Федеративна Республіка Бразилія, є найбільшою країною в Південній Америці. Це п'ята за величиною країна в світі, як у географічному вимірі так і за чисельністю населення. Це єдина португаломовна країна в Північній і Південній Америці та найбільша португаломовна країна у світі [61].

На сході Бразилія омивається Атлантичним океаном. Довжина берегової лінії складає понад 7491 кілометрів. Країна межує на півночі з Венесуелою, Гайаною, Суринамом і Французькою Гвіаною. На північному заході бразилія межує з Колумбією, на заході знаходяться Болівія і Перу, на південному-заході Аргентина та Парагвай. На південному кордоні Уругвай[61].

Бразильська економіка займає шосте місце в світі за номінальним ВВП і п’яте місце за паритетом купівельної спроможності[60]. Економічні реформи надали країні поштовх до нового міжнародного визнання. Бразилія є одним із засновників Організації Об’єднаних Націй, G20, Організації іберо-американських держав, МЕРКОСУР і Союзу південноамериканських націй.

Обгрунтувати абзац. Президент Варгас з 30-х років.

Так звана «Стара республіка» проіснувала до 1930 року, коли уряд був зміщений внаслідок економічної кризи та політичного конфлікту. Країна відчувала на собі наслідки Великої депресії, внаслідок якої різко впали ціни на каву та майже припинилася світово торгівля. Головною метою революційного руху, очолюваного Жетуліо Варгасом, була зміна виборчої і політичної системи та розділення влади між ширшими політичними колами. Проте, перші роки перебування Варгаса на посаді президента супроводжувалися підсиленням класової боротьби. Країну потрясали постійні сутичками між вороже налаштованими угрупуваннями, що керувалися або ідеями, які прийшли з нацистської Німеччини і фашистської Італії, або комуністичною ідеологією, завезеною з Радянського Союзу.

У 1934 році Жетуліо Варгас відмовився залишити президентський піст та провів вибори, на яких була прийнята нова Конституція, що розширила право голосу і дозволила голосувати жінкам. Ця ж конституція дозволила Варгасу залишитися на посаді президента ще на 4 роки. У кінці 1937 року, напередодні нових президентських виборів, гаряча політична ситуація та діяльність розкольницьких груп були використані Жетуліо Варгасом для оголошення надзвичайного стану в країні. За цим оголошенням пішло прийняття нової конституції, майже повністю переписаною з конституцій європейських фашистських режимів, що утворювала так звану «Естадо Ново» (Нову державу). Згідно з нею розпускався Конгрес, скасовувалися президентські вибори, а самому Варгасу наділялися надзвичайні повноваження для керівництва країною.

Подібно до фашистської Італії, уряд став посередником між робочим класом та підприємствами. Для промислових робочих були прийняті мінімальна заробітна плата, максимальні часи роботи, створена прогресивна система соціального забезпечення, намічена реформа системи освіти. Були здійснені заходи, які привели до істотних змін в індустріалізації країни, зокрема активно розвивалися важке машинобудування, прокладивализя залізниці, зростали добича заліза та нафти, був побудований перший у Бразилії сталеварний завод. Проте, трудове загонодавство не торкалося сілянства, яке все ще становило більшість населення, та яке було поставлене у майже феодальну залежність від землевласників. У країні дуже жорстко пересікалася будь-яка опозиція правлячому режиму, тюрьми були переповнені політичними ув'язненими.

Коли почалася Друга світова війна, уряд Варгаса не міг залишатися байдужим. Під тиском з обох боків президент був змушений прийняти стратегічне рішення щодо міжнародної позиції Бразилії. Армія та профашистське настроєна буржуазія штовхали його на альянс з Німеччиною, а олігархія, через тісні торгаві контакти з США та Великою Британією, на альянс з Союзниками. Після довгого періоду коливань прагматичний підхід переміг, Варгас офіційно підтримав Союзників та у серпні 1942 року оголосив війну країнам Осі. Бразилія спорядила 25-тисячний експедиційний корпус, який разом з 5-ою армією США бився в Італії. Бразилія була єдиною латиноамериканською країною, яка відправила своїх солдат на війну в Європу.

ДУТРА Эурику Гаспар 1945-50

В 1945 году Дутра принял активное участие в государственном перевороте, свергнувшем Варгаса. Дутра выдвинул свою кандидатуру на пост президента от Социал-демократической партии^[1] и победил на состоявшихся 2 декабря выборах.

