Н

Нові тенденції в науці

ові тенденції в науці знайшли своє втілення в творчості Леонардо да Вінчі (1452 – 1519 рр.), Миколая Коперника (1473 – 1543 рр.), Йогана Кеплера (1571 –1630 рр.) та Ґалілео Ґалілея (1546 – 1642 рр.). Важливим полем боротьби, на якому проходило змагання між кон­сервативними силами суспільства та новою наукою, була астрономія. У середньовічному світогляді Землю вважали центром Всесвіту. Антич­ні міркування про множинність світів пішли в небуття. Миколай Коперник, спираючись на ідеї давньогрецьких мислителів, на основі математичних розрахунків створює геліоцентричну систему, що знайшла своє місце у творі “Про колові рухи небесних тіл”. З іменем німець­кого астронома Йогана Кеплера пов'язана теорія про закономірності руху планет, яку він довів математично.

Визначним вченим Ренесансу був фізик і астроном Ґалілео Ґалілей. Шляхом експериментальних досліджень він робить низку відкриттів, формулює наукові закони. За допомогою телескопа, який він сам сконструював, учений виявив, що поверхня Місяця і Сонця рельєфна, що Чумацький Шлях є складною системою зірок, відкрив чотири су­путники Юпітера, фази Венери. Найбільшою заслугою Ґалілея стало наочне підтвердження правильності геліоцентричного підходу Копер­ника до пояснення світу. Головний твір Ґалілея – “Діалог про дві най­головніші системи світу – Птоломеївську та Коперникіанську” (1632 р.). Творчість Ґалілея характерна відходом від старих традицій природознавства, які були оперті на авторитет Арістотеля. Так, учений стверджує: книга природи є закритою для нас, але щоб ми змогли відкрити й читати цю книгу, потрібна математика, бо вона написана мате­матичною мовою. Ґалілей розвиває нову методологію науки, що ґрунту­ється на експерименті та математиці.

Раціоналізм Ґалілея вже провіщає природознавство Нового часу, а його філософська методологія – методи Декарта, Спінози та Ляйбніца.

Д

Філософія природи Джордано Бруно

о досягнень філософської думки Ренесансу, безперечно, належить своєрідна філософія природи Джордано Бруно (1548 – 1600 рр.). Джордано походив з містечка Нола, що біля Неаполя. З дитинства мав поетичний хист. У 1563 році вступив до чину і поселився в Женеві, пізніше в Парижі, де писав твори, у яких віра і церква була зображена не в найкращому світлі. Сам спосіб його життя не можна назвати високоморальним. За своїм характером це була дуже складна людина, ніколи й ні в чому він ні з ким не йшов на компроміс. Чи не тому було важко йому знайти собі сталий прихисток або стале місце занять. Деякий час жив у Франції, Англії, Німеччині, але й там знайти спокою не зміг. Повернувшись на батьківщину, був заарешто­ваний інквізицією. Інквізиція відіслала його до Рима. Оскільки він не хотів відмовитися від своїх поглядів, інквізиція віддала його на суд світській владі, яка засудила його до спалення на вогнищі. Це сталося 17 лютого 1600 року. Пізніше като­лицька церква визнала присуд Джордано Бруно помилковим і ви­словила щирий жаль з приводу його страти. Сьогодні в Римі на площі Квітів, де він був страчений, височить пам'ятник цьому мислителеві доби Відродження.

До головних трактатів Бруно належить віднести філософські діалоги “Про причину, принципи та Єдине”, “Про нескінченність, Всесвіт та світ”. У цих творах філософ ставить проблеми нескінчен­ності світу, його динамічної єдності та вічності. Праосновою постає Єдине, матерія, яка являє собою нерозгорнену причину всього існуючого, субстанційну можливість всього розгорненого, конкретного. В Єдиному міститься внутрішня здатність бути загальною формою всіх форм. Цю здатність, що утримує світ у єдності і водночас у різно­манітності, Бруно називає Душею світу. Світова Душа не тільки притаманна матерії, але й панує над нею, вона є загальним законом, є внутрішньою дією матерії, що формує її зсередини.

