2. Оон і палестино-ізраїльська проблема.

В рамках ООН проблемами Близького Сходу займається цілий ряд установ. В 1950 р. було створено Близькосхідне агенство ООН для допомоги палестинським біженцям і організації робіт. До цього часу воно допомагає сотням тисяч переміщених осіб в Йорданії, Лівані, Сірії, на західному березі річки Йордан і в секторі Гизи, забезпечуючи їх продовольством, житлом, організовуючи мед обслуговування, систему освіти тощо. Це найчисельніша організація на Близькому Схіоді зі штатом понад 25 тисяч осіб, майже повністю укомплектована палестинцями, які працюють лікарями, медсестрами, вчителями тощо. В доповіді генсека ООН Раді Безпеки “Мирне врегулювання палестинського питання” від 29 листопада 2004 р. вказано, що ця організація разом зі Світовою продовольчою програмою надає регулярні продовольчу допомогу майже півтора мільйона палестинців, тобто 39 % від загального числа населення на окупованій ізраільтянами території.

В 1975 р. для пошуку справедливого вирішення питання про Палестину, був створений комітет по забезпеченню невідємних прав палестинського народу. В 1977 р. був створений відділ з прав палестинців. Існує також посада координатора ООН з питань близькосхідного мирного процесу, який представляє Генерального секретаря ООН на Близькому Сході.

Допомогу палестинському народу надають також багато інших установ ООН: Програма розвитку ООН, Дитячий фонд ООН. Всесвітня організація охорони здоров’я, Міжнародна організація праці, Організація Об’єднаних націй з питань освіти, науки і культури.

На території Близького Сходу розміщені сили ООН з підтримання миру. Їх основне завдання слідкувати за дотриманням домовленостей з припинення вогню, перемир’ям, не допускати переростання окремих інцидентів у бойові дії. Крім того вони надають гуманітрну допомогу цивільному населенню (медична допомога, водопостачання, надання устаткування школам, дитячим будинкам тощо. Сили з підтримання миру на Близькому Сході становлять: Орган ООН по спостереженню за виконанням умов перемир’я, Сили ООН із состереження за роз’єднанням, Тимчасові сили ООН у Лівані.

Становище на Близькому Сході до цього часу залишається одним із наважливіших пунктів в порядку денному Ради Безпеки ООН. Вона заслуховує щомісячні доповіді Генерального секретаря, спеціального координатора ОН по близькосхідному мирному процесу, в яких висвітлюється становище на Близькому Сході, виділяютьсчя першочергові для вирішення проблеми, аналізуються перспективи тощо.

Основні документи, які лежать в основі врегулювання близькосхідного конфлікту.

Найпершою резолюцією в рамках ООН. Яка стосувалася співіснування двох народів у Палестині була резолюція ГА 181 (від 29 листопада 1947 р), яка так і не була виконана. Наступна резолюція Га 194 (від 11 грудня 1948 р.) визнала право палестинських біженців на повернення. Посилання на цю резолюцію часто трапляються у заявах арабських держав.

Сьогодні в основі підхлду міжнародного співтовариства до арабо-ізраїльського конфлікту лежать резолюції Ради Безпеки 242 (від 22 листопада 1967 р.), 338 (22 жовтня 1973 р.), а також 1397 (12 березня 2002 р) і 1515 (19 листопада 2003 р.). Поряд із ними у якості основоположних документів інколи згадуються: так звані Мадридські принципи (від мирної конференції у Мадриді в 1991 р., на якій було заявлено про прихильність до рийнятих раніфше в рамках ОН резолюцій); Декларація принципів про тимчасові заходи із самоуправління (Осло-1, 13 вересня 1993 р.), Каірська угода про початок здійснення проекту самоуправління в секторі Гази і районі Ієрихона (4 травня 1994 р.); Тимчасова угода по західному берегу і сектору Гази (Осло-2, 28 вересня 1995 р.) тощо.

Більш докладно необхідно розглянути такий документ як «Дорожна карта», це документ, прийнятий 2003 р. РБ ООН в резолюції 1515, програма мирного врегулювання на Близькому Сході. «Дорожню карту» було розроблено США в рамках «четвірки» (США, Росія, ООН, ЄС). Цей документ був офіційно визнаним палестинською та ізраїльською сторонами в якості плану вирішення конфлікту. Цілі плану, закладеного у «Дорожній карті», заключались у всеохоплюючому врегулюванні палестино-ізраїльського конфлікту, створенні незалежної, демократичної і життєздатної палестинської держави, територіально нерозривної із Західним берегом і сектором Гази, яка б співіснувала у мирі і безпеці з Ізраілем та іншими сусідніми країнами. Процес врегулювання був розділений на три етапи.