Первоочередной задачей правительства Дутры стала разработка новой конституции страны, которая была обнародована 18 сентября 1946 года. С её принятием впервые за девять лет был созван Конгресс. В этой конституции был восстановлен принцип прямых выборов президента, срок правления которого определялся 5 годами. Была легализована деятельность всех политических партий. Многие права и льготы, полученные рабочими в период диктатуры Варгаса, новая конституция закрепила законодательно.

К заметным событиям президентства Дутры можно отнести запрет на азартные игры, начало телевещания в Рио-де-Жанейро и участие войск Бразилии в разрешении Суэцкого кризиса в рамках миротворческой миссии ООН^[2]. роводил политику в интересах крупной бразильской буржуазии и помещиков.

В 1947 г. была запрещена деятельность Бразильской коммунистической партии, Союза коммунистической молодежи, профсоюзной Конфедерации трудящихся. В области внешней политики его правительство следовало курсу «холодной войны».

В октябре 1947 г. были разорваны дипломатические отношения с СССР.В сфере внутренней политики президент Дутра способствовал либерализации экономики и открыл дорогу иностранным предприятиям. Во внешней политике президент примкнул к США в ходе холодной войны. Как следствие проамериканской позиции, рынок Бразилии наполнился импортом из США, выросла инфляция и существенно обесценилась национальная валюта крузейро. Промышленная олигархия, почувствовав угрозу своим доходам, попыталась заморозить заработную плату. По стране прокатилась волна забастовок, государство оказалось перед лицом кризиса и социальной дестабилизации^[1]. Дутра как президент потерял поддержку экономической элиты. В итоге, по результатам президентских выборов 1950 года к власти в Бразилии вновь пришёл Жетулиу Варгас.

Жетулиу Варгас 1950-54(самогубство)

В 1950 г. состоялись очередные президентские выборы. Как нетрудно догадаться, победу на них одержал все тот же Жетулио Варгас. На этот раз его главной опорой стали рабочие профсоюзы. Бразильцы предпочли государственный капитализм политике невмешательства в экономику, что как раз и проповедовали оппоненты Варгаса на выборах. Новый старый президент-диктатор энергично занялся укреплением экономики. В это время были созданы бразильская нефтяная компания "Петробраз", ее "электрический" аналог - "Электробраз" и многие другие государственные банки и корпорации. Залогом успеха Варгаса стали его огромная популярность в народе и потребность национальной буржуазии страны в социальной стабильности.

В политике Варгас следовал прежним курсом: расширил нефтедобывающую и металлургическую отрасли промышленности, разработал национальную систему обеспечения страны электроэнергией, основал Национальный банк экономического развития. Такая политика только укрепляла авторитет президента.

Но в 1954 году ситуация резко обострилась: повысился уровень инфляции, вследствие чего начались забастовки рабочих, требовавших увеличения заработной платы. В августе 1954 года высшие военные чины потребовали отставки Варгаса.

Некоторое время Варгасу удавалось контролировать ситуацию, однако в августе 1954 г. он неожиданно покончил с собой. В своем предсмертном письме он признался, что за 25 лет беспрерывной борьбы он страшно устал и не хочет больше участвовать в этой бесконечной игре, где нельзя победить.

Жуселін Кубичек 1956-61

Під час правління Жуселіну Кубичека (1956—1961), засновника сучасної столиці — Бразиліа, країна переживала швидке економічне зростання.

Кубичек был избран президентом в 1955 году. Во время предвыборной кампании он обещал за 5 лет обеспечить развитие страны, сопоставимое со сроком в 50 лет, что, конечно, характеризовало его как политика, не лишённого популизма. 31 января 1956 года он официально вступил в должность.

Став президентом, Кубичек обозначил программу быстрого скачка и начал активные реформы во всех сферах: экономика, образование, инфраструктура. Были уменьшены налоги на иностранный капитал. Бурными темпами стали развиваться машиностроение, автомобилестроение и другие наукоёмкие отрасли промышленности.

Как одну из важнейших задач своего правительства Кубичек провозгласил строительство новой столицы — города Бразилиа, которая должна была стать символом преобразований по всей стране. Официально столица была перенесена из Рио-де-Жанейро в Бразилиа 21 апреля 1960 года.

