Д

Раціоналізм Декарта

ля розробки дедуктивного методу Декарта підштовхнули, очевидно, його дослідження зі сфери спеціальних наук. Він пише праці з фізики (наприклад, “Діоптрика”), анатомії, психології (висунув ідею умовного рефлексу), є творцем аналітичної геометрії. Заняття математикою наштовхнули його на думку, що самоочевидність деяких тверджень, які людина осягає інтелектуальною інтуїцією, стає можливою через вродженість певних понять та суджень. Інтуїція здійснює лише їхнє усвідомлення. Так, вродженими є поняття Бога, буття, числа, тілесності та інших, а також аксіоматичних суджень на кшталт: “ціле більше частини”, “все тілесне має протяжність”, “кожна річ має причину”, “два плюс два дорівнює чотири” тощо.

Вроджені знання, за Декартом, існують у формі невиразних зачатків думок, що їх отримує людина при народженні у спадок, як і нахили до здібностей та безумовні рефлекси.

Радикальний раціоналізм Декарта знаходить вияв і в трактуванні волі як активності, певного “пориву” мислення.

Його дуалізм, що обстоював незалежність двох субстанцій світу, спричинив появу в філософії течій, що дістали назву картезіанства. Однією з них є оказіоналізм. Виходячи з вчення Декарта про субстанцію, він заперечує будь-яку активність як духовної, так і тілесної першооснов буття. Джерелом активності вважає лише Бога, який в певній оказії (occasio) може їх поєднувати та надавати їм взаємоактивності. Речником цієї течії був М. Мольбранш (1638 – 1715). Він стверджував, що причиною і гарантією існування світу, співіснування субстанцій та пізнання світу є Бог.

До методу раціональної дедукції Р. Декарта дуже прихильно ставився нідерландський філософ Бенедикт (Барух) Спіноза (1632 – 1677), що й засвідчує спосіб викладу його головного твору “Етика”. Походив з купецької єврейської родини. На його філософське ставлення, окрім Декарта, значний вплив мав Т. Гоббс своїм соціально-політичним вченням.

Своє філософське вчення Спіноза викладає в “Етиці” особливим способом, розділивши її на п’ять частин. Кожну частину починає з визначень основних понять розділу та аксіом, що констатують достоту очевидні, інтуїтивно зрозумілі ідеї. Далі йдуть теореми та доведення. Вибраний спосіб філософування запозичений із математики, а точніше – з геометрії. Серцевиною філософії Спінози є вчення про субстанцію. На відміну від дуалізму Декарта (який стверджував існування двох субстанцій – мислячої та тілесної) Спіноза захищає існування єдиної субстанції. “Під субстанцією я розумію те, що існує саме в собі і репрезентується саме через себе, тобто те, презентація чого не потребує репрезентації іншою річчю, із якої воно повинне б витворюватися”¹⁵.

Є

Філософія б. Спінози

диною субстанцією, яка поєднує в собі як Декартову “res cogitas” (річ мислячу), так і “res extensa” (річ тілесну), є Бог як субстанція, що вміщує в собі нескінчене число атрибутів, із яких кожний є виразом вічної і нескінченної істотності. “Бог, або субстанція, – стверджує Спіноза теоремою ІІ першої частини “Етики” “Про Бога”, – доконечно існує”. Для розуміння і пояснення світу речей та процесів Спіноза вводить поняття модусу. Це “стан субстанції (substantiae affectio), іншими словами, те, що існує в іншому і репрезентується через це інше”¹⁶. Отож модуси, за Спінозою, це одиничні речі, які скінченні. Кожна з них має причину свого існування так само скінченну й обмежену в своєму існуванні, те ж саме стосується третьої, четвертої причини і так до нескінченності. Субстанція є “витворюючою натурою” (natura naturans), а модуси, тобто одиничні речі, є “натурою витвореною” (natura naturata), оскільки вони існують у Богові, і без Бога не можуть ні існувати, ні бути виявленими¹⁷.

Оскільки субстанція є за своєю сутністю нескінченною, а її творива (модуси) – скінченні, то між скінченністю модусів і нескінченністю субстанції, на погляд Спінози, мусить бути перехідна ланка. Цю ланку Спіноза означує як нескінченний модус. На відміну від атрибутів нескінченні модуси подільні і складаються з частин. Нескінченними модусами є нескінченність, вічність і незмінність. Кожен із двох відомих нам атрибутів – мислення та протяжність тілесних речей – має свої нескінченні модуси. Атрибутові протяжності притаманні такі нескінченні модуси: сукупність всіх протяжних речей у світі як розмаїття природи; сукупність всіх геометричних образів, які є у світі, були і колись будуть; рух і спокій. Атрибут мислення має такі нескінченні модуси: сукупність усіх свідомостей і особистих переживань людей, що є на землі, колись були і будуть; сукупність ідей, що існують в інтелекті людей, що існували колись і будуть потім. Усі нескінченні модуси являють собою систему всіх нескінченних модусів, яку Спіноза називає “нескінченною ідеєю Бога”.

За Спінозою, існують як прості, так і складні модуси. Одним зі складних модусів є людина. У ній поєднане вічне і перебутнє, скінченне й нескінченне. У Богові доконечно існує ідея, “що виражає істотність того чи того людського тіла під формою вічності”. По смерті людська душа переходить у стан субстанційної вічності, витвір субстанції повертається в лоно матері-субстанції. Якщо для Декарта в людському розумові виявна (така, що знаходить вияв) істотність Бога, тобто це та ланка, що поєднує людину з Богом, то Спіноза розум (intellectus), так само як волю, відносить до “натури витвореної” (natura naturata), до світу модусів, а не субстанції. Людське мислення існує завдяки абсолютному мисленню як атрибуту Бога.

