Н

Філософія р. Декарта

а відміну від Ф. Бекона, французький філософ Рене Декарт (1596 – 1650) пропонує інший спосіб філософування й обстоює метод, що є ближчим французькому світосприйняттю. Декарт походить із дворянської родини. Закінчив привілейований єзуїтський колегіум Ла Флеш. Служив у війську й брав участь у Тридцятилітній війні в Німеччині. Після того, як пішов з військової служби, переселився з Франції в Нідерланди, де прожив близько двадцяти років. Там написав свої головні праці латинською мовою: «Міркування про метод…», “Метафізичні розмисли”, “Засади філософії”. Ці твори Декарта були покликом і вимогою свого часу, так само, як «Сповіді» Авґустина, викликані доконечною потребою середньовічного духовного життя. «Сповіді» починаються словами: «Ти створив нас для Себе, і серце наше несупокійне, доки не спочине в Тобі»⁷. Пізнання Бога й божистої любові є тут єдиною метою філософії і найвищою вартістю людського духу. Центром і вихідним пунктом філософії Р. Декарта стає не Бог, а «Я». «Я» протиставлене тут усім іншим суб’єктам і всьому світові. Завданням філософії у нього є пізнання мети речей, яку встановив Бог, а не пізнання того, яким чином Він побажав її створити. Здатність пізнавати надана нам Богом, вважає Р. Декарт, і стосується існуючих предметів. «Усе, про що ми маємо якесь поняття, стосується нас як річ або як істина»⁸!

Ф

Принцип сумніву

“Мислю, отже, існую”

Учення Декарта про субстанцію

ілософування як віднайдення істини повинно передбачати свій вихідний пункт. Філософування як мислення, на думку Декарта, має починатися зі самого себе. Вимогу такого початку він виражає аксіомою «De omnibus dubitandum est» («У всьому належить сумніватися») – це для нього абсолютний початок філософування і вихідний принцип його філософії. Цей принцип дає можливість позбавитися всіх упередженостей. Пошук істини передбачає сумнів. «Вирішивши, одного разу, засумніватися в усьому, більше не віднайдеш ознаки, згідно з якою можна було б міркувати, чи є більш хибними думки, що приходять у сновидіннях, порівняно з їх рештою»⁹. Ми можемо сумніватися в будь-чому, але ми не можемо не вірити, що висновок “Cogito ergo sum” («Я мислю, отже, існую») істинний і що він тому є першим і найправильнішим з усіх висновків»¹⁰. Таким чином, мисляче «Я» Декарта є самодостатнім і не потребує для свого існування нічого, окрім самого себе. З цього тлумачення мислення випливає Декартове розуміння субстанції. Субстанція «існує так, що не потребує для свого існування нічого, окрім самої себе»¹¹. У філософії субстанцією називають кінцеву основу всього існуючого. Субстанція обов’язково має атрибут – це її істотна властивість, без якої її не можна визначити, а сама вона не може існувати. Тоді субстанція – це мисляча річ (res cogitas), що виявляє себе через мислення. Воно є атрибутом «мислячої речі», а саме – душі. Отже, душа – substantia cogitas – мисляча субстанція. Вона для свого існування не потребує жодної тілесної речі. З другого боку, будь-яка тілесна річ не потребує для свого існування субстанції нетілесної, тобто душі. Якщо мисляча субстанція має своїм атрибутом мислення, то тілесна субстанція – поширеність – у довжину, ширину та глибину, що становить природу субстанції. Або все те, що може бути приписано тілу”. Все ж душа й тіло є субстанціями створеними, і ми достеменно можемо розрізняти атрибути одної й другої субстанції. Нествореною субстанцією є Бог, від нього залежить існування двох інших.

Р. Декарт ніде не обґрунтовує, чому Бог створив ці дві субстанції – мислячу і тілесну, й чому вони не залежать одна від одної. Але визнання тілесної субстанції (res extensa) має на меті довести реально існування зовнішнього світу, який стає предметом науки фізики. Близькими собі в Декарта є Я і Бог, бо основою Я є духовність, а отже, Бог є глибинною істотністю Я і гарантом істинності людських знань. Духовність Я Декарт обмежує сферою свідомості, туди не входить сфера несвідомого і підсвідомого.