В

Етичне учення Арістотеля

ихідна засада вчення Арістотеля про рух ґрунтується на тезі про те, що все рухається завдяки чомусь або приводиться в рух чимось іншим. “Оскільки рух, – зауважує філософ,– повинен існувати вічно, і не зупинятися, то з необхідністю існує щось вічне, що рухає, як перше, чи то як єдине, чи в множині, і повинен існувати перший непорушний рушій”.

Так Арістотель приходить до ідеї “першого рушія”, що покликаний власною активністю, вічною і нескінченою дією приводити все в рух. “Перший рушій завжди сам по собі залишається непорушним, вічним і єдиним”.

Вихідні засади етичного вчення Арістотеля слід шукати вже в головних принципах його філософії, а також у психологічному вченні філософа, де він визначає людину як живу істоту, наділену не тільки теоретичним розумом, а й практичним. На цій основі буття людини Арістотель визначає як життя в діяльності. Діяльність людини спрямована на здобуття вищого Добра. Власне кажучи, сама практичність людської душі виявна в тому, що вона є вічним спрямуванням до добра, доброчинності, до вищого Блага. Для Арістотеля моральні засади буття людини не є просто виразом внутрішнього самопочуття і навіть не знання як такого. Вони насамперед забезпечуються її діяльністю, активністю, відповідними вчинками, самореалізацією людини як діючої і розумної істоти. Арістотель у зв’язку з цим не допускає у своєму етичному вченні ідеї вроджених чеснот чи інших моральних атрибутів, а, навпаки, наполягає на тому, що всі вони набуті в процесі життя людини, її доцільної діяльності, уміння жити помірковано, обачливо.

Він веде мову про особливе вміння кожної людини дотримуватися в житті “золотої середини” чи міри в усьому, уникати надмірностей у вчинках, у життєвих потребах.

Серед етичних чеснот філософ окремо вичленовує справедливість). У п’ятій книзі “Нікомахової етики” він дає описове визначення справедливості, з якого випливає, що вона фактично виражає певний душевний стан людини, який утримує її в рамках законності, оберігає від незаконного.

Політичне вчення Арістотеля знайшло свій найповніший виклад у трактаті “Політика”. Цей твір має велику теоретичну й історичну вартість і закладає основи подальшого розвитку політичних наук.

Уже на початку першої книги “Політика” філософ чітко й виразно твердить, що держава є спільнотою вільних і рівних людей. Вона – “особливого роду спілка, що організована для певного добра (адже будь-яка діяльність передбачає уявне добро), то, очевидно, всі спілки спрямовані на те чи інше добро, причому більше за інших і до найвищого з усіх добра спрямована та спілка, яка є найважливішою і охоплює собою всі спілки. Ця спілка й називається державою, або політичною спілкою”.

Арістотель намагається довести, що в самій природі людини є внутрішня потреба, схильність до особливого суспільного об’єднання, яким і є держава. Так уперше в античній філософії Арістотель підійшов до наукового визначення людини як “політичної істоти”, спосіб буття якої та її сутність окреслені суспільними факторами, політичною діяльністю і, головно – життям у державі як виключно людському середовищі для її існування.

Людина є головним і визначальним за таких умов структурним елементом держави, як і держава є для неї субстанційною основою буття взагалі.

Арістотель вважає, що історично розвиток суспільства йде від сім’ї до общини (поселення), а від нього до держави (міста, полісу). Сім’ю розглядає як першу форму співжиття суспільства.

Уже на рівні сім’ї, як особливої природної спільноти, він вичленовує і віднаходить низку специфічних взаємин, що складаються й існують між господарем (паном) і рабом, між чоловіком і дружиною, між батьками та дітьми. Усі вони репрезентують відповідні форми влади: панування, шлюбу і домашнього господаря. Перша – поширюється на рабів, друга – на подружжя, третя – на дітей. Владу домашнього господаря Арістотель визнає як одноосібну, монархічну. Стосунки дітей між собою мають демократичний характер, а взаємини між подружжям – аристократичний.

Арістотель також веде мову й про найкращу, досконалу державу. Вона – не ідеальна держава Платона, що витворена в голові філософа, а швидше варіант такого реального державного устрою, який дає оптимальні шанси реалізувати мету й можливості буття людини. Головна серед них – зробити життя громадян щасливим.