12.2. Наш край в роки Великої Вітчизняної війни.

22 червня 1941 р. фашистська Німеччина та її союзники напали на СРСР. З перших днів війни десятки тисяч харків'ян пішли добровольцями на фронт. Робота в місті перебудовувалася на військовий лад. Почалося масове виробництво тан¬ків, літаків, снарядів, мінометів. За ініціативою робітників завбду «Серп і Молот» було зібрано кілька мільйонів карбованців до фонду оборони. У вересні 1941 р. запеклі бої розгорнулися на далеких підступах до Харкова. Понад 100 тис. харків'ян працювали на спорудженні оборонних об'єктів. У місті було створено частини народного ополчення. Частини Червоної армії в запеклих боях на якийсь час затримали просування гітлерівських військ, що дало можливість здійснити евакуацію населення, промислових підприємств і навчальних закладів Харкова на схід СРСР. 18 вересня розпочалася евакуація ХТЗ. До 24 жовтня 1941 р. з Харкова було евакуйовано 320 ешелонів з устаткуванням промислових підприємств і 225 ешелонів із людьми. З Харківської області було евакуйовано 70 великих промислових підприємств союзного й республіканського значення.

У середині жовтня 1941 р. частини Червоної армії відступили до Харкова, де протягом п'яти діб стримували наступ ворога. 24 жовтня 1941 р. радянські війська залишили Харків. Німецько-фашистські окупанти встановили в місті режим терору. Почалися розстріли мирних жителів. Трагічною стала доля євреїв Харкова. Було створено харківське гетто, куди переселили 16 тис. осіб. Більшість із них були розстріляні в Дробицькому Яру. Радянський режим тривалий час замовчував правду про ці події. У 1988 р. був утворений комітет з увічнення пам'яті жертв цієї трагедії.

За роки окупації у Харкові було розстріляно близько 100 тис. мирних жителів. Десятки тисяч людей були вивезені на примусові роботи до Німеччини.

Місто не скорилося ворогові. Створювалися й діяли підпільні організації, партизанські загони та диверсійні групи, якими було знищено понад 20 тис. німецьких солдатів і офіцерів, 21 ешелон із військами й технікою ворога. Звання Героя Радянського Союзу було присвоєне підпільникам. Бакулі-ну, П. Зубареву, керівникові підпільної групи селища Лідне М. Кисляк.

Радянське командування провело операцію зі звільнення Харкова 12— 19 травня 1942 р. 12 травня війська Південно-Західного фронту перейшли до наступу і просунулися на 18—50 км, але 14 травня темп наступу знизився. Супротивнику вдалося зайти в тил радянських військ, виникла загроза їхнього оточення. Обставини вимагали припинити операцію, але командування Південно-Західного фронту змогло переконати Сталіна в необхідності продовження операції. 19 травня 1942 р. Харківська наступальна операція перетворилася для радянських військ на трагедію. Під Харковом Червона армія втратила 230 тис. людей загиблими та полоненими, 775 танків, понад 5000 кулеметів і мінометів. Тільки 22 тис. бійців вийшли з оточення.

Після Сталінградської битви відбулася друга спроба визволення Харкова. 16 лютого 1943 р. війська Воронезького фронту звільнили місто,- але 15 березня 1943 р. під тиском переважаючих сил ворога знову залишили його. І лише 23 серпня 1943 р. внаслідок Бєлгородсько-Харківської операції місто було визволене військами Степового (командувач І. Конєв) фронту.

Невмирущою славою вкрили себе герої-визволителі Харкова. Серед них 25 гвардійців взводу гвардії сержанта П. Широніна (усім їм присвоєно звання Героя Радянського Союзу). У боях за Харків пройшов хрещення 1-й Окремий чехословацький батальйон під командуванням Людвіга Свободи. За героїзм підпоручик Отакар Ярош був нагороджений званням Героя Радянського Союзу — посмертно. На честь звільнення міста від німецько-фашистських загарбників десятьом дивізіям, що відзначилися в боях за місто, було присвоєно найменування Харківських. Висновок. За роки війни населення Харкова зменшилося в 4 рази. Були зруйновані підприємства, школи, будинки. Але мужність і героїзм народу дозволили місту вистояти. Щороку 23 серпня харків'яни святкують День визволення міста.

■ Дати: 24 жовтня 1941 р., 12—19 травня 1942 р., 16 лютого 1943 р., 23 серпня 1943 р.

Білет 13 13.1. Історичне значення та уроки боротьби українського народу за незалежність у 1917—1920 рр.

У1917 р. Україна вступила в новий період своєї історії, який розпочався Українською революцією, яка згодом набула національно-демократичного характеру. її головний історичний сенс — боротьба українського народу за своє національне й соціальне визволення, за незалежність держави. Однак невирішення соціально-економічних питань, жорстока боротьба різних політичних сил призвели до втрати державної незалежності.

У 1917—1920 рр. відбувається зростання національно-демократичного руху, національне пробудження українського народу. Відомий діяч революції С. Петлюра відзначав, що тепер українці стали існувати «як нація, що знає, чого вона хоче і куди їй йти».

Виразниками ідеї боротьби за незалежність України на різних етапах були: Українська Центральна Рада (УЦР), створена 3—4 березня 1917 р. на чолі з М. Грушевським, з 29 квітня 1913 р. — Українська Держава (гетьман П. Скоропадський), з 14 листопада 1918 р. — Директорія УНР, а на західноукраїнських землях — Західноукраїнська Народна Республіка. В українського народу завжди була глибока віра в можливість державотворення. «Ти переможеш, Великий Народе Мученику... задля спокійного будівництва могутньої держави України, задля щасливої праці майбутніх поколінь», — писав один із борців за волю.

Українська революція стала періодом масового героїзму і високих патріотичних почуттів народу України. Найбільш яскраво це проявилося у боях під Крутами, Мотовилівкою, Базаром, під час оборони Кам'янця-Подільського армією УНР. Під час революції на політичну арену вийшли такі неординарні історичні особистості, як М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра, П. Скоропадський. С. Єфремов, Є. Петрушевич, Н. Махно.

Основні історичні уроки боротьби за незалежність:

— для успішної політичної боротьби необхідне об'єднання всіх національно-патріотичних сил, уміння провадити політику взаємних компромісів і поступок;

— будь-які політичні зміни мають супроводжуватися значними соціально-економічними реформами, спрямованими на підняття добробуту народу;

— для захисту завоювань необхідне створення боєздатної армії;

— необхідне проведення дійової політики стосовно національних меншин;

— необхідна широка міжнародна підтримка, особливо з боку найбільш розвинених країн світу. Висновок. Боротьба за незалежність українського народу ускладнювалася кривавою громадянською війною.

Для розбудови й існування незалежної держави керівні кола мусили дотримуватися політики компромісів. Досвід парламентаризму часів УНР маємо враховувати в сучасній Україні.

■ Дати: 1917—1920 рр.

■ Поняття, терміни, назви: Українська революція, незалежність.

■ Особистість в історії: М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра.