Близькосхідна проблема у міжнародних відносинах

1. Історія і сутність близькосхідної проблеми.

Близький і Середній Схід після Другої світової війни став одним і з найбільш вибухонебезпечних і конфліктних регіонів у всьому світі. Географічно Близький Схід включає в себе такі країни, як Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Ірак, Сірія, Ліван, територія Палестинської автономії, а також крраїни Аравійського півострова: Об’єднані Арабські емірати, Оман, Саудівська Аравія, Ємен, Катар, Бахрейн. До цього списку часто включають також країни, які тісно зв’язані з регіоном, передусім Лівію, Алжир, Туніс, Марокко, Мавританію, Судан, а також Іран і Туреччину, тобто країни Магрибу і Середнього Сходу. В такому складі Близький Схід займає площу близько 16 мільйонів квадратних кілометрів, а населення складає 370 мільйонів осіб. Саме в цьому регіоні зіткнулись дві могутніх сили ХХ століття у вигляді ненаситного попиту на нафту і потужного націоналізму.

Британія з’явилась на нафтових родовищах Близького Сходу в 1908 р., а Сша в 1924 р. До 1936 р. Великобританія контролювала 524 мільйонів тонн розвіданих запасів нафти в цьому регіоні в порівнянні з 93 мільйонами в американців. В 1944 р. ці показники підвищились відповідно до 2181 млн і 1768 млн, а в 1949 р. американський нафтовидобуток, головним чином у Саудівській Аравії, взагалі первищив британський за об’ємами. На початку 40-х рр. уже було відомо, що Близький Схід володіє більшою частиною світових запасів нафти.

Ще в роки Першої світової війни нафтові інтереси Великобританії, а дещо пізніше і США переплелись з претензіями євреїв та арабів на Палестину. Ідея стоврення єврейської національної держави викликала негативну реакцію палестинських арабів, яка невдовзі переродилась в антиєврейський екстремізм, який очолив муфтій Єрусалиму Муххамед Амін аль-Хусейні. Відповіддю палестинських євреїв став терор, розпочатий Абрахамом Штерном і його організацією “Іргун”. Боротьба євреїв та арабів у Палестині підривала позиції Великобританії на Близькому Сході, але головною причиною її відходу з цього регіону в 1947 р. стало втручання США. Вашингтон підтримав ідею створення єврейської держави в Палестині, зустрівши, як не дивно, підтримку Москви, яка в даному випадку бажала послабити позиції Великобританії в цьому регіоні. За їх підтримки спеціально створена ГА ООН комісія розробила план поділу Палестини між євреями та арабами, який був прийнятий в листопаді 1947 р. Великобританія оголосила про свою відмову від мандату на Палестину з 15 травня 1948 р. Єврейська община прийняла план ООН про поділ Палестини, який давав їй тільки 5500 квадратних миль території з населенням із 538 тисяч євреїв та 397 тисяч арабів. В травні 1948 р. було проголошено незалежність Ізраїлю, як стала називатись єврейська держава в Палестині. Якби палестинські араби також погодились із цим планом, то вони, можливо, злобули б не тільки власну державність, а й могли б справляти значний вплив на політику в регіоні із-за своєї багаточисельності у єврейській державі. Однак араби надали перевагу силовому протистоянню. У розпочатій війні вони потерпіли поразку, результатом чого стало значне територіальне розширення держави Ізраїль і вихід арабів з палестини (650 тисяч за даними ООН). У відповідь 567 тисяч євреїв із 10 арабських країн були змушені покинути їх протягом 1947-1948 рр., більшість із яких благополучно поселились в Ізраїлі. Іншою стала доля біженців з Палестини, яких арабські держави тримали в таборах, де вони і їх діти ставали заручниками до відвоювання Палестини, для виправдання наступних арабо-ізраїльських війн 1956, 1967 і 1973 рр., що ще більше ускладнило вирішення палестинської проблеми.

Таким чином у міжнародних відносинах з’явилась проблема, яка залишається надзвичайно актуальною і до сьогодні. В подіях близькосхідної історії останніх десятиліть різко легко виявляються:

• боротьба за нафту багатьох країн світу;

• питання національного відродження і моделей модернізації у арабському світі;

• відстоювання національних інтересів і розвиток агресивної психології в учасників близькосхідної проблеми;

• зіткнення права сили і сили права у діях акторів близькосхідної і світової сцен;

• дефіцит води в регіоні;

• високі темпи народжуваності при низьких темпах економічного росту;

• відсутність в арабських країнах традицій та інститутів демократичного вирішення проблем і надання перваги силовим діям;

• релігійно-цмвілізаціна несумісність країн та народів;

• проблема поширення ядерної зброї на Близькому Сході;

• активна діяльність у регіоні екстремістських терористичних організацій.