Після нього президентом став Жаніу Квадрус, який подав у відставку менш, ніж за рік після виборів, і тоді обов'язки президента перейшли до віце-президента Жоау Гуларту. Гуларт дав президентську присягу після того, як Конгресом терміново була прийнята парламентська система правління, у відповідності, з якою серйозно обмежувалися президентські повноваження. Результат плебісциту, проведеного через чотири місяці, показав, що народ обирає стару систему президентського правління. Високий рівень інфляції і політична поляризація лівих і правих сил привели країну до соціально-політичної нестабільності, що продовжилася два з половиною роки і призвела до економічної кризи. 31 березня 1964 року військові скинули Жоау Гуларта і захопили владу.

1964—1985, Під владою ряду генералів, призначених армією за допомогою сша.

Політичний режим 1964—1985 років відрізнявся авторитарністю, що дещо пом'якшилася починаючи з 1979 року. За цей період змінилося п'ять президентів: всі вони були військовими генералами. Перший з них, Кастеллу Бранку прийшов до влади при підтримці великої частини населення, особливо середнього класу, що стояв на антикомуністичних позиціях. Його основною задачею була стабілізація політичної й економічної ситуації в країні. З цією метою, за допомогою додаткових поправок до конституції, уряд розширив свої повноваження і залучив додаткові механізми. У подальші 15 років, з 1968 по 1983, уряд випустив декілька Інстітуційних актів, які насправді були президентськими декретами. Багато колективних й індивідуальних прав тимчасово обмежувалися. Суворі заходи позначилися на політичному та економічному житті нації. Були відмінені колективні договори, право на страйк і заборонені демонстрації.

До 1968 року, періоду правління президента Артура да Кости і Сілви, стало видно, що плоди економічної стратегії військових виправдали її. З іншого боку, політична система в країні набувала все більш репресивного характеру. Генерал Еміліу Гаррастазу Медіси у 1969 році змінив президента Коста і Сілву. 1967—1974 роки характеризуються найвищим показником економічного зростання у світі з внутрішнім валовим продуктом (ВВП) — 14 % в 1973.

В області політики з середини 70-х років при президентові Ернесту Гейзеле почався процес лібералізації режиму, який з 1979 року, коли президентом став генерал Жоау Батисту Фігейреду, поступово набирав силу. Під час цього процесу відновлювалися політичні права, було дозволено повернення в країну політичних засланих. Цей період характеризувався також посиленням тиску з боку народу, який вимагав відновлення демократії. У 1982 році, уперше після 1965 року, губернатори штатів були вибрані прямим голосуванням.

Військовий режим Кости Де Сільва, встановлений у 1967 році запровадив нові внутрішньополітичні обмеження. У 1967 році назва країни була змінена з Республіки сполучених Штатів Бразилії на Федеративну Республіку Бразилія. Було переглянуто ключові акценти у сфері міжнародних відносин. Зовнішня політика стала більш націоналістичною і жорсткішою.

Відносини зі Сполученими Штатами Америки як і раніше відігравали ключову роль, але узгодження зовнішньополітичного курсу з США вже не було стовідсотковим. Ключовим стало питання економічної доцільності зовнішньополітичних ініціатив. Така політика міністра закордонних справ Хосе де магалеас Пінту (1966-67), отримала назву «Дипломатія економічної вигоди» [12].

Визначальною рисою міжнародної політики Бразилії в 1967 році був перегляд відносин із США. Насамперед це стало можливо завдяки міжнародній розрядці біполярною системи конфронтації. США дозволили певні послаблення у таборі союзників.

У цьому контексті обмежений політичний суверенітет Бразилії став очевидним суверенітетом.  Пріоритетним завданням для бразильської дипломатії став економічний і політичний розвиток.

Виходячи з пріоритетів своєї зовнішньої політики, Бразилія сформувала нові пріоритети та позиції в різних міжнародних організаціях. Прикладом може слугувати позиція Бразилії на II конференції ООН з торгівлі та розвитку в 1968 році, де вона виступила на підтримку недискримінаційного та преференційного режиму для товарів слаборозвинених країн товарів та країн, що розвиваються. Країна продемонструвала високий рівень зацікавлення під час Економічної комісії для Латинської Америки (ЕКЛАК) у Вінья-дель-Мар (1969).  Бразилія заявила про свою підтримку проекту союзу Латинської Америки[22, с.17].

У сфері безпеки Бразилія засудила дії двох наддержав у сфері роззброєння. Особливо критично політики висловлювались на рахунок договору про нерозповсюдження ядерної зброї.  Ще раніше уряд Бразилії був засуджений за відмову підписувати Договір про заборону ядерної зброї  у Латинській Америці і Карибському басейні . Позиція Бразилії стала ще жорсткішою з призначенням Араухо Кастро на пост посла в ООН і президента Ради Безпеки в 1968-69 роки.