У Спінози субстанції притаманна внутрішня доконечність свого існування. Оскільки субстанція є основою всього існуючого, то й світ існуючих речей пройнятий доконечністю. Все що відбувається буває доконечно, а не випадково. У природі немає випадковості, існує лише доконечність. Кожна річ є зовнішньою причиною якоїсь іншої. Ми можемо своїм розумом (який також відноситься до світу “натури витвореної”) пізнавати лише зовнішні зв’язки і причини. Світ речей Спіноза підпорядковує жорсткому детермінізму (всяке існування зумовлене іншим існуванням). Людська поведінка й людські почуття (афекти) також підпорядковані детермінізму, тобто є результатом дії предметів на людське тіло. Афекти Спіноза поділяє на три основні класи: два активних і один пасивний. Пасивні афекти знаходять вираз у “печалі” та “ненависті”, ці стани викликані незадоволеними потребами людини. Активні – виражаються у прагненні людини задовольнити свої вимоги і емоційно постають як “потяги”, а після задоволення – стани “радості”. На цих станах базується почуття “любові”, що являє собою поєднання втіхи з ідеєю певного об’єкта. Причиною пасивних афектів у Спінози є невміння людей задовольнити свої вимоги, оскільки люди не знають як це зробити. Тому для людини основним завданням є з’ясувати, як саме можна обернути пасивні афекти в активні, і тоді відкриється шлях до свободи. Але свобода, за Спінозою, не ґрунтується на “свободі волі”. “Воля не є річ у природі, а лише фікція”¹⁸.Для Спінози воля і розум тотожні, але розум поширюється на виразні ідеї, а воля – і на невиразні, чуттєві, підсвідомі.

Людина, керуючись невиразними ідеями, стає підпорядкованою пасивним афектам і поза її увагою лишається доконечність, що схована за її діями. Маючи ж достовірні знання, людина здатна визначити межі своїх можливостей і приборкати найпростіші афекти. Завдяки знанню людина із стану підпорядкованості своїм афектам переходить у стан панування над своїми вимогами і почуттями. Пасивні афекти підпорядковуються силі розуму людини і стають факторами її свободи.

У Спінози модусам не властива свобода. Людина як модус причетна до свободи завдяки обдарованості розумом. Свобода для неї полягає в тому, щоб визнати й зрозуміти зовнішню детермінацію як свій власний вибір. Знаючи дію афектів, людина обмежує найбільш для неї небезпечні і згубні та підпорядковує їх більш потужним і благодійним. Найблагодійнішим афектом для неї є “пізнання”. Його причина найпотужніша – це субстанція, Бог. Саме тому “пізнання” як афект підносить людський розум і дає їй радість. Прагнення людини до пізнання Спіноза називає “інтелектуальною любов’ю до Бога”. Пізнання приносить людям найбільшу користь і тому є для них благом. Таким чином через пізнання людина прилучається до свободи субстанції, а її власна свобода постає як примирення розуму з пізнаною необхідністю, яка є свободою субстанції.

Якщо вихідним принципом для Декарта є “Я мислю”, то Спіноза пропонує взяти вихідним принципом філософської системи Абсолют. Бог стає принципом буття, принципом пізнання і основою релігійних моральних уявлень. Пізніше теорія абсолюту Спінози знайде подальший розвиток у філософії Геґеля. Теорія абсолюту стверджує Бога як іманентну причину самого себе, лише він causa sui (причина самого себе). Із його істотності спливає існування. Саме тому для Спінози поняття трансцендентної причини стає недоцільним. (Трансцендентний – це той, що перебуває за межами свідомості та пізнання).

Порівнюючи онтологічну концепцію Спінози з Декартом, слід зазначити: Декарт детеологізує природу, що відповідає прагненню європейського раціоналізму цілком опанувати природу в ім’я користі. Спінозі ж є ближчою платонічна середньовічна традиція, яка ототожнює Бога й Природу (Й. С. Еріуґена, А. Кентерберійський). За Спінозою, Бог (субстанція) відкривається розумові як природа. Все, що стається в світі, є виявом незбагненної натури Бога. Знання вічної і нескінченної істотності Бога містить людська душа. Але людська натура, так само як і її інтелект, недосконалі. Річ у тім, що кожна людська одиниця над усе прагне самозбереження, а її істотність полягає не в її індивідуальних особливостях, а її природному (божистому) прагненні до Абсолюту. І все ж, прагнення до самозбереження, за Спінозою, є вищою людською чеснотою. У Т. Гоббса, а чіткіше у Д. Локка, ця ідея виражає один з основоположних принципів теорії природного права: людині від природи Богом дане право на життя. Саме тому вона має право боронити його всіма доступними їй способами. Але найвищою чеснотою душі, вважає Спіноза, є прагнення пізнати Бога – це найвище добро душі. Пізнання Бога через природу є й осягненням Краси, що відкривається людині як гармонія світу.

Етика Спінози досить своєрідна. Її особливість полягає в тому, що вона не ставить за мету виробити систему норм та вартостей людського співжиття. Вона спрямовує індивіда віднайти смисл існування через необхідність власного самоствердження. У цих пошуках виявляється воднораз і почуття фатальної залежності людського буття від Абсолюту, і прагнення раціонально ствердити своє буття, відкинувши страх смерті. Людина має бути свідомою того, що її дух певний термін існує у формі природного буття як індивідуальне Я, аж поки не перейде після смерті в стан субстанційної вічності. Моральним завданням людини стає виробити в собі вміння дивитися на світ з погляду Бога: sub speciае aeternitatis, з погляду вічності. Це дає інтелектуальні підстави бути оптимістом – думати лише про життя.