В кінці 80-х – на початку 90-х рр. ХХ ст. у Близькосхідному регіоні намітився певний спад напруженості. Це було пов’язано з тим, що

• в червні 1988 р. керівництво Ісламської Республіки Іран заявило про прийняття резолюції 598 Ради Безпеки ООН, яка вимагала припинення багаторічної війни між Іраном та Іраком. І хоч переговори, які розпочалися у серпні не призвели до укладення мирного договору, у подальшому цей конфлікт перейшов до розряду заморожених і не відновлювався;

• в листопаді 1988 р. Організація Визволення Палестини проголосила створення держави Палестина зі столицею в Єрусалимі. Національна Рада Палестини заяивла про визанання нею резолюції 181 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада 1947 р. про створення на території Палестини двох держав – єврейської та арабської. Біля ста країн визнали утоврення нової держави, а виконавчий комітет ОВП у якості її уряду у вигнанні;

• у грудні 1988 р. у Тунісі, де знаходилась штаб-квартира ОВП, почались американсько-палестинські переговори по вирішенню проблеми негативної позиції Ізраїлю в питанні створення арбської держави у Палестині. Весною 1989 р. Вашингтон висунув ідею поетапного мирного палестинського врегулювання, в якості першого кроку арабам пропонувалось відмовитись від бойкоту Ізраїлю і боротьби за його знищення, а Ізраїлю – визнати право арабів на утворення власної держави. В якості основи компромісу був висунутий принцип – “земля в обмін на мир”;

• захоплення Іраком у серпні 1990 р. Кувейту призвело до нової війни у районі Перської затоки, в якій утворені за рішеням Ради Безпеки ООН міжнаціональні сили на чолі зі США в ході 42 –денної операції “Буря в пустелі” розгромили 547 –тисячну іракську армію і визволили Кувейт. Режим Саддама Хусейна в Іраку тоді вцілів, але був узятий під міжанродний контроль. Рада співробітництва арабських держав Перської затоки уклала зі США угоду, за якою американці взяли на себе забезпечення їх безпеки. Ця угода легітимізувала постійну присутність на близькому Сході американських військ;

• поразка Саддама Хусейна і підтримуваних його найбільш екстремістськи налаштованих лідерыв ОВП дозволили в 1991 р. зрушити процес мирного врегулювання в Палестині з «мертвої точки». 30 жовтня в Мадриді почала роботу Міжнародна конференція по близькосхідному мирному врегулюванню, в якій прийняли участь Ізраїль, конфронтуючі з ним арабські країни, делегація палестинців (фактично ОВП). США та СРСР брали участь у конференції як спонсори мирного процесу. Всі учасники конференції одобрили план мирного врегулювання “земля в обмін на мир”. Однак оформлення конкретних рішень по палестинській проблемі вимагало ще 10 раундів переговорів, які проходили майже протягом двох років. 9 вересня 1993 р. Ізраїль та ОВП уклали угоду про взаємне визнання, а 13 вересня підписали декларацію про принципи організації тимчасового палестинського самоуправління в секторі Газа та м. Ієрихон. Це по-суті була угода про створення Палестинської автономії на Західному березі і в секторі Газа, що мало бути завершено протягом 5 років.

Однак, проти переговорного процесу з Ізраїлем виступили екстремістьсі організації палестинців, які звинуватили Я. Арафата у зраді. Приговорили його до смерті та інтенсифікували терористичну війну проти Ізраїлю. Особливу активність стали проявляти бойовики-ісламісти із “Хамас” (“Рух ісламського опору”), Аль-джихад аль-ісламі фі Філастін (“Ісламська священна війна в Палестині”), атакож бойовики ліванської партії “Хесбалла” (“Партія Аллаха”). Розрахунок був не тільки на загострення відносин між ОВП та Ізраїлем, але і на активізацію противників мирного врегулювання в ізраїльському суспільстві. Однак це не завадило уряду Ізраїлю та керівництву ОВП підписати 28 вересня 1995 р. Тимчасову угоду, яка передбачала вивід ізраїльських військ із 6 міст, проведення виборів палестинської адміністрації, створення палестинських поліційних сіл. Вона також містила зобов’язання ОВП внести зміни в текст Національної хартії (статуту ОВП), де ще зберігалась стаття, яка проголошувала, що ціллю ОВП було створення єдиної арабо-єврейської демократичної держави на всій території Палестини”. Ратифікація тимчасової угоди в Ізраїльському парламенті супроводжувалась жорсткою дискусією (61 голосів за і 59 проти).

В січні 1997 р. між Ізраїлем та ОВП було досягнуто домовленості про передачу під контроль палестинської адмінстрації м. Хеврон. А в листопаді 1998 р. була укладена чергова угода про передачу палестинській адміністрації 13 % території Західного берега. В свою чергу ОВП зобов’язувалась посилити боротьбу з терористами і відмінити антиізраїльські статті Національної хартії, що і було зроблено у грудні. Однак, не дивлячись на очевидні успіхи у вирішенні палестинської проблеми, її ключові аспекти все ще залишались за кадром переговорів (такі як доля поселенб палестинських біженців, питання про розподіл водних ресурсів, проблема статусу Єрусалиму).