Одночасно, уряд Бразилії намагався зміцнити свою позицію в сфері оборони ведучи переговори про ядерну співпрацю з такими країнами, як Ізраїль (1966), Франціїя(1967), Індія (1968) і США (1972).

Зміни у міжнародних відносинах Бразилії можна прослідкувати за стриманою реакцією щодо «шестиденної війни» між арабами і ізраїльтянами. Країна відстоює реформу Організації Об'єднаних Націй та Статуту Організації Об'єднаних Націй.

Третій військовий уряд (1969-74), на чолі з генералом Еміліо Медичі  керуючись директивами, що вже були прийняті у попередній період, активізував процес трансформації міжнародних відносин Бразилії [30, с.28]. 

Новий закон № 5 ( AI-5 , 1968) знаменував новий етап обмеження політичної волі в Бразилії. В країні постійно відбувались викрадення послів іноземних держав, що викликало занепокоєння та дискредитувало владу. Антиурядові прояви і дії партизанських рухів викликали посилення репресивних заходів. До кінця 1970 року, офіційна мінімальна заробітна плата знизилася до сорока доларів на місяць. Фактично бразильський робітнийчий клас втратив до 50% куплеспроможності, в порівнянні з початком десятиліття. Це зумовило перегляд моделі міжнародних відносин і спричинило певну економічну лібералізацію в країні[22].

Саме в цій атмосфері, відставний генерал Ернесто Гейзел (1974-79) вступив на посаду президента. Частина політичної еліти підтримувала опонента Гейзела- Кастелу Бранку, що був консервативнішим.

Правління Гейзеля ознаменувалось переходом до більшого лібералізму у політичній сфері. Гейзель замінити кілька регіональних командирів особливо довіреними співробітникам. Його політична програма означала поступове ослаблення авторитарного правління. Було впроваджено, за його словами, «максимум можливого розвитку з мінімально-необхідними заходами безпеки та контролю».

Президент Гейзель прагнув підтримувати високі темпи економічного зростання, навіть під час боротьби з наслідками нафтових криз. Він постійно сприяє масштабним інвестиціям в інфраструктуру - дороги, телекомунікації, греблі гідроелектростанцій, видобуток корисних копалин, фабрик, та атомну енергетику. Відкинувши націоналістичні традиції, в перший раз з початку 50-х років він відкрив розвідку нафти іноземними компаніями[27].

Бразилія постраждала від різкого скорочення експорту внаслідок того, що її продукція стала неконкурентною в результаті нафтової кризи 1973 світі . На початку 1970-х продуктивність експортного сектору була підірвана переоціненою валютою. Уряд був змушений ввести значні імпортні мита. Мільярди доларів, отримані з мита та запозичені у МВФ кошти уряд Гейзеля направив для подолання наслідків кризи і модернізації промисловості. Ця стратегія була ефективною і сприяла швидкому економічному зростанню, але високі митні ставки та позики у МВФ збільшували зовнішній борг та торгівельний дефіцит. Очікувалося, що сукупний ефект від модернізації промисловості та розширення експорту в кінцевому підсумку призведе до зростаючого позитивного сальдо торгового балансу, що дозволить обслуговувати і погасити зовнішній борг [30, с.26].

Бразилія змінила свою зовнішню політику для задоволення своїх економічних потреб. політика «Відповідального прагматизму» заключалась у відході від чіткої послідовності щодо зовнішньополітичної позиції США. Оскільки Бразилія на 80% залежала від імпорту нафти , Гейзель зрушений був переглянути безапеляційну підтримку Ізраїлю і змінити позицію на більш нейтральну. Бразилія визнала КНР і легітимність нових урядів у Анголі та Мозамбіку. Уряд змінів зовнішньополітичні акценти ближче до співпраці у Латинській Америці , Європі і Японії. Угода 1975 року з Західною Німеччиною щодо створення ядерних реакторів спричинила конфронтацію з адміністрацією Картера, який також заявив про порушення прав людини урядом Гейзеля. У відповідь Бразилія у квітні 1977 денонсувала договір щодо військового союзу з США.

У 1977-78 роках Гейзель боровся із зростанням впливу опозиції, фінансованої Сполученими Штатами. Від створив колегію виборців, що мала б забезпечити йому переобрання на другий термін [12].

Після військової диктатури що закінчилася в 1985 році, Бразилії розпочався проблемний процес відновлення демократії. У відповідь до демократизації у політичній сфері, ряд радикальних організацій провели терористичні акти. Крім того, уряд Фігейреда стикнувся з іншими важливими проблеми, такі як різке зростання інфляції, падіння виробництва і зростання зовнішнього боргу.