На першому етапі (до травня 2003 р.) планувалось припинити терор і насильство, досягнути нормалізації умов життя палестинців, почати формування палестинських державних інститутів. В ході цього етапу палестинці за сприяння Ізраілю, базуючись на зусиллях ефективно діючих палестинських спецслужб, повинні були припинити насильство (шляхом арестів та ізоляції осіб, причетних до терактів, конфіскації незаконної зброї і т.д). Крім того палестинці повинні були здійснити всі необхідні політичні реформи для підготовки до створення державності, включаючи розробку проекту палестинської конституції і проведення вільних, чесних іта відкритих виборів.

У свою чергу Ізраіль повинен був вивести війська з палестинських територій, окупованих після вересня 2000 р. (початок другої інтіфади), а також заморозити будь-яку поселенську діяльність.

Арабські держави повинні були припинити державне і приватне фінансування угруповань, причетних до насилля та терору.

На другому етапі, після проведення виборів у Палестині планувалось організувати Міжнародну конференцію з метою надання підтримки відновлення палестинської економіки, створення незалежної палестинської держави у тимчасових кордонах та досягнення миру на Близькому Сході, включаючи також врегулювання між Ізраілем та Сирією, та Ізраілем та Ліваном.

Від Ізраілю вимагалось повне припинення поселенської активності, не виключалась можливість обміну територією з метою єдності майбутньої палестинської держави. Арабські держави повинні були відновити торгові представництва і зв’язки, які вони мали з Ізраїлем до початку інтіфади. На цьому етапі мали бути активізовані багатосторонні дії з питань розподілу водних ресурсів регіону, буженців, контролю над озброєннями тощо.

На третьому етапі палнувалось після консультацій зі сторонами організувати другу міжнародну мирну конференцію, в рамках якої повинні були бути підготовлені умови для завершального етапу мирного процесу у 2004 р. У 2005 р. повинна була бути укладена угода про остаточний статус палестинської держави, включаючи питання про кордони, Єрусалим, бідженців, а також про врегулювання із ліваном та Сирією.

Таким чином «Дорожня карта» пропонувала розпочати переговори із ключових питань (кордони, Єрусалим, біженці) тільки після створення необхідних умов: демократизації палестинських інститутів, припиненн насилля, вирішення гуманітарних проблем тощо. Проте досягнути запланованого поки що так і не вдалося. Процес мирного врегулювання на основі «Дорожньої карти» відразу почав вибиватися з графіку і неодноразово піддавався критиці, зорема через те, о в ному не було прописано шляхи вирішення ключових проблем, які лежать в основі близькосхідного конфлікту (питання про території, статус Єрусалиму, проблема палестинських біженців).

Сторони виявились нездатними виконати вимоги «Дорожньої карти». Палестинські спецслужби не могли ефективно боротися з радикальними проявами екстремізму проти Ізраїлю тому, що, по великому рахунку, вони захищали з терористам одні і ті ж цінності, прагнули до одного і того ж. Ізраїль не міг припинити акції помсти та будівництво поселень, тому щобув оточений ворожими державами з чужою йому культурою і світосприйняттям і повинен був боротися за виживання і безпеку.

Однак, важливою перевагою «Дорожньої карти» було і є те, що і Ізраїль, і палестинська адміністрація, і арабські країни заявили про свою згоду слідувати цьому плану.

Становище на Близькому Сході після розмежування.

Важливою подією останнього часу став вивід ізраїльських військ із сектора Гази. Це вузька смуга території, площею 365 квадратних кілометрів, на території якої проживає близько 1,3 мільйона осіб (з них 60,4 % зареєстровані як палестинські біженці). За даними Програми розвитку ООН, за останні 4 роки окупації в результаті постійного закриття доступу палестинців на територію Ізраїлю, введення комендантської години та інших обмежень, рівень безробіття тут досягнув 38%, 73 % населення проживає за межею бідності.

12 вересня 2004 р. процесі так званого розмежування Ізраїль вивів останні військові контингенти і ліквідував воєнні об’єкти у секторі Гази. Це рішення не було результатом угоди з палестинською стороною, це було одностороннє рішення Ізраїлю. Цей крок Ізраїлю був схвалений міжнародним співтовариством.

Арабські країни заявили, що за виводом ізраїльських військ із сектора Гази повинен слідувати вивід ізраїльських військ із всіх окупованих після війни 1967 р. територій, однак ізраїльський уряд на цей варіант ніколи не давав своєї згоди.

Вивід ізраїльських військ із сектора Гази показав бажання ізраїльського уряду діяти в односторонньому порядку і тільки в тих напрямках, де максимально враховувались їх інтереси. З іншого боку і після цього Ізраїль залишався жертвою практично щоденних запусків саморобнгих ракет, пострілів мінометних і протитанкових снарядів із різних точок сектора Гази у напрямку сусідніх ізраїльських міст. Ізраїль продовжував відповідати на ці дії ракетними обстрілами та спецопераціями. Палестинська адміністрація засуджувала акти насильства, проте це ніяк не змусило «ХАМАС» та «Ісламський джихад» припинити збройні дії.