я сам… з усім моїм сукупним дійсним і можливим життям пізнання, включаючи і моє конкретне життя взагалі”¹⁶.

Саме на “суб’єктивно-відносному спогляданні наукового світового життя “Я”, за Гуссерлем, базується наукове знання – “світ науки” зводиться на “життєвому світі”, який є само собою зрозумілою передумовою будь-якого наукового знання. Цей “життєвий світ” – сфера суб’єктивних феноменів, але це об’єктивована суб’єктивність, тобто такі переживання суб’єкта, які прийняли форму зовнішніх явищ. Завдяки цьому вони доступні для емпіричного досвіду, тоді як “об’єктивний”, “істинний” світ науки – це лише логічна конструкція, принципово недосяжна для чуттєвого сприйняття. “Життєвий світ” уже несе в собі структури, подібні до тих, які розгортають апріорні науки на своєму власному ґрунті.

С

Прообрази категоріаль-них структур свідомості сформували-ся в донауковому досвіді

аме ці структури виступають “матрицями” теоретичних ідеалізацій науки і формують їх зміст. Не в емпірично сприйманих об’єктивних речах, як вважала класична філософія, слід шукати прообрази категоріальних структур свідомості. Вони в суб’єктивних, але надіндивідуальних, загальнозначущих схемах людського повсякденного досвіду, які сформувалися в донауковій діяльності та існують у формі значень культури.

Т

Інтерпрета-ція свідомості в екзистен-ціалізмі

аким чином, Гуссерль утверджує первинність суб’єктивного “життєвого світу” і ставить завдання повернути філософію до пекучих питань людського існування. У цьому напрямі розвинув далі започатковані Гуссерлем ідеї екзистенціалізм, скерувавши філософію в річище “екзистенціональної аналітики людського буття”.

На такій основі свою інтерпретацію свідомості здійснює речник французького екзистенціалізму Жан-Поль Сартр. Він передовсім відштовхується від твердження Гуссерля про те, що не можна висловлюватися про світ безвідносно до власної суб’єктивності та свідомості, оскільки свідомість є мірою людського буття, адже її феномени містять оцінку речей та явищ світу. Специфіку людського буття Сартр однозначно пов’язує зі специфікою людської свідомості як унікальної реальності. Унікальність полягає в тому, що свідомість можна описувати лише в сув’язі з людським буттям і воднораз вона не містить у собі жодної подібності до природи явищ та процесів об’єктивного світу.

У своїй пов’язаності з буттям свідомість, не будучи об’єктом світу, є, однак, цілісним існуванням та індивідуальним досвідом існування. Свідомість, стверджує Сартр, є такою даністю, про яку не можна сказати, що вона має ті чи інші природні якості. Ми нічого не можемо сказати про “природу” свідомості, оскільки не маємо достатньої кількості характеристик, аби на цій основі її (природу) визначати.

Якщо б можна було стверджувати, що свідомість має субстанцію, за допомогою якої виявляється й завдяки якій її можна пояснити, тоді її належало б розглядати як об’єкт, річ, тобто як те, чим вона не є. Так само свідомість не дорівнює пізнанню, а тому її не можна описувати, наприклад, у термінах суб’єкт-об’єктного відношення.

Оскільки немає такого феномена, про який ми могли б сказати, що це свідомість, тобто жоден феномен не є власне свідомістю, і оскільки ми не можемо вказати на неї як на будь-який з об’єктів світу, то вона є небуття. Небуття (свідомість) не можна чітко зафіксувати як щось конкретне, на кшталт: ось вона, оце вона. Оскільки свідомість є небуттям, іншими словами – не є буттям чогось іншого, ніж вона сама, значить те, чим вона є, має бути витворене з неї самої – вона є проект існування, активна самою своєю суттю, спосіб її існування – вихід поза себе.

Те, що свідомість як предмет вивчення філософії не фіксується в конкретно-чуттєвих характеристиках, означає, за Сартром, що філософія дісталася такої глибинної основи буття, яка визначає собою будь-який вид людської діяльності та пізнання. Гуссерлівський метод дослідження свідомості відкривається людині не як суб’єкт-об’єктне відношення, а як абсолютний досвід нашої свідомості, як саме наше існування в нашому істинному бутті.

У підході до свідомості Сартр особливо наголошує на її принциповій відмінності від світу речей, явищ. Вона їх усвідомлює, оскільки вона на них спрямована, але насправді те, що вона усвідомлює, є вона сама. При цьому надзвичайно важливо те, що “свідомість у самій собі є щось інше, аніж пізнання, звернене на себе”, оскільки, вважає він, це дорефлективна свідомість. Дослідження дорефлективної свідомості не потребує, на його думку, підходу з позиції гносеології, бо буття дорефлективної свідомості випереджає і спричинює пізнання.

Поняття “небуття”, яким Сартр характеризує свідомість, відіграє ключову роль у його інтерпретації людського існування. Таким чином, за Сартром, свідомість є воднораз і певна двоїстість і єдність, яка є не тотожністю, а скоріше “несталим збігом”. Розуміння свідомості як “небуття” стало основою в його розумінні свободи, відповідальності, часовості, стурбованості тощо.

Так само, як Ж.-П. Сартр, речник німецького екзистенціалізму М. Гайдеґґер, застосовуючи підхід Гуссерля, ставить питання не просто про буття свідомості, а й про буття як таке.

Коли Гуссерль досліджує феномени свідомості в їх множинності, Гайдеґґер зосереджує увагу на одному універсальному феномені – бутті як певній цілісності. Таке цілісне, універсальне буття, підкреслює Гайдеґґер, є саме феноменом свідомості.

Він позначає його терміном Dasein (тут-буття). Аналіз буття свідомості, на погляд Гайдеґґера, можна здійснити через мову. “Мова є той первісний вимір, усередині якого людська істота взагалі вперше тільки й виявляє здатність відгукнутися на буття та його поклик і завдяки такій чутливості здатна належати до буття”¹⁷.

Виходячи з учення Гуссерля, Гайдеґґер вважає, що мова як феномен свідомості має свої корені в екзистенційному вияві “тут-буття”, а тому первісно пов’язана із вчуттєвленням і розумінням. Мова, за Гайдеґґером, – основа всіх висловлювань та тлумачень і єдиний спосіб встановлення смислів буття. Сутність буття – це його смисл, який належить “розшифрувати”, витлумачити. Мистецтво такого тлумачення має назву “герменевтика”. Сутність буття як його смисл належить розкривати герменевтично. У такий спосіб Гайдеґґер, на основі інтерпретації свідомості Гуссерлем, приходить до філософської герменевтики.