Політична лібералізаціїя та зниження світової економіки спричинили економічні і соціальні проблеми. У 1978 і 1980 роках, величезні страйки проходили в промисловому кільці навколо Сан-Паулу. Протестуючі стверджували, що зростання заробітної плати індексоване за рівнем інфляції було значно нижче допустимого рівня життя. Профспілкові лідери, в тому числі майбутній триразовий кандидат у президенти і президент Луїс Інасіу да Сільва, були заарештовані за порушення законів про національну безпеку. Міжнародний валютний фонд (МВФ), призначив жорстку програму економії для Бразилії. У рамках цієї програми, Бразилія була зобов'язана утримувати заробітну плату для боротьби з інфляцією. Щоб зупинити стрімке зростання зовнішнього боргу , адміністрація Фігейреда надала особливої Уваги стимулюванню експорту продуктів харчування, природних ресурсів , автомобілів , зброї , одягу , взуття[26].

Уряд заохочував дослідження нафтогазоносних горизонтів іноземними компаніями. У сфері зовнішньої політики, мета полягала у встановленні відносин з будь-якою країною, яка сприятиме бразильського економічного розвитку. Вашингтон усвідомлено тримав дистанцію, тим часом як латиноамериканський діалог Північ-Південь набував все більшого значення.

У 1983 році економіка почала занепадати, ВВП скоротився на 5,0%, вплив падіння був прискорений зростанням інфляції. Ситуація в країні спричинила у Фігейреда серцевий напад. Було проведено операцію шунтування в США. Мільйони бразильців вийшли на вулиці у всіх великих містах вимагаючи прямого голосування на виборах наступного президента. 

Перші за 29 років прямі президентські вибори було проведено 15 жовтня 1989 (перший тур) та 15 листопада 1989 року (другий тур). Фернандо Коллор де Мелло виграв другий тур виборів з 53% голосів [28].

Головним питанням на порядку денного Коллор було посилення боротьби з корупцією в адміністрації Сарни і завершення переходу від 21-річного військового правління до цивільного уряду. Економічні зміни були спрямовані на контроль різкого зростання інфляції та пришвидшення процесів модернізації.

Хоча президент масову підтримку серед виборців, але він не мав підтримки парламенту.

Його перший акт був відомий як Плано Коллор: всі ощадні рахунки та фінансові інвестиції були заморожені, і національна валюта була зміненна з Нового Крусадо в «Крузейро» (NCz $ 1.000 = Cr $ 1). План Коллор був досить успішний протягом шести місяців. Тим не менш він не досяг своєї мети, оскільки інфляція знову почала зростати.

Економічні зміни включали зняття бар'єрів для імпорту відкриття місцевих компаній для міжнародної конкуренції. Багато компаній збанкрутували або були продані, безробіття виросло і підтримка уряду погіршилася[22].

У травні 1991 року Фернандо Коллор був звинувачений братом, Педро Коллором у корупції. Коллор був усунутий з посади, а згодом відсторонений від посади шляхом голосування з 441 «за» і 38 голосів «проти».  Його віце-президент Ітамар Франко , зайняв пост президента на термін, що залишився в Коллора. Франко відійшов від плану Коллора і вжив заходів для контролю над інфляцією - середньорічні темпи інфляції з 1990 по 1995 рік були 764%. Виконуючий обов’язки президента призначив Фернандо Кардозо міністром економіки.

Кардозу здійснив успішну програму стабілізації, яка призвела до інфляції близько 6% на рік.  3 жовтня 1994 Фернандо Енріке Кардозо , був обраний президентом, набравши 54% голосів[27].

Фернандо Енріке Кардозо розпочав президентство 1 січня 1995 року і був переобраний в 1998 році. Адміністрації Кардозу вдалося забезпечити період стабільності і поступового зростання економіки за рахунок лібералізації економіки та скороченню витрат на державний апарат.Проте економічне зростання було дещо призупинене рядом економічних криз в країнах-партнерах: 1997-Східна Азія , в Росії 1998 року і 1999-2002 аргентинська економічна криза[12]. Адміністрація Кардозу робила сильний акцент на зовнішні справи. На додаток до приєднання до СОТ і участь у Уругвайського раунду , Бразилія взяла участь у миротворчій місії в Східному Тиморі.

