Щ

Філософя Арістотеля

е при житті Платона Арістотель відверто стає в опозицію до концепції подвоєння світу на “світ ідей та світ речей”. Арістотель абсолютно не допускав існування ідей чи родових понять поза світом речей і тим самим не надавав їм самостійного онтологічного статусу.

Загальне (ідея), що має самостійний онтологічний статус, є нічим іншим, як абстракцією, продуктом людського мислення. Воно здатне вичленовувати спільні властивості, ознаки, притаманні цілим групам, класам речей і предметів, і зводити їх до самостійної сутності.

У цьому зв’язку викристалізовується і власна позиція Арістотеля, який вважає, що єдиною реальністю, а отже, об’єктом філософського пізнання може бути тільки світ тілесних речей і предметів, об’єктивна дійсність. Арістотель стверджує, що філософія як наука чи своєрідна мудрість не є простою рефлексією над цим чуттєво-сприйманим світом, а зорієнтована насамперед на пізнання загальних і основоположних принципів, законів усього існуючого. Її предметом фактично є саме буття, буття як таке, його загальні властивості, загальне як таке, а не щось часткове, окреме, одиничне. Вона вивчає головним чином “початки та причини (всього) існуючого… оскільки його (беруть) як істотне”.

Виходячи з цього, Арістотель і здійснює поділ філософії на ”першу філософію” і “другу філософію”. Так, у “Метафізиці” він чітко окреслює завдання “першої філософії”, яка, як зазначалося, є наукою про буття (істне). “Саме першій філософії, – зауважує філософ, – і належить досліджувати істне як істне – що воно таке і що йому властиве як істотному.

Сутність у своєму першому значенні, як зазначає він, є предмет, що має самостійне буття, що не потребує для свого існування іншого. Фактично – це одиничне, окреме буття речі, предмета, як наприклад: ця окрема людина, окрема тварина, окреме дерево. Тобто філософ повертається до головної своєї тези про те, що “буття” і те, що ми називаємо “сутність”, не може існувати інакше, як одиничне, окреме, що дане людині у відчуттях.

Визнавши, що у своєму первісному значенні сутність означає предмет, що має самостійне, окреме буття, не зумовлене нічим іншим, Арістотель урешті-решт сходиться на тому, що саме таким буттям і є субстанція. Вона може поєднувати протилежні між собою властивості, ознаки і водночас не допускає існування нічого, що було б протилежним стосовно неї і перебувало поза нею. Так, дерево як окрема субстанція може бути водночас і великим, і малим, і прямим, але чогось окремого, самостійного, протилежного тому як окремому дереву мати не може. І лише окрема “річ” є субстанцією, тоді як усі її якості, властивості існують тільки у зв’язку з речами як їх “акциденції”, тобто як щось “випадкове”. Одиничний предмет, наприклад, будучи білим, має можливість стати ще білішим. У творі “Категорії” філософ називає окрему річ “першою сутністю”. Вона, на його думку, є “конкретне щось”, річ, предмет, як, наприклад, “окрема людина чи окремий кінь”.

У “Метафізиці” Арістотель зазначає, що сутність буття кожного предмета, речі становить їх форма, яку він ще іменує як “першу сутність”: “І все, що виникає, виникає внаслідок чогось, з чогось і стає чимось” – і далі: “Формою я називаю суть буття кожної речі і її першу сутність”.

Другим важливим структурним принципом оформлення буття, поруч з формальним, постає матерія як одна з чотирьох причин того, що існує, яку Арістотель трактує в широкому розумінні як “те, з чого складається річ”, а також те, “з чого щось виникає”. Тобто для того, щоб форма змогла себе реалізувати чи втілитися в щось конкретне, індивідуальне, вона доконечно повинна з’єднатися з матерією, що є субстратом чи своєрідним субстанційним принципом усього існуючого. “Цілком очевидним є, – зазначає Арістотель, – що певна частина доконечно вже має існувати, і саме матерія є тією частиною, вона міститься в тому, що виникає, і вона стає (чимось визначеним). Адже про те, що таке мідна куля, ми стверджуємо двоїсто: про матерію – кажучи, що це мідь, і про форму – кажучи, що це така-то фігура. Отже, мідна куля має (і) матерію у своєму визначенні”.

За таких умов матерію (субстрат) філософ трактує насамперед як щось неоформлене, неокреслене, а точніше – позбавлене форми. Вона фактично є “те, що саме по собі не визначається ні як визначене за істотністю, ні як визначене за кількістю, ні як таке, що має якісь інші властивості, яким визначається істне”.

Арістотель у своїх метафізичних пошуках розрізняє так звану “першу” й “останню (другу) матерію”. Згідно з його міркуванням, “остання матерія” є та “матерія”, яка вже є не лише можливістю певної форми, але водночас і особливою “дійсністю”. На цій основі вона має певні властивості, ознаки, що окреслюють її поняття, її особливий статус. Прикладом такої матерії може бути мідна куля, мідь, чотири фізичні елементи, які бере філософ з попередньої натурфілософської традиції і трактує їх як особливу дійсність.

Завершує “першу філософію” Арістотель ученням про рушійну першопричину буття, чи про першорушія, що є джерелом і причиною руху й будь-якої зміни. Філософ називає його Богом.