П

Методологія г. Ляйбніца

рагнення філософів XVII ст. раціонально обґрунтувати неповторність кожного індивідуального буття властиве й німецькому філософові Готфріду Ляйбніцу (1646 – 1716). Він у розумінні буття виходить з твердження, що ніколи не буває в природі істот, які були б достеменно схожі на інші.

Г. Ляйбніц народився в родині професора Лейпцизького університету. Закінчив юридичний факультет цього ж навчального закладу. Основні філософські праці – “Монадологія” та “Нові досліди про людський розум”. Центральним філософським вченням Ляйбніца є його теорія монад. Саме монада, вважає філософ, і є основою неповторності індивідуального буття, кожна з них доконечно неповторна. Монада – це “проста субстанція, що входить у складні; проста означає така, що не має частин”¹⁹.

Монади є істинними атомами природи, тобто елементами речей. Дане вчення про монади спрямоване проти монізму Спінози. (Монізм – філософський принцип, що пояснює виникнення різноманітності існуючих речей з єдиної основи, початку). У Спінози такою основою є одна субстанція. Ляйбніц же вважає, що з одної субстанції не може виникнути вся багатоманітність Всесвіту, для цього потрібна множина субстанцій. Спільним у всіх монад-субстанцій, вважає Ляйбніц, є їх духовна природа. Введення монад як основи речей тягне за собою підкреслення автономності, індивідуалізації всього існуючого. Монади є істотностями речей, а тому вони прості, неподільні – це духовні “точки” як нескінченно малі величини. Монади як точки не мають просторового виміру, їм не властива протяжність, але як субстанції вони невичерпно змістовні. Отож нескінченно мала величина монада має нескінченно велику змістовність, і її не можна осягнути скінченним людським розумом. Для людини змістовна повнота монади – таємниця. Монади не гинуть. Гинути можуть лише складні тіла – це їх розпад на окремі складові. Оскільки монади не мають смерті, то цим уподібнені духам.

Ляйбніц, характеризуючи монади, звертається до термінології Арістотеля, називаючи їх ентелехіями. (У Арістотеля це внутрішня мета кожної існуючої речі і прагнення до здійснення цієї мети). Іманентне (внутрішньо властиве), активне прагнення становить сутність монади. Тому монади є точками зосередження різнорідних духовних сил. “Якщо хотіли б назвати душею все, що має здатність сприймання і прагнення.., – говорить Ляйбніц, – то можна було б усі прості субстанції, чи створені монади назвати душами; але позаяк чуття є дещо більше, аніж просте сприймання, то я згоден, що для простих субстанцій, що мають лише це останнє, достатньо загальної назви монад і ентелехій, а що душами можна назвати тільки такі монади, сприймання яких більш ясні й супроводжуються пам’яттю”²⁰. Розумну ж душу має, вважає Ляйбніц, лише людина. “Пізнання доконечних і вічних істин відрізняє нас од простих тварин і дає нам володіння розумом і науками, підносячи нас до пізнання нас самих у Богові. І ось це називається в нас розумною душею або духом”²¹.

Монади Ляйбніца мають внутрішній розвиток. Розвиток монад відбувається через два стани: прагнення (appetitio) і сприймання (perceptio). Саморозвиток монади – це її внутрішнє прагнення до свідомості. Нижчі “голі” монади (nues) становлять неорганічну та нечуттєву природу, вони “сплять без сновидінь”, тобто їхні прагнення загамовані, це камені, земля, трава тощо. Другий клас монад має здатність до відчуття і споглядання, їх репрезентують тварини. Це монади-душі. Третій клас монад становлять душі людей. Це монади-духи (esprit), що мають властивості пам’яті, здатність до суджень і ясної аперцепції. Кожен клас монад прагне досягти вищого, більш досконалого стану. Краєм, межею поступу до досконалості монад у Ляйбніца є Бог. Бог є абсолютною досконалістю, абсолютною самосвідомістю і безмежною повнотою знань і сил, тобто ніким не створеною монадою, але за своєю сутністю творчою. “Остання причина речей міститься в доконечній субстанції, в якій багатоманітність змін має найвищий ступінь як у джерелі; і це ми називаємо Богом”²². У Богові захована могутність, що є джерелом усього, також знання, що містить у собі всю багатомірність ідей, і, нарешті, воля, яка чинить усі дії. Будь-яка проста субстанція, за Ляйбніцем, виражає сутність Бога, а тому є постійним “живим джерелом Універсуму”. Бог у Ляйбніца є Богом-Світлом, що “випромінює” свою істотність усім істотам і речам і цим надає гармонії діям монад. Між монадами існує напередвстановлена гармонія (harmonia praes tabilitata), а їхні дії у сукупності складають єдину гармонійну систему.

Таким чином, Бог є силовим центром, що випромінює енергію, яка встановлює досконалість світу, доцільність та гармонію. Зло у світі, згідно з ученням про теодицею (боговиправдання), існує як минущий момент на шляху до досконалості світу.

У людини душа є центром гармонії як духовного світу, так і її організму. А світ людей є світом найвищої гармонії. Ті вчинки, що відхиляються від загальновизнаних у суспільстві норм, люди здійснюють через недостатні знання. Людина чинить зло тому, що неправильно робить свій вибір. Зло відбувається внаслідок хибно спрямованої волі людини.

На відміну від Декарта, Спінози раціоналізм Ляйбніца є більш поміркований. У своїй “Монадології” він не зводить духовне до раціонального. Його ідеї про Бога-Світло, Абсолют, саморозвиток монад, напередвстановлену гармонію є містком від раціоналізму до ірраціоналізму, де сутність Бога не відкривається розумові безпосередньо, а є для нього незбагненною таємницею.

Підкреслюючи раціоналізм доби Нового часу, слід взяти до уваги, що такі філософи, як Ф. Бекон, Б. Спіноза, Г. Ляйбніц, демонструючи раціоналістичні переконання у ставленні до світу, все ж мають застереження щодо могутності людського розуму, його здатності проникати в таємниці світобудови. Саме тому Бекон говорить про ідоли пізнання, а в філософії Спінози та Ляйбніца відчутна внутрішня розгубленість, дисгармонія, неспокій і доконечна потреба людини віднайти гармонію, втрачений спокій. Розум, згідно з поглядами цих мисленників, відкриває, що світ природи пройнятий незбагненною силою, а тому змушений стверджувати, що людина всього лиш є елементом у напередвстановленій світовій гармонії. Розум даний людині як засіб виробити в собі вміння дивитися на світ з погляду вічності і таким способом віднайти внутрішній спокій і відкрити його основу.