У 2002 році Луїс Інасіу Лула да Сілва переміг на виборах, набравши понад 60% голосів виборців. Він був висунутий від робітничої партії Бразилії. У перші місяці президенства, відбувалось небезпечне зростання інфляції. Основною причиною цього явища була невпевненість населення щодо монетарної політики уряду. Тим ­ менш, інфляційні процеси одразу ж зупинилися як тільки Президент заявив що продовжить монетарну політику попередника у стримуванні інфляції за допомогою Центрального Банку. З тих пір в країні відбулося значне економічне зростання та зменшення рівня безробіття.олітику Лули, найбільш радикальне ліве крило партії від’єдналося.

У 2005 році Роберто Джефферсон, голова бразильської робітничої партії, був звинувачений у хабарництві. Після кількох розслідувань було звинувачено 40 осіб, більшість з яких були членами робітничої партії та союзниками президента. Крім того було виявлине, що частина грошей на виборчий фонд президент а на виборах 2002 року надходила з приватних джерел. Це заборонено законодавством країни. Проте значного падіння популярності Лула да Сільви не відбулося. Насамперед він розширив електоральне коло внаслідок стабільної економічної ситуації та високих темпів зростання прибутків у середнього та нижчого класу населення. Вибори у 2006 році Лула да Сільва виграв з двадцятимільйонною перевагою у голосах.

Після другої перемоги Лули да Сільви, його рейтинги знову почали рости. Ключову роль у цьому зіграв стабільний економічний ріст та безперервність економічних і соціальних досягнень, отриманих протягом першого терміну. Рівень довіри сягнув рекордних 80%, найвищий для бразильського президента після закінчення військового режиму. 

Під час терміну свого другого президентства Лула да Сільва сфокусувався на довгостроковому стимулюванні економіки шляхом інвестування у розбудову інфраструктури та залучаючи іноземні кредити на модернізацію промисловості. У 2009 році економічне зростання Бразилії було призунено в наслідок  світової фінансової кризи. Щоб уникнути стрімкого падіння виробництва уряд Бразилії був змушений надати субсидії та фінансову допомогу ряду державних підприємств. Це забезпечило швидке економічне становлення у другому кварталі 2010 року.

Лула да Сільва спрямував зусилля на поширення впливу Бразилії в світі. Особливо активізувалась зовнішня політика країни після становлення G20 як заміни форуму для консультації G8. Крім того Лула, як і його попередник підтримує ініціативу з реформи РБ ООН. За цим проектом Бразилія на ряду з Німеччиною, Японією та Індією повинна стати постійним членом Ради Безпеки. Лула да Сільва відомий своїми спробами посередництваі спробами встановити діалог між Обамою, Бушем молодшим з однієї сторони та Уго Чавесом, Фіделем Кастро, Ево Моралесом та Ахмедінежадом з іншої. Після антисемітських висловлювань останнього в Бразилії почались заворушення в столиці та Ріо. Лула да Сільва висловив підтримку Туреччині та Ірану, зазначивши, що поважає право країн на ядерні програми. Його заяви одразу ж викликали різку критику з боку США та ряду країн ЄС. Під час президентства Лули да Сільви бразильські військові активно залучались до миротворчих місій і відіграли ключову роль у місії ООН на Гаїті.

Після обрання президентом Лули да Сілви, Ділма Руссефф була призначена міністром енергетики( січень 2003). В 2010 році було оголошено про висунення її кандидатури на пост президента Бразилії.

Ділма Руссефф народилася у змішаній родині — болгарського імігранта Петра Русева і бразилійки Дільми Коїмбри. Петр Русев народився у Болгарії, був активним членом Комуністичної партії і через переслідування з боку влади емігрував до Франції, а потім до Бразилії у 1929 році. У Франції Русев змінив своє ім'я на французьку манеру — Руссефф, переїхавши до Бразилії, прожив там до кінця Другої світової війни, потім оселився в Аргентині і нарешті знову повернувся до Бразилії, де одружився з учителькою Ділмою Сільва Коїмбра, від шлюбу з котрою народилася Ділма Руссефф.^[1]

Ділма Руссефф виросла у доволі заможній сім'ї, у штаті Белу-Орізонті. Після закінчення школи цікавилася політикою, брала участь у русі опору проти бразильської диктатури 60-х років. Серед повстанського руху користувалася неабиякою популярністю і славою. У 1970 році була арештована, молоду ативістку катували протягом 22 днів, пізніше засудили військовим трибуналом до декількох років позбавлення волі, з яких вона відсиділа 3 роки і звільнилася у 1973 році.^[1]