П

Учення Платона про пізнання

латон висуває оригінальну й цікаву думку про те, що процес пізнання є не просто механічним пригадуванням (anamnesis), але й несе в собі момент творчого переживання і своєрідної внутрішньої напруги свідомості, поривання до чогось вищого, прекрасного, досконалого. У зв’язку з чим він розвиває вчення про Ерос (від Eros – “любов”), у якому трактує його як своєрідний творчий порив, внутрішню потребу душі, її тугу за світом ідей, істини і найвищого Добра. Отже, Ерос не просто любов, а суб’єктивно-творчий стан особи, її свідома, вольова налаштованість на знання, на пізнання ідей, яке вона здобуває за допомогою математики, діалектики та інтуїції.

У філософській спадщині Платона помітне місце посідає етика. Основоположним принципом моралі Платон вважає ідею Добра. Людська душа, що становить сутність буття людини, є також віддзеркаленням чи образом ідеї Добра. Метою життя є осягнення щастя, яке він ототожнює з найвищим Добром. У діалогах “Теетет”, “Федон” Платон прямо каже, що людина прагне до ідеї Добра й цим хоче піднестися до найвищого – Бога. Саме на це мають бути спрямовані всі її пізнавальні і практичні зусилля.

Трьом основним частинам душі відповідають три головні чесноти: мудрість (Sofia) – чеснота розумної частини душі; мужність (Andreia) – чеснота вольової, імпульсивної частини душі; поміркованість (Sofrosine) – чеснота пристрасної частини душі. Над ними усіма стоїть ще четверта чеснота – справедливість (Dikaiosine), що покликана гармонізувати дію трьох перших, утримувати рівновагу, спокій і здоров’я душі.

На перше місце виставляє Платон таку чесноту, як мудрість. Саме вона є знанням того, що істинне і є справжнім добром.

Найбільшим злом, на думку філософа, є несправедливість, що глибоко розкладає людську душу і деформує людину. Тому той, хто чинить несправедливо, мусить понести кару, має спокутувати зло, бо лише так можна вилікувати цю моральну хворобу.

Головні моральні засади Платона мають швидше логічний, аніж етичний характер, тому що в їх основі лежать певні абстрактні постулати, якими філософ послуговується як готовими принципами для побудови етичного вчення.

Суспільно-політичні погляди Платона найповніше викладені в діалогах “Держава”, ”Політик”, “Закони”. Його політика (теорія держави) є фактично тією ж самою етикою, етичним ученням, яке філософ застосував до держави як особливої спільноти людей, до якої прагне кожен індивід, щоб у такий спосіб повністю реалізувати свої можливості та життєві потреби. І, як у Космосі все має внутрішню потребу об’єднатися з іншим, так само й людина, зауважує Платон, згідно зі своєю суттю, прагне будь-що об’єднатися з іншими людьми й створити особливе суспільне об’єднання – державу. Усе це й робить його теорію держави своєрідною суспільною етикою, в якій ідеї Добра та Справедливості мають повністю втілитися в державний устрій.

У процесі створення своєї концепції, чи моделі, побудови ідеальної держави, Платон послуговується не лише “політико-економічним”, а тією ж мірою й психологічним обґрунтуванням необхідності виникнення та існування головних державних структур. Так, він вважає, що як у душі людини існує три її складові, так само і в державі повинні існувати три групи громадян, чи три соціальні верстви населення, які підпорядковані одні одним.

Розумній частині душі, що є носієм такої чесноти, як мудрість, відповідає в державі клас, або стан, філософів. Саме вони, як каже Платон, мають очолити державу й забезпечити доброчинність та вищу справедливість. “Доки в містах не будуть при владі філософи або щиро й вільно філософувати нинішні правителі та царі, доки державна влада й філософія не зійдуться на одному.., доти ні для держави, ні навіть, допускаю, для людського роду не буде кінця злу”. Отже, держава має бути втіленням розумних засад, знання.

Друга чеснота, яку вичленовує Платон, є мужність. У державі їй відповідає така частина населення, як вояки (варта). Філософ досить детально розписує спосіб їхнього виховання, зокрема тілесного та духовного, й закріплює за ними функцію охорони держави від зовнішніх і внутрішніх ворогів.

Третю групу громадян у державі становлять ремісники, землероби, купці, робітники, або ті, хто займається фізичною працею і творить матеріальні блага для усієї спільноти. Їхня чеснота – поміркованість (стриманість).

Серед головних ознак ідеальної держави, що має бути збудована на зразок богом побудованого світу, Платон виділяє її загальність і сталість (стабільність).

У державі, контури якої накреслює Платон, фактично не повинно бути рабів, адже правителі і вояки не мають приватної власності, а тому не можуть мати й рабів. Правда, філософ допускає, що полонені на війні можуть стати рабами чужої держави. Разом з тим він гостро таврує війну, вважаючи її великим злом, яке досконала держава повинна усунути зі своєї політичної практики.

Щодо політичної форми правління в законодавчій (реальній) державі, то вона, на думку Платона, мала б бути чимось середнім між монархією і демократією, запозичивши таким чином від однієї і другої певні атрибути і можливості. Очолюють цю державу 37 “охоронців закону”. Платон також стверджує, що громадяни держави становлять три соціальні групи чи категорії: власне громадяни – автохтони; метойки – осілі чужинці, проживання яких регулює закон (проживати не більше ніж 20 років), і раби – невільники. Він також визнає ту приватну власність, яка перебуває під контролем держави.

В утопії Платона, як і в будь-якій іншій утопії, не тільки сформульовані уявлення філософа про ідеальний державний устрій, але також відбиті й суттєві риси дійсного, реального античного полісу, що, зрозуміло, аж ніяк не збігався і не міг збігатися з ідеалом, що накреслив філософ.

Раціоналістичний момент філософії Платона розвиває його учень – Арістотель, який, відкинувши ірраціональні ідеї його вчення (ідею Деміурґа, Єдиного, Світової Душі, подвоєння світу на світ ідей та світ речей), вибудував свою цілісну раціоналістичну концепцію.

Арістотель (прибл. 384 – 322 рр. до н. е.) народився в місті Стагірі, що у Фракії, наподалік Македонії. Його батько Нікомах був відомим лікарем і навіть написав кілька творів з медицини та історії природознавства. 367 року Арістотель приїхав до Афін і вступив до платонівської Академії, в якій пробув близько 20 років.