Н

Феномено-логія е. Гуссерля

а відміну від напрямів, які намагаються пояснити сутність і структуру свідомості зовнішніми щодо неї чинниками, на початку ХХ ст. з’являється у філософії вчення, що ставить собі завданням пояснити свідомість, виходячи з неї самої. Цей напрям отримав назву феноменології (від слова “феномен” – явище), його основоположником став німецький філософ Е. Гуссерль (1859 – 1938). Він розробив феноменологічний метод, що мав безпосередній вплив на розвиток відомих ХХ ст. філософських течій, зокрема – на філософію екзистенціалізму та філософську герменевтику.

До Гуссерля феноменологія існувала як окрема філософська царина, мета та зміст якої час від часу переосмислювалися. Так, у XVIII ст. феноменологію трактують як науку про предмети досвіду (І. Ламберт, 1728 – 1777). І. Кант, розуміючи феноменологію як науку про предмети досвіду, тлумачить поняття феномена як явище, що постає в чуттєвості людини під дією зовнішніх речей як “речей у собі”, “ноуменів”. На відміну від Канта, Г. Геґель трактує феноменологію як учення про конкретний вияв Абсолютного духу через форми, що послідовно змінюють одна одну в процесі історичного розвитку. У праці “Феноменологія духу” Геґель трактує Абсолют не лише як субстанцію, а й як суб’єкт самопізнання, а феноменологію трактує як сходинки знання, яке веде мислення індивіда від безпосередності повсякденної свідомості до філософського мислення й далі до абсолютного знання. До щаблів сходження знання Геґель відносить свідомість, де “Я” протиставляє себе зовнішньому предметові, наступним щаблем постає для нього “самосвідомість” (свідомість визначає саму себе й має таку характерну ознаку, як активність). Наступним щаблем є “розум” (свідомість осягає духовну реальність світу і являє себе в історичних образах “світового духу” як найважливіші історичні культурні епохи), далі йде “релігія” (це щабель, на якому об’єднуються різні вирази “самосвідомості” духу, як-от “природна релігія”, “художня релігія” тощо) і, нарешті, щабель “абсолютного знання” (тут зміст релігії постає у формі поняттєвого теоретичного мислення).

У ХХ ст. з’являється концепція феноменології Ф. Брентано (1836 – 1917), яка стала предтечею феноменології Е. Гуссерля. Брентано інтерпретує феноменологію як описову психологію, чітко розмежовуючи фізичні та психічні феномени. Основною ознакою психічних феноменів він вважає інтенціональність, тобто їхню спрямованість на предмет.

С

Поняття “інтенціона-льність”

відомість, вважає він, завжди спрямована на щось, тоді як фізичний об’єкт не спрямований ні на що, він є безвідносним буттям самим у собі. Учення про інтенціональність у Брентано слугує для того, щоб відрізнити від фізичних речей внутрішній досвід, предметом якого є психічні феномени, які свідомість переживає як очевидності, тобто реальності, які не потребують пояснень та обґрунтувань, нічого за собою не приховують. У такий спосіб формується предмет новітньої феноменології – він включає в себе зміст та структуру свідомості.

П

Е. Гуссерль: неможливо пояснити свідомість, досліджуючи те, що свідо-містю не є

ідхід до свідомості, що його запропонував Е. Гуссерль, не претендує на те, щоб науково розкрити природу та сутність свідомості через зовнішні щодо неї чинники, як це робить матеріалізм і прагматизм. Неможливо пояснити свідомість, досліджуючи те, що свідомістю не є. Він вважає науковим лише розгляд свідомості як реальності, що сама себе зумовлює.

Гуссерль пропонує аналізувати свідомість як самодостатню, ні від чого незалежну сферу. А в поняття феномена вкладає інший зміст, аніж класична філософія І. Канта. На відміну від Канта, Гуссерль розрізняє феномен і явище. Якщо явище обов’язково є проявом чогось, то феномен існує у свідомості сам по собі і виявляє лише сам себе. Усе, що пов’язане із зовнішнім світом, стосується лише природничих та суспільних наук, але, вважає Гуссерль, не стосується філософії. Її предметом має бути свідомість, але не така, що відображає навколишню дійсність і тісно пов’язує людину зі світом, а чиста свідомість, тобто взята поза жодним зв’язком із зовнішніми речами. Зміст цієї свідомості й має цікавити філософію.

П

Поняття “феноменоло-гічної редукції”

Поняття “епохе”

ереорієнтація свідомості на дослідження самої себе потребує нового методу, найважливішою складовою якого є феноменологічна редукція. Її сутність полягає у відмові від зв’язку свідомості із зовнішнім світом. Світ треба не заперечувати, а лише не брати його до уваги, нехай собі існує; просто факт його існування належить “винести за дужки”. З приводу існування світу належить утримуватися від будь-яких міркувань. “Якщо я це зроблю, а це в моїй волі, то я не заперечую цього світу, так як ніби я був софістом, я не піддаю сумніву його існування, так як ніби я був скептиком; але я застосовую феноменологічне “епохе”,.. яке повністю закриває можливість звертатися до будь-яких міркувань щодо просторово-часового існування”¹². У поняття “епохе” (від грецького слова, що означає утримування, самовладання) Гуссерль вкладає зміст: утримання від суджень про світ, виключення з поля зору всіх нагромаджених історією наукового та ненаукового мислення суджень про предмет, позицію “спостерігача”, який відмовляється ставити питання про буття, вартості, красу, користь, добро тощо. Процедура редукції вимагає відкинути й наявні погляди, вчення, наукові теорії й нарешті абстрагуватися від того, що є предметом дослідження. У результаті такої процедури ми одержимо “феноменологічний залишок”, а саме – свідомість, звільнену від будь-яких зв’язків із зовнішнім світом, але наповнену збереженим змістом.

За Гуссерлем, доконечність процедури редукції зумовлена ще й тим, що, згідно з феноменологією, свідомість, завдяки інтенціональності, має кілька рівнів. Про перший можна говорити тоді, коли вона спрямована виключно на предмети зовнішнього світу. Тут свідомість являє собою потік вражень. При спрямованості на саму себе виявляється її другий рівень – рівень рефлексії.