Бруно не погоджується з Арістотелем у тому, що матерія є лише чистою можливістю, не погоджується також з його розумінням матерії як чогось пасивного, інертного і висуває вчення про матерію як активний і творчий принцип. Матерія не може існувати без форми і, навпаки, форма є внутрішньою для матерії, вона не може бути чимось, привнесеним ззовні. Роздуми Бруно про матерію дуже близькі за своїм характером до вчення про матерію професорів Києво-Могилянської академії.

У Бруно матерія, пройнята Світовою Душею, існує не тільки як причина різноманітних змін реальності, не тільки як можливість, вона постає як Єдине і в бутті, і в реальності речей, природи, Всесвіту. У Єдиному знаходить свій збіг однина і множина, мінімум і максимум; Єдиному притаманна повнота і універсальність буття. Бруно го­ворить про суперечливу єдність сталості, нескінченності Єдиного та його нестійкість і різноманітність, що виявляється у множинності та розгорненості. Світ є Єдиним, що складається з множини самостійних одиниць. А Космос є структурою, яка складається з атомів, що існу­ють в безперервній нескінченності.

Уявлення про єдину нескінченну просту субстанцію, із якої ви­никає множинність речей, Бруно пов’язував з ідеєю внутрішньої спорідненості і збігу протилежностей. У нескінченності, ототожню­ючись, зливаються пряма та коло, центр і периферія, форма та матерія. Основною одиницею буття є монада, в діях якої зливаються тілесне й духовне, об'єкт і суб'єкт. Вищою субстанцією є монада монад, або Бог. Як ціле монада виявляє себе в кожному одиничному.

Розвиваючи геліоцентричну теорію Коперника, Бруно висловлює ідеї про нескінченність природи і нескінченні множини світів у Всесвіті. Разом з тим він висловлює гіпотезу, що виражала мож­ливість існування життя на інших планетах.

Теорія пізнання Бруно походить з ідеї, що в людській душі виявляє себе єдина Світова Душа, котра є невіддільною від одушевленої матерії. Метою розуму є проникнення в глибину явищ, пізнавання законо­мірностей природи. Воно починається із сприйняття, йде до уявлень, розсудку та розуму. Чуттєве пізнавання саме по собі недостатнє. Пізнавання є нескінченним процесом. На відміну від догматичного авторитету Бруно акцентує на тому, що основою міцного та істинного знання має бути сумнів.

В етиці Бруно обстоює благородну мету – добро, яке необмежено реалізується у Всесвіті. Однак обстоювання вищої мети вимагає жертв. Тому людина повинна подолати страх власної смерті. Істинним мірилом моральності є діяльність, земні цілі людини. Мислитель відкидає пасивний аскетизм релігійної віри, він також проти пасив­ного гедонізму. Людська діяльність повинна бути піднесеною, спрямо­ваною до нескінченності, частиною якої вона є. Людина повинна пізнавати Всесвіт і відповідно з цим реалізувати саму себе.

Пантеїстична філософія природи Бруно завершує розвиток ренесансного мислення. Наступний розвиток філософії пов'язаний з ерою, у якій природознавство розвивається на експериментальній та математичній основах, що зумовлює способи філософського осмислен­ня світу, новий підхід до питань методології наук.

Філософські погляди Бруно мали великий вплив на таких філософів наступних часів, як Декарт, Спіноза, Ляйбніц, Шеллінґ.

Яскравим речником неоплатонічної філософської традиції у XV ст. був Микола Кузанський (1401 – 1464 рр.). Він народився в Німеччині, у містечку Трірської єпархії в сім'ї заможного селянина. Надзвичайно обдарований, відданий церкві та енергійний священик, він робить успішну церковну кар'єру і стає 1448 року кардиналом.

Похований Микола Кузанський у Римі у церкві Сан-П’єтро ін Вінкуло. У цій церкві стоїть знаменита статуя Мойсея різця одного з найвідоміших митців Відродження Мікеланджело.

Микола Кузанський лишив величезну літературну спадщину, яка охоплює наукові тракта­ти й проповіді, твори з філософії, богослов'я, багато церковно-політичних видань. Головним його філософським твором є трактат “Про вчене